Ранкова кава з Риммою Зюбіною

Вона – особлива гостя на Закарпатті, де її завжди чекають. Акторка театру і кіно, волонтерка, громадська діячка, і мама воїна - Римма Зюбіна народилася і вивчилася в Ужгороді, а професійно відбулася у Києві. Нам вдалося побалакати з Риммою після літературно-мистецького «Чендей-фесту», який проходив в Ужгороді. Покавувати за емоційною розмовою у сакральному місці, наповненому історією, поговорити про святе- культуру та мистецтво, про історичний центр Ужгорода, де святого скоро майже не залишиться. Про пам'ять, самоідентифікацію, любов, сестринство, червону помаду і Гаагу. Час збіг занадто швидко, а питань залишилося ще на кілька інтерв’ю.  

-           Коли ми готувалися до цієї розмови, попросили вас запропонувати місце для зустрічі. Ви обрали саме цю локацію. Де ми зараз?

-           Ми на вулиці Високій в Ужгороді, це садиба Івана Чендея, нашого славетного закарпатського письменника, де зараз живе його родина. Тут продовжують його традиції, проводять ось тут на цьому подвір'ї літературний фестиваль, який у 2026 році відбувся уже всьоме.  

-           А як вас долучили до цього фестивалю?

-           Живучи в Ужгороді, я не була знайома з Іваном Чендеєм, а з міста поїхала, коли не мала 18 років. В Інституті культури на першому курсі ми мали завдання ставити інсценівку за обраним оповіданням чи уривком з роману. Тоді це був 90-й рік, всі перебували під впливом російської літератури, а треба було б взяти сучасних авторів. До мене підійшов мій майстер Дмитро Семенович Чайковський і сказав: "Римочка, не йди туди, не йди в ту сторону, а візьми щось з Івана Чендея". І запропонував звернути увагу на «Калину під снігом».

Я прочитала. У 18 років ти не зовсім розумієш, що відбувається в душі героя, який описує, що поховав свою кохану. І це кохання сталося не у 16 років, а в зрілому віці, коли люди знаходять одне одного. Ти поринаєш у цю пристрасть, а тобі доводиться йти на могилу своєї дружини. Чоловік згадує, як після першої ночі вони пішли гуляти, знайшли дерево, і вона каже: "Дивись, хіба це не диво! Калина під снігом". У нашій літературі, у кіно, у мистецтві загалом ми звикли до жінки, яка страждає, хоронить, горює. А от чоловік має бути стриманим, він не повинен проявляти свою слабкість, не дай Бог, плакати. Але він має так само кров, серце, яке пульсує, він має право на сльози. Це не типово для Закарпаття, де кажуть: «Люди йдуть до церкви, і з ними - жони». 

А у 2024 році мені написали від видавництва «Комора», що видають книгу оповідань Івана Чендея, і попросили записати відеофрагмент з оповіданням. Скинули довідку, хто такий Іван Чендей. «Дорогі брати і сестри! Я знаю, хто такий Іван Чендей!, – відповіла я. – Звісно, це зроблю». Проходять всі дедлайни, а у мене завжди стільки всього, що не встигаю записати. І тут дівчата з видавництва повідомляють, що знають про мій приїзд в Ужгород з виставою «Це все вона» у травні. Саме у ці дні була запланована презентація книги у бібліотеці. Тож навіщо відео, якщо я жива прийду і прочитаю!

Я прийшла, нас був на екрані Іван Чендей, світлої пам'яті, і сиділо нас троє: Марійка Чендей, дочка Івана, Іванка Когутич, модераторка, і я. Відбулася презентація, і мене запросили у гості.  Коли я виростала, ця родина була такою нашою елітою, гордістю нашого краю. Потрапити колись сюди на каву було мрією! 

І от я приходжу, а у той вечір не було світла. Але виглядало так романтично – великий-великий стіл, сидять Чендеї, Гавроші, свічки, ми спілкувалися довго, до години третьої.

І це зараз місце моєї сили в Ужгороді. Але це і те місце, з якого видно і руйнації Ужгорода.

-       На одному з “Чендей-фестів” ви з Миколою Карпенком цитували листи Івана Чендея до дружини. Що вас вразило у тих листах?

-       Це було у 2024 році, в Чинадієві, де народилася Марія (дружина письменника-ред.). Вони листувалися все життя: з 18 років і до самого останнього періоду. Вразило те, що навіть будучи одруженим, з дорослими дітьми, відбуваючи кудись у відрядження, Іван Чендей все одно писав  Марійці. А які там були слова! Як він її називав!

Там же яка була історія: Івана забрали в угорську армію під час Другої світової війни (територія Закарпаття у той час перебувала у складі Угорського королівства — ред.). Два місяці він був приставлений до коней, яких мив, чистив. Не потрапив на бойові позиції, але вже відчував, що скоро піде в бій на братів, бо українці йшли на українців. І він втік. Як ми зараз кажемо, пішов у СЗЧ. Втік разом зі своїм другом, з сестрою якого він переписувався в армії. І от Іван Чендей приїхав з другом до тієї родини, але побачив там іншу сестру, молодшу. І замість Анни, з якою переписувався, закохався в Марійку!

Я спочатку не розуміла тих слів з листів: «Всі будуть проти нас, проти нашої любові, але нам треба вистояти. Це так важливо. Тримайся, тримайся, моя ясочка, моя голубочка, бо ми – це наше кохання». І це кохання дійсно врятувало цю родину, врятувало, коли дев'ять років не було дозволу друкуватися, тільки писати. Коли Івана Чендея вигнали з компартії, а люди, які були друзями, наступного дня переходили на інший бік дороги, щоб не подати руки. Про це кохання писали – «так ніхто не кохав». Воно романтичне, сповнене світлої радості. Тут як і в «Калині під снігом» чоловік проявляє більше емоцій, ніж жінка. Ці листи обіймають тебе тим теплом, тим коханням, і це неймовірно.

-           Про Івана Чендея треба знати більше, вивчати його і Закарпаттю, і взагалі всій Україні. На цих словах вітром перевернуло вазу з квітами зі столу.

-           Бачите? Бачите, який нам знак? Дякую, пані Іване.

-          Пані Риммо, якби вам запропонували зробити в Ужгороді культурний проєкт, такий, що залишиться на роки, про що б він був?

-           До мене звернувся якось один депутат і каже: "Розумієте, хочу по собі пам'ять якусь лишити". Я кажу: "Слухайте, ви вже по собі таку пам'ять лишили, що скоро дітей замість босоркань будуть лякати вашим прізвищем".

Так от, що б я зробила?! Мені дуже подобається та локація, яка з ще з мого дитинства була однією зі знакових. Кав'ярня, де моя мама пила каву і  брала мене з собою, – це «Золотий ключик» у центрі Ужгорода.

Я б там зробила хаб, де обов'язково мало б бути щось для дітей. Бо в нас заради дітвака вшитко зроблять, але тільки чогось в театр ляльок не водять. Або хаб у колишньому будинку піонерів, який потім став будинком вчителя на Православній набережній, де пройшло моє дитинство. Там був найкращий, найкрутіший хореографічний зал, зроблений силами Петра Куштана. На другому поверсі – величезна зала, прекрасний театр «Ровесник», яким керував Лев Луцкер. Я б відновила той центр. І ще навпроти спортивний майданчик. Я б зробила все це безкоштовним для всіх: і для дітей, і для дорослих. Я б об'єднала освітній культурологічний проєкт, спорт і обов'язково щось на кшталт Аспен-інституту чи школи лідерства. Бо освіта без культури – це мертва освіта. А вона у нас, на жаль, є такою.

Я нещодавно прочитала пост Ірини Цілик про те, що її документальний фільм, який переміг на фестивалі незалежного кіно "Сандерс" (йдеться про стрічку "Земля блакитна, ніби апельсин", про життя родини, яка живе у прифронтовій зоні Донбасу – прим. ред), взятий до перегляду у шкільну програму Франції. Ірині повністю фінансує приїзд один французький регіон, тому що 330 вчителів мають намір зустрітися з режисеркою і поспілкуватися. Бо вони потім будуть далі розповідати своїм дітям про цей документальний фільм. Здавалося б, навіщо французьким дітям знати про історію дітей з Донбасу, яку знімала Ірина Цілик?

А тут я бачу інше: в програмі одного фестивалю, який скоро буде в Ужгороді, є фільм, де я зіграла головну роль. Доля цього фільму дуже драматична. Ми знімали його на Херсонщині, наш головний герой зараз в полоні. Але ніхто з організаторів не звертається до мене, щоб я приїхала представити це кіно і розказати про нього. Тому я просто беру фільм і сама їду в Ужгород.

Мені важливо робити щось у своєму рідному місті, віддавати рідному місту і робити це принципово безкоштовно.

-           У зв'язку з цим хочу поставити таке запитання. Ви – впливова людина і в Ужгороді, і в Києві. Наскільки люди з таким авторитетом і можливостями можуть впливати на розвиток Ужгорода, зокрема на його культурне життя?

-           На мій погляд, це відповідальність кожної людини: у місті, в селі, де ти народився, ти маєш щось для цього місця робити. Я потрапила колись на фестиваль, який створює своїми силами Микола Бабин, театральний режисер, зараз у війську. І у своєму селі, яке розташоване поряд з румунським та молдавським з іншого боку, він зберігає українські традиції. Микола спромігся кілька років проводити театральний фестиваль у селі. Це не кіно, де ти приїхав зі флешкою чи записав відеозвернення режисера. Тут треба привезти декорації, акторів поселити там, де нема готелів, де дерев'яні туалети у кожній хаті. І ці артисти приїжджають. Фестиваль настільки потужний, що відбувся навіть під час коронавірусу, аби не порушувати традицій. І я тоді дуже загорілася тим, що кожен у своєму місті має робити щось.

Це не просто віддати шану місту, а величезна підтримка тим, хто тут росте. Я дуже люблю проводити зустрічі, де ти виходиш із зони комфорту, де тебе не знають. На Лісовому масиві (район Києва – прим.ред.) у бібліотеці часто сидять 11-класники, їм по барабану, хто ти.  Вони українським кіно не цікавляться. І коли хоч один з них каже: "Дякую, ви мене надихнули", це є момент натхнення.

Тому, впливати можна, звісно. Хтось колись написав таку класну фразу: якщо твій пост в Фейсбуці хоча би троє лайкнуло, ти вже впливова людина.

-           Ви часто буваєте в Ужгороді, точно раз на рік, а можливо, і частіше. Що в Ужгороді змінилося? А що лишилося таким, як ви знали?

-           Ой, це три програми треба знімати по 24 години. Ужгород почав втрачати своє обличчя, починаючи з першого мера. З того, що була зруйнована аптека №1 на вулиці Корзо, яка подібна до аптеки-музею у Львові чи на Подолі в Києві, з якої можна було за потреби зробити аптеку.

У кожному середньовічному місті, наприклад, ті, хто керував містом, розраховували: скільки людей живе, скільки їм треба м'яса, води, одягу, взуття.

А коли я нині ходжу по Ужгороду, мені здається, що всім треба тільки золото, яке можна намастити на хліб. Може ще тако золотом вкритися та й пушла собі по Варошу ходити. Це жахливо.

В Ужгороді не такий великий старовинний центр, щоб його настільки занедбати. Та покажіть мені хоч одну вулицю в Ужгороді, де можна знімати кіно про давні часи, де збереглися старовинні дерев'яні вікна, де немає кондиціонерів, засклених якихось балконів. І це теж залежить від культури. Бо людина освічена, культурна з дитинства ходить в музеї, і їй з дитинства розповідають: це смак, а це – несмак.

Освічена людина розуміє, що заплативши за українську футболку, вона підтримує українського виробника, робочі місця, людину, яка за відсутність світла при атаках у Харкові це виробляє. Ну, а дурню, що Китай, що В'єтнам, що Закарпаття, що Прикарпаття – все однаково.

-           Чи змінився Ужгород після початку повномасштабного вторгнення? Чи змінився ваш зв'язок з рідним містом?

-           Я багато була в Україні, в Європі, по світу їздила. Я б сьогодні говорила про людей, а не про місце. Якщо вони покинули місто, яке мені не давало сили, то чи залишилася в мене сила? Тому маю, я би сказала, по Україні просто такі точки опори.

Останні роки казала, що Львів – моє місце сили, але деякі події у Львові зовсім не збігаються з моєю системою координат. Тому, напевне, правильніше зараз говорити про те, що таке місце у цій країні там, де ти є. Якщо ти робиш щось для інших людей, якщо ти щось вкладаєш, це вже сила. І ти сам маєш бути нею.

Я в якийсь період перестала хотіти приїжджати в Ужгород. Саме через те, що робилося тут – через ті руйнації, через той жах, коли за статистикою твоя область голосує, як Крим і Донбас – за Партію регіонів, за Януковича.

Це єдина область західних областей, де якась шалена кількість відсотків церков Московського Патріархату. Це єдина область західного регіону, де явка на вибори така, що краще б і не писали. І мені соромно за це. Мені болить. 

-           Пані Риммо, дуже хочу поставити вам таке питання: ви народилися у радянську добу,  жили в Угорщині, ваш тато військовий…

-           Так, я радянська дитина.

-           А в який момент відбувся оцей перелам, і ви відчули себе українкою? 

-           Мені незалежність подарували на мої 20 років. Я з подружкою Вікою відпочивали під Одесою, коли почався путч, літали гелікоптери. Аншлаг у ті дні перемістився з пляжу до телевізора, по якому ще треба було стукнути, щоб він показував. А на переговорних пунктах стояли черги, не можна було додзвонитися. У Віки маму звали Раїса Максимівна, і коли ми їй дзвонили, то кричали: «Раїса Максимівна! Раїса Максимівна, з нами все добре!!!» На виході на нас дивилися, ніби ми з Горбачовим спілкувались щойно.

Я тоді мало що розуміла. А потім стала аналізувати: чому моя мама з Чернігівської області, тато з Сум, і бабуся, яка приїжджала з Курської області, україномовна, а ми в родині розмовляли російською? Чому моя мама, яка вчилась на українській філології, наспівувала українською: «Наш найменший вереда, своїй мамі набрида. Утечу, як не даси мені сала й ковбаси». А при тому я їздила до своєї троюрідної бабусі у Москву, яка з Чернігівщини, і вона цитувала «Кобзар» Шевченка українською мовою у свої 85 років, будучи там з самої своєї молодості.

Я була дуже активною, у радянський час – головною піонеркою в Ужгороді,  головою ради дружини двічі, завжди лідеркою, небайдужою. Я постійно захищала тих учнів, яких вважала несправедливо пригніченими директорами чи завучами.

А моя «українськість» прийшла уже потім. З моїм чоловіком, частково з оточенням. А перший, напевне, дуже важливий дзвіночок був  у 2000 році – тоді відновилися зйомки і почали приїжджати москалі. Була така мелодрама «Леді Бомж», і другу частину ми знімали у Москві, і з усіх українських акторів нас трьох запросили на продовження.

І тоді мені запропонували переїхати туди. Оператор Євген Гуслинський, він з Кончаловським знімав тоді, проходячи і майже на мене не дивлячись, кудись так в бік, сказав: "Знаєш, я таких актрис, як ти не зустрічав. Якби ти жила в Росії, у тебе було б велике майбутнє".

Я така вся під впливом цього прийшла додому і почала аналізувати, обговорювати, розмовляти. Тоді мене стримала родина: довелося б дитину відвезти до мами в Ужгород, чоловіка залишити — і все. Згодом я потрапила саме на продовження цих «Леді» і побачила ставлення до українських акторів з боку московських: «ну ти ніхто», ти «не артист – ти хохлушка». А потім стався Майдан 2004 року. І от з Майдану ми і в родині перейшли повністю на українську мову. з того моменту я давала інтерв'ю українською мовою. В «Артеку», коли ми вели відкриття або закриття кінофестивалю, обов'язково казали: «Ми працюємо українською», і майстер-класи вела українською. На закиди, що “у нас дєткі общаються по-руськи”, відповідала: «за годину з ними нічого не станеться поганого». Я це принципово робила, невідступно.

У 2014-му я відмовилася зніматися в російських проєктах, і це було вже наслідком. Ще з 2004-го я думала, чому на телебаченні всюди з'являються продюсери з Росії, «сматрящіє»? Чому ICTV, коли воно належало американцям у 90-х, було крутим дубляжним флагманом, який досі згадують. А потім змінилося керівництво, і так потрошку-потрошку – ніяких «Територій А», ніяких хіт-парадів українських. І тут тобі, русскіє песні, валенки-валенки. Оці валенки і плюс вата зробило свою справу.

-           Ви згадали про кіно, і я хочу трошки поговорити про це. Якось на зустрічі зі студентами ви сказали, що Україна - не кіношна країна….

-           Ну так, ми не Голлівуд, і не Індія, ми не кінематографічна країна. Відбулася 10-та «Дзиґа» (розмова відбулася на наступний день після вручення премій «Дзиґа» — прим. ред.), а на першій «Дзизі» ми отримали шість нагород за «Гніздо Горлиці». І от Сергій Неретін у пості про операторську роботу у документальному фільмі пише: «У країні, де хуторянські комедії добивають кінематограф і занижують і без того погані смакові якості піпла, де сценарна робота знецінюється правками недолугих продюсерів, де режисери не часто вміють пояснити акторам, що від них не вимагається і нерідко туплять при розведенні мізансцен, де потенційно хороші актори грають один і той самий невиразний штамп із фільму фільм, де продюсери, режисери просто вимагають від кінооператорів створити гарну картинку, бо то, на їх думку, ознак якісного кіно». Це прям про наше кіно.

-           Кіно українське змінилося після 22-го року?

-           Та де воно змінилося, ну де? Воно у нас почало відроджуватися з 2012 року з фільму Слабошпицького «Плем'я». У 2013 ми знімали «Трубач» — це, я вважаю, дитячий мюзикл, який ніхто не побачив. І це останнє таке мирне кіно. А з 2014-го року у нас кіно стало військовим: були зняті «Кіборги», «Мирний», і документальний  фільм Іри Цілик «Земля блакитна, мов апельсин»…

-           «Довбуш», «Памфір»…

-           Так, і Павло Остріков запустився з «Ти-Космос». У нас був розквіт, коли Держкіно очолив Пилип Іллєнко. А коли у 2019-му Держкіно очолила Марина Кудерчук і величезна кількість кінематографістів принципово не подавало свої заявки на пітчинги, бо вони не хотіли отримувати гроші від людини, яка руйнувала Держкіно. І хто виграв від цього? Виграли від цього дурнуваті комедії, які збирали зали.

Я розумію, що в усьому світі так, ми не будемо там ідеалізувати американського кіноглядача. Він теж вибирає собі те, що можна дивитися з попкорном. Десь за два місяці до початку Великої війни я написала пост із закликом зробити в Україні хоч один зал без попкорну. Мені стали писати – це нереально. Але я потрапила у Братиславі у кінотеатр, де ми представляли фільм «Редакція». Бо він в ко-продукції зі Словаччиною, вони нас дуже врятували, коли почалась Велика війна і допомогли дозняти фільм. У них існує кінотеатр, в якому тільки словацьке кіно і там немає ніякого попкорну!

Отже, якщо маленька Словаччина, не кінематографічна країна, може собі дозволити таку розкіш, то напевно ж і ми теж можемо це собі дозволити, правда?

-           Ви неодноразово говорили, що актор теж відповідальний за сенси, які він транслює чи в театрі, чи в кіно. У вас були такі випадки, коли ви відмовлялися від ролі?

-           Ці запитання з області фантастики, бо ми маємо так мало роботи, що не відмовляємося. Беруться за все, тому що мало ролей. У мене після «Гнізда горлиці» взагалі не було ролей. Після всіх нагород ролей реально не було. Мені сказали: «Ну після такого фільму, Риммо, ми не можемо тобі давати те, що у нас є. Це як опускати твою планку». Я запропонувала планку піднімати. У мене були епізоди 2016–2017 роках, у 2018-му у серіалі «Таємниці» була роль. І от у 2021 у мене «Люся Інтерн» - велика, якісна, хороша робота з прекрасною командою, яка зруйнувала мої стереотипи про серіал, що він може бути тільки низькопробним.

Я відмовляюся зараз зніматися, коли йде спекуляція на тему війни, коли все дуже білим-чорним все помазано, коли це дуже примітивно написано, коли з самого початку поганий сценарій. Бо в мене вже є гіркий досвід: був непоганий сценарій, хороша група, а вийшло кіно з величезною кількістю хейту. Я дуже важко це переживала, просто боялася ходити по вулицях, бо я відчувала відповідальність за все і нічого не могла змінити.

Але зараз, коли я читаю [сценарії] – українці і знову шаровари, ги-ги-га-га, і це на п'ятий рік страшної великої війни, що розпочалась 2014-го року. І найбільша проблема родини, про яку знімається кіно, як розділити бабину хату. Бабі ніхто не помагав, ніхто не приїжджав, передачі Новою поштою не відправляв, зате вони всі приїхали розділити її хату. І вони всі ненавидять одне одного, і вони всі якісь примітивні. Я прочитала це і була дуже здивована, бо такий хороший продюсер береться за це. І я відмовилася. Жартома може, але я заборонила б для вивчення в школі «Кайдашеву сім'ю». Ну чому я маю ненавидіти свою невістку? Чому я маю ділити ту грушку? Господи, стільки проблем з тими грушами!. На них і бджоли летять, і оси летять. Невісточко, зробиш з них компот чи варення? На здоров'я, дитинко, роби!

-           А розкажіть про вашу улюблену роль?

-           Це «Гніздо горлиці», що тут розказувати… Я все хочу про неї книжку написати, про кожен епізод, що було за кулісами, як ми важко це знімали: у нас помер Віталій Лінецький, долар підскочив з 8 до 26 грн, коли ми закінчували, зовсім змінилися італійські актори, які були у кадрі, а італійське посольство мені не дало візу – бо я ж небезпечна, я ж “мала залишитися в Італії”. З Лінецьким ми не відзняли фінал, самий фінал, який мав складати 20% від фільму. Ми чекали осені. Нам треба було жовте листя, щоб у нас було гуцульське весілля, щоб так на осені сиділи всі.

Я не вірила взагалі, що цей фільм вийде. Я була просто вдячна Богу, що у мене сталося таке диво, таке щастя: така група, прекрасний режисер Тарас Ткаченко, оператор Олександр Земляний, мої колеги і Віталій Лінецький, і Колька Баклан, і всі-всі-всі-всі. Ми щось знімали таке вагоме, і ми у це вірили. Я пам'ятаю, як наш оператор Іван бігав і кричав: "Люди, ми знімаємо перше українське кіно!"

Так, це було зухвало, але ми цим фільмом розтопили кригу українського глядача до того, що не можна знімати, що не можуть бути нормальні люди в кадрі, що не можуть нормально говорити нормальною українською мовою.

«Гніздо горлиці» ще мені цінне тим, що я граю зовсім не ту жінку, якою є я. Це зовсім інший темперамент, вона зовсім інша. Одна актриса навіть на прем'єрі запитала: "Поясніть мені, що робив Ткаченко, якого він пластиря тобі на рот ліпив, що ти мовчиш весь фільм?» Але я відривалася між дублями і жартувала, бо мені весь час хочеться якось з іронією ставитися до всього, що відбувається.

-           Хочу на іншу тему поговорити з вами — про театр. Про театр, про сцену, про проявлення на сцені у випадку з ветеранами. Чи може цей спосіб бути дієвим у проживанні цієї травми? Чи може бути він дієвим для чоловіків, які пройшли крізь вогонь і бачили пекло?

-           Впевнено можу вже сказати, може. І він є дієвим. У нас тут на «Чендей Фест» був учасник Театру ветеранів Юрій Вєткін. Він захисник із Чернігівщини і саме при захисті свого рідного міста він втратив ногу. У нього дуже складна ампутація. Юра після навчання у Театрі Ветеранів у Києві, куди їздив з Чернігова на заняття, створив у своєму місті Театр Ветеранів. І я була на читках їх текстів: це не завжди п'єси, це тексти, хтось пише про свій власний досвід, військовий, родинний, ніхто не вигадує ні про яких марсіян, це своє і  воно, як арт терапія йде.

Я запропонували хлопцям відправити роботи на «Чендей Фест». Весь сенс фестивалю у тому, що ми – журі – читаємо роботи, не знаючи прізвищ авторів. Ми дійсно не розуміємо, хто це. І якийсь видатний письменник може відправити так роботу, і ми не будемо знати про це. Аж тільки після оцінок, після першого туру на засіданні нам відкривають ці прізвища. І коли я зрозуміла, що з 20-ти робіт в конкурсі 7 кіносценаріїв короткометражного кіно робіт, і з цих семи – дві роботи наших ветеранів! Це Геннадій Удовенко, робота «Весна» і Юрій Веткін, «Телефони», який отримав у нас Гран-прі.

А кіносценарій ми ввели з подачі Сергія Тримбача, нашого знаменитого, славетного, мого улюбленого кінознавця. Минулого він запропонував, оскільки Іван Чендей пов'язаний кіносценарієм до «Тіней забутих предків», долучити до фесту кіносценарії. І Юрій Вєткін з дружиною був на нашому фестивалі, відкрили для себе Закарпаття – ми поїхали на Тячівщину, піднімалися там в гори.

Там, до речі, познайомилися з фантастичною людиною, з Михайлом, який за свій власний кошт нагору зробив дорогу. Просто людина любить свій край, не маючи якоїсь вищої освіти і посад. І в такий момент на тій полоні я вірю, що не все пропало. А потім я спускаюсь 100 м і бачу смітник на горі. І думаю, це ж люди, які виросли в традиціях, що все живе, ліс - це здобуток природи, що це і є ми, ми у цій гармонії. А воно кидає там пластик, скляні пляшки. У мене більше запитань до цього світу ніж відповідей.

-           Спілкуючись з вами зараз, я особисто фіксую себе на думці, що Ви людина, яка «роздає» Wi-Fi. Ваша посмішка щира, емоції, очі ваші. Де ви берете силу? Де ви берете, щоб потім отак роздавати?

 -           Я живу у Києві, на вулиці Алли Горської, і знаю, що в сусідньому будинку жив батько Алли Горської. А ще в сусідньому будинку колись жила Ада Роговцева. Коли ходжу по тих вулицях, думаю: «Тут точно ходила Ада Роговцева. А тут ходив і Стус». Згадую їх усіх, це надихає. А ще я згадую, що у моїй першій виставі в театрі «Ровесник» під керівництвом Лева Луцкера, я промовляла такий текст: "І бути добрим від вічного розуміння, що ти людям винен більше, ніж вони тобі". Я писала цю фразу у творах. Ця фраза у мене дуже багато років була у щоденниках, які я вела з 13-ти. 

Я купувала книжки з самовиховання і виховувала силу волі – коли я робила фізику, математику, ставила перед собою цукерку і будильник на 30 хвилин, потім вже відкривала цю цукерку, щоб вона пахла шоколадом. Але мала з'їсти цю цукерку тільки тоді, коли зроблю цю свою фізику чи хімію. Нічого не виходило, як правило, бо у мене сила є, воля є, а сили волі – нема. Це не спрацьовувало. Зрештою, ти сам розвиваєшся.

Я побачила у свої 16 років по телебаченню, що може бути не тільки ця програма «Время», а програма «Взгляд» з Політковським, з Лістьєвим, з Невзоровим.

Я приїжджала додому і розповідала мамі, що таке Майдани. Бо вона при першому Майдані подзвонила і сказала: "Риммочко, може, привези мені Даню? Не тягай його тільки, будь ласка, на Майдан". А зараз, я коли їхала на Картонний Майдан, згадувала, як ми на метро «Хрещатик» піднімалися переповненими ескалаторами, і коли хтось зверху крикне: "Ющенко!" І всі підхоплюють: "Ющенко!", далі: «Ющенко, так! Янукович, мудак!» І всі: «Ющенко, так…».

Данькові було шість років, “5 канал” демонстрував пряму трансляцію, і ми з ним стояли біля телевізора, співали гімн, рука на серці. Я коли запитала Даню, чи він це пам'ятає, він відповів, що так. Бо ніхто не саджав вдома і не казав: «Будь патріотом».

-           Так і вас теж ніхто дома не саджав, і не казав: "Будь патріоткою України", правда ж?

-           У мене тата дуже рано не стало, мені було 23 рокиі. Але я пам'ятаю те дитинство, коли він слухав Голос Америки, Радіо Свобода, які глушилися. При тому він був радянським офіцером. Мені було вкладено про справедливість: я могла прийти і сказати мамі, що хтось якось з акцентом кумедно говорить, а мені мама завжди казала: «А ти вмієш стільки слів сказати угорською, як ця людина? Ніколи не смійся над людьми, ніколи». І це було навчання, як жити у такій мультикультурній системі, де ніколи не казали, хто якого сорту – угорці чи українці чи росіяни – ми всі живемо тут. Я ніколи не мащу однією фарбою тих, хто «понаїхав», а хто не понаїхав, хто тут «мєсний», а хто «не мєсний». Бо руйнування Ужгорода почалося ще тоді, коли були тільки місцеві, ніхто ще не понаїжджав.

-           Хотіла перейти на іншу тему, тему жіночого сестринства. Як вважаєте, така модель стосунків між жінками – не конкурувати, а підтримувати – може прижитися?

-           Вона в мене давно, вона є в Україні.

 -          Класно, що це показують на сцені. Я дивилася ваш «Апельсиновий пунш» і кайфувала. І подумала, невже ми вже бачимо на сцені, що можуть бути такі стосунки між жінками. Як думаєте, чи приживеться це у звичайному житті?

-           У моєму оточенні у всіх воно є. Я допомагаю і підтримую дівчат, які пройшли полон, вони назвали свою організацію «Нумо, Сестри». Тільки разом, розповідаючи ті страшні історії, і тільки разом, будучи в одній команді, ми можемо донести цю правду.

Ми не конкурентки одна одній,  можемо бути великою допомогою, тому що так, як зрозуміє жінка жінку – не розуміє чоловік. Я дуже люблю робити компліменти жінкам. От нещодавно йду в Києві, стоїть пані у капелюсі, а це так непритаманно столиці. Підходжу і кажу: «Я вам хочу сказати, яка ви красива». Вона мені всю свою історію розказала, що сама купує капелюхи, сама їх оздоблює, що  їде купити топлене масло, і все це такою чистою, красивою, вишуканою українською мовою. Я дуже раджу дівчатам завжди дружити з тими, хто старший за вас. Це надихає і це мотивує. Коли ти бачиш подругу, яка на 10 років старша за тебе, і в якої сил більше, ніж у тебе, внутрішніх, і вона така натхненна, і попри все знаходить в собі оце бажання жити. І вона тобі каже: "Що там, які там зморшки? Та ти ще дитина".

-           Хто для вас є старшою подругою?

-           Я навіть не можу сказати, що вона старша, бо вона виглядає молодшою за мене. В мене є  подружка Леся Баранюк. І це такий вогонь! Коли я отримала запрошення на кастинг «Люся Інтерн», я прочитала синопсис і сказала: "Слухайте, що, пробувати? Давайте знімати". Вперше в житті вам це кажу, бо це моя подружка Леся плюс я. Оце образ, Леся плюс Римма — оце Люся, головна героїня.

Якось приходжу у Бориспіль, ще літали літаки, а вона вже  допомагає, вже якійсь жінці 100 євро дала, бо та з дитиною летить, у неї перевантаження багажу. Вона навіть не знає, хто це. Я вже коли запитую: «Господи, Боже, Леся!» А вона вже нагодувала того дітвака, перевділа, перевзула, приголубила, всю їжу віддала. Я кажу: «Леся, хто, хто ця жінка? Звідки?» І вона каже: «З Теребовлі». То я після того просто називаю Свята Леся Теребовлянська. Вона рятує всіх, в побачить у вагоні з першого свого купе, як екстрасенс, що в останньому купе комусь погано, піде туди. Леся мене підтримує в усіх моїх стадіях життя.

-  Ви є випускницею програми «Відповідальне лідерство» в Аспен Інституті 2019 року. Чи є різниця у лідерстві чоловіків і жінок?

-           Ні.

-           А людина народжується лідером чи її можна виховати?

-           От я не маю відповіді на це запитання. У мене є людина, якою я захоплююсь, яка мене мотивує і дає мені сили. Це Олександра Матвійчук,  моя однокурсниця по Аспену. Вона робить стільки для України! Я не знаю, чи є якийсь чоловік, який стільки робить. Я бачила Олександру після її виступу в Копенгагені цього року. 22 лютого у нас був такий величезний концерт «Голоси гідності», який організувала Наталка Попович, наша українська громада. Олександра мала промову протягом 10 хвилин, здається, англійською мовою. Вона вийшла за куліси, і її просто лихоманило всю. Вона настільки викладається і віддається всьому, що робить. Вона знаходить такі влучні слова, які проникають. І це величезна праця, робота над собою щодня. Це прочитання величезної купи історичної, філософської, психологічної літератури. Це спілкування, це дипломатія. Це щось неймовірне. Оця її червона помада! Я сказала, що це теж моя мрія – сісти біля Олександри Матвійчук, в Гаазі, і її слова: "дивитися суд над Путіним і над всіма тими тварями, які з телевізора говорять, які заправляють їм бензин, які варять їм їсти отим російським злочинцям".

І я зараз всім раджу, коли чую питання "що купити на день народження подрузі чи посестрі?» Кажу: «Дівчата, купуйте просто червону помаду і йдіть з цим текстом Олександри Матвійчук: «Я мрію одягти найкрасивішу сукню, намастити червоною помадою і сидіти й дивитись суд над Путіним».

Тому ми не те, що не є конкурентками. Як жінка зрозуміє жінку, як вона може її підтримати після пологів, після невдалої вагітності, після драм, розлучень, трагедій, перехідного періоду твоєї дитини, бо хтось вже це пройшов? Тільки жінка, тільки жінка.

-           Пані Риммо, які три речі про Закарпаття має знати кожен українець?

-           Історію 20-го сторіччя Закарпаття. Русини – це не окрема нація.

Третього у мене нема. Але одне додам: при Масарику була така теза про Закарпаття - «Ми дамо їм освіту, а потім дамо їм автономність».

-           Життя — це театр чи кіно?

-           Кіно, бо ти можеш бути режисером іноді свого кіно. А можеш і не бути.

-           Три речі, які вас роблять щасливою?

-           Люди. Перемога правди. І людяність.

-           Може є таке питання, від якого ви втомилися за всі ці інтерв'ю?

-           Що б ви хотіли сказати вашою роллю?

-           А яке питання ви чекаєте, щоб вам поставили журналісти?

-            Мені якраз дуже хотілося б, щоб про якісь мої ролі мене заглиблено питали. Я навіть розумію, що я багатьох дуже дратую цією своєю принциповістю, і іноді мене заносить – зі мною починають люди про каву говорити, а я про те, як врятувати всесвіт.

-          А що, до речі, для вас кава?

-          Це мої дитячі спогади, коли моя мама стояла у черзі за кавою, а я чекала, поки вона виллється рівно на дві філіжаночки, а я потім цю піночку знімала. А потім я у Києві побачила у 90-х кавові горнятка з обрубленими ручками, ну, щоб люди не крали. А ложка була прив'язана до цукерниці. Було таке, що каву нам давали пити з майонезних баночок, де була просто коричнева вода. Мені мама сказала: "Боже, Римочко, ти дівчинка з Ужгорода, як ти можеш пити ось таку каву?"

А багато років тому я приїхала додому і сказала: "Мама, у нас в серванті стоїть сервіз «Мадонна», який ніхто ніколи не діставав. З цього дня ми з тобою п'ємо каву виключно з порцеляни". І коли ти п’єш каву з порцеляни, ти навіть сидиш якось інакше. Кава – це більше, ніж просто розмови. В Ужгороді, коли я казала мамі: «Мам, я на п'ять хвилиночок». Вона каже: «Я знаю твої п'ять хвилин! Ти тільки не забудь, що у тебе через три дні поїзд».

-           Маєте власний рецепт кави?

-           Ні, я просто купую хорошу каву, мене син навчив – він мені показав одну точку в Києві, де я купую зерна. Коли вимикали світло, а потім його вмикали, то я молола каву, заливала її кип'ятком у термосі, а зранку випивала  холодну, але хорошу каву.

Для мене кава – це те, без чого я не можу обійтися. Я без всього можу, я не вибаглива у побуті, але без кави не можу. Я ж закарпатська дівка! Мені потрібні кава і сир.