Ранкова кава з Вікторією Свалявчик-Цанько

  Тривалий час професія диригента вважалася виключно чоловічою територією, бо ж жінки "надто емоційні". Нині цей стереотип успішно розбивається об кар'єри жінок-диригенток, які по всьому світу очолюють оркестри та фестивалі. І Україна тут в лідерах.  

Наша сьогоднішня розмова за кавою – з Вікторією Свалявчик-Цанько, заслуженою артисткою України, головною диригенткою академічного симфонічного оркестру Закарпатської обласної філармонії, викладачкою Ужгородського музичного коледжу ім.Д.Є.Задора, лідеркою, яка тонко відчуває баланс між дисципліною та емпатією.

Розмова вийшла відверта: ми поговорили про страх перед сценою, про особливості професії диригентки, про дружбу із всесвітньо відомою Оксаною Линів та про те, чому після гучних оплесків найбільше хочеться послухати тишу. Розпитали Вікторію, чого їй вартує поєднання керівної посади, публічної ролі у громаді та статусу люблячої доньки, мами та дружини. Дочитайте до кінця, і ви дізнаєтесь, чи правда, що музиканти не люблять музику. 

• З 25 листопада 2005 року почалася нова історія симфонічного оркестру Закарпатської філармонії, де ви є головною диригенткою. Що входить до вашої зони відповідальності?

• Диригент – це професія, яка має поєднувати дуже багато рис у собі. Це, по-перше, внутрішній стрижень, людина має бути постійно стійка, емоційно витривала. Диригент – це музикант, який переносить емоції, які "зашиті" у партитурі, їхню глибину, зміст твору у звук. Але поряд з тим, диригент ще має бути організатором, людиною відповідальною, принциповою і самокритичною. Це і менеджерська функція, і творча функція.  

   

• Що найскладніше в управлінні музичним колективом? 

• Завжди найскладніша робота – це робота з людьми. Де кожен має свою думку, свої певні професійні здобутки, певні звання. 
  У професійному сенсі диригент повинен знати особливості стилей різних епох, оркестрові можливості кожного інструмента, як краще виконати штрих, характер, фразу. І вміти це пояснити музикантам. А ще кожна людина потребує уваги до себе. І тут тонка грань між ввічливістю і вимогливістю. Ти завжди маєш сформулювати речення коректно, чітко, інформативно для того, щоб був фідбек. 

   

• Як вважаєте, чи є місце демократії в управлінні оркестром, скажімо, при виборі репертуару. Чи диригент – це диктатор, як сказав, так і буде?

•  Мені ближча демократична позиція. Я завжди раджуся з колегами, що би ми заграли. Маю певне бачення, певне формулювання програм, я їх виношую не один і не два дні. 
  Наш останній концерт – це була симфонія Бетховена № 3 "Героїчна" і Мендельсона Скрипковий концерт. Різнополярні твори, які об'єдналися в один концерт і дали можливість глядачу відчути весь спектр емоцій.
  Бетховен і його Героїчна симфонія – це про людину- борця, який вмирає, але потім відроджується для того, щоб жити далі. У симфонії дуже глибокий емоційний зміст, там і трагіка, і просвітлення. Мені навіть сказали, що прослуховування цього твору вживу, дорівнює декільком візитам до психотерапевта. Людина повністю переосмислює у залі свої почуття, з якими вона прийшла. 
  У той же час  “Скрипковий концерт” Мендельсона – це дуже світла музика про бажання жити. Вона підносить на таку емоційну хвилю , що люди виходять наповнені життям і бажанням посміхатися. Це дуже важливо, щоб глядач не вийшов з залу порожнім. А симфонічна музика ніколи, ніколи жодну людину не залишає порожньою всередині.

   

• Останнє слово при виборі репертуару за ким? 

• За диригентом. Тут демократії бути не може. Я раджуся, слухаю, чую, але вирішую по-своєму. 

   

• Які моменти вам приносять найбільше задоволення в роботі? 

• Це спілкування з людьми. Я поважаю кожного артиста в оркестрі. А вони "читають" кожну емоцію, з якою я приходжу. Якщо я знервована, накручена, може якісь неприємні моменти у житті поза філармонією, музиканти так і грають. І про вони мені кажуть про це. Тому я свої емоції відставляю, стаю за пульт і повністю переключаюсь на той твір, на те виконання, яке я хочу чути. 

   

• У вас є якийсь ритуал налаштування перед виходом на сцену?
• У кожного музиканта він свій: хтось закривається в гримерці, не хоче нікого бачити, хтось йде пити каву, хтось прогулюється по вулиці. Я приходжу у філармонію або на будь-який майданчик, де виступаю, за години дві до концерту. 
  Я хвилююся завжди: на то ми і люди, і зона відповідальності у мене велика. І не тільки за себе, а й за кожного оркестранта, який буде брати участь в оркестрі. Я приходжу заздалегідь, вип'ю каву, поспілкуюся з людьми, і мене це трошечки заспокоює. Але коли я виходжу вже на сцену, хвилювання немає. Направду, немає. Я завжди збираюся, "беру" посмішку і виходжу. Ви не маєте права вийти на сцену негативно налаштовані, бо концерт – це свято.

• Що залежить від диригента під час виступу? В чому його майстерність?

• Роботу диригента можна поділити на дві частини: під час репетицій, де ви чітко встановлюєте певні професійні вимоги, певну емоцію – це рутинна робота.
  І під час концерту, коли ви маєте прочитати думку композитора, і передати її глядачеві від початку до кінця. Це завжди мислення наперед, завжди думка про що буде далі, як далі звучатиме, яка емоція, характер. Ти як диригент, маєш знати і відчути, а в той же час показати руками.
  Тут емоція важлива, міміка, очима ви можете як підтримати певного музиканта у сольному місці, або тааак подивитися і відбити бажання щось взагалі грати далі. Цього глядач не бачить, а диригент завжди спілкується з оркестрантами. 

   

• Хочу розпитати вас про тонкощі професії. У вас працюють дві руки. За що вони відповідають?

• Права рука – це серце, яке дає пульс, енергію. Права рука тримає ритм. Ліва –це душа, це тонкі нюанси: тихо, голосно, наспівно, підкреслено. 

   

• У вас є улюблений інструмент в оркестрі? 

• Я за першою освітою – піаністка. 

   

• А як ви зробили вибір між професіями піаністки і диригентки?
• Я дуже емоційна людина і мені завжди бракувало спілкування. Коли ми мали тріо чи ансамбль з вокалістами у концертмейстерському класі, мені це було дуже цікаво. Пам'ятаю, як я прийшла додому і сказала: "Мама, чому ти мене не віддала на любий оркестровий інструмент: флейта, скрипка, кларнет, віолончель, не важливо, головне, щоб оркестр, щоб я мала можливість спілкуватися?" В оркестрі є спілкування, ти бачиш, як хтось інший грає, ти підтягуєшся до кращого. А піаніст трошечки замкнутий у своєму просторі. 
  Я розуміла, що не буду великою піаністкою. Це потребувало би дуже великих зусиль і були пропущені певні моменти підготовки. Я спробувала стати перед оркестром ще у музичному коледжі і оце спілкування живих очей – воно мене підкорило! Далі я здобула у Львівській музичній академії другу освіту диригента. Вчилася у нашого земляка, Богдана Зеноновича Дашака, який мені дав можливість відчути себе професійним диригентом і показав мені всі тонкощі диригентської майстерності. 

20 років тому утворився симфонічний оркестр Закарпатської філармонії, на базі камерного оркестру. І моє перше виконання з цим симфонічним оркестром було у Києві, під час звіту всіх областей: професійні музиканти, професійні колективи й аматорські, солісти, танцювальні групи – цілий ешелон їхав до Києва і звітувався у Палаці "Україна". Грандіозне свято. І тоді мені дали можливість продиригувати одним твором зі старшими і неймовірно харизматичними і солістками філармонії – Марією Зубанич і Оксаною Ільницькою. 
Це був мій перший досвід на великій сцені і можливість попрацювати із симфонічним оркестром. Уявляєте? Мені було 24 роки, для диригента – це взагалі дитячий вік. Коли я зійшла зі сцени, то почала плакати, у мене сльози бризнули. Я побачила ті очі, які йшли за мною, які готові співпрацювати зі мною, оце мене підкорило і поставило таку велику жирну точку – це моє! 

• Скільки в оркестрі всього інструментів? 

• Симфонічний оркестр – це найбільший оркестр по кількості інструментів і по різних характерних групах. Їх є п'ять. Це є струнно-смичкова група, дерев'яно-духова група, мідна духова група, ударна група, широкий спектр і клавішно-щипкова група. І це от цей об'єм створює ту багатозвучність, багатогранність, як яка може передати все, що навколо нас оточує. 

   

• Яка ваша найбільш улюблена?

• Це струнна група, вона торкається кожної ниточки душі. Дерев'яні духові – це барва, це тембр, мідні – це настрій, характер, ударні підкреслюють стійкість, одним ударом барабан дає шарму і барви. 

   

• Чи може оркестр зіграти без диригента? 
• Ні. Він може зіграти, коли диригент все зробить, або це якийсь твір, який має чітку пульсацію, чіткий ритм. Вони можуть зіграти без диригента, але щось велике – ні. Це велика кількість людей і вони один одного просто не чують. Диригент повинен все збалансувати. 

• Були якісь незвичні оркестри, якими вам довелося керувати? 

• Це є робота диригента – шукати цікаві оркестри. Приміром, я була головним диригентом групи, яка є найкращою триб'ют-групою Metallica, грають повністю оригінальні твори, там ' музиканти з оркестра Ханса Ціммера.  У Греції ми працювали з музикантами з філармонії – це фантастика, як вони грали! Школа виконання, певний етнічний стрижень, вони настільки чітко, якісно, кваліфіковано з однієї репетиції заграли, що це було для нас шоком.
  От останній із концертів – виступ оркестра з Віктором Павліком у нашому театрі. Це був найбільш характерний оркестр, з яким я диригувала: велика група ударних інструментів, ударна установка плюс два ударники характерні. Це три гітари, дві клавіші, саксофони, дерев'яна духова група, повністю мідна духова група, струнна група, бек-вокалістки. Ми на дуже високому професійному рівні підійшли до цього виступу – Віктор Павлік був задоволений. Знаєте, нас полонили гаджети, електронна музика, а живий звук завжди чіпляє, дуже глибоко чіпляє. Плюс живий голос вокаліста. Це підсилює емоційно набагато сильніше, ніж просто фонограма.

   

• Наскільки суворим є дрескод для диригентів і диригенток?

• Перш за все, має бути прикрита задня частина, конкретно - сідниці. Це можуть бути брюки, спідниця, і фрак, він видовжує фігуру і прикриває сідниці. На концертній естраді можна трохи відхилитися від класичного дрескоду, там вже може бути сукня. Коли я диригую Metallica, можу собі дозволити коротке шкіряне плаття одягнути. Якщо це естрада, як от концерт з RockH, я можу собі дозволити сукню більш вільну. 
  У чоловіків, якщо це класична програма, обов'язково має бути біла сорочка, чорний піджак і метелик, лакові туфлі, бажано. Дівчата – теж у чорному. 

   

• Підбори обов'язкові?

• Не обов'язкові, але мені подобаються, вони мене трошечки стримують, я поставу тримаю. 

   

• Концерт симфонічного оркестру триває десь в середньому півтори-дві години. Ви стоїте, активно працюєте руками, рівна спина. Плюс репетиції – два-три рази на тиждень теж по дві-три години. Ви маєте бути у дуже хорошій фізичній формі. Як ви працюєте з тілом, щоби воно вас тримало і давало вам працювати? 
• Та кожна людина хоче мати здорове тіло, погодьтесь. Всім бажано працювати у тренажерному залі, у фітнес-залі або й вдома. Першим ділом, як я прокидаюсь, роблю зарядку, то правда – на плечовий корпус, на шийний відділ, руки. Так, ви праві, це дійсно складно. Кожен інструмент потребує певного дисбалансу тіла музиканта. І всі музиканти займаються чимось, щоб полегшити свій фізичний стан. І я не виключення, бо я хочу бути просто гарною жінкою. 

• Які кумедні історії з вами траплялися під час виступів? Я часто бачила, як паличка диригентська летить у зал.

   

• Ну, диригентська паличка – це норма. Коли вона летить, я лиш думаю: "Боже, лиш влети так, щоб не в людину, не в оркестранта". 

   

• Ви за першою освітою - піаністка, за другою диригентка. Чи часто ви зараз сідаєте за фортепіано і музикуєте? 

• Не часто, але у мене був зараз дуже гарний досвід – спільне виконання з моєю донькою, вона грає на флейті. Цей неймовірно душевний проект зробила Дитяча музична школа №1 на День матері. І це був для мене направду виклик, тому що я давно не грала на сцені сольно. Те, що я вчу партитури – це одне, а вийти і закомпанувати своїй дитині – це виклик. Я хвилювалася безмежно і паралельно вчила твір і репетирувала його з різними музикантами. Я дуже вдячна і вчительці Анні Іштванівні, яка мені запропонувала цей твір заграти своєю дитиною, тому що це – досвід, який назавжди залишиться в нашій родинній історії.

   

• Ви з родини Свалявчиків, творчої родини, ваш батько - знаний художник Василь Свалявчик. Як цей творчий простір вплинув на вас в дитинстві? 

   

• Діти завжди формуються у середовищі, так? І у нас сформувалися певні традиції: повага до сім'ї, до батьків, до родини, відношення батьків і дітей. Це дуже зараз актуально. Я мала неймовірну любов від своїх батьків і до цього не було такого дня, щоб я не зателефонувала мамі чи татові. І нема такого тижня, щоб я не прийшла до батька і ми би не поспілкувалися, не посиділи, чи про щось не поговорили. Це дуже важливо зараз.
  І цій традиції я завдячую моїм батькам, моїм другим батькам – сім'ї чоловіка, які теж саме роблять для нас. Вони нас страшно люблять і підтримують. Я не була в декреті жодного дня. Мені дали можливість працювати безперервно і вони сиділи з нашими дітьми. Вони дали стимул мені творити далі і бути на сцені. Вони завжди нас раді бачити. Нема такого дня, щоб не зателефонували. Це завжди спільні вечори, поїздки на відпочинок, у ліс, на дачу. Ми це стараємося привити такі стосунки і своїм дітям.

   

• У вас фактично був обмежений вибір - бути або художницею, або музиканткою? 
• Ні, у мене вибору не було. Я пішла в музичну школу і знала, що маю закінчити консерваторію. 

• Як ви так знали? 

• Так мені сказали: на той час це була насправді дуже престижна робота для жінки. Музична школа, діти, робота в чистому класі, певну кількість годин у день відпрацювала і другу половину дня, ти маєш час для себе, як жінка, як мати, як хазяйка, як дружина. Це було престижно, і, відповідно, було оцінено, як фінансово, так і соціально. Зараз це змінилося, але не змінилась відданість своїй професії. Музиканти - це люди, які несуть свою професію по життю. Це не робота. Якщо ви музикант і ви йдете як на роботу, то це вже щось зламалось. Це як хобі, яке має приносити задоволення, але фінансово воно має підтримуватися не як хобі і не як засіб для існування, а як оплата достойного життя. Цього зараз теж бракує у музичній сфері.

   

•  Ужгород – місто невелике і я впевнена, що багато людей вас знають і приходять на ваші концерти не один раз. Як це виходити на сцену, знаючи, що півзалу – це ваші знайомі, близькі, родичі. Що ви відчуваєте?

   

•  Завжди грати перед знайомою публікою набагато відповідальніше. Набагато! Коли ти їдеш в інше місто, диригуєш у Львові, в Києві, в Будапешті, в Кошице – це інакше. Ти приходиш у чужий колектив, публіка чужа і вони тебе по-новому сприймають, як вперше. А тут тебе постійно порівнюють. І перед своїми завжди складніше грати. Це правда. Але я не звертаю на це увагу. Я працюю. 

   

• За ким із жінок-колег ви слідкуєте, за роботою яких диригенток в Україні і в світі ви спостерігаєте? 
• Найвідоміша зараз українська диригентка – це є Оксана Линів, яка вийшла на світову сцену. Вона стала першою жінкою диригенткою Байротського фестивалю за всі 145 років його існування. Але мене пов'язує з нею особиста історія.
  Ми вчилися в одного викладача у Львові, Богдана Зеноновича Дашака. Вона дуже різнопланова дівчина, і паралельно займалася бісером, для Оксани Караванської (дизайнерка одягу - прим.ред) гаптувала бісером різні речі. У мене є неймовірно гарна блуза від неї, вона для мене її зробила – я була запрошена свідком на весілля до своєї найкращої подруги. І до цього часу ця річ у мене. Спілкування з Оксаною завжди було цікаве, я навіть деякі фрази пам'ятаю, які закарбувалися у пам'яті. Коли ми вчились, не було ютюбу, а вінілові пластинки. Ми слухали звукозаписи у консерваторії і потім почали перезаписувати їх на диски, щоб дома можна було слухати. Я завжди їх збирала, хотіла, щоб у мене була велика фонотека. Я ще ж не знала тоді, що прогрес настільки піде вперед, що ми тепер і диски не слухаємо. І вона каже: "Вікторія, тобі не потрібно це все записувати. Ти маєш просто знати, в кого можливо це взяти". І я подумала – дійсно, ти всього не збереш. А якщо ти маєш знання, в кого це може бути і маєш контакт з тою людиною, тобі буде простіше буде.
  В Україні я знаю особисто досить багато жінок, які зараз виступають на сцені Дніпра, Харкова, Києва, Одеси, Львова. Це надзвичайно глибокі і надзвичайно стержневі жінки, тому що без стержня внутрішнього направду жінкам дуже складно. Чоловіки не сприймають, коли на керівну посаду приходить  жінка і починає керувати. Та вже ці стереотипи ламаються. 

• Ви - лідерка за пультом і перед оркестром. Вам ці лідерські якості допомагають в житті, в сім'ї, в родині, поза сценою?

   

• Я, коли йду додому, хочу бути кішкою, я хочу, щоб мене любили, щоб я не командувала. Так, відповідальність нікуди не зникає: діти, чоловік, зварити, нагодувати, попрати - це все жіноча робота. Але я завжди хочу біля чоловіка бути ніжною дружиною, дітям люблячою мамою, для своїх батьків люблячою дитиною. От і стараюся не переносити це у сімейний сімейне коло.

   

• У вас були такі випадки в житті, коли вас підтримувала жінка, надихала, давала вам поштовх йти вперед, у професійному плані, приміром?

   

• Перша жінка, яка в мене повірила і дала мені мені можливість реалізуватися – це Мар'яна Степанівна Валковська, в якої я вчилася у музичному коледжі, яка виховала плеяду найкращих музикантів, піаністів України, які презентують Закарпаття, презентують Україну за кордоном. Це мій професор зі Львова Йожеф Ермін, це Етелла Чуприк, це величезна частка студентів-викладачів, які зараз викладають в музичному коледжі, приміром Мар'яна Ернестівна Сокач, їх дуже велика кількість. Це була Жінка з великої літери, яка вміла навчити. Вона була дуже строга. До неї потрапити у клас було дуже складно, а мене особисто вона підкорила своєю людяністю, бо вона завжди спілкувалася. Це не були просто уроки: пішли, відпрацювали і пішли. Вона завжди тримала студентів біля себе, як своїх дітей. Ми ходили до неї додому, вона завжди і каву зробить, і чай запропонує, і солодке, і завжди питалася: "Що там? Хлопець є?" І вона вміла відкрити душу людини. Вона відкрила мою душу. І я до кінця життя буду вдячна цій викладачці, яка мені дала можливість відчути мистецтво і ставлення до мистецтва і ту глибину, яку вона мені дала в житті. 
  Це також і моя перша вчителька у музичній школі Віола Петрівна Білей, яка мені привила взагалі любов до до музики. Це і мої колеги з якими я працюю. Я щаслива, що я маю такі можливості спілкуватися з прекрасними жінками.

   

• А хто був тією жінкою, яка повірила у вас найперше?
• Мама. Вона з батьком підтримувала всі мої бажання, все, що я собі не задумала – будь ласка. 

• Симфонічна музика ніколи не була масовим продуктом. Її треба вміти слухати, сприймати. Ми зараз живемо у вік цифровізації, штучного інтелекту. Що дозволить вижити симфонічній музиці у світі цифровізації?

• Зараз є друга сторона медалі. Ми всі замкнулися у гаджетах і у своїх просторах, нам бракує спілкування. Це спілкування, яке дає симфонічна музика, живе спілкування, зараз дуже потребується у суспільстві. Люди приходять і емоційно відпочивають. Оце спілкування очей, емоцій - зараз це на вагу золота. А класичне мистецтво завжди чіпляє найглибші струни кожної душі. І це направду зараз актуально, це ми бачимо по залах, по концертах, яких є дуже багато різносферних.
  Якщо говорити про класичне мистецтво, то звичайно, це завжди було для вишуканої публіки. Це елітна музика: багато треба розуміти, читати, пропустити через себе. Але у даний момент молоді, яка приходить, головне перший раз показати і спробувати, відчути.
  Є ще певні стереотипи, які нав'язувалися роками, мовляв, класична музика - це нудно. Як дитина, яка не знає, що таке банан, каже: "Я не хочу!. "А ти спробуй". Ти прийди один раз на концерт живої музики, будь-якого виконання чи оркестру, чи ансамблю, або однієї особи, ти спробуй, відчуй. А потім зроби всій висновок. 

   

• А ви особисто, яку музику слухаєте, коли у вас вільний час?

  - Коли є вільний час, я слухаю тишу. Я коли приходжу до батьків, до тата, то у нього грає радіо, як фон. А у мене пальчик зразу на кнопочку "викл" і… тиша. Я люблю слухати вітер, птахів, природу. Я тоді відпочиваю, перезавантажуюся. 

   

• Які три речі вам потрібні для щастя?
• Для щастя мені потрібно: здорові, хороші, щасливі діти, люблячий чоловік і родина. 

• А що би ви сказали, якби зустріли Бога? Що б запитали в нього? 

• Я би йому, перше за все, подякувала - за те, що я маю. 

   

• Якби у вас була можливість зустрітися з історичними постатями, хто би це був, з ким би ви хотіли поговорити? 

• Якщо професійно, то мені цікава особа Бернстайна. Я багато читала про нього і  багато бачила його виконань. Мені дуже цікаві думки Бернстайна, як професіонала. Ще цікавить постать Густаво Дудамеля, це венесуєльський диригент. 

   

• Чи є у вас план, що ви зробите найперше, коли закінчиться війна? 

• Я об'єднаю родину навколо себе: сина, чоловіка, щоб вони були всі біля нас, всі разом, щоб ми не були обмежені в спілкуванні, не були обмежені ментально різними проблемами, які нам зараз диктує суспільство і час.
  От хотілося би трішечки видихнути на повні груди, і відчути то щастя, за яке ми боремося.

   

• Ви багато кави п'єте? 

• Дві-три в день. 

   

• У вас є власний рецепт приготування кави? 
• У мене є кавомашина і якісна кава. Я завжди зранку п'ю дома каву з молоком. В тиші. 

Наталія Турчак, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: Закарпатська обласна філармонія

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві.