Удочерили трьох сестричок і завели козу

Ще донедавна у Катерини була одна донька – семирічна Софія. А 5 місяців тому дітей стало зразу четверо: у родині з’явилися Кароліна, 8 років, Ліза, 7 років та п’ятирічна Андріана. Три сестрички, які ледь не з народження жили у дитбудинках, знайшли маму, тата і подругу-сестричку. Всиновити дитину жінка мріяла давно. Так сталося, що війна помножила її мрію утричі. І радість утричі, і хвилювання.

Звичайний закарпатський будиночок із зеленим двором заховався в одній з вулиць Коритнян – села неподалік Ужгорода. Ще через паркан, який нічого не прикриває, видно: тут живуть активні діти. Велосипед, прихилений до дерева, басейн, який витягли із зимівлі, але ще не використовували, вуличні дитячі іграшки. І коза, як ми потім дізнались -  Есмеральда, у вольєрі з двома песиками. Дитяче взуття на вході, обвішані дитячими малюнками стіни всередині, купки дівчачого одягу, приємний розгардіяш, як свідчення справжнього життя великої родини.

«Я хотіла всиновити дітей задовго до війни, ще з дитинства. Багато цим цікавилась, а також історіями родин, які зважилися на такий крок. Бо вважаю, що всі діти повинні мати батьків. Взагалі суспільство повинно піклуватися про тих, хто не може сам про себе попіклуватися, - Катерина, тепер вже багатодітна мама, показує помешкання і пригадує, як озвучувала свої ідеї подругам та знайомим. - Майже всі вони реагували дуже негативно, казали, що можуть бути погані гени. Але з досвіду, я зрозуміла, що це міфи, якісь страшилки. Агресія у дітей буває і в благополучних родинах. Якщо дивитися об'єктивно, то такі розповіді невиправдані».

Катерина з донькою та чоловіком жили під Києвом, в смт. Коцюбинське, невеликому населеному пункті Бучанського району. Родина планувала перебратися у нову велику двокімнатну квартиру в Борисполі, робила ремонт і мала намір всиновити одну дитину. «Коли ще йшли розмови, що росія введе війська, я просила чоловіка поїхати на Західну Україну. Для мене безпека дитини найважливіша. Але в той час свекруха була важкохвора, тому ми лишалися. На другий день повномасштабної намагалися виїхати. Терміново зібрали своїх котів, майже не брали речей: ноутбуки, гроші і все. Нас друзі вивозили, не було тоді машини. Прожили три тижні у моєї подруги біля Рівного. Але часті тривоги-- і її родичі, які працюють у Празі, запропонували переїхати до них з дитиною», - пригадує Катерина. Так вона із чотирирічною Софією виїхали до Чехії. Донька ходила в садочок, жінка – на курси чеської. Чоловік повернувся у звільнене від російських військових Коцюбинське працювати.

«Ми, можливо б і раніше переїхали на Закарпаття, але тут був великий ажіотаж, багато переселенців, зросли ціни. Розуміли, що ми не потягнемо навіть знімати житло, - пояснює Катерина. – Проте Софія дуже сумувала за татом, вона вже до людей на зупинці говорила, до чужого дядька почала розмовляти. Ми вирішили повернутися в Україну, але переїхати на Закарпаття. Водночас враховували, що будемо купувати велике житло, для усиновлення дітей». 

У дитячому будинку не може бути нетравматичного дитинства

У 2023-му сім’я купила будинок у Коритнянах, з розрахунку на збільшення родини. Коли готували будинок для всиновлення, одну кімнату взагалі зачинили, бо забагато місця. Зараз всім вистачає простору, з розміром помешкання вгадали, каже Катерина. Будинок був без опалення, сантехніки, туалету. Після ремонту родина почала готувати документи на всиновлення, але чоловіка мобілізували. Тож Катерині довелося збирати документи самій і паралельно дооблаштовувати будинок. На це пішло дев'ять місяців. Водночас жінка працювала у притулку для тварин в Ужгороді і майже через день їздила на зустрічі з майбутніми доньками у два дитбудинки.

Це був повноцінний робочий день, згадує Катерина: «До суду треба було зібрати дуже багато документів. Відчувала сильну перевтому. Це попри те, що я наймала адвоката, яка мені допомагала все оформляти. Зараз психологічно легше».

Троє сестричок були розділені за віком у дитбудинках Чинадієва та Сваляви. Батьків своїх не пам’ятали, оскільки вже з річного віку жили в дитбудинку, найменшу ж біологічна мама принесла у чотиримісячному віці у «вікно життя». 

«Вони не пам'ятають її. Тільки дитячий будинок і все. Ми спеціально брали родинну групу, бо розуміли невисоку вірогідність всиновлення. Адже всі хочуть одну дитину, максимум двоє, - розповідає Катерина і пригадує, як починалося спільне життя родини. -  Спочатку вони до нас ставилися, ніби десь в табір приїхали. Потом виявилося, Кароліна перед війною їздила на оздоровлення в Італію, а з початком війни італійці не хотіли повертати дітей, аргументуючи військовими діями в країні. Але і всиновити не могли, бо під час війни це нереально. Кароліна півтора роки прожила в Італії і нам казала, що у неї є мама. Італійка, яка хотіла Кароліну, але без інших дівчат, налаштовувала її проти нас. Але міжнародне всиновлення зараз неможливе, а по-друге, розбивати сімейну групу некоректно».

До психолога ходили всі

Крім великого попиту на одну дитину, здебільшого батьки поспішають всиновити малечу до чотирьох років, ділиться досвідом Катерина. Старші діти важче проходять адаптацію. «Нашій меншій п'ять років, старшій - вісім років. У нас всі діти ходили до психолога, навіть Софія. Вона звикла, що одна дитина в сім'ї, а тут четверо і треба не завжди першій бути. Ми й зараз ще проходимо адаптацію. Мінімальний термін - це півроку. Зі старшою буде всі два, може й більше років. Кароліні спочатку було дуже важко, вона сильно себе стримувала в дитячому будинку. А ще у неї почався ранній підлітковий вік, гормони. По-третє, вона мала травматичне дитинство, тому що в дитячому будинку не може бути не травматичне дитинство. Був такий момент, коли ми не справлялися з психологом і мусили звертатися до психіатра, призначали заспокійливі. Але це нормально», - спокійно пояснює багатодітна мама і зауважує, що з прийомними дітьми також необхідно розвивати емоційний інтелект:  «Коли в Кароліни питали, що ти відчуваєш, вона не знала, як це. Бо з ними не говорили, їм або наказували щось, або.. Тобто, багато процесів які ми проходимо з маленькими дітьми, ми проходили за місяць із вже дорослими дітьми. Не було кому в дитячому будинку з нею ці етапи пройти. Але діти все дуже швидко наздоганяють. 

Наприклад, Лізі у дитбудинку не дозволяли бігати. Їй казали, що вона від цього часто хворіє. Зараз вона взагалі не хворіє. Тепер у дівчат досить гарний імунітет, недавно був карантин, вони не хворіли. Свіже повітря, багато гуляють, багато бігають. Той факт, що у дітей банально змінився образ життя, вже робить їх здоровішими. У Лізи була проблема з дрібною моторикою, наприклад, в молодшої Андріани з цим краще. Але ми з цим працюємо. Як і з мотивацією, щоб не лінувалися вчитися. Діти просто кардинально міняються. Андріана, дивлюсь, починає обростати м'язами. Просто дитина любить м'ясо, а там вона не могла їсти м'ясо, скільки хоче. А вдома вона бере шашлик, сало просить». 

Нещодавно вона почала називати мене мамою

Відчуваєте, дівчата вже трошки адаптувались, питаємо Катерину?  Так зітхає з полегшенням, нерви та протести були у всіх. Проте гарний супровід надає служба у справах дітей, зокрема, допомагає психологиня з досвідом роботи саме з прийомними дітьми. Фахівчиня добре заспокоювала і самих батьків. "Все нормально. Ви справляєтеся, це пройде, це є у всіх дітей", - пригадує Катерина її слова і розповідає, як дівчата сприйняли відсутність фізичних покарань. - Зрозуміли так, що можна робити, все, що хочеш. І чудили, і билися, і взагалі відривалися. Але потім дізналися, що не будуть дивитися мультики, чи на день телефон віддадуть, якщо робитимуть шкоду, то змінили поведінку.  На вихідних за хорошу поведінку, і гарні оцінки ми веземо їх на атракціони, чи в басейн, чи в аквапарк. Намагаємося звичайно застосовувати позитивну мотивацію. 

Ми намалювали  сім'ю, щоб вони розуміли, що ми одна сім'я, бо, наприклад, Кароліна з Лізою вони ще жили в одній групі, в дитячому будинку і перший час окремо трималися. Зараз вже в них ця межа стерлась. Але тяжкий період був у всіх трьох. Просто в різний час. Спочатку у Кароліни, потом у Андріани, а наостанок у Лізи». 

Щоб втихомирити дівчат, мама купує іграшки для заспокоєння, малює разом з доньками. Намагається більше часу проводити з Кароліною, якій важливий особистий час, спільні заняття з батьками. Дівчинка любить посидіти із сусідками, які увечері приходять в гості.

Андріана з Лізою з самого початку почала називати Катерину мамою. До речі, у дитячому будинку діти своїх вихователів називали мамками. «У них якось це нормально було. Кароліна дуже довгий час мене називала Катьою, а недавно вона мене теж почала називати мамою, - ділиться Катерина. - Мене дуже радує, що вони до мене можуть прийти з будь-якими питаннями. Знають, що я поясню, розкажу, що зі мною треба домовлятися, а не обманювати.  Був нюанс з патологічною брехнею, але це теж зв'язано з тим, що вони жили в дитячому будинку, де це було правилом виживання. 

Ми зараз займаємося тим, щоб полегшити адаптацію дітям, підтягнути, бо їм важко ввійти було в режим. Тут є мама, до якої треба звернутися, яка все вирішить, підкаже, покаже. Бо вони спочатку не зовсім розуміли, нащо я взагалі потрібна. Менша Андріана, коли ми забирали її з дитбудинку, каже: "Щось довго ми їдемо, везіть мене назад у групу». Вона дуже переживала, бо звикла бути серед дітей завжди. А тут ще Міша, чоловік, прийшов і вона каже: "Хай він іде геть". Бо у них там тільки виховательки. Чоловік трохи переживав, чи зможе він полюбити прийомних дітей. Виявилося, що він дуже швидко полюбив і прив'язався. 

Есмеральда і морські свинки

За вікном чути якісь рухи і грюкіт. «Це коза Есмеральда виривається,- посміхається Катерина. - Вона у нас як собака і з собаками живе. Так, ми її купили для дітей. Ще ми купили морських свинок і кролика. Раніше ми козу випускали, коли була менша. Діти з нею бігали як собачкою. У Есмеральди є пес, вона без нього не любить кудись ходить гуляти». 

Через певний час – знову шум. Дівчата прийшли зі школи. Софія з Лізою -- однокласниці, між ними місяць різниці у віці. Лізу зразу забирає тато - везе до логопеда. Тут у кожного свій графік: для батьків, для дітей, правила поведінки на холодильнику.

Тож до кімнати забігають Кароліна з Софією, наймолодша ще в садочку.

Дівчата зразу поспішають показувати нам морських свинок – це ще одні звірятка з хатнього зоопарку. Свинки завмирають на руках, дівчата ніжно їх пригортають та охоче розказують про своє шкільне життя. Потім ведуть у простору кімнату, де кожен має своє окреме місце та спільний простір для забав. Але ігровий простір тут - це весь будинок. Софія вмить витягає кросівки-ролики:

• Дивіться, ми тут їздимо в них по будинку!

   

Стеля у кімнаті у хмаринках. Художнє оформлення робила власноручно Катерина. Виявляється, вона ще дитячу книжку до повномасштабного вторгнення встигла написати і виграти конкурс у видавництві. Яке, щоправда, нічого так і не видало. Рукопис поки що чекає вдалого моменту, адже фінансові потреби у родини зараз зовсім інші. Книжка була про котика, який переїхав з міста у село. Такий не зовсім казковий шлях через певний час повторила і сама авторка. 

«Мені дуже подобається саме це місце, де ми живемо. Тут дуже хороші садочки, школа-Коритнянський ліцей. Є з чим порівняти з умовами під Києвом, де велика проблема з цим. У Ще у нас музична школа, школа мистецтв через дорогу. Дівчата ходять поки що по одному гуртку, планують і ще по одному взяти на наступний рік. Софія - на фортепіано, Ліза - на малювання і Кароліна - на танці. 

По дві руки у мене, по дві руки у тата

По п'ятницях у будинок приходить «клінінг». Цю функцію - прибирання- Катерина передала в надійні руки. «Не справляюся. На даний момент треба підтягувати дівчат у різних аспектах. Вчора включала семінар по статевому вихованню для  Кароліни. Якщо у Софії з трьох років була улюблена книжка «Малечі про інтимні речі» і вона постійно питала, то у Кароліни було видно, що інформація накопичилася і вона дуже сильно її цікавить,- пояснює Катерина. - Ми ще ходимо на курси з англійської, і психолог, логопед. Є репетитор у Лізи, бо їй важко читати.  І треба усім приділити час, а я розумію потребує більше часу, ніж інші, бо в неї більша оця прірва. Ми вміємо зацікавити дитину навчанням. Коли я побачила рівень знань Лізи, то в мене в мене був шок. Я спочатку не знала, що мені робити і за що хапатися.  Потім зрозуміла, що у кожного свій шлях. У неї є великий прогрес.  Також кожна дитина хоче якийсь свій особистий час з батьками. Бо так діти відчувають, що їх люблять. Так формується прив'язаність, що теж  дуже важливо для відносин». 

Взимку родина їздила з дівчатами в Буковель, нещодавно - в Чехію. 

«По дві руки у мене, по дві руки у тата --і йдеш. Ми тепер знаємо, що багато сумок з собою брати не треба, бо треба іноді тягнути дітей, - посміхається Катерина. -  Я б хотіла цього року ще повезти дівчат на море. Ми якось стараємося показувати світ, дарувати емоції, вважаю, що це теж є важливою частиною розвитку дитини. Недавно з чоловіком думали: хтось витрачає гроші на дорогий одяг, дорогі сумочки, брендові речі, техніку. У нас найдорожче, на що ми витрачаємо -- це діти. Машина -- дешева. Треба більшу, але ми поки що вибрали поїздку на море. Рятує, що у подорожі ми їдемо з друзями на їхніх авто».  

Раз на тиждень Катерина ходить до психолога, інколи разом з чоловіком. Каже, завжди звертається до фахівця, якщо є якісь нюанси. Планують доробити окрему кімнату на другому поверсі для Кароліни. Можливо, мама теж отримає кілька вільних хвилин для своєї творчості. 

А поки вона показує їхній великий спільний портрет біля вхідних дверей – тут вся родина, кожен малював себе сам. Найдовша рука – у мами, нею так зручно обійняти всіх. 

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк