Ранкова кава з Тетяною Літераті

Тетяна Літераті – відома закарпатська журналістка, дослідниця, людина, завдяки якій про Ужгород дізнаються такі речі, що в підручниках чи наукових працях не прочитаєте. Таня вміє робити історію цікавою, а фактам надавати гарного літературного оформлення. Але вони все одно залишаються реальними фактами.

З Танею ми розпочали наш експеримент «Ранкової кави» у вузькому колі з читачами. Запросили в реальному часі слідкувати за інтерв’ю, спілкуватися  і задавати питання нашій гості. Вийшло дуже затишно, відверто та зворушливо.

• Таня, вважаєш себе більше письменницею чи журналісткою?
• Проект «Втрачений Ужгород» - це реальні історії, архівні документи, це те, що розказують мені люди. Я не вважаю себе письменницею, тому коли так кажуть, то виправляю на «журналістка».

• Коли я переглядала інформацію про «Втрачений Ужгород», звернула увагу, що проєкту вже 10 років. Як ти його розпочала і чи підраховувала, скільки матеріалів зробила, людей опитала, паперів перегорнула, щоб описати всі ці історії?
• Приблизно десь 300 історій. «Втрачений Ужгород» народився тоді, коли я зрозуміла що трошки переросла місцеву журналістику, в якій була з 2004 року як прийшла в газету «Ужгород». Молодих журналістів відсилали бігати по подіях, на прес-конференції, зустрічі, заходи. Але приходить час, коли тобі хочеться робити щось серйозніше, йти в якусь аналітику. Багато-хто змінює на цьому етапі професію, йде з неї в бізнес, політику, інші сфери. Я придумала, що хотіла б робити проект. Він планувався як звичайний, але потім переріс у справді щось більше: в книжки, відеопроекти, екскурсії. У діяльність в охороні культурної спадщини, не думала, що отаким буду займатися.

• Але втягнулася? :)
• Коли вперше прийшла (я є членом органу охорони культурної спадщини при Закарпатській ОДА) на засідання, там сиділи наші найкращі архітектори, колишні головні архітектори міста. І я просто кілька перших засідань мовчала, слухала щось незнайоме, потім приходила додому, дивилася Google, багато читала і тільки через деякий час насмілилася висловити свою думку. Багато чого в охоронні культурної спадщини я досі висловлюю через призму просто свого світосприйняття.  Цей орган дає таку можливість. Але його рішення мають рекомендаційний характер. Часто буває так, що ми заборонимо якусь реконструкцію історичної будівлі, а власник все одно це робить, і ми нічого не вдіємо, це мене найбільше бісить, і найбільше від того плакати хочеться. Ти витрачаєш  години, сидиш розбираєшся з документацією, радиш власнику будівлі, як краще зробити, він погоджується, а через місяць все зносить, наприклад.

• Під час підготовки проєкту про історію Ужгорода, що ти не очікувала дізнатися?
• Мені дуже часто, коли приходжу до когось в родину, розказують історію про дідусів, які вчилися у Празі і що у всіх дідусів були перші автомобілі в місті. Таких історій вже десь 30. Недавно я прийшла в чергову сім'ю і хтось мені каже: «От, дивіться, цей мій дідусь у нього була перша машина в Ужгороді!» Я вже просто не могла стримати сміху. Намагаюся перевіряти за людьми їхні розповіді, виявляється, що онуки дуже багато чого не знають про своїх дідусів, бабусь, чи забули, чи перекривили. Дуже часто, коли я приходжу за однією історією до людей, то отримую зовсім іншу історію.

• Чому людям подобається «Втрачений Ужгород», адже такі історичних, архівних  досліджень вистачає. Але саме твій проєкт став суперпопулярним.

• Переді мною це робив тільки професор Сергій Федака, він теж публікувався в газеті «Ужгород».  Але він все одно готувавв це як науковець, і всі інші це робили як науковці, академічною мовою. Я пішла з іншого боку, бо хотіла розказати історію Ужгорода як звичайна людина звичайній людині.

• Скільки часу ти витрачаєш на підготовку однієї книги?
• Це важко сказати, тому що для книги я збираю статті, які писала роками.  Планую на цей рік видати книжку, просто ще не придумала яку. Для цього треба тільки зібрати за попередні 9 років статті по якійсь тематиці.  Це можна зробити за тиждень теоретично.

• Яка з історій твоя улюблена?
• Моя найулюбленіша стаття -- про Йосипа Бокшая, вона не входить до «Втраченого Ужгорода», але це матеріал, яким я пишаюся досі. Вона була написана, здається, у 2006 році. Я зустрілася з двома доньками на виставці в Ужгороді. Одна з них живе у Словаччині.  Вони самі між собою не бачилися, тільки тут на виставці зустрілися. Ми сіли і вони почали згадувати дитинство. І не стільки мені розказували, скільки між собою спілкувалася: «пам'ятаєш це..пам'ятаєш, як ми зупинилися біля вітрини, а там такі красиві ляльки були. А тато нам сказав: «Вибачте, дівчата, не можу вам їх купити»,  і як ми плакали». І якісь такі речі. Це було настільки живо, що мені хотілось записати все. І вийшов такий класний матеріал, який я досі перечитую. Оце мій найулюбленіший.

• Чи не плануєш досліджувати історію інших міст?
• Вважаю, треба жити в місті, любити, відчувати його. Треба жити в Мукачеві, щоб про це написати. Я казала, що не буду писати про Закарпаття взагалі, але є в мене вже одне задумка на майбутнє. Абсолютно не досліджена, але цікава тема. Це панські маєтки на Закарпатті. Є дуже багато закинутих,  як правило в селах, будинки культури, якісь колишні колгоспні адміністрації різні. А виявляється, це житло якихось панських родин австро-угорського періоду, які потім в радянський період націоналізували. Я їх так потрошки собі збираю. Вже є список десь приблизно з 30-ти таких маєтків в Ужгороді, вони майже ніде не досліджені. Наприклад, як вілла відомої оперної співачки Шарі Федак в Берегові. Це відома особа, а будинок не відреставрований. Більшість такі, як, наприклад,  будинок відомого лікаря, іменем якого названа обласна лікарня -- Андрія Новака.  Величезна красива вілла стоїть без даху, колони просто так, в нікуди, і вона руйнується, нікому не потрібна. На старих листівках видно, що це був гарний маєток. Я хочу зробити таку книжку. 

• Крім того, що ти пишеш книги, чи читаєш? Які з останніх прочитаних творів тебе вразили? 

• Всі, хто пишуть, мають читати. Це моє переконання,  якщо ти хочеш написати щось цікаве, то мусиш знати, що вже було написано до тебе. Насправді знайти щось нове дуже складно і не хочеться повторювати, те що було. Подивитися, хто як пише, десь відшліфувати, чимось надихнутися. І тому я читаю, може не так багато як колись, але я завжди багато читала. Я є активною читачкою нашої обласної бібліотеки ім.Ф.Потушняка, ходжу туди кожні два тижні, беру одну чи дві книжки як справляюся. Намагаюся слідкувати, про що пишуть українські письменники. Нещодавно за порадою подруги прочитала вперше Макса Кідрука, який мені в принципі сподобався. Але я не люблю «ужастики», а там кілька моментів мене страшно налякали. Вирішила, що  нічого його читати більше не буду. Зараз читаю другу «Франческу»  Доржа Бату, який зник з нашого простору. Дуже цікавий автор, якого минулого року так би мовити «розвінчали». Але тим не менше, він гарно пише і ця книжка була бестселером. Але, до речі, страшенно неграмотно, як на мене. Я дуже здивувалася. Не люблю, коли в книжках є помилки, а тут таке потужне «Видавництво Старого Лева», і стільки граматичних помилок. У книжці навіть, хтось переді мною, читаючи, виправляв помилки ручкою.

• Як би ти хотіла, щоб про тебе написали через років 50, наприклад?
• Не знаю, я б хотіла, щоб залишився якийсь слід і сказали: «Вона не дарма це робила, не дарма прожила життя.

• І що в неї була перша машина :)
• Ні, в мене взагалі машини немає і не буде :) Ужгород мені тільки подякує, що я не їжджу його вулицям.

• Яке твоє улюблене місце в Ужгороді, чи є там якась історія?
• Я дуже люблю наш Альпінарій. Коли я тільки приїхала в Ужгород, ми часто приходили тусуватися туди «на цаплю», проводили дні і ночі. Тому це таке місце, де мені завжди 18. Що цікаво, я недавно почула, як молодь казала, що вони йдуть «на цаплю». Хоча її там років 30 немає, металеву чаплю давно забрали, але вони все одно її так називають.

• Як гадаєш, чи буде Ужгород цікавий нащадкам через кілька десятків років?

• Чому ні, історія рухається вперед і ще більше буде чогось цікавого.  Я досить часто хожу в школи на тижні краєзнавства. Дітям не розказують про Ужгород, вони не знають як називаються вулиці, площі. Я їм показую старі фотографії, розказую, де що було. Як з'явився наш пішохідний міст, що було там раніше, як виглядала площа Петефі, різні впізнавані знакові місця.  Наприклад, школярі ніколи не дивилися з мосту в річку і не бачили, що там стовпчики стирчать від старого дерев'яного мосту з 1890-х років. Мені важлива ця робота з дітьми.

• Які три речі треба знати туристам про Ужгород?
• Ужгород - це найменший обласний центр України, але в нього така багата історія, що він є одним з найстаріших міст України. Я коли розказую на екскурсії, скільки років Ужгороду, всі дивуються. Друге, що теж багатьох вражає, що наше місто тільки у XX столітті було у складі п'ятьох різних держав.  А третє (ми зайдемо в Горяни і скажемо, що в Ужгороді) -- Горянська ротонда- найстаріша в Україні після Софії і Кирилівської церкви.

• У яких форматах ти б попрацювала?
• Я почала працювати з благодійною організацією «Дерево твого життя», організовую різні цікаві культурно-освітні заходи. У тому числі і для поранених військових,  щоб витягти їх з лікарняних палат і повезти,  показати їм щось цікавеньке, щоб вони розвіялися, більше дізналися про Ужгород, побачили, що про них піклуються. Ця форма діяльності зараз мені, мабуть, найцікавіша. Мені здається, все, що я б зараз не написала, не на часі. Тому «Втрачений Ужгород» важко пишеться, бо видається зараз непотрібним.  Може це неправильно,  комусь навпаки зараз хочеться почитати щось легеньке, історичне, відволіктися. Але маю зараз внутрішній спротив.

• За яку тему ти б не взялася?
• За економічне розслідування, політичні матеріали. Бо я в цьому не розбираюся. Колись на початку журналістської кар’єри мені хотілося хайпу, я вважала, що крута, все можу. Є такі історії, де ти якось зверхньо ставишся до людей, думаючи написане тобою переверне світ. Тож історія про те, як я відійшла від такого формату. Одного разу пішла я на сесію Ужгородської міської ради і просто посеред сесії почала підходити до депутатів і фотографувати їхні годинники. Потім виставила це на сайт і подумала, що буде класно підстібнути кожного. І так, цей матеріал дуже розлетівся інтернетом. Його коментували, але мені після цього було паршиво на душі. Після цієї публікації я зрозуміла, що не хочу цього, в коментарях  настільки почали брудом обливати тих людей,  що мені це було дуже неприємно. Після цього я ніколи нічого подібного не писала

• Ти розмовляєш угорською і що означає твоє прізвище?
• Так, розмовляю. Працюю в архівах з угорськими документами. Стосовно прізвища, то до 19 століття до угорських прізвищ, як правило, додавали означення. Наприклад «літерати» (з наголосом на першому складі) Ковач Міклош. Це означало, що ця людина була письменною, працювала в якомусь в архіві, переписувала. Тобто особа грамотна.  Я так припускаю, що з цього пішло прізвище. І воно дуже рідкісне: є в Мукачеві якась гілка моєї родини, знаю що в Баранинцях є одна родина і у нас в Чопі одна родина, все. Але я, як чоботяр без чобіт, до свого генеалогічного ще не дійшла. Як правило, зацікавлення своїм корінням у людей стартує після 40, починаємо думати, хто ми, звідки ми. Коли нам хочуть розказати щось наші бабусі ми не слухаємо, а потім коли бабусі помирають, згадуємо, чого ми не слухали їх раніше.  

• Які три речі тобі потрібні для щастя?
• Подорожі. У мене кілька варіацій відчуття щастя, от подорожі дають мені одне з них. Таке емоційне наповнення, коли ти дивишся на щось і просто відчуваєш що живеш.  Друге - це Берегівський архів, це моє щастя дослідника. Мені там так подобається! Особливо, коли щось знаходжу, якийсь документ відкриваю і в мене серце починає калатати, руки трусяться. Я зараз як видам, як напишу! І третя річ, мабуть, алкоголь. Я рідко його вживаю. Але я з тих людей, які дуже люблять все контролювати, у мене все розплановане І тільки невеличка доза алкоголю дозволяє мені скинути весь цей контроль. Дозволяю собі тільки, коли можна, і мені не треба багато. Я тоді всіх люблю, дуже добра, щаслива :)  Класно би це все якось поєднати: алкоголь, подорожі і Берегівський архів, цікаво, що з того вийде :)
• У мене багато щасливих моментів було у житті, загалом я задоволена своїм сімейним життям, своєю діяльністю, тим, чого я досягла, своїм оточенням. Хоча на сьогодні, звичайно, в Україні відчувати ці миті щастя складно. І в моєму житті було багато важких хвилин. Тому в цей момент важко назвати себе щасливою.

• Де тобі найбільше сподобалось з тих подорожей, які були?
• Я відчуваю щастя будь-де. Цього року на свята просто не хотіла сидіти в Ужгороді, а їхати кудись далеко немає можливості, то ми вибралися в Мукачево. І провели там прекрасну новорічну ніч! Стояли під ялинкою опівночі самі і 10 поліцейських.  Перед тим  в інтернеті я побачила лайфхак: замість бокалів взяти шоколадну фігурку, відкусити їй голову, налити туди шампанське. Я вирішила відламати :)  Фігурка покришилась у мене в руках, нічого з того не вийшло тому, ми залишились без бокалів, але це теж було весело. І так тепло!  Це те, що буде згадуватися надовго.

• Що б ти сказала Богу, якби його зустріла, є таке питання у наших Ранкових кавах.
• Читала у ваших інтерв'ю, як Оксана Забужко, Дмитро Ярош, інші цікаві особистості за всю історію розумне говорили. Думаю, Боже, коли люди мають час про таке взагалі думати.  У мене в голові перед сном-- що треба купити завтра на базарі, а не щоб я сказала Богу. Я людина взагалі нерелігійна, то скажу так: якби я його зустріла, була б настільки вражена і це настільки перевернуло все моє світосприйняття, щоб просто, мабуть, спитала: «Блін, ти справді є?!»

• З ким би з історичних особистостей ти б хотіла зустрітися?
• Я з тих, хто не ідеалізує людей.  Я ніколи не зачаровуюся в людях, тому в мене немає кумира. Але був в історії Ужгорода єдиний мер – священник Костянтин Грабар, він постім став губернатором Підкарпатської Русі. І мав дуже класну дружину Єлизавету Грабар, яку я завжди ставлю в приклад і кажу, що такою мала б бути перша леді міста. Вона 15 років годувала в Руській народній кухні щодня 300 дітей, іноді 600. Яку величезну роботу робила ця жінка! Вони були такою інтелігентною, доброю парою, настільки мені симпатичні, що мені було б цікаво з ними поговорити. А загалом, якщо потрапити в Ужгород різних періодів його історії, подивитися, як тут було мені, це мені б було небагато цікавіше, ніж з кимось говорити.

• Які риси в людях тебе приваблюють, а які відштовхують?
• Я не люблю балакучих людей і також неконкретних. Дуже часто це поєднується в людині. Часом це творчі персони, але не завжди. Таких осіб я намагаюся триматися подалі, бо я дуже конкретна. Якщо мені пообіцяли, значить я чекаю цього. І буду боляче сприймати, якщо щось не вийде. Не люблю, коли до мене дуже близько, особливо в черзі, коли стоять впритул. Або коли занадто близько підходять і починають зі мною розмовляти. Мені потрібен якийсь простір навколо. А приваблюють мене ті, хто гарно, толково говорить. Якщо бачу, що людина знає, про що вона говорить, розуміється на предметі розмови, то мені вона одразу стає симпатичною.  

• Чи пригадуєш ти 24 лютого і як цей день почався для тебе?
• Мій брат був професійним військовим. Він загинув рік тому в жовтні на війні. Він служив у 128-ій бригаді. І під новий рік 2021-го їх дуже різко відправили з Ужгорода геть, хоча він не мав їхати, бо за два місяці до цього тільки повернувся з річного перебування на передку, мав якийсь час відпочити. А  тут їх терміново зривають і кажуть їхати з транспортом, технікою, обмундируванням. Це вже десь було зрозуміло, що без причини їх би не зривали з місця.  А 24-го лютого, пригадую,  прокинулася, чоловік сказав, що почалася війна. Я залізла в Facebook, Twitter, в новини і плакала. Думаю, так всі починали.

• Чи віриш ти у Перемогу і що зробиш в перший день завершення війни?
• Я оптимістка і я вірю. І мені хочеться, щоб все це було недарма і щоб ці смерті були не дарма. А в перший день перемоги я теж буду плакати Я би дуже хотіла, щоб ми всі зібралися на Театральній там би грала «Текіла» і щоб ми танцювали.  Мені навіть хочеться їм запропонувати, щоб вони десь були на готові зі своїми гітарами. Щоб ми танцювали, плакали і сміялися, і пили шампанське. 
• У мене на 2022-ий були плани: я хотіла побувати у Стамбулі, хотіла в Одесу, бо там ніколи не була. Нічого з того звісно не вийшло. Але я дуже люблю Будапешт, це місто в якому би я жила, наприклад, якби не жила в Ужгороді.