Ранкова кава з Сергієм Гайдаєм

Чи є робота у політтехнологів, коли вибори не на часі? Як налагодити економіку воюючої країни та звідки черпати мобілізаційний потенціал? Чому Закарпаття має стати центром фізичної та психологічної реабілітації України? Про це та інше Заголовок поспілкувався за ранковою кавою із політтехнологом Сергієм Гайдаєм.

• Сергію, зараз є думка, що під час війни не місце політиці. Це ми бачили у перші дні й тижні повномасштабної, коли всі були як один. Тепер політики активно підіймають голови та намагаються збирати бали. А чим займаються під час війни політтехнологи?

Давайте спочатку з’ясуємо, що таке політтехнолог, щоб чітко розуміти, в чому полягає його задача. Це спеціаліст по вибудовуванню діалогу між політиком / громадським діячем / партією із суспільством. Політтехнологу потрібно добре чути, чого бажає суспільство і переконливо доносити до нього, чого бажають і що пропонують політики. Найчастіше про нас згадують під час кампаній. Але досвідчені політтехнологи знають, що діалог потрібно тримати постійно. Ми не представники штабу. Ми представники виборця у штабі, бо політики іноді не розуміють, чим живе суспільство. На відміну від політтехнологів, політологи — це науковці. Ми — сценаристи і режисери, а політологи — кінокритики. Коли ми створюємо якийсь процес, то вони пояснюють, вдало це чи ні.

24 лютого в мене було відчуття, що все — найближчими роками я не буду займатися політтехнологіями. Інших думок, крім як рятувати рідних і захищати Київ, не було, це я і робив. У травні почали з’являтися запити до моєї команди по роботі в інформаційній сфері щодо пропаганди та іншого. Ми часто виконували це на волонтерських засадах. Розгорнули кампанію «Геть росію із ООН». Ми переконали українців, що потрібно підтримати цей рух, щоб у світі виник цей дискурс — росія не може бути у радбезі ООН, там не може бути агресора. Також є невелика волонтерська діяльність, коли я допомагаю людям на фронті. На жаль, останній проєкт «Мобільна майстерня для дронів» поніс втрати, ми пригнали авто на ремонт, але в майстерню прилетіла ракета. Деякі політики зараз не займаються виборчими кампаніями, а займаються правозахисною діяльністю, волонтерською діяльністю та звертаються за консультаціями.

Нещодавно я з командою став частиною редакції Ютюб-каналу ProUA. В мене є декілька своїх програм, одна з них чисто політологічна. На годину я призначаю людину президентом України, не всі погоджуються бути президентом, хтось бере посаду поменше, і ми не просто шукаємо відповідь на питання «хто винен», а на питання «що робити». Я вважаю себе частиною експертного суспільства, яке у 2024 році шукає відповіді, як нам виграти війну та перемогти агресора. Ми хочемо зробити якісний канал з незалежними журналістами із високими журналістськими стандартами. Нам зараз не вистачає відображення реальності. Якщо у перший рік Марафон був виправданим, то зараз у суспільства високий запит на правду та різні думки. Звичайно, має бути військова цензура, але суспільство вимагає чесної відвертої розмови.

• У той же час політичне та військове керівництво країни публічно озвучує думку, що коли українці дізнаються про реальні втрати, це стане величезним ударом…

Я думаю, що для суспільства інформація про втрати давно відома. Є багато незалежних журналістських блогерів, які доносять цю правду. А ще більше родичів, знайомих, друзів, які на фронті, і так чи інакше на особистому рівні всі все знають, чого не вистачає, де влада робить помилки, іноді фатальні. Наприклад, в одній із недавніх заяв президент сказав, що в його команді 5 людей, а мав сказати, що його команда не 5 людей, а все українське суспільство.

Зараз важливо донести до Банкової думку громадянського суспільства, його запит. Під час моєї поїздки в Ужгород я тісно спілкувався з лікарем Віктором Петровим. Він запустив реабілітаційний центр для людей із інвалідністю та ветеранів. У нашій розмові з Віктором виникла концепція 7 кроків, які потрібно реалізувати Україні:

1. Тотальне скорочення держапарату. У нас і до війни був роздутий штаб держслужбовців. Треба залишити не більше 4-5 міністерств. Будьмо відвертими: культура існує без Міністерства культури, фермерам не потрібен міністр сільського господарства. Без міністерства спорту і молоді ні спорт, ні молодь не постраждають. Це прибере зону корупції. Має бути не більше мільйона людей, а кілька тисяч.
2. Передати максимально повноважень місцевому самоврядуванню. У нас ніколи не було справжнього місцевого самоврядування. Місцева громада має визначити свою податкову політику, обирати свого мера, депутатів, правоохоронців, прокурорів, суддів, комітети, що займаються медициною та освітою на місцевому рівні. Той же батьківський комітет має контролювати освіту в громаді.
3. Повна мобілізація. Зараз шукають чоловіків, відловлюють їх бозна-де. У нас зареєстровано десь 70 тисяч підприємств. Тобто в Україні десь 30 тисяч власників, їх контролюють десь 100 тисяч силовиків. Із чим вони борються? Але це переважно здорові чоловіки, які дали присягу, у формі. Це і є мобілізаційний ресурс для ротації.
4. Мобілізація держапарату. Це підніме якість та зменшить корупцію. У поліції здорові хлопці – ви шукаєте ухилянтів? Вони там. Якщо на фронт забиратимуть держслужбовців, яких ми утримуємо, — це справедливість.
5. Відпустити економіку. Зняти шалений адміністративний тиск і дати замовлення на оснащення армії. Не 50% податків має йти на війну, а 90%. Поки горить хата, займатися бруківкою неможливо. Треба дати замовлення всім приватним підприємствам: список від бронетехніки до аптечки. Тоді не буде літніх курток із написом «зимова», яєць по 17 гривень. Міністр оборони в хорошому сенсі слова має знищити волонтерський рух, а волонтери мають слати на передову малюнки дітей.
6. По-справжньому мобілізувати економіку. Заборонити Нацбанку кредитувати інші банки, а підтримувати тільки ВПК. Без відсотків чи з мінімальними. Багато функцій можуть робити жінки, пенсіонери, поранені бійці. А ще можна мобілізувати людей без відриву від роботи. Наприклад у підприємця є СТО: він робить свою роботу, але також ремонтує авто з фронту. Це мобілізація в забезпечення. 700 тисяч військових у тилу — це все паперова армія. Потрібна ротація, люди повинні відпочивати і відновлюватися. Не потрібна велика кількість командирів у штабах, які займаються бюрократією. Потрібно подумати, якою тиловою роботою армії можуть займатися цивільні.
7. Роль Закарпаття у реабілітації та відновленні дуже важлива: сприятливий клімат, далеко від війни, немає комендантської години, захищають гори — тут має бути територія відновлення для бійців, відпочинок. Але потрібна програма підтримки приватної медицини, яка тут розвинена більше, ніж в інших областях. Тут є термали, санаторії. Коли на фронті використовують техніку, вона ламається і її евакуюють для ремонту. Солдатів теж треба ремонтувати і психологічно і фізично. І центром такого центру має бути Закарпаття.

• Давайте трошки про останній пункт. На вашу думку, у чому полягає ключ до становлення Закарпаття як флагмана реабілітаційної медицини в Україні?

 Я вважаю, що треба допомагати всім приватним ініціативам, які збираються будувати будь-які центри реабілітації. Допомагати потрібно на рівні соціуму, місцевого самоврядування, влади і щоб це було пріоритетом для Києва.

На Закарпатті вже потужно розвинена медична індустрія, тут високий рівень медичного туризму. Це потрібно використовувати: давати пільги медичним клінікам, які відкриють відділення реабілітації, давати безвідсоткові кредити, гарантувати захищеність від рейдерів, чиновників, створювати держзамовлення на відновлення.

Реабілітаційний центр, який створив Віктор Петров в Ужгороді — тому приклад. Він показовий: взяв стару котельню, гроші інвесторів і зробив реабілітаційний центр. Але зараз цьому реабілітаційному центру критично потрібна підтримка, щоб функціонувати на постійній основі, бо передбачено, що послуги надаватимуть безоплатно.

Нам треба в рази більше реабілітаційних центрів, ніж зараз є. Ми отримаємо мільйон людей, яких треба відновлювати у швидкому темпі і півтора — у довгостроковому. Це ремонт наших хлопців. Чому бійця не можна ремонтувати за рахунок нашого бюджету? Це так само про мобілізацію лікарів без відрива від роботи.

• В інфополі почали обговорювати доцільність чи недоцільність виборів. Зараз в Україні є виборчі процеси? У чому загалом особливість нашого політикуму?

Зараз немає виборчого процесу, але політичний процес був і є. Активні громадяни, які виходять під місцеві ради із плакатами – це політичний процес. Громадянин завжди всередині політичного процесу.

Проблема нашої політичної культури у тому, що за 30 років усталився стереотип, що політика – це майже синонім слова лайка: політик бреше, плете інтриги, займається корупцією. Але у Західній політичній культурі є лише два політичні гріхи: політику заборонено брехати і не дотримуватися усного договору чи обіцянок. А в нас політика — це мистецтво збрехати, не тримати договори.

Петро Олексійович програв вибори вдруге, бо не дотримав жодної обіцянки, домовлявся не з українським суспільством, а з медведчуком. Звичайно, після великої помилки ти хочеш виправдатися. Нам потрібна ця західна культура — тримай договір і не бреши. У нас є запит на правду.

Хто заважав без широкого розголосу готувати армію, збільшити її чисельність, проводити навчання, створювати територіальну оборону? Цим повинен був займатися Зеленський. Що заважало замість Великого будівництва будувати укріплюючі райони на Білоруському кордоні, що заважало розвивати військовий комплекс, створювати танки «Оплот», запустити ракетні програми? Це викликало б паніку в суспільстві? НІ. Він не визнає свою помилку. Він сам не вірив у такий розвиток подій. Але якби ми були готові, то не було б таких наслідків. Де були оборонні позиції, наприклад, під тою ж Авдіївкою, — їх досі не пробили. Потрібно було підготувати максимально ефективні способи евакуації населення. Держава на кілька місяців зникла, люди самоорганізувалися. Сам Зеленський сказав, що крім його команди на Банковій люди кудись поділися.

І зараз шукати ухилянтів серед цивільного населення де б це не було — у Києві, Одесі, Дніпрі чи на Закарпатті — несправедливо. Основні ухилянти у нас у держапараті. Вони шкодять економіці, тягнуть гроші з бюджету. Ухилянтів у владі на сотні тисяч людей. Мешканець живе своїм життям, а громадянин переймається за життя країни. І з розмовами про мобілізацію війна нас не об’єднала, а розділила.

• Зараз ми почали втрачати довіру й підтримку, нам усе частіше говорять про корупцію та про зменшення допомоги. Який PR потрібен Україні сьогодні? У світі, а також на національному рівні.

Допомогу скорочують, бо спочатку розуміли, що ми не готуємося, апарат корумпований, Зеленський не пішов робити реформи, як Саакашвілі. На нас махнули рукою і перед війною не допомагали, бо не вірили що ми протримаємося кілька днів. Ми здивували світ, нам надавали допомогу, бо були успіхи. Зараз допомога зменшилась. Треба думати, як її повернути. Коли вони побачать, що ми самі готові битися, мобілізували ВПК, економіку, знизили корупцію до нуля, це буде.

Будь-який піар породжують факти. Світ повинен бачити, як ми радикально змінюємося і це буде найкраща реклама. Проблема у нас із Америкою, Європа ж відчуває небезпеку. Нам потрібна народна дипломатія. У Другу світову була така снайперка Павличенко. Вона казала перед широкою аудиторією: «мені не потрібне співчуття, дайте патрони». Чому наші військові не їздять і не спілкуються по програмах із політиками, діаспорою? Якщо американський народ побачить, що українці готові битися за свободу, вони переконають і свою владу. Так, є одиниці які їздять, але це не відбувається на рівні підтримки держави. Проте Захід любить держустанови. Тоді підтримка більша.

Наприклад, «Азову» створили гучний негативний імідж. Їм потрібен тур Америкою, щоб показати що це герої а не фашисти. Тур жінок українських, чиї чоловіки на фронті чи в полоні. У нас держава однієї персони. Зараз ефективність його низька. Тому потрібна дипломатія народу. Його команда не 5 менеджерів, а все українське суспільство. Наші агітатори мають спілкуватися із іноземцями.