Шукаючи чужі душі, віддав свою

Тиждень пройшов із того часу, як уся країна прощалася із Олексієм Юковим – засновником та керівником пошукової групи «Плацдарм». За час повномасштабної війни він разом з іншими волонтерами повернув додому тисячі загиблих солдат – і українців, і росіян. Серед людей, які просили Юкова знайти і забрати їх рідних з поля бою, було і чимало закарпатців. Скількох він повернув із донбаських степів ближче до карпатських гір – невідомо. Але самовіддано шукав усіх. І забирав усіх, не роблячи різниці між солдатами. «Мертві не можуть за себе постояти. Тому я за ними йду. Мені їх жаль», – казав Юков. Він підірвався на міні під час пошукової місії біля Лиману на Донеччині – шукаючи чужі душі, віддав свою. 

Новини про загибель Юкова розбили серце мамам і татам, які дзвонили Олексію в останній надії забрати тіло сина з поля бою, рідним і близьким зниклих безвісті, які просили дати пораду у страшних пошуках підтверджень чи то смерті, чи то життя, волонтерам, з якими працював, учням, яких тренував, журналістам, з якими спілкувався, усім, хто його знав чи зустрічав, хто про нього колись чув чи читав. 5 серпня 2026 року Україна втратила одного із найвизначніших людей цієї війни. Петиція про присвоєння пошуковцю Олексію Юкову звання Героя України за лічені дні набрала майже 29 тисяч голосів. 

Олексій Юков мав справу із мертвими більше 25 років – з того часу, як йому ще підлітком довелося побачити рештки тіл радянських і німецьких військових на місці боїв Другої світової. Він розповідав, що діти бавились кісточками, а він їх збирав і акуратно складав на купку. Виріс – і, окрім тренерства з бойових мистецтв, займався пошуковою справою. Після початку російсько-української війни Олексій разом з командою шукав тіла своїх ровесників – загиблих військових. Із обох сторін. Постійно ризикуючи власним життям.

Олексій говорив, що кожна душа може знайти спокій лише тоді, коли тіло повернеться додому, до рідних і буде поховане гідно. 

«Ми рятуємо не мертвих, ми рятуємо живих. Щоб залишитись людьми», – казав він. 

Юков отримав важке поранення і втратив праве око під час пошуку тіла українського військового на прохання його мами. Олексій знайшов загиблого і повернув родині. Воїна поховали 16 березня 2023 року. Його звали Олександр Грисюк. Йому було 28. Він був з Волині. 

Скільки таких хлопців повернув додому Юков? Скільки дзвінків від мам отримав з благанням знайти їхніх синів? Скількох заспокоїв? 

Жанна Костик із Ясіня влітку 2022-го втратила на війні сина Андрія. Через рік після його загибелі Жанна зв’язувалася із Юковим.

«Я шукала друга Андрія. Він пропав безвісти у 2023 році. Я зайнялася пошуками цього хлопця і натрапила на «Плацдарм». До того не виходило – хтось не відписував, хтось просто обіцяв. А Олексій відповів майже одразу», – згадує Жанна. 

Юков тоді їй пояснив, що забирає всіх – і лише потім тіла ідентифікують. «Мені не треба було нічого пояснювати. Він мене розумів з пів слова – чому це потрібно. 

Це просто Людина. Навіть називати не тілами, а душами – це він один так робив. Такі люди – це люди, подаровані небесами цій Землі. Тепер будуть всі кричати про те, який Юков пошуковець, але допомагали йому тільки ті, які були в тому зацікавлені, ті, хто чекав на своїх рідних з війни. Я буду пам’ятати його. З подякою великою», – каже мама загиблого воїна. 

Жанна дає мені послухати одне із голосових повідомлень, які їй надсилав Олексій. А там – біль: 

«Наших хлопців там ще стільки лежить… Просто не можемо туди дійти, бо стріляють. Дивимося, вже нові – і ще лежать, і ще, і ще, ще ліземо. Але ми повернемо обов’язково усіх пацанів. Це справа честі. Для кожного з нас».

У Володимирському соборі у Києві тихо і пахне квітами. Олексія привозять у машині «вантаж 200» – робочій вантажівці «Плацдарму», яка перевозила знайдені тіла загиблих військових для огляду, опису та ідентифікації. У храмі стає все більше і більше людей. Хор виконує піснеспіви з панахиди. З Олексієм Юковим прощаються лише у столиці – прощання біля рідного Слов’янська відмінили через загрозу російського удару. 

Багато сліз, багато соняшників, багато теплих слів і «Вічная пам’ять» – зовсім не віриться, що це для Юкова. Здавалося, що Олексій безсмертний, з ним просто не може нічого статися. З такою Людиною просто не може статися смерті. Бо вони своїм життям показують, як виглядає людяність на Землі. 

Майдан Незалежності переповнений охочими віддати останню шану Юкову. Людей сотні. Квітів тисячі. Здається, навколо труни Олексія могло би вирости поле соняшників – жовтогарячих сонечок, які мають провести Юкова в інший світ. 

«Я хочу, щоб той вогонь, який ти запалив, щоб люби його несли», – дружина Євгенія Калугіна звертається до свого Олексія перед усім Майданом. Говорить до людей, дякує за шану, запевняє, що його справа житиме й надалі. Бо він так хотів. 

Говорять друзі, говорять близькі, говорить старша донька, яка дякує за такого Тата. Люди йдуть і йдуть, квіти несуть і несуть, а серця – плачуть і плачуть. Євгенія згадує, як зовсім нещодавно Олексій їй сказав: «Я так втомився від війни». Майдан заливає болем. 

Співають гімн. Трепетно і боляче. До приміщення залітає птах. Олексій би сказав, що це – чиясь душа. Він бачив їх у всьому живому – кошенятах, метеликах, воронах, горобцях… Він самовіддано шукав ті душі й знаходив. Повертав додому, до рідних. Дарував спокій – і мертвим, і живим. А сам – залишився у війні, яка його не відпустила. 

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua