Ранкова кава з Юлією Дуб

19/11/2026 - 11:12

Його історія почалась з маленького кактуса, який мріяв стати деревом. А нині арт-простір "Ліс", що розташований у центрі Ужгорода, є джерелом натхнення та відновлення для його засновниці – Юлії Дуб.

Ще до ковіду волонтерка, громадська активістка та підприємиця Юлія Дуб відкривала онлайн-магазин кактусів, і мріяла, що частина грошей з прибутку піде на висадку дерев в українських містах. Грошей на дерева так і не вистачило, проте через кілька років у центрі Ужгорода з'явився цілий «Ліс».

За кавою ми поговорили з Юлією про те, як маленькі ідеї стають великими проєктами і чого бракує місту Ужгороду (спойлер - господаря), як місту взаємодіяти з переселенцями на свою користь. І зрештою, про те, що кожна, навіть найменша, дія зараз впливає на те, як ми будемо жити потім.

- Юлю, отже ми в "Лісі".

- Так. В центрі Ужгорода, але в "Лісі". 

- Скільки років цьому простору?

- Більше трьох років. Ми відкрилися влітку 2023. У нас був довгий початок, тому що "Ліс" не став одразу готовим простором. Все формувалося потрошки, по краплинці. 

- Чому "Ліс"? 

- Зазвичай, коли я придумувала якісь проекти, в мене в голові візуалізувалась повністю картинка: що і як має виглядати. Спершу була ідея назви "Фріда", ніби сильна жіноча постать. Але у мене не складався пазл з цією Фрідою - попри те, що вона сильна жінка, ця сила через великі страждання, через жахливе кохання, через супротив. Мені хотілося чогось такого, що відновлює, допомагає, зцілює. Ми відпочивали родиною в горах і я зрозуміла, що це ліс. Він для мене всі роки є джерелом ресурсу, відновлення: сходити в гори, або на пагорби, просто розглядати різний мох. Це те, що мені допомагає. І тому "Ліс" з гаслом "Джерело ресурсу" – це концепція, яка і мене, й інших має наповнювати якимись новими силами, сенсами і ресурсом. 

Юлія в арт-просторі "Ліс"

- І це попри те, що ви жодним чином не пов'язані ні з біологією, ні з ботанікою, ви за професією журналістка.

- Так. Я поки була в декреті, проходила різні навчальні курси, зокрема і по фітодизайну. І завдяки цьому навчанню ця зелена стіна, яка позаду вас, вона з'явилась. У мене була така сфера діяльності в декретній відпустці з пов'язана з рослинами: певний час я брала різні об'єкти на озеленення і потім з'явився перший онлайн бренд "Кактус Бро".

 У нього була цікава концепція: відсотки з продажів я планувала закладати у посадку зелених дерев, кущів у містах різних України. На той момент мені здавалось, що це будуть якісь великі гроші, з яких дійсно можна реалізовувати соціальну місію, але насправді це був такий зовсім маленький проектик із слоганом "Кактус Бро" – кактус, який мріє стати деревом", це про відсоток на озеленення.

 І зараз, коли я через роки підняла свої матеріали і напрацювання, я зрозуміла, що "Кактус Бро" став не просто деревом, він став цілим лісом. І це дуже класно, бо зараз у нас уже є можливість реалізовувати різні соціальні проекти. 

Від шкільної газети до патрульної поліції

- Юлю, ви народились і вивчились в Ужгороді, велику частину вашого життя ви були соціально активною: брали участь у роботі молодіжних акціях Фундації регіональних ініціатив, Євромайдані. Звідки ваша активність і небайдужість? Чи вона з дитинства, від батьків, чи це такий склад вашого характеру?

- Я думаю, що це характер. Але були люди, які дуже на мене вплинули. Зокрема, вчителька правознавства в школі, яка побачила бунтарські мої схильності і скерувала їх у дуже класне русло.

 Я була учасницею Малої академії наук, писала різні дослідження, зокрема досліджувала тему і насильства, і ромської меншини, якихось питань гендерної рівності, і все це ще у школі. Це заклало розуміння, що є закони, але вони чомусь не діють стовідсотково, так, як би мало бути.

 І часто в якихось міжособистісних стосунках є дуже багато несправедливих аспектів, починаючи від найменших особистих і до рівня держави. Я була редакторкою шкільної газети і мені завжди було цікаво брати гостріші теми, а не тільки писати про свята і компліментарні речі.

Так поступово я формувалася. Останньою краплею, напевно, став вступ до УжНУ на спеціальність "журналістика". Я захоплювалася журналістами-розслідувачами, було бажання досягти справедливості плюс мати доступ до інформації, вміння нею користуватися – все це сформувало мене, напевно, як громадську активістку. 

- Але в якийсь момент доля вас повела в столицю. Чому?

- Я завагітніла і переїхала до чоловіка в Київ. Там народилася моя донька, там формувалася наша родина. І там я випала з темпу соціального життя, який був в Ужгороді.

Думаю, що молоді батьки знають: народження дитини доволі сильно змінює побут і можливості. Хоча навіть у Києві я змогла реалізовуватися через об'єднання "Матусі Троєщини" у Фейсбуці. Я побачила, що кожна мама займається якоюсь творчістю в декреті і запропонувала нам організуватись, вийти на ярмарок.

 Деснянська РДА нас дуже в цьому підтримала і запрошувала нас на всі події, свята, які були. Плюс ми організовували "тихі" сеанси в кінотеатрі «Флоренція» – мами могли обирати собі фільми, які їм цікаві, іноді навіть англійською мовою.

І тим не менш, Київ для мене трошечки виявився заскладним. Хоча мені здається, маючи більше часу, я б себе там реалізувала. 

Так поступово я формувалася

- У Києві ваша діяльність теж була пов'язана з громадським сектором? 

- Більше з журналістикою, з творчістю, Я працювала на телеканалі, де знімала програму про те, як своїми руками можна зробити різні класні речі для дому. І 36 випусків цієї програми дали мені поштовх далі йти і проводити майстер-класи в різних студіях, працювати з дітьми, з дорослими. І була така мрія відкрити студію і у цьому напрямку розвиватися. Середовище моє з молодіжних років залишалося громадсько активним… 

- … бо ваш чоловік пов'язаний з громадським сектором. І питання моє ось у чому: ви, фактично, бачили його з середини, з 14-го року і донині, 2026 рік. Як змінився громадський сектор в Україні? 

- Мені здається, що стало менше ентузіазму. Люди стали обирати, на що витрачати свою енергію і здебільшого спрямовують її на підтримку війська і постраждалих від війни. На жаль, не вистачає часу на якісь місцеві проблеми. І це дуже впливає на обличчя міст по всій країні і на обличчя громадського сектору.

Зазвичай, коли ти бачиш громадських активістів, вони втомлені, вигорілі. Але не зупиняються, працюють далі, тому, що треба рятувати країну. І це, напевно, найбільш суттєва зміна, яка зараз відбулася особисто в людях і в цілому в громадському середовищі.

- Ви активно берете участь в житті громадського сектору в Ужгороді, в Закарпатті. Які виклики стоять перед громадським сектором загалом? І регіональним зокрема? 

- Якщо брати локально, то викликом є те, що місцева влада почуває себе безкарною, немає зміни для неї, не буде найближчим часом перевиборів. І, відповідно, вони себе поводять так, наче живуть в останній раз, і треба максимально зібрати оці вершки з ситуації, яка склалася. Громадськість не встигає просто навіть реагувати на те, що відбувається в місті. Точково десь намагаються, точково ініціативи виринають.

 На жаль, різні інформаційні канали, грошовиті забудовники,  чиновники намагаються ці ініціативи виставити у негативі, ніби це якісь негідники ці громадські активісти, які заважають місту розвиватися. Хоча направду саме завдяки громадським активістам місто ще тримає більш-менш свої обличчя, а не поринуло зовсім в якусь хаотичну забудову. Але можна сказати, що таки поринуло.

 Тому що активісти втомлені і не достатньо мають можливостей реагувати на виклики в місті. Хоча намагаються і є дійсно дуже стійкі люди, що досі ходять на засідання міської ради, на комісії, пишуть дописи. Оце теж суттєва зміна, що локальні акції протесту практично зникли.

 Тобто є зараз акції якісь всеукраїнського масштабу, їх підтримують і в Ужгороді. Або акції на підтримку полонених. Але акції, наприклад, проти забудови чи проти там якихось дій місцевої влади їх ви практично не зустрінете. На це просто немає ні часу, ні ресурсу. Все здається, що це недоречно, що ми будемо відволікати увагу від питань війни, але ці питання вони також є важливі. 

саме завдяки громадським активістам місто ще тримає більш-менш свої обличчя

- А ще ви 2,5 роки служили, якщо я правильно розумію, в патрульній поліції Закарпатської області. Яка була ваша мотивація піти в поліцію? Розкажіть про цей досвід.

- На початку реформи, коли ще тільки почала формуватися поліція, я працювала в громадській організації "Озон". Волонтерила, була спостерігачем за діями міліції. У нас були посібники, ми знали, як міліція має діяти в різних ситуаціях і ми слідкували, чи воно відповідає дійсності. Це був громадський контроль. У більшості випадків дії міліції не відповідали тому, як вони мають поводитися, і ми писали рекомендації. Далі вже це збирали юристи організації, подавали свої рекомендації до реформи. 

 І я на той час подумала, що критикувати – це завжди добре і легко, це зовсім інший статус, так? А показати своїм прикладом і докластися, щоб ця реформа запрацювала так, як ми собі її всі вимріяли –це було би правильно з мого боку.

 Напевно, це були рожеві мрії, що зміни відбудуться дуже швидко і радикально, і ми заживемо в новому суспільстві. На жаль, не так швидко, але якісні зміни відбулися. Бо я маю з чим порівняти, яка була міліція і яка нині поліція. Однозначно, це крок вперед. 

 Це був, до речі, складний досвід, тому що я була такою "білою вороною". До поліції перейшло багато старих міліціонерів, а керівником роти в мене був міліціонер, який на акціях протесту нас там тягав і розганяв мітинги. Це була такий мікс з різних емоцій, відчуттів, із бажання зробити правильно і разом з тим не взаємодіяти з людьми, які не дуже приємні, яким не дуже довіряєш. 

 Як зараз? Не можу сказати, бо вже довгий час не слідкую за тим, але сподіваюся, що все-таки дуже багато хороших людей залишилось, які чинять правильно. 

- А чого навчив вас цей досвід?

- Я про це не рефлексувала, напевно він "підсвітив" те, що треба завжди залишатися вірною принципам. Не соромитися і не боятися, і якщо є якісь речі некомфортні і неправильні – їх треба доносити керівництву. Навіть тоді, коли тебе не чують, все одно намагатися зробити правильно.

У мене є моє особисте досягнення – мені вдалось врятувати життя людині. 

- Розкажіть про це. 

- Ми патрулювали ввечері проспект Свободи, і я побачила, що лежить чоловік. Попросила напарника розвернутись, щоб ми під'їхали. Я застосувала всі методи, яких ми навчалися на тактичній медицині:  перевірила дихання, а людина не дихала, почала робити серцево-легеневу реанімацію. У мене знайшовся клапан для дихання, я його з собою ще з навчання носила. У мене все було під рукою і до приїзду швидкої я "качала" людину і людину врятували. 

 Мені здається, для поліцейського це має бути тим обов'язком, від якого ти нікуди не дінешся. Якщо ти бачиш, що комусь потрібна допомога, її треба надати. Цей чоловік був явно напідпитку і, можливо, інша людина не захотіла допомагати в цій ситуації, ну "п'яний та й п'яний". А ми зреагували і завдяки цьому людину реанімували.  

У мене є моє особисте досягнення – мені вдалось врятувати життя людині

Волонтерство під час війни: як маленькі ініціативи змінюють місто

- Травень 22-го року. Ви в складі інших волонтерів відновлюєте сквер імені Героїв у центрі Ужгорода. Це були перші місяці повномасштабного вторгнення. Це була одноразова акція? Чи ви потім іще поверталися до того скверу? 

- Ні, до скверу не поверталися і це, до речі, про взаємодію з владою. Ми дуже сподівалися і просили взяти сквер на баланс, або хоча б просто поливати ті рослини, за ними доглядати. Нашому місцевому  благоустрою, очевидно, було не до того: ми просили хоча б лопати або секатор, що є на балансі благоустроя. Нам нічого не надали, тому це була ініціатива абсолютно своїми силами.

 Нас підтримав центр, який займається озелененням, вони надали нам рослини. І ми – волонтери, люди, які переїхали сюди, тікаючи від війни, місцеве населення, це така місцева толока. Ми засадили цей парк, але, на жаль, якісь рослини загинули. Але частина прижилась, і вони там досі ростуть.

 І це таке нагадування про те, що навіть якщо ініціатива не спрацювала на 100%, щось все таки залишиться і це буде на користь громаді. 

- Я особисто вдячна вам за цю ініціативу, бо я теж спостерігала за локацією і подумала, що це такий прекрасний сквер і дуже шкода, що він в такому стані. Я так розумію, що з того і почалися творчі волонтери?

- "Творчі волонтери" почалися раніше. Ще у Києві я намагалась бути корисною. Ми тоді жили за містом, це селі Романків і там стояв блокпост. І до них: може вам зварити їсти? Нам нічого не треба. Може вам компот зварити? Нам нічого не треба. Може вас треба поміняти на когось там? Нічого не треба. У школі волонтери теж настільки швидко згуртувалися, що бажаючих було більше, ніж було потрібно на той момент рук. І коли ми приїхали в Ужгород, тут мені було значно простіше, тому що я приблизно знала всі активні середовища.

Спершу я пішла у "Рух підтримки закарпатських військових", там був "мурашник" і я не побачила жодного знайомого обличчя. Я звідти вийшла, думаю, піду ще у "Совине гніздо". Я кажу, що це казино "Совине гніздо", там нема вікон, ти туди приходиш вранці, а виходиш - ніч на дворі, бо не бачиш скільки годин.

 І там я помітила, що приходять здебільшого мами, бабусі з дітками. Усі у стресі, вони стоять в черзі, діти вередують, вони не витримують, мами не витримують, бо вони не можуть змінити ситуацію, тому що їм треба вистояти цю чергу за гуманітарною допомогою і так далі.

Я подумала, що треба щось зробити так, щоб цих дітей з цього підвалу вивести зайняти їх творчістю, а мами в цей час нехай йдуть вирішують оці бюрократичні моменти. І так я спершу почала у різних школах проводити заняття. А далі вирішила, що ні, треба, якесь одне приміщення, де були би матеріали, де збирались би люди. 

 Написала у Фейсбук: хто має там по дві-три годинки на день, знає щось робити руками творче і готовий працювати з дітками – приходьте! У нас було перше приміщення в УжНУ на Народній. Великий просторий клас з великими вікнами, багато сонця. І ми змогли забезпечити для дітей фактично безперервні заняття.

 Ми починали, здається, з 10:00 ранку  і до 19:00 фактично, у нас постійно мінялися волонтери, були якісь майстер-класи. Це давало можливість практично цілий день батькам ходити, вирішувати якісь питання, або просто піти посидіти, випити каву і, як я кажу, повтикати в парк, тому що була потреба переключитися на щось інше.  Так сформувалась команда з людей, які переїхали сюди або місцеві, які хотіли допомогти. Ми ще проходили навчання по роботі з дітьми, які пережили травму. Це дало змогу структурувати свою роботу, як має виглядати простір, як має виглядати вся ця взаємодія. 

 А далі зайшли великі фонди і трошки підтягнули цей напрямок. І ми тоді "перекваліфікувалися" в ярмарки. В Ужгороді попри те, що у нас не було активних бойових дій, нічого не відбувалося. Кінотеатри закриті, виставки не відбуваються, нічого. А люди, які виходили раніше на ярмарки, залишилися. 

 І ми для цих людей почали організовувати благодійні ярмарки. Домовилися з місцевою владою, що кошти, які людина сплачує за участь у ярмарку, скеровується на підтримку війська.

Таким чином закрилися ще кілька таких напрямків, які для міста були там, скажемо, болючими. Плюс це завжди можливість людині бути трішечки самозарадною. І це знімає відповідальність з влади.

 Це ми теж намагаємося доносити, бо іноді складається враження, що ми ці ярмарки робимо для себе і немає розуміння, що це соціальна взаємодія, яка вигідна і владі, і місту, і учасникам ярмарку, і нашим військовим, які є, умовно кажучи, кінцевими бенефіціарами, і вони зрештою отримують закриття їхніх потреб по можливості.

Ми ці ярмарки робимо для себе

Ужгород і базові речі

- Юлю, хочу поговорити про Ужгород. Що на вашу думку не вистачає цьому місту?

- Зараз буде дуже банальна фраза, але не вистачає господарника. Реально не вистачає управлінців, які бачать стратегію міста. Розуміють, що не можна просто наживатися на всьому, що іноді треба мати стратегію, будувати місто якісно, дбати про дороги, про садочки, про школи, думати наперед, ніж просто існувати і наживатися навколо того, що відбувається – поки якийсь хаос, поки інші розберуться, ми вже тут собі нахапаємо.

Тому це так така банальна ніби річ, але немає управлінської команди в міській раді, яка би скеровувала процеси, дбаючи про благоустрій міста і думаючи наперед на роки.

- Ви багато подорожуєте, маєте ваш досвід життя в Києві. Які практики з інших міст ви би хотіли принести в Ужгород? Такі, які вам подобаються?

- Успішні практики – це можливо те, що навіть не потребує великих там фінансових ресурсів, але це те, що надзвичайно важливо. Є теорія розбитих вікон і там, де щось виглядає як руїна, воно буде тільки поглиблюватись і ставати ще гіршим. Там, де швидко наводиться лад і щось виглядає як чисте, приємне і затишне, з більшою ймовірністю буде підтримуватися людьми довкола. Тому, напевно, найкраща практика – це навести лад у місті, на дорогах, на тротуарах.

 - Маєте на увазі сміття прибрати?

- Не тільки прибрати сміття, це і полагодити дороги, і зробити нормальні тротуари, і зробити так, щоби після дощу люди не думали їм пливти чи гребти, чи вони зараз там застрягнуть машиною, чи як обходити велетенські калюжі. Тобто це такі речі, які в місті, мають бути обов'язковими – просто мусить бути рівна дорога, якісний тротуар, зелені насадження. Ми скоро будемо задихатися у бетонних джунглях. І нам потрібна тінь, нам потрібні дерева. Це такі речі, які не є чимось геніальним, це базові речі.

Я відносно недавно пішла на концерт в Амфітеатр. Це таке ганьбище, вибачте! Я не знаю, як можуть до нас приїжджати, наприклад, якісь зірки з концертами. А це частина культурного життя, воно теж має бути! Бо там елементарно  не було як сісти, бо стирчать цвяхи! Це жах. 

Чому, чому ми не можемо це змінити, чому ми це допускаємо на своїх вулицях? Власне, оці всі речі, вони впливають на психологію людини. До речі, про прибирання: ми на ярмарках прибираємо самостійно територію, тому що намагалися якось домовитися з комунальними службами. Нам коли сказали, скільки це коштує, то дешевше найняти фопів, які займаються клінінгом. Хоча комунальні служби мають цим займатися, бо це частина роботи в місті.

Цих базових речей немає. Зараз ніби є велике фінансування, у місто приходить будівництво і бізнеси, податки, сюди приїжджають і реєструються навіть маленькі фопи, вони сплачують тут податки. А краще не стає. Куди це все дівається? Такі питання змушують людей якось не добре ставитися до влади.

- Ви трошки раніше сказали про те, що влада живе так ніби це останній день. Очевидно, що репутаційний інститут для неї не є важливим. Як думаєте, чому? 

- І ніколи він тут не був важливим, на жаль. Я думаю, що загалом інститут репутації в Україні, можливо, після війни почне активно розвиватися. На місцевому рівні це дуже помітно. Напевно, лідери думок якось не змогли перед виборами донести свої позиції. І більшість людей просто не пішла на вибори, тому що не вірили, що це може щось змінити.

  На жаль, керівництво міста обирала меншість і причому є вже там перевірена інформація, що частина з цих, хто голосували, вони не дуже доброчесно віддавали свій голос. На жаль, зараз ми бачимо наслідки цього всього. І я думаю, що ті, хто зараз руйнує наше місто, вони не переймаються репутаційними втратами. Вони заробляють гроші, в них є інвестиції за кордоном, будинки за кордоном. Чи залишаться вони тут потім жити? Невідомо. Якщо залишиться, то я думаю, що совість їх дуже гризти не буде. На жаль. 

чому ми не можемо це змінити, чому ми це допускаємо на своїх вулицях

Переселенці, нові можливості та відповідальність за місто

-Зараз Закарпаття переживає чи не п'яту хвилю переселенців, як регіон, що активно заселявся з 1945-46-го років. Очевидно, що область знову змінюється, і вже так, як було, не буде. На вашу думку, що треба нам зробити всім, щоб процес інтеграції пройти якомога толерантніше один до одного?

- Більше ділитися класними історіями. Негативних історій, можливо, і не багато, але вони справляють більший ефект на нас, так? І ми чуємо якісь там історії про поганих переселенців і фокусуємося на них. Хоча, мій досвід і досвід взаємодії з майстринями тут у просторі, взаємодія з волонтерами, з різними спільнотами, які там з Луганська, з Донецька, з Маріуполя, він дуже позитивний. До нас приїхало дуже багато класних людей і нам треба починати з ними взаємодіяти. Шукати точки дотику, шукати, в чому вони експертні, як ми їх можемо залучити, як ми можемо з ними працювати. І відходити трішечки від своєї бульбашки, тому що наш досвід показав, що ми в своїй бульбашці, напевно, були не дуже ефективними, дивлячись на те, яка у нас влада, як у нас все відбувається в місті.

Можливо, нам треба дійсно зараз залучати до взаємодії людей, які в своїх містах були більш ефективними, або готові зараз свою енергію скеровувати в те, щоби тут будувати теж якісне життя, бо значна частина з них тут залишиться і це нові жителі міста. І так чи інакше, ну, нам треба це враховувати і від цього нікуди не дітися. А формувати дійсно позитивний імідж.

Тоді, можливо, ті, в кого там, скажемо так, сумнівна репутація, вони будуть намагатися підтягуватися до цього позитивного іміджу. Зрештою, якісь негативні персонажі вони є в усіх містах і сюди приїхали також, і наших тут теж вистачає, але на цьому не варто фокусуватися. З цим треба працювати глобальніше. 

- До речі, про зміни: Юля Дуб сьогодні і 10 років тому, що змінилося? Як ви змінились?

- Напевно, я заземлилась, тому що раніше мені хотілося в усьому проявити свою активність, скажем так. Бути корисною всюди. Я тепер менш хаотична, стараюсь тримати фокус уваги в тому, на що можу впливати тут і зараз. І здебільшого це робота, волонтерство, родина, тобто три такі ключові і фокусні елементи, на яких я стараюся тримати увагу.

Звісно, не обходиться без того, що відбувається в місті, на це неможливо не реагувати. Так чи інакше я теж включаюсь у процеси. Тому що це відповідальність кожного з нас, в якому місті ми будемо жити через 5-10 років. 

Підприємництво зі змістом: закарпатська спадщина, творчість і люди

- Юлю, зараз у вас нова нове амплуа, ви – підприємниця. Взагалі бізнесмени, підприємці в нинішній Україні, це дуже сміливі, відчайдушні люди. Звідки ця сміливість у вас?

- Це, напевно, перетікає із громадського активізму, з якогось досвіду. В Ужгороді мені вдалося це все реалізувати завдяки зв'язкам, контактам, людям, взаємопідтримці. 

- А що вас мотивує бути підприємницею?

- Мотивує, напевно, свобода. Це дає можливість придумати собі щось, втілити це в життя і подивитись, як воно запрацює чи не запрацює. В мене є амбіції по збереженню спадщини, хочу зробити свій внесок у те, щоб місто стало цікавим для туристів, для місцевого населення, відкрити ті імена, які варті уваги на всеукраїнському рівні.

Наприклад, Федора Манайла. Ми співпрацюємо з музеєм, поставили міні скульптурку "Грабузик", від нашої майстрині локальної, яка натхненна його творчістю. І це такі речі, які хочеться популяризувати. І ми, хто у нас приходить і запитує, а що у вас цікавого подивитися, ми кажемо: "Обов'язково сходіть в музей Федора Манайла". Тому що це дійсно дуже вартісне уваги видовище, це класний музей. Гарбузики - це унікальна взагалі для України історія. І колись цю енергію помітив Параджанов, то Манайло був консультантом фільму "Тіні забутих предків".

 Потім наша закарпатська кераміка. Ми знаємо ЛКФ, знаємо Васильківську кераміку, Опішнянську кераміку, Косівську, але ми не знаємо чомусь Виноградівську, ми не знаємо Іршавську, ми не знаємо Ужгородську, а ці заводи, вони творили не менш цікаві витвори.

 І ця кераміка у багатьох десь в приватних колекціях є. І зараз ми потрошки теж збираємо її, робимо на основі свічки. Майстриня з Харкова зробила підвіски, наприклад, за мотивами закарпатської кераміки. І через такі речі намагаємося популяризувати і показувати, що Закарпаття – це частина України.

На інформаційному всеукраїнському просторі є місце для наших людей, для творчості, для виробів, які були раніше. Це не варто знецінювати і не варто відділяти в щось якесь таке окреме закарпатське. Це частина української культури, мистецтва, історії і це треба виносити на гора, цим пишатися і популяризувати максимально, наскільки ми це можемо.

Тому артпростір – це інструмент для таких ідей. 

Арт-простір для крутих ідей

- Що найважче у підприємництві для вас? 

- Найважче рахувати і вести таблиці. Тому для цього зараз в нас в команді є окрема людина, яка допомагає мені з цим розібратися, тому що я більше про творчість. Я більше про ідеї, про якесь таке загальне бачення, як я хочу, щоб це все розвивалося. А зараз є людина, яка рахує і каже: "На це у нас грошей нема, а це можемо, а сьогодні це буде так". І це дуже класно, тому що дійсно в команді мають бути люди, які на своїх місцях проявляють свої сильні сторони. Моя сильна сторона – це придумати, повірити, надихнути інших, знайти можливості і реалізувати.

- А хто ваша команда підтримки? Вона велика? 

- Насправді не велика. У нас двоє людей працює в арт-просторі, як продавці, консультанти, адміністратори. Є людина, яка займається фінансами і маркетингом. І є людина, яка працює в майстерні. І я, яка на на всіх процесах. Десь трошки допомагаю, скеровую і намагаюся це все, так би мовити, тримати вкупі. Але я вважаю, що наша команда - це і чудові майстри, які взаємодіють, які іноді виконують наші дуже дивні прохання і вірять в те, що це буде цікаво і не тільки нам, а буде цікаво покупцям.

 Це майстрині, які проводять майстер-класи. Це про те, звідки наше коріння: чому люди плели різдвяного павука, у чому традиція і звідки вона взагалі походить, що таке дідух, що це не просто ми там сплели, а чому там така кількість колосків. Такий освітній компонент, через ці речі прививається любов до того, що ми українці. Плюс наші майстер-класи – це завжди про самовираження, тому що ніби один і той самий матеріал, але у кожного все одно вийде щось своє, унікальне.

Ми працюємо із громадськими організаціями, які залучають нас якраз на арт-терапію, роботу з військовими, з ветеранами, з родинами загиблих і зниклих безвісти, з внутрішньопереміщеними особами, тобто тими людьми, які десь мають певний травматичний досвід.

- Хочу вас трохи повернути в дитинство. Яким був Ужгород вашого дитинства? Яку каву тоді пили? Чи пили взагалі каву? 

Якраз у дитинстві я пам'ятаю каву у бабусі на Тячівщині. Вона була розчинна, ми колотили її з цукром і робилася така пінка, було дуже-дуже смачно. В Ужгороді зерна кави мама на пательні обсмажувала, молола і готувала в такий гейзерній кавоварці з носиком, вона була дуже запашна. 

Ужгород мого дитинства для мене був незвіданий. Чомусь ми дуже мало якось досліджували місто, дуже мало де були і я його відкривала вже більше, напевно, у студентські роки, розуміла, чому він такий класний, чому Ужгород він непорівнюваний з жодним містом.

Оцей вайб, який такий повільний і не повільний, скоріше  спокійний, але за цей спокійний, умовно кажучи, день ти встигаєш зробити просто колосальну кількість якихось завдань. І це настільки класно, бо в швидкому нібито Києві ти не встигаєш і половини.

І цей такий вайб, атмосфера цього спокою в місті. Вона і до війни була, і зараз, напевно це теж те, що допомагає людям. Люди якісь такі у нас класні, доброзичливі, на одній хвилі. Мені це подобається, коли я ділюсь якимись своїми ідеями, проектами. Я бачу, що, ну, мене розуміють і є оце:  «Так а що треба робити?», «Так давай, ну давай, запускаємо, поїхали». Оце це дуже класно. 

Юлія Дуб і 6її арт-простір

- Які три речі, а може і не речі, може це діяльності,  вас наповнюють?

- Я дуже люблю збирати гриби. Шкода, цей сезон якось і не почався толком, а вже закінчився. Просто обожнюю. Це такий швидкий дофамін, відчуття перемоги. Я люблю готувати гриби. 

Я люблю спілкуватися з активними людьми. Це дуже наповнює, коли ти бачиш різні сфери діяльності, людей, які горять своєю справою, які її люблять, які про неї багато говорять. І мене, напевно наповнює відчуття завершених справ, коли я бачу результати. От щось зробили і є результат. Тому мені подобається, наприклад,  волонтерство з нашими ярмарками: назбирали якусь суму, купили щось і відправили хлопцям. 

- Якби ви зустріли Бога, ви би що йому сказали?

- Я би подякувала за людей в моєму середовищі. Кожна людина, батьки, вчителі, викладачі в університеті, друзі, громадське середовище, вони приходили в мої життя невипадково. І точно дуже сильно впливали на мене. 

Будучи молодою студенткою, коли так багато шляхів, куди йти, чим займатися, і ти дивишся на людей, які чомусь пишуть запити, чомусь садять дерева в містах, чомусь виходять на акції протесту, скеровують свою енергію зовсім, у незрозумілі, на перший погляд, речі. 

А зрештою, ти розумієш, що ці всі речі показують, в якому середовищі ти хочеш жити. І що кожна якась різна дія, вона впливає на те, що буде довкола тебе, які люди будуть довкола тебе, яким твоє буде місто, село, чи вулиця, чи під'їзд, неважливо. І це зробить наше життя точно кращим, навіть в тих умовах, в яких ми зараз живемо. 

- Юлю, а що по каві? Багато п'єте кави? 

- Стараюсь пити менше, але в Ужгороді це неможливо, тому що кожна зустріч - це вихід на каву. І напевно, чашки три – це такий базовий мінімум. Ранкова кава завжди перша – вдома.

- У вас є власний рецепт кави?

- Я люблю каву з молоком, причому якось так складається, що вона як правило холодна. На роботі дівчата просто за мною з чашкою ходять і постійно подають каву, щоб я її випила гарячою. Вранці я можу собі спокійно залити каву холодним молоком, і мені це буде смачно. А якщо я випиваю гаряче капучино, то це вау. 

Тому якогось особливого рецепту нема, це просто кава з молоком, моя улюблена. 

- Я вам дуже дякую за розмову. Мені було надзвичайно приємно і цікаво з вами теж поговорити і пізнати ближче. Дякую вам! 

 

Наталія Турчак, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: Арт-простір "Ліс"

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитися і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві.

Арт-простір "Ліс"
Scroll To Top