Ранкова кава з Наталією Якубик

Наталія Якубик очолює підприємство, яке дбає про те, щоб ми не загрузли у смітті. Щодня ТОВ «АВЕ Ужгород» прибирає по місту відходи. За останні півтора року роботи і відповідальності побільшало. Наталія сама активно волонтерить, тож ми поговорили про те, як працювати, допомагати і не забувати відновлювати свій душевний стан під час війни.

Пригадую, коли почалося повномасштабне вторгнення, ти зразу почала активно діяти.

 У перший день війни був перший поклик: всім треба йти на фронт! Не полишало відчуття, що це все неможливо, що перемога має бути з дня на день. На жаль, ми звикаємо жити в такому стані. Але найперше, що ми (підприємство) зробили при першій повітряній тривозі, зрозумівши, що в наших будинках нема укриттів, бо вони захаращені, почали з того, що надавали безкоштовно контейнери. Аби люди могли вичистити та облаштувати приміщення, які вони планували для укриттів.  Зараз і не згадаю, але контейнерів було понад 15 одиниць, то у нас черги формувалися по два тижні наперед. Далі, звичайно, з'явився єдиний рахунок у Нацбанку і підприємство перерахувало півмільйона гривень на перші потреби Збройних Сил України.

Але у тебе були й приватні волонтерські ініціативи.

Мій чоловік займається виготовленням модульних будиночків. І коли в Ужгороді з'явилося багато внутрішньо переміщених осіб, підприємство чоловіка переорієнтувалося і вони почали робити ліжка, які роздавалися по всіх волонтерських центрах. У день виготовляли 10-20 одиниць.  Крім того приміщення кав’ярні- піцерії, яке у нашій власності, переоблаштували під потреби переселенців. Близько 30 людей живе там до цього часу. На жаль, їм немає куди повертатися.  Це жінки з дітьми. Добре, що є внутрішній дворик, і дітям є де бігати та гратися. Спочатку «жильці» постійно мінялися, бо їм шукали житло. Все-таки це приміщення кав’ярні, хоча там поклали і душову кабінку і якісь мінімальні потреби задовольнялися. А тепер вже є стабільні жильці.

Яким для тебе взагалі був день 24-го лютого? Ти готувалася до війни?

Звичайно, що такого я не очікувала. Десь ходила інформація про підготовку тривожних валізок.  Але думалося, що я буду з ними робити, з цими тривожними валізками. І якось, напевно, мозок це відсікав. Я не вірила в те, що це можливо. 24 лютого, коли прокинулася, спочатку було несприйняття: цього не може бути! Слухала новини, які були в радіо, автомобілі, на роботі, всюди! Перші дні з тих новин не вилазила, потім потрошки звичайно люди до всього звикають і якось треба з цим жити. Тому кожен на своєму місці, вважаю, робив те, що міг робити.  Намагалися допомогти і людям, які сюди приїжджали, і ЗСУ, і через засновників (підприємства)  отримували цілі каміони з гуманітарною допомогою. Були і бронежилети, і генератори, все відправлялися на фронт.

Чи треба було тобі заспокоїти колектив у перший робочий день після таких подій?

 Я пишаюся своїм колективом. У перший день, а ми щодня працюємо з 5-ої ранку,  всі зі словами «Ну що робити, сміття все одно треба прибирати» по графіку виїхали на маршрути і всі працювали.  Навіть під час першої повітряної тривоги, хоча зустрічала потім коментарі в соцмережах: «А ви які безсовісні, збираєте сміття, контейнерами гримите, люди, налякані, що це якісь вибухи». Але у нас маршрут і, якщо ми його зупинимо, крім того, що війна, всім важко, то ми би це все сміття залишили на майданчиках Звичайно це неприпустимо.

Маємо також у колективі і добровольців, які в перші дні повномасштабного вторгнення, хоча ці люди були заброньовані, прийняли для себе рішення і пішли на фронт. Воюють до нині. Підтримуємо їх так само.  

За цей рік чи було складно вашому підприємству?

Робота у нас все рівно є і буде, бо існує людина, яка продукує сміття.  Складно швидше психологічно, всі очікують  перемогу. Люди і у відпустки не ходили більше року, а відпочивати треба. 

Чи збільшилася за останній рік кількість сміття? Адже до Ужгорода приїхало десятки тисяч людей.

Величезний був потік людей до нас і величезний був потік за кордон, неймовірні черги, де всі стояли по кілька діб.  То ми і там контейнери їм давали,  щоб мали куди сміття викидати. А взагалі в Ужгороді відходів збільшилося. Є переселенці, які навіть не зареєстровані ніде. Але по смітті у місті відчутно. Ріст десь 10% і більше.

У перші місяці повномасштабного вторгнення люди, звичайно, робили менше якихось ремонтів. Тому будівельного сміття було менше. Але рівень побутових відходів повернувся. На багатьох майданчиків ми докладали  контейнери додатково, навіть там, де вони не вміщалися. Проте ситуація більш-менш стабілізувалася.

До речі, чи діють на жителів Закарпаття просвітницькі кампанії із сортування сміття? Вони більш свідомо підходять до цього питання? Чи сортують люди взагалі і куди все це йде?

Люди сортують. У нас по місту є селективні контейнери. Інший автомобіль, відмінний від сміттєвоза, має свій графік і забирає ці відходи. Далі все це везуть до нас на виробничу базу і ми там пересортовуємо. Бо, на жаль, у тих відходах, які мають бути сортовані, ми зустрічаємо будь-що. Тому відділяємо петпляшки і скло по кольорах, пресуємо і відправляємо на переробні заводи за межі області (Львів, інші західноукраїнські міста). На жаль, на Закарпатті такого немає.

Які найдивніші речі траплялися вашим працівникам у смітті? Чи є якась підбірка цікавих речей із викинутого?

Часто знаходять паспорти, техпаспорти. У нас потім збираються стоси таких документів. Побутові відходи ми, звичайно, не пересортовуємо, везем на полігон. Але в селективних контейнерах можна знайти документи. Бувають випадки, що телефонують, бо щось викинули, шукають щось цінне. Тоді ми веземо людей на полігон, показуємо приблизно, де сміттєвоз вивантажився. Не знаю, чи знаходять, але шукати ходять, якщо цінні якісь речі.

Був дивний випадок роки три тому. Коли сміттєвоз завантажує сміття з контейнера, то працює досить голосно. Якось з контейнером завантажили безхатченка, який там сховався поспати і погрітися, почали пресувати, добре, що почули. Все щасливо закінчилося. А могли і не почути. Чоловік був напідпитку, викликали швидку, оглянули, сказали, що пошкоджень немає, та забрали його.  

Є поширена фраза, що «чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять».

«50 на 50».  Якщо мешканці свідомі, то там буде чисто.  Де несвідомі, там буде чисто тільки тоді, коли вивозиться сміття.

Якщо порівняти міста Закарпаття, яке з них найбільш свідоме або найчастіше?

Ми працюємо в Ужгороді, Виноградові, Мукачеві. Виноградів також обслуговує Хуст обслуговує, а Ужгород--Чоп.

Важко сказати, бо всюди різна схема вивезення сміття. Якщо порівнювати Мукачево і Ужгород, то у Мукачеві, наприклад, міська влада віддала «AVE» у користуванні земельні ділянки під контейнерами і вони там їх прибирають. І,крім того підмітають все місто.  В Ужгороді у нас такого немає, хоч ми просимо: видайте нам ці земельні ділянки (під контейнерами), щоб ви нам потім не говорили:  там не підметено. Попри зауваження міської влади, що ви там не прибираєте, вони нас не можуть штрафувати, бо у нас нема такого обов'язку і ми відповідно не можемо включити це у тарифи.

Прибирання сміття, здається, стала річ. Чи можливі тут інновації? Штучний інтелект не підключаєте?

Ідей є дуже багато, я особисто була на декількох виставках, також міжнародних.  Наша компанія працює з провідними підприємствами. По контейнерах - це Zulo- найкраща компанія у світі, по автомобілях -  МAN, кращих немає. Новітні технології ми би радо запроваджували. Є і електросміттєвози, де не треба водія, але треба рівну дорогу і розмітку. На жаль у нас це поки-що це не приживається.

На цей момент є ідеї зробити на закритих майданчиках, які ми робимо, QR коди.  Людина, яка має з нами договір відкриє їх за допомогою телефону. Звичайно, наші умільці з викруткою зроблять все, що хочуть, але до чогось треба йти.

Чи є стихійні звалища в Ужгороді і як ви з ними справляєтеся?

Стихійні звалища - це проблема кожного міста і проблема кожної громади. Моя власна думка: поки ми не почнемо штрафувати людей за такі речі, доти ми порядок з цим не наведемо. На сьогодні воно відбувається так: міська влада виділяє кошти на ліквідацію всіх сміттєзвалищ своєму комунальному підприємству, вони повинні їх прибирати. Але у нас система штрафів, на жаль, не працює. Муніципальна варта, яка б мала щось зробити з цього приводу поки що не робить.

Як штрафувати зловмисників? Сторожити особисто, камери встановити?

Колись ми робили спільні рейди з містом, сторожили, ходили. Багато не треба: стати на одному майданчику, знайдеться  з десяток таких, кого можна оштрафувати. І висвітлювати це постійно, щоб всі знали, що за це карають.  Вже менше будуть такого робити.

Віриш у Перемогу?

Звичайно! Я не слухаю, що там кажуть: через тиждень, місяць-два. День перемоги у нас таки буде, він буде наш день.  

Що ти зробиш у цей день?

Одягну найпараднішу сукню на святкування. Зберу колектив, ми відкладали всі свої свята до Перемоги. Будемо надолужувати. Будемо розбудовувати державу в першу чергу, тому що треба працювати, треба платити податки. Щоб держава мала за щось розбудовуватися. Бо після Перемоги настане важкий період, треба буде відновлювати те все, що накоїла орда.

Тому працювати будемо, але буде легше. І відпочивати, і святкувати, і все разом.

І подорожувати, мабуть, у тебе багато фото з мандрівок. Є улюблені місця?

У мене завжди улюблені нові місця.  Але наші рідні - гори, звичайно, ніщо з ними не зрівниться. Люблю і в гори ходити, і море, звичайно, люблю, і очікую на той Крим, який колись знала прекрасно.  І хотілося в Одесу з'їздити, і всюди.  Колись ми брали дітей і в кожні вихідні їздили по всіх куточках Закарпаття, по всіх замках, визначних місцях, гарних природних пам’ятках. Об’їздили всі місця.

Є такі, куди ти повертаєшся?

Подобається Хустський замок, там красивий краєвид. Синевир, і. звичайно – гори.

Як твої діти сприйняли війну і всі ці події?

Діти мене виховували, спонукали ходити у підвал. Ми облаштували підвал і ліжкомісця.  На Закарпатті, слава Богу, нас це не так зачепило. Але коли мені вранці на роботу, а вночі тривога… Я тільки відкрила очі, діти наді мною стоять: пішли в підвал.  «Я вас прошу, лишіть мене, я тут тихенько полежу», - кажу. А мала мені: «Полежиш тихенько у підвалі». І ми ходили чемно.  Діти більш свідомі. Я їх таки вмовила, що ми на заході все-таки. Напевно, невірно з мого боку, але ми розуміємо наші реалії.

Побачила у соцмережах, що маєш захоплення- малювання. Це недавнє хобі?  

 Я завжди хотіла малювати. Думала, що якби спробувати. Десь так після сорока до мене прийшло:я напевно треба вже спробувати. Пішла, купила мольберт, фарби, подивилася онлайн уроки. Та й почала малювати. Я не знаю техніку малювання, як собі придумала, так і малюю. Ніколи не вчилася на це. Це таке для себе, я відпочиваю. Дуже шкода що в Ужгороді немає офлайн-уроків для дорослих. Принаймні, на одному я була. Молоді дівчата - художниці зробили офлайн урок. На жаль, я там була одна. Мені було приємно, що мною займалися. Я намалювала там першу картину і після цього вони вже нічого не проводили. Можливо, рекламу недостатню зробили.

Що робиш з картинами?

Їх занадто багато, тому поки що складаю вдома, деякі розвішані. Я не вважаю себе художницею, яка може виставляти свої картини,  малюю виключно для себе. Я зараз ще закінчую навчання SMM, вступила в школу. Думала, що це буде все значно легше, оскільки я вивчала в університеті маркетинг. Думала «посачкую», але ні –це уроки, домашні завдання. Треба щось робити, розвиватися у будь- якому випадку.

 Що ще ти такого цікавого почала робити, що, можливо хотіла у дитинстві?

Подорожувати почала. Коли були маленькі діти, не завжди вистачало то коштів, то часу. Тепер, на жаль, війна, то не дуже подорожую. Але хоча б раз у році побувати в місці, де ніколи не була. Маю мрію побачити північне сяйво. Я вивчила країни, де його можна знайти. Подивлюся обов’язково після перемоги.  Мрій та планів багато. Хочеться і англійську вивчити досконало, хоча вчила у школі німецьку, в результаті не знаю ні ту, ні іншу. Подорожі потребують знання мов. Хоча, якщо якісь кризові ситуації, то в мене англійська бездоганна J. Я її не вчила, але мене зрозуміють, допомагають діти. Звичайно, їхня мовна школа відрізняється від нашої школи англійської, тому що діти можуть вільно спілкуватися за кордоном.

Якщо б ти зустріла Бога, щоб його запитала чи сказала?

Я би подякувала. За все, що я маю, чого я досягла. Тому що це воля Божа.

Чи маєш якийсь гасло, яким керуєшся у житті?

Перше, що мені спало на думку, коли ти спитала, це «можна зробити все, якщо є бажання». Якщо нема бажання, то ніякі знання не допоможуть.  

З якою історичною персоною ти б поспілкувалася?

Напевно, на сьогоднішній момент, це Президент. Хотіла б почути про плани після перемоги.

Три речі, які тобі потрібні для щастя.

Здоров'я у першу чергу, не тільки власне, але і здоров'я рідних. Любов в повному розумінні і самовдосконалення, самореалізація.

Ти себе вважаєш самореалізованою?

Так.

Ти кавоманка, маєш якісь рецепти, як починається твій ранок?

Я була страшенною кавоманкою, але я перестала пити каву у такому обсязі після обіду. Ранок починається у мене з кави все одно. Але тепер я її п'ю легенько з молоком і тільки одну на добу.  Чоловік мені приносить у ліжко, така традиція дуже багато років, це у нас незмінно. Я не встаю з ліжка, поки не бачу каву :)

А до цього часу, скільки це було порцій на добу?

4-5.  І я пила без молока, без цукру. Не знаю, що змінилося, але я перестала піти її так в такому вигляді і так багато.  Я починаю роботу з перегляду, що було о п'ятій ранку. У нас є своя робоча група і там надається вся інформація.  Посиджу півгодини без телефону, потім заходиш в той Viber чи Telegram, а там 200 повідомлень.

Скільки часу ти тратиш взагалі на соцмережі і чи залежна від них, як багато-хто в сучасному світі?

Напевно, як і всі залежна. Можливо, могла б без них прожити, але як і всі використовую соцмережі: Instagram, Facebook. В ТікТоку я є, записалася, коли діти почали ним користуватися, щоб подивитися, що воно таке. Але я там ніяких постів не викладаю у принципів і не заглядаю. Instagram, Facebook, де в мене є ще бізнес сторінки.

Чи вмієш ти відпочивати?

Вмію і люблю. Я виїжджаю за місто, намагаюся отримати максимум від того, що я бачу, і насолодитися природою. Кожні вихідні намагаємося десь виїхати з міста, у нас багато красивих місць. Навіть у  межах небагатьох кілометрів можна багато чого побачити.

За ці останні півтора року що найбільше тебе вразило, зворушило?

Зворушили мене наші люди закарпатські. У першу чергу тим,  що вони відкрили свої домівки, свої серця, і все, що в них було. І почали волонтерити ті люди, які ніколи таким не займалися. Приємно, що у нас настільки співчутливі і гостинні люди, здатні на багато чого. І те, як українці як нація об’єдналася, коли є зовнішній ворог –це вразило!