Сєвєродонецькі павучки в Ужгороді

Ганна Щеблєтова, вчителька української мови та літератури із Сєвєродонецька, дружина військового зараз живе в Ужгороді. Тут жінка вже вдруге почала життя з початку: у 2014 році війна вже змушувала Ганну покидати дім. Тоді вчителька виїхала із рідної Донеччини у Сєвєродонецьк, за вісім років життя у місті вже вважала його своїм. Однак, у перші дні повномасштабного вторгнення була змушена знову рятувати себе і своїх дітей: виїхала одразу 24 лютого, через  знайомих потрапила до Ужгорода і зараз тут налагоджує не тільки власний побут, а й волонтерство, яким займалася у Сєвєродонецьку.

«У 2014 році випадково потрапила у Сєвєродонецьк. Шукала, як і чим можу допомогти війську. Знайшла павучків і з ними 8 років плела маскувальні сітки. В Ужгороді першою сєвєродончанкою,  яку  я зустріла, була дружина військового, якому ми видали 23 лютого останню сітку. Через неї я дізналася, що в Ужгороді є ще наші містяни, просто ми якось не пересікалися. Вирішили, що варто спробувати тут відновити наше волонтерство і плести сітки, бо ми знаємо, як це робити», – розповідає Ганна Щеблєтова.

«Сєвєродонецькі павучки» почали стабільно працювати в Ужгороді із серпня цього року. Закупили необхідні матеріали, основи для сіток, тканину. Довго шукали приміщення, з цим допомогла Ужгородська міськрада – зараз павучки базуються у невеличкому приміщенні в  історико-культурному комплексі «Совине гніздо» у самому центрі Ужгорода. Тут небагато місця і трохи холодно, але багато душевного тепла: основна частина волонтерів – мешканці Сєвєродонецька, які через війну переїхали  в Ужгород. Тут усі розповідають власні історії, переживають одне за одного, допомагають і своїй невеличкій спільноті, і військовим, організовують розіграші, аби мати змогу закупити матеріали для маскувальних сіток і збирають різні смаколики для відправки військовим на передову.

«Основна частина нашого руху – сєвєродончани. Потім вже підтягнулися дівчата з Харкова, Києва, Херсона. Найстаршій нашій волонтерці – пані Марії – 84 роки, наймолодшій – чотири роки. Це моя донька Даша, яка частенько тут буває теж. Чим ми ще можемо допомогти військовим? Ми переселенці, у нас ресурси обмежені, але плести ми можемо, знаємо, як це робити», – каже Ганна Щеблєтова.

«По-різному люди приходять. Але у нас уже є своя команда, основа. Це і сєвєродончани – Альона, Ігор Цвєтная, Марина Даниленко, Наташа і Володимир Маруха. Є з Луганської області  дівчата, є Олеся з Херсона, Світлана  із Запорізької області. З Харкова, з Києва Всі любимо Україну, дуже радіємо, коли до нас приєднуються ужгородці», – ділиться волонтерка.

До роботи павучків приєднуються і місцеві мешканці. Волонтери розповідають, що Михайло Коцюба із Ужгородського району  частенько до них заходить і працює. Чоловік  чекає сина-військового, так само як і кілька жінок-волонтерок, які плетуть сітки, чекають на своїх рідних з передової. Кажуть, дуже добре розуміються і знаходять хоч трохи розради у волонтерській роботі та спілкування.

Спочатку волонтери ретельніше рахували, скільки сіток плетуть, але з ростом замовлень – перестали вести підрахунок. До «павучків» звертаються або військові безпосередньо, або їх родичі та друзі. Є і підрозділи, з якими сєвєродончани уже знайомі досить давно і плетуть для них маскувальні сітки постійно. «Буває, що одночасно відправляємо і білі, і осінні. Це Запоріжжя, Миколаївщина, Луганщина, Донеччина, Харківщина, Житомирщина, – всі напрямки, куди відправляли. Де тільки наші сітки не працюють. Єдине що під Херсон ще не були. Зараз уже маємо велику чергу. І серце кров'ю обливається, бо є дуже багато потреб. Це добре, бо значить є техніка, яку треба накрити, але не встигаємо все», – каже волонтерка.

Матеріали для сіток волонтери і збирають, і закуповують. Кошти на тканину та основу для сіток беруть із розіграшів. Коли тільки запускали роботу – у серпні – допомагали дуже багато переселенців із Сєвєродонецька, які роз’їхалися по всій країні та закордон.

«Нам допомогли всі, хто нас знав із Луганської області. Люди зараз розкинуті по світу, але всі розуміють, що це варто робити. Вони всі відправили кошти на волонтерську картку, ми придбали основу,  деревину для рамок, наші хлопці зробили нам рами і ми запустилися. Кожного дня, без відпочинку і без свят»,  – кажуть волонтери.

Раніше «павучки» плели сітки переважно із бавовняної тканини, але потім, у розмовах та консультаціях з військовими, зрозуміли, що вона такі сітки дуже швидко мокнуть, набирають вологу, стають важкими і рвуться. Інколи – можуть «світитися» у деяких приладах. «Тому вибираємо для плетіння спанбонд зі спеціальним покриттям. Військові перевіряли його і він не видає їх, кращий для маскування і достатньо легкий. Ми купуємо цілими рулонами. І трохи вплітаємо бавовняні частини, щоб було економніше», – розповідають павучки.

Кошти на матеріали волонтери виручають із різноманітних розіграшів – від футболок із патріотичними написами до теплих чобітків та різних тематичних прикрас. Передають призи сєвєродончани-переселенці із різних міст – від Івано-Франківська до Одеси. «До трьох тисяч гривень за один розіграш ми збираємо. Плюс намагаємося і трохи донатити, і збирати окремо на дрони, на рації, старлінки. Різне купували. Коли звертаються, завжди стараємося допомогти», – каже Ганна Щеблєтова.  

«Павучки» намагаються разом із сітками передати військовим на фронт щось іще: смаколики, каву, чай, солодощі, обереги, які виготовляють діти, і малюнки. Кажуть, на передовій особливо радіють таким привітам із тилу. Тому просять усіх небайдужих приносити для військових щось смачне та обіцяють доставити це на передову.

Ти не можеш піти на війну, але вмієш плести сітки

Олена Цвєтная разом із чоловіком Ігорем – теж приїхали в Ужгород зі Сєвєродонецька. Сім’я змогла вивезти частину обладнання зі свого рекламного агентства. Розповідають, що зараз мають обмежені ресурси, але клієнти, які були у них у Сєвєродонецьку, залишилися: тепер мають замовлення на друк з різних куточків України. Крім замовлень, Олена з Ігорем на постійній основі виготовляють призи для розіграшів «павучків», щоб мати змогу закуповувати матеріали. Кажуть, що приходять сюди, як тільки є вільна хвилина – аби побачити своїх, допомогти плести сітки і хоч трохи відволіктись від страшної реальності.

«Ми виїхали 25 березня, коли вже літаки почали літати. Дуже було гучно, страшно. І там, де ми перебували, вже сипалась стеля. Приїхали в Ужгород  1 квітня до друзів, які нас прихистили. Десь через місяць ми зустріли Аню у місті. Цікаво, бо у Сєвєродонецьку  ми бачились, але близько знайомі не були, здружилися уже тут. Разом шукали приміщення, щоб плести маскувальні сітки нашим хлопцям і дівчатам. Чоловік робив рамки. Працюємо потрохи, допомагаємо», – розповідає Олена Цвєтная.

Інші волонтери підхоплюють розмову і кажуть, що мовчати для «павучків» неможливо: тут або співають патріотичні пісні, або слухають українську музику, або жваво обговорюють новини із рідних міст. «От коли про Херсон, не могли зупинитись: кіпішу було на все "Совине гніздо". А так – кожен розповідає про своє –  що хороше відбулося, що погане. Хтось поховав когось із близьких, у когось зруйнували житло, а у когось сталося щось приємне. Це ж життя, різне зараз переплітається», – каже Олена Цвєтная.  

Загалом, у «павучків» є своєрідна традиція: коли волонтерити приходить хтось новенький – розповідає свою історію виїзду. «Так якось склалося. От ми виїжджали на машині знайомих. Просто друзі друзів сказали, де стоїть машина і де взяти ключі до неї. Інші друзі друзів запропонували каністру бензину і отак потрохи виїхали. На чужій машині, з чужим бензином. Але усією сім'єю –  моя мама, брат, невістка, племінник, чоловік і дві кішки. А на нашій машині вже виїжджали інші люди… Тут усі свої історії розказують», – ділиться Олена.

Ганна Щеблєтова додає, що спілкування і волонтерство додає усім сил. «На початку роботи нас це буквально рятувало.  Бо ти не можеш піти на війну, ти не можеш взяти зброю, бо у мене діти і я не маю на кого їх залишити. Але я можу плести сітки.  Наша допомога – це наша зброя», – каже волонтерка.  

Світла нема, води нема? Йдемо і працюємо

Олеся Чеснокова – переселенка з Херсона. Жінка приходить у «Совине гніздо» плести сітки майже щодня. Також розповідає нам свою історію. «Виїжджала з другої спроби у серпні. Перша спроба була невдала: мали намір виїхати ще у квітні, але там поставили блокпост бурятів і у нас не вийшло. Вдруге пробували в серпні. І опинилися тут», – розповідає Олеся. Волонтерка каже, що плетіння сіток відволікає її від поганих думок: «Треба себе чимось себе зайнятись. Майже кожен день тут прихожу. Але залежить від вільного часу. Спілкуємося про різне. Від кулінарії до обговорень скорішої перемоги. Легше, коли приходиш волонтерити. Трохи відволікає від поганих думок і від новин з інтернету. Але коли були новини про Херсон – тут  було дуже шумно, це неможливо було не обговорювати. Ми тут і раділи, і ридали, і святкували. Було все», – розповідає Олена Чеснокова.