Ранкова кава з Наталією Петій-Потапчук

Вона зробила Закарпаття відомим на всю Україну. Ідея зустрічати світанок у День незалежності пісенною молитвою належить саме їй – Наталії Петій-Потапчук, яка ось вже 20 років керує Закарпатським народним хором. Влітку 2026 року йому присвоєно звання «національний». 

За весь час свого існування, у вересні виповнюється 81 рік, у репертуарі колективу не було жодного запозиченого твору – виключно автентичні пісні, танці і костюми. А зберігати автентичність в епоху TikTok, – це ще той виклик, зізнається наша співрозмовниця. Про те, на що готова піти заради популяризації закарпатських народних традицій та як знаходять спільну мову у колективі артисти-переселенці із місцевими колегами – ми поговорили за «Ранковою кавою» з директоркою, художньою керівницею національного академічного Закарпатського народного хочу Наталією Петій-Потапчук. 

Від неї ми також дізнались, що у фольклорі є згадки і про «Ранкову каву». Не вірите? Дочитайте до кінця! 

- Пані Наталю, ваша «Молитва за Україну» знана на всю країну. Розкажіть, як прийшла до вас ця ідея?

- Це був 2014 рік, переломний в житті нашої країни і в житті кожної людини, яка любить свою Батьківщину. І хотілося щось таке зробити, щоби показати нашу любов – ми вирішили зробити цю молитву світанкову. Не дуже гарні були думки спочатку, не всім сподобалася ця ідея, нам казали: «Для чого ви це робите? Хочете молитися – то йдіть о 9-й годині в церкву: всім буде зручно, всі встануть і все буде так, як має бути». А нам все-таки хотілося зробити щось особливе.

- Вже 13-й раз на світанку 24 серпня 2026 року національний академічний Закарпатський народний хор виконав «Молитву за Україну». Всі артисти…

-  …і не тільки артисти – всі люди, які зібралися разом з нами, а це священники, а три останні роки до нас долучаються онлайн з різних куточків світу, – всі моляться хоровою молитвою разом з нами за процвітання і за мир у нашій Батьківщині. «Молитва за Україну» – це зустріч сонця з Закарпатським народним хором. Це така подія чи акція, яка знайомить багатьох, не тільки закарпатців чи гостей нашого міста, багатьох тих, хто дивиться на нас через онлайн трансляції, з нашим містом, з нашим краєм, з найкращими місцями, історичними місцями, родзинками нашого міста, древнього і прекрасного нашого міста Ужгорода.

-  А розкажіть, які несподівані ситуації бували за ці 13 років?
-  Найкурйозніший випадок відбувся під час першої «Молитви за Україну», у 14-му році. Це вже зараз нас підтримують обласна влада, а перший рік, коли ми проводили, то була тільки наша ініціатива, і ми взагалі не знали, як це вийде: не мали ні світла, ні звуку, нічого. Організували внизу біля Філармонії, на Ботанічній набережній, була дуже велика злива.
Ми хотіли щось таке оригінальне придумати: на світанку, під час сходу сонця випустити голубів. Але вони не хотіли летіти, бо падав дощ. І це було трохи і трагічно, і трохи кумедно: ми їх випускаємо, а голуби не летять і повертаються назад. Дуже запам'яталося нам цей такий випадок.

- Пам'ятаєте, яким було найбільш неочікуваний місце, де ви виступали з «Молитвою за Україну»?
- Найбільш неочікуване, я думаю, буде попереду, є дуже гарні креативні пропозиції, і я думаю, це станеться наступного року.
А найбільш несподіване місце обрали під час локдауну, коли не дуже й можна було проводити такі масові заходи. Ми все-таки зібралися біля Горянської ротонди – найстарішої святині нашого краю, яка є унікальною пам'яткою не тільки сакрального мистецтва, а таким місцем сили нашого Закарпаття. 
І мені дуже було дивно, що і туди так само прийшло багато людей і в такий ранній час, і вони не побоялися коронавірусу.

- О котрій ви прокидаєтесь в день 24 серпня?
- Я взагалі не сплю в цю ніч, боюся проспати. Хвилююся: чи буде тривога, чи буде погода, непогода, чи зберуться люди, чи зможуть підключитися різні країни світу до нас, бо у кожній країні свій часовий пояс. Долучаються учасники з Північної і Південної Америк, з Центральної і Східної Європи , з різних країн. Тому не дуже вдається мені поспати.

- А п'єте каву перед виступом?
- Каву обов'язково п'ю. Це мій улюблений напій. 

-  Про каву трошки пізніше поговоримо, а зараз розкажіть, як спів, хор і взагалі музика з'явились у вашому житті?

- Ви правильно сказали – спочатку з'явився спів. Він у мене був з самого дитинства, скільки я себе пам'ятаю. Я співала всюди: в школі, вдома, у садочку.  Навіть коли ми їхали десь автобусом, я завжди сиділа біля водія і співала. Змалечку дуже любила народні пісні.
У нас вдома всі співали: і батько, і дідо мій, ми така сім'я, що дуже любили співати. І тому не було нічого дивного, що я своє життя пов'язала з співом.

- А хто була та людина, професійно поставила ваш спів? Надихнула піти в професію?

- Я надзвичайно любила музику, пісні, і у мене навіть не було вибору. Хоча я дуже добре вчилася в школі, любила читати, але спів для мене був всім. Пригадую, одного разу батько приїхав із відрядження і привіз мені платівку, там співала Ніна Матвієнко. Мені надзвичайно це сподобалося. А ще я кожної неділі слухала Закарпатський хор: по радіо була програма «На замовлення» і я чекала той час, коли буде співати Закарпатський хор.
Я, звичайно, тоді не могла собі уявити, що моє життя буде пов'язане із цим колективом

- Ви згадали про Ніну Матвієнко. Чи були знайомі з нею?

- Опосердковано. Я коли вчилася в консерваторії у Львові, вона приходила до нас, проводила майстер-клас і співала.У мене були чудесні викладачі по фаху: і у музичному коледжі, і у консерваторії. Але все-таки найбільший вплив на мій розвиток як диригента мав Микола Якович Попенко, керівник Закарпатського народного хору. Ми з ним дуже тісно спілкувалися. Хоча я ніколи в нього не вчилася, але просто обожнювала його творчість. Слухала завжди його поради, а він міг сказати одне-два слова, і це мене надихало на роботу і творчість. Напевно, Микола Якович був тою людиною, митцем, який мене найбільше надихав.
 Я очолила хор у 2006 році, стала художнім керівником та головним диригентом. А у 2017 році Закарпатський народний хор став окремою комунальною одиницею. З того часу я не тільки художній керівник, головний диригент, а й директор.

-  Фактично ви – менеджерка, продюсерка, директорка. На скільки великою є ваша команда, маю на увазі управлінська команда хору?
- Команда – це головне, і вона у мене найкраща! Це фанати своєї справи, професіонали.  Мої заступники: Володимир Гірник,  Михайло Бровді. Чудесні хормейстери: Федір Копинець, Іринка Кизюра, яка працює в хореографії. Це і наша Яна Садварі, яка є головою трудового колективу. Я можу всіх назвати, тому що команда – це найголовніше Вони мене розуміють з півслова. Мене оточують не тільки творчі люди, у нас чудесна бухгалтер: Наталія Вільгельм, одна із найкращих фахівців, яких я колись зустрічала.
А які артисти! Народний артист України Петро Матій, соліст нашого колективу. Ольга Свида, Андрій Свида, Вікторія Тимко, Василина Вовканич і Шандор Шрайнер, та інші – їх дуже багато, я зараз когось можу пропустити. Без них усіх собі важко уявити Закарпатський хор.
У нас більше 80 людей: це хорова, танцювальна, оркестрова групи. Це великий колектив. Є колеги, які зараз служать в ЗСУ. Приміром, з оркестру мобілізувалась жінка, скрипалька.

- Тімея Фабіан?
- Так, наша Тіміка. Є і з хорової групи хлопці, і з танцювальної групи ті, хто нині служить.

- У Вікіпедії пишуть, що найбільша кількість артистів, які були в Закарпатському хорі, була в 45-му році – 108 людей…
- Слухайте, я цю довідку знаю! У мене є афіша першого концерту Закарпатського хору. Там написано: «Склад артистів: 108 артистів». Але я порахувала, там нема 108 артистів! Може, то було стільки вакансій. І тоді не було оркестру у нас – він з’явився тільки в 50-ті роки, а до того був супровід – акордеон чи баян.

- Тобто фактично зараз чи не найбільша кількість артистів?
- Ні, не найбільша точно. Звичайно, ми би хотіли поповнити наш склад, додати ще танцювальну групу. Та в останні роки дуже багато хлопців виїхало, і дуже багато служать.

-  А чи є у складі вашого хору переселенці?
- Є, звичайно, дуже гарні, прекрасні і співаки, і танцюристи. З Маріуполя прекрасний співак, і  чудесна танцюристка з Харкова. А от буквально на цьому тижні до нас приїхала дівчинка із Сум.

- Чи знаходять вони спільну мову з місцевими артистами?
- Знаходять! Дівчинка, яку ми взяли зараз з Сум, спочатку трошечки була у шоці, бо вона ще не дуже розуміє навіть деякі наші слова піснях, і вокальна манера співу у нас своя. У нашому колективі крім того, що ми співаємо хорові твори, акапельні твори, ми виконуємо різні вокально-хореографічні композиції. Треба мати аристичні здібності, вміти танцювати трошки. Вона перший день була мало у шоці – трохи не розуміла, куди потрапила. Але вже через декілька днів зрозуміла, їй це подобається.

- А чим відрізняється диригування хоровим колективом від диригування оркестром?
- Головна відмінність – людський голос. Щоби людина почала співати, вона обов'язково не повинна дихати. У нас є таке поняття, як ауфтакт. Ауфтакт – це я показую, що треба взяти дихання. Щоби показувати якийсь твір, ти повинен показувати дуже чітко і правильно цей ауфтакт.
А взагалі основна робота диригента і керівника хору має бути на репетиції. Тобто коли колектив «працює» на сцені, диригента не має бути видно. Звісно, складні твори, композиції обрядові чи з оркестром – їх треба показувати. А є наприклад, такі народнопісенні номери у нашому репертуарі, і зараз є така тенденція, що їх диригувати не потрібно.

- Я коли готувалась до розмови, подивилася відео, як ваш колектив співає на Полонині Руні «Верховино, мати моя», 1500 метрів висота. Шкода, що цей майданчик очевидно вже не непридатний для співу. Але хор на горі виглядає дуже масштабно. На якій вершині ви хотіли б заспівати зі своїм хором?

- Ой, ви знаєте, у нас є такий просто неймовірний твір на вірші Юрія Шкробинця «Карпатська рапсодія», він присвячений народному художнику України Федору Манайлу. І там є такі слова: "Дай нам сягнути Гімалай, і повернутись в рідний край". Ми би хотіли досягти найбільших вершин гімалайських гір, але повернутися додому.

- Акустично складно співати взагалі на природі, на вершині гори?
- Там дуже вітряно і дуже важко співати. Тут має бути диригент: бо ті, хто з краю, не чують тих, хто всередині. Але, наприклад, в такому місці, як у Скансені, приємно, тут така якась акустика і  аура божественна. Тут надзвичайно гарно співати і танцювати, і грати.

- Тенденція останнього часу: хорові колективи намагаються по-різному привабити глядача. Я недавно натрапила на відео – ваша колега з Вінниці диригує хором і пританцьовує. Диригенти додають різні деталі у костюми, у декорації. І мене, звісно, це приваблює, як глядача, мені цікаво йти на виступ. Вам близька така тенденція? Що думаєте про це?

-  Ви знаєте, кожний колектив має свою ціль. І такі хори – чудесні, як хор «Гомін», як Академічний Подільський камерний хор Вінницької обласної філармонії ім. Леонтовича, його диригентка Ольга Бабошкіна. Є  багато гарних колективів, і вони мають свою ціль і  аудиторію. У нашого колективу зовсім інша ціль. Я от про це дуже часто думала: чи пішла би я на те, щоб популяризувати наш колектив. Але, дивлячись на що?
Я все-таки думаю, що ми повинні бути сучасними, зрозумілими молоді, залучати сучасних виконавців, але це має бути як елемент, другорядна ціль.
Основна мета – ми хочемо зберегти нашу неповторність, автентичну мову, автентичну манеру співу, неповторну закарпатську хореографічну лексику, яка нам є від Клари Балог, яка відрізняється від центральноукраїнської та інших професійних хореографічних лексик. Ми повинні це зберегти.
Я, наприклад, бачу, що нам треба приваблювати, поглиблювати знання про наші давні обряди, наші давні костюми, залучати глядачів, щоб не було аж такої границі між колективом і публікою, щоб була інтерактивність, треба залучати молодь і дітей. Але розчинятись і змінюватися для того, щоб подобатися…? Ну, я не знаю чи ми готові до того?
Наш колектив, а у вересні ми будемо святкувати вже 81 рік з дня створення, має свій особливий репертуар. Ми ніколи в житті не брали твори з репертуару інших колективів. Від нас брали, багато, і навіть київські: і танців, і пісень, і музики, і костюмів. А ми завжди шукаємо своє, ставимо свої танці, беремо пісні, обробляємо свої пісні, пишемо свої обробки, костюми беремо свої. У нас все оригінальне.
І робити його більш популярним для глядача, для сучасного глядача, звичайно, потрібно, я з цим згідна. Ми шукаємо зараз у нашу команду людей, які би займалися промоцією, рекламою в інтернеті, в TikTok.

- А у вас є TikTok?
- Є, і не тільки TikTok. Ми от були зараз в Італії, надзвичайно прекрасні гастролі, і нас зняли на Площі Свободи в місті Удіне. За день чи за два фрагмент, знятий на телефон, подивились 300-400 тисяч переглядів. 

- А за ким з колег, за якими колективами ви слідкуєте персонально?
- Я за всіма слідкую і спілкуюся з багатьма. Просто мені легше, бо ми настільки своєрідні і унікальні, що я з ними не конкурую. Ми показуємо, що Україна може бути різною, і у тому краса. Ми не повинні бути всі одинакові і співати одну пісню. Уявіть собі, що у нас навіть «Реве та стогне Дніпр широкий», ми співаємо в обробці нашого геніального Іштвана Мартона, композитора європейського рівня. Я думаю, що в Україні мало хто так виконує цей твір. Але ми навіть тут показуємо, що такі твори виконуємо і пропагуємо своїх композиторів.
Звичайно, з величезним задоволенням ми виконуємо українську хорову класику за кордоном. Коли виїжджаємо з благодійними концертами в Європу, наприклад, на Різдво ми виконуємо «Щедрик» Миколи Дмитровича Леонтовича, інколи декілька разів. До речі, «Щедрик» у нашому колективі є з дня першого концерту Закарпатського народного хору.

- Ви загадали про Леонтовича і його «Щедрик». Чи ви досліджували оцю історію візиту капели Кошиця в Ужгород?
- Набагато, але знаю, що в Ужгороді не дозволили цей концерт, він відбувся не в самому місті, а у передмісті. Вже у Празі розійшлися шляхи директора і художнього керівника капели, і частина хору лишилась, а частина приїхала в Ужгород. І тут були засновані багато хорових колективів, у цілому Закарпатті. Наприклад, закарпатський хор створений 25 вересня 45-го року теж не на порожньому місці. Тут діяло багато хорових товариств, гуртків, тут був проведений з'їзд руських хорів (руських – це українських). Я, як голова хорового товариства імені Миколи Лентовича у Закарпатті, можу сказати: хорове мистецтво було надзвичайно розвинуте, хорові колективи були майже в кожному селі, а у великих селах їх було декілька. Це були часи Чехословаччини, яка підтримувала розвиток народної культури і освіти.

- Ви майже 30 років збирали фольклор і заглиблювалися у фольклорну історію із фондом «Красія». Чи він існує досі і чи займається зараз цією діяльністю?
- Я цим займаюся постійно. Вокальна студія «Красія», яку я заснувала ще у минулому столітті, багато збирала фольклору і випускала книги, збірки з народними піснями. Буквально останнього року ми випустили з нашим Закарпатським народним хором нову постановку, з абсолютно новим матеріалом, зібраним у різних куточках нашого краю «Не забудь співаночки наші». Це така вокально-хореографічна фольклорна сюїта, яка складається з чотирьох частин, чотирьох пір року, які показують Закарпаття в різний період: весна – це Пасха, великодні ігри, літо – це гуляння, жнива і так далі: осінь – це весілля, зима – це коляда.

- Зустрічала таку думку, що у степовій частині України народні пісні протяжні, плавні, як степ – безкрайній і широкий. А які вони у Закарпатті? Чи відображений ландшафт, рельєф, гори у мелодіях народних пісень?
- Знаєте, в Закарпатті настільки різні пісні, бо ландшафт розмаїтий: є і гори, і долини, і вплив різних народів, різних країн. Але я вам скажу, що я зі своїм досвідом, я би визначила якщо не село, то з якого регіону та чи інша пісня.
Характерним є синкопування, тобто переноси сильної долі. Потім є такі особливості, які так зразу і не поясниш. Є популярні пісні, які співаються і в центральній Україні, і в нас, але у нас вони співаються інакше, у нас немає такого квадрату. Маємо вої стилістичні особливості, які відрізняють Закарпаття у ширшому розумінні.

- А можна говорити, що у закарпатському фольклорі переважає більш рухлива, ритмічна, танцювальна музика?
- Ні, я би не сказала. У нас дуже гарні тужливі мелодії. І, до речі, наприклад, загальновідому пісню «Червена ружа трояка», яку співають всі, у нас на Закарпатті її співають трошечки стриманіше ніж в інших регіонах, більше розспівно.

- Фольклор Закарпаття відрізняється від Львівщини, Франківщини. А як відрізняються райони Закарпаття, приміром, Лемківщина від Берегівщини?
-  Я вам так скажу: у Закарпатті є Рахівський район, де проживають гуцули. І от уявіть собі – рахівські, закарпатські гуцули і гуцули Франківщини відрізняються. Ми для постановки номеру «Гуцулка» запрошували прекрасного балетмейстера, хореографа Мирона Германа із Великого Бичкова. І він нам дуже багато чого розказав: які рухи характерні, чим вбрання відрізняється, навіть вишивка, її кольорова гама відрізняється, і мелодика танців і пісень відрізняється. Головні убори чоловіків відрізняються: наші чоловічі головні убори більш скромні, стримані. А у тих  франківських гуцулів на голові більше всього, багатші капелюхи. І звуки, які видають під час танців, інші – вони так трошечки пищать. І от навіть по цьому можна визначити, який регіон.
Звісно, глядач не дуже розбирається, але ми ж розбираємося і знаємо це, а тому ми повинні це берегти, розумієте?

- Ви є амбасадоркою Закарпаття. На вашу думку, які три речі про Закарпаття, має знати кожен українець?
- Закарпаття – то є Закарпаття, не Львів, не Франківськ. Закарпаття – це унікальний край, з дуже давньою історією. І цю історію треба знати і любити.
У Закарпатті – найгарніша природа. Я у багатьох країнах світу бувала, я не знаю, але такої краси я ніде не бачила, як у нас, приміром, на Боржаві.
Я би хотіла, щоб знали більше про нашу культуру. Я дуже рада, що багато проводиться різних фестивалів, багато людей, молодих людей цікавляться культурою, історією, автентикою.

- Яка найпопулярніша пісня закарпатська в Україні, як ви думаєте?
- Ну, напевно, ця пісня-танець: «Ой, Марічко, чичері-чичері, розчеши мя кучері, кучері, кучері». Є одна така пісня, не народна, але саме цієї осені ми будемо відзначати сторіччя від дня народження її автора - «Верховино, мати моя». У 50-ті роки вона була народжена на світ Божий і із цією піснею Закарпатський народний хор побував майже у всіх куточках світу, і не тільки Закарпатський хор, також створений Михайлом Машкіним хор «Боржава» та багато інших хорових колективів, багато виконавців. Цю пісню знають у цілому світі. До речі, Михайло Машкін він сам взагалі не закарпатець. Але ця пісня показує любов до Закарпаття, до рідної землі.

- Яка пісня найулюбленіша у вас?
- Ви знаєте, мені дуже важко сказати, тому що я, коли беру в репертуар пісню – будь-яку, вона мусить стати моєю найулюбленішою, інакше я її не візьму.

- Якщо ви за столом збираєтесь родиною, які пісні співаєте?
- Якщо чесно, то зараз трошечки менше співаємо. Але з дитинства ми співали: «Ой, на горі білий камінь», і різні закарпатські «День, день, білий день», чи та сама «Червена ружа трояка». Оці наші давні закарпатські пісні, які хочеться, щоб знали наші діти, наші внуки і щоб вони співали.

- Ви є повною кавалеркою ордену княгині Ольги, маєте всі три ступені. Як ви взагалі ставитесь до нагород?
- Важко мені це сказати, тому що ці всі нагороди для мого колективу. І я їх приймаю тільки тому, що це робота всього колективу, з яким я працюю. І це визнання тієї роботи, яку робить Закарпатський народний хор.
 

- Які три речі вам потрібні для радості, для натхнення? А можливо це і не речі?
- Я дуже часто відчуваю радість. Мене може надихнути дрібниця . Я іду на роботу, і вже щаслива, що можу туди йти, щось зробити. Або десь почую якусь гарну пісню, або після концерту у мене гарний настрій. І звичайно, щоб було все добре вдома. Оце найголовніше, напевно.

- А якби так сталося і ви зустріли Бога, що би ви йому сказали?
- Дякую. Я кожен день кажу: «Дякую». Кожен день, я коли проходжу біля собору, я завжди здивляюсь, кажу: «Дякую, Божечко, за все».

- Чи ви вже знаєте, що зробите найперше, коли Україна переможе в цій війні?
- Звичайно. Хочеться величезний концерт у Києві організувати.

- Пропоную вже придивлятися зал для концерту і бронювати його. Ви багато кави п'єте?
- Ні, не багато. Одну, може півтори. Але хорошу, я п'ю тільки хорошу каву.

- А кава є у закарпатському фольклорі?
- Є! У нас навіть є пісня така: «Кавель пила, цукор їла, аби була красна-біла». Ми навіть співаємо цю пісню в останній нашій композиції. Тобто кавіль у Закарпатті пили давно.

- У вас є ваш власний рецепт приготування кави?
- У мене дуже гарна каво-машина дома і дуже гарні зерна. Я люблю тільки хорошу каву, п'ю щодня. Знаю, що дуже хороша кава є в Італії, в Бразилії. Я була нещодавно у Бразилії і звідти привезла собі дуже гарну каву. Там взагалі всі вживають цей напій без цукру. І навіть у кав'ярнях цукру немає.

- Дякую вам щиро за розмову.   

Наталія Турчак, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: Ужгородський скансен

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитися і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві.