Суші від Воробйових:

Євген та Анна Воробйови з Ірпеня на Закарпаття приїхали з початком повномасштабної війни.  Понад 8 років Євген працював шеф-кухарем в різних закладах. Дружина Анна була сушефом в місцевому ресторані Ірпеня 5 років. Після 24 лютого життя подружжя поділилось на "до" та "після".

“Ця війна так чи інакше всіх зачепила. Мій двоюрідний брат загинув, захищаючи Україну. Багато зараз наших друзів воюють. Заклад, де я працював шеф-кухарем в Ірпені  - пограбували російські військові, а від будинку нашого друга, який проживав в Бучі, нічого не залишилось», - розповідає Євген.

Євген з Анною були змушені покинути дім та роботу в Ірпені та переїхали на Закарпаття. Подружжя створило доставку преміум-класу суші та ролів ІNARI, яка дуже швидко стала однією з найпопулярніших у місті. Майже рік Євген з дружиною самотужки без вихідних виготовляють суші та роли на кухні орендованої квартири. Дружина  приймає замовлення, є ще водій, що доставляє суші.

“Ми дуже любимо Ужгород, саме тут 5 років тому я зробив пропозицію своїй дружині. Сьогодні - це місто стало нашим прихистком,тому для нас честь створити щось для ужгородців. Взагалі я родом з Львівської області, а все своє дитинство провів на канікулах в бабусі на Закарпатті. Тому для мене Ужгород, Ірпінь та Львів  - найгарніші міста в Україні”,- пояснює чоловік.

Після навчання у виші, Євгена розприділили на роботу на підприємстві на три роки у Керч в Криму. Там чоловік пропрацював два роки і настав 2014 –ий. «Начальниця підприємства сказала: або російський паспорт, або виїжджаєте. Я один виїхав,  дівчата всі лишились.  Не знаю, як це взяти паспорт чужої країни. Я той період погано пригадую, тільки один момент запам’ятав, коли місцеві жителі вийшли до міської ради і почали піднімати російський прапор. А мер міста один з охоронником вийшли і забороняли це робити. Вони спускали той прапор, відтягували самі ту сотню людей. Оце дуже запам'яталось, - пригадує Євген.-  Місцеве населення розмовляло російською, було проросійським.  Там буквально Керченську протоку перетнути і росія. Якщо ви там починаєте розмовляти українською мовою, на вас дивляться і кажуть «панаєхалі». На сході України, де я також бував, такого не чув, як було в Керчі».

У Київ  він переїхав з 2000-го року, там закінчував навчання і почав працювати, у різних ресторанах. У свій час їздив по Україні, нагалоджував усім бізнес. Крім себе. «Наприклад, людина хоче запустити бізнес, але в цьому нічого не розуміє. Я допомагав. Заходив у повністю порожнє приміщення, планував, коли завершували ремонт, я повністю налагоджував меню, за тиждень-два все запускалося і працювало.  А коли сюди вже приїхали, довго шукав роботу. Дуже важко було щось знайти. В один момент вирішив, що потрібно собі запустити бізнес, - пояснює Євген. - Я і на будівництві працював, і землекопом був, мав невдалий досвід відкриття ФОПу в Києві. Через все це пройшов. В Ужгороді після після того, як не зміг знайти роботу, пішов в один місцевий суші-заклад. Прорацював один день і більше не вийшов. Не дуже там було, так скажем. Саме в той день я вирішив, що, напевно, треба своє запустити. Бо те, що я бачу, це взагалі не той рівень, який потрібен людям».

За рік – один вихідний

Розпочали свій закарпатський бізнес Воробйови на початку травня минулого року, за цей час мали всього один вихідний.  «Якщо чесно, я взагалі не розраховував, що це буде в таких масштабах. Думав, можливо, два-три замовлення на день у кращому випадку. Спочатку це так і було. Через півмісяці ми вже не справлялися. Зараз може бути за півтори години 30 замовлень», - каже Євген.

Дружина Євгена Анна має понад 5 річний досвід у виготовленні суш.  «Чоловік мене вчив, так і познайомилися.  Так я приїхала в Київ, потім перебралася в Ірпінь, працювала у ресторані», - розповідає Анна.  

24 лютого 2022 року мав бути першим вихідним подружжя з початку року. О четвертій ранку Євгену зателефонували друзі з Харкова і повідомили, що почалася війна. «Ми прокинулися і не розуміли, що відбувається. Почали дивитися новини і прийняли рішення що треба виїжджати. Гостомель насправді не дуже й далеко, і коли ми почули, що в нас від кухні до спальні двері дрижать повністю, хоча вибухів не чули. Ми не хотіли до кінця виїжджати, не вірили в це. Думали, поїдемо в Житомир до жінки, до бабусі і повернемося. І коли ми їхали до Житомира десь 5 годин,  всі масово виїжджали по зустрічній смузі, летіли! Тисячі людей на трасі йшли пішки в сторону Житомира, тільки тоді я почав розуміти, добре що ми виїхали.

Євген, коли виїжджав, зателефонував другу з Бучі, закликав їхати разом. Той не наважився, бо мав велику сім’ю, яка не міг розмістити у невеликій машині. Згодом виїжджав вже під обстрілами. «Будинок друга, в який він вкладав гроші, знищений повністю, залишився один паркан.  Він десь у батьків живе на західній Україні, коли приїхав, почав волонтерити, розвозити гуманітарку.  Я теж хотів помагати, але коли зруйнували мости в Ірпіні, зрозумів, що не знаю, як доїду. Було дуже страшно на той час», - каже Євген.

Загодом подружжя ще поверталося в Ірпінь за речами, оскільки виїхали тільки з найнеобхіднішим.  «Ірпінь за остані роки дуже розвивався. Є такі житлові комплекси, ближче до Бучі, які дуже постраждали, майже кожен будинок з кулями.  Ближче до Києва більш-менш все ціле.  У ресторані, де жінка працювала, вітрина розміром з чотирьохповерховий будинок. То нічого не лишилося. Вони просто постріляли по поверхах.  В іншому закладі покрали навіть дерев'яні стільці. Я там лишив крокси, теж забрали,- згадує Євген.

Коли приїхали в Ужгород, доставок суші майже не було

 «Дуже багато місцевих – каже про замовників їхньої продукції Євген.-  Ми їх відрізняємо, місцеві більш спокійніші, більш з розумінням відносяться. А люди, здебільшого російськомовні, можуть дозволити собі нахамити».

Які труднощі довелося долати вже тут, на Закарпатті, питаємо. Все було б добре, якби не захмарна вартість житла, відповідають Воробйови. Це стосується, як оренди, так і купівлі житла. Однакова за площею квартира в Ужгороді коштує удвічі дорожче, ніж в Ірпіні до війни. Постійно зростають ціни на морепродукти- основну сировину для сімейного бізнесу. «Коли ми, наприклад,  робили першу закупку, то я на 2000 доларів міг взяти майже повний бус продуктів. Зараз за таку ж ціну приїжджає пару ящиків», - пояснює Євген.  --Ми використовуємо виключно свіжу рибу. Деякі продукти нам доставляють зі Львова. Коли закінчується сировина, ми ставимо на стоп, бо працюємо від поставки до поставки.  Коли ми приїхали в Ужгород, то тут доставок суші майже не було.  Подумав, що, напевно на Західній Україні люди не дуже до японської кухні звикли. Але як показує практика, я помилявся. Бо люди замовляють і замовляють.  Тепер вже більше доставок. Але все це – немісцеві».

Євген каже, що виїжджати закордон навіть не планував ніколи. Хотів би повернутися в Ірпінь, там все життя, друзі, «Я буду в Україні, хочеться нормального життя, і ми поки просто працюємо», - каже Євген Воробйов і мріє розширити свою невелику команду та знайти приміщення для кухні.

Ірина Бреза для Zaholovok.com.ua

Фото: Влада Мазур

Підготовано у рамках проєкту "Переселенці на Закарпаття: життя без стереотипів" за підтримки Посольства США в Україні