Ранкова кава з Надією Дьолог

Надія Дьолог – українська фехтувальниця, чемпіонка Європи і світу, срібна призерка Літніх Паралімпійських ігор 2024 року. І – яскрава закарпатка, що вражає не тільки своїми досягненнями, але, насамперед, своєю жагою до життя, віру у Надію, у людей, як би не складалися обставини.

З Надією зустрічаємося вранці в одному з парків Ужгорода. Організовуємо собі каву за столиком просто між деревами й говоримо про мрії, бажання, силу волі та чіткі рішення. Бо без них мрії не стали б реальністю у дівчини, життя якої кардинально змінилося одного дня в дитинстві. 

– Чи було вам нескладно сюди доїхати по наших дорогах і скільки кілометрів ви пробігаєте щодня? 

– Я маю зараз електроскутер – це набагато покращує моє життя. А загалом я більшість часу зараз використовую автомобіль, щоб доїхати з точки А в точку Б. Але, гуляючи містом. Є такі ділянки дороги, тротуару, де насправді дуже важко. І в мене виникає питання: чому так відбувається? Я з 2014 року піднімаю питання доступності. Так, щось відбувається, десь робляться ремонти, але мене дуже дивує, що, роблячи тротуар, де-не-де забувають зробити пологу частину без бордюру. Є багато людей похилого віку, багато мам, які гуляють з дітками. І мені дуже прикро, що стільки часу, і все одно зустрічаються якісь такі неприємні моменти. 

– Чи помітні зміни, якщо порівнювати з часом 12-річної давнини?

– Звичайно, зміни є. Ми маємо гарну набережну. Але зараз по тротуару там, де велосипедна доріжка, налягають кущі, тому треба виїжджати на пішохідну частину. Є багато позитивних змін, але немає якогось порядку. Якщо, наприклад, зроблені з'їзди з тротуарів, то немає між ними заїзду до будівель. Якщо дорога відкрита і автомобілі можуть їздити, то треба було подумати про те, як там люди будуть ходити. 

– Ви багато їздите, напевно, вже об'їздили всю Україну. Чи є приклади таких міст, які справді пристосовані для людей?

– Не можу так відповісти. Колись чула, що Вінниця є дуже адаптованою для людей з інвалідністю, але сама там не гуляла. Київ теж досить непогано виглядає, проте, враховуючи війну і те, що Київ має чимало пагорбів, це ускладнює рух. Але мене не цікавить, як виглядають інші міста, я б хотіла, щоб мій Ужгород був прикладом для всіх міст в Україні.  

Якось ми гуляли біля ОВА з головою Віктором Микитою. Був і мер міста. То після того біля будівлі ОВА поробили спуски. Коли я була студенткою, їздила до університету, часто звертала увагу, що вулиця Капушанська в жахливому стані, біля “Токіо” страшні тротуари. Зараз ми також вже маємо облаштовані автобуси, тобто вони є доступні. Всі проблеми, на які я звертала увагу і які мене особисто стосувалися, частково вирішені. Але питання в тому, що це не є моєю роботою. Є архітектори, відповідальні фахівці. 

– Якщо у містах більш-менш облаштовують для людей простір, то що говорити про села? Ви з Тячівщини. Як пересуваєтеся, коли буваєте вдома? Наскільки пристосована дорога в селі?

– Я зараз їздила до мами в Тячівський район, село Тарасівка. Починаючи, напевно, з Тячева,  в якийсь момент я перестала їхати прямо, треба було "танцювати". Швидкість 20-30 км/год – або ти любиш своє авто, або розумієш, що тобі відразу після тієї поїздки треба відвідати сервісний центр. Думаєш, яку яму вибрати, бо 100% треба щось вибирати. У Тарасівці не знаю, чи це можна назвати дорогою. Це ділянка, всипана камінням різної величини. На кріслі колісному  життя буде дуже важке, абсолютно. Хіба ти супергерой, який також має авто і людей, які тобі будуть допомагати. Бо без допомоги, там де мій будинок, я не можу.Незважаючи на всі свої здібності, силу рук, вміння добре користуватися кріслом колісним, все одно я без допомоги там не можу жити.

– Ви згадали про авто. Читала, що ви є першою випускницею курсів водіння для людей з інвалідністю, але у Львові. Розкажіть трошки про цей досвід. І ви постійно їздите на авто із Польщі до України? Це просто фантастично, чесно кажучи. 

– Так, я закінчила курси у Львові. Я хотіла мати права, розуміла, щоб бути мобільною, мені потрібне авто. Майже в кожній автошколі в Ужгороді, куди я телефонувала, відповідали, що не мають такої можливості, немає автомобіля, неможливо мені тут навчатися. 

Через це я поїхала у Львів. Автомобіль дає більше свободи. Я стала ще більш мобільною і самостійною. Піднявши це питання, не знаю, що сталося, але в Ужгороді купили спеціальне авто і люди зможуть зараз навчатись. До речі, мене запрошували, щоб я подивилась, як воно виглядає, чи зможу я керувати ним. І я була дуже здивована, що автошкола вирішила купити автомобіль з механічною коробкою передач. Я не змогла керувати тим авто. Для мене було б дуже важко навчатися на такому автомобілі, здати практику водіння і отримати водійські права. Не знаю, можливо, хтось є сильнішим.У мене ноги паралізовані, моє тіло працює з грудного відділу, а там треба так добре впертися, щоб витиснути педаль зчеплення. Я навчалась на автоматичній коробці передач, це для мене було зручно і комфортно.

– Ви зараз їздите на довгі дистанції? 

– Ну так, життя змушує, бо я є спортсменкою, мені хочеться тренуватись.Зараз з чемпіонату Європи, який відбудеться восени, розпочинається відбір на наступні Паралімпійські Ігри. І мені хочеться витратити ще ці два роки для того, щоб спробувати поїхати на Паралімпійські Ігри, які відбудуться в Лос-Анджелесі у 2028 році. Для фехтування потрібні спаринг, тренування, потрібно мати з ким фехтувати, і я знайшла це в Польщі.

Через це проводжу там дуже багато часу. Там маю постійний тренувальний процес. Мене інколи хтось питає, чи я переїхала, чи мені більше подобається в Європі. Ні, я люблю місто, я є українкою і не збираюся жити в іншій країні. Просто через те, що хочу тренуватись,я це роблю в Польщі. Частина людей тренується в Німеччині, але мені більше Польща подобається. 

– Знаю, що ви тренувались трошки в Німеччині, і вивчили німецьку. 

– Трохи виходило в мене розмовляти, могла вирішити якісь справи, які торкалися мого життя. Польську теж вивчила, дуже добре розмовляю. 

– Вас не запрошували виступати від Польщі на Паралімпіаді?

– Навіть якби таке відбулося, то вже краще закінчити спортивну кар'єру, ніж надіти чужу форму. Для мене це, напевно, неможливо – піднімати прапор іншої країни. Я ніколи в житті не розглядала таких варіантів. 

– Ви дуже самостійна. Як вас мама, родина, відпустили із вашого будинку таку молоду у доросле життя, саму?  І у Львові вчилися? І в Ужгороді. Мама не боялась за вас?

– Я в певний період свого життя дуже довго говорила про те, що хочу навчатися в університеті. Хочу якогось самостійного життя. Бо приїжджаючи в обласну лікарню чи на реабілітацію, розуміла, що світ в селі і світ тут є абсолютно різними.

І одного разу кажу мамі, що їду вступати до університету і буду жити в місті Ужгороді. На той час мама відповіла, що, на жаль, не може поїхати зі мною. Тому що вона має інших дітей, не може все залишити і поїхати мені допомагати. Хоча я насправді цього і не хотіла, абсолютно.

Мені хотілося навчитись жити самостійно. Я не знаю, чи вони переживали дуже сильно за це. Я старалася завжди пояснювати, де я буду жити, як я буду жити, які люди є в моєму оточенні, місце, де я проживаю. Тобто, про це все мама знала, і я вже не була дитиною. Мені було, напевно, 24 роки, доросла людина. На жаль, шкодую лише, що так пізно мені вдалося розпочати якесь своє самостійне життя. Тому що було набагато краще вступити в університет після закінчення 11-го класу, набагато більші можливості відкриваються. 

– Чим займалися в оцей проміжок після школи і до вступу в університет? 

– Я мріяла, шукала інформацію, як мені переїхати до міста. І в певний період часу дуже захворіла. До речі, на той момент я, як людина з інвалідністю, не мала дуже багато інформації. Тобто, якщо у тебе інвалідність, важливо, на якому колісному кріслі ти ходиш, важливо, на якій подушці сидиш. І недотримання отаких якихось, здається, звичайних речей на той момент спричинило складні рани. Відповідно, я захворіла, мала дуже велику температуру. 

Це був такий період життя, коли я дуже багато часу проводила у ліжку. Часом температура сягала 39-39,5. Тоді мама садила мене в авто, і ми їхали до лікарні у Тячів. Лікарі дивилися на мене і абсолютно не знали, що зі мною робити. Після 2-3 днів у лікарні мене виписували додому. В один прекрасний момент мамі сказали: вже не можуть нічим допомогти. Пригадую, що у мене щось сталося з нирками, через те виникли великі набряки, і виглядала я не найкраще. В лікарні спрогнозували, що мені залишилося ще кілька днів .

І я пам'ятаю такий цікавий момент, як лежу на ліжку з температурою, мама бігає, медсестра щось робить, щоб цю температуру трохи збити. Раптом я відкриваю очі, а навпроти сидять жінки. Мама, напевно, налякалася, що я в такому поганому стані, і ці жінки – мої тітки – сиділи і чекали, коли настане той момент в моєму житті, який колись все ж таки настане. Пригадую, що вирішила: ці жінки не побачать моєї смерті.  І це дало мені якусь таку силу. Не можу передати словами ці почуття, тому що температура спалювала мене зсередини. Було дуже боляче і такий стан, не знаю, якоїсь і свідомості, і несвідомості. Мені стало трохи краще на наступного дня.

Мої брати (їх четверо) на той час, не знаю чому, можливо, я просила, подарували мені телефон Nokia. Я подзвонила моєму чудовому знайомому Миколі, він теж на кріслі колісному. Розказала, що погано себе почуваю. І він порадив їхати в лікарню в Донецькій області. Не знаю, чому я його послухала, і мама теж. Через день чи через два мама купила білети, і ми поїхали туди в лікарню, там мені допомогли.

У лікарні в Донецьку я провела, напевно, півроку, лежачи на животі. Весь час про мене піклувалася мама. На словах це звучить нескладно. Але то був такий тяжкий період в моєму житті! Після того я рік або два провела в Ужгороді в нефрології. І як почала почуватися більш-менш добре, згадала про свої мрії, про університет. Спорт з'явився в моєму житті. І все склалося.

– Мама і брати як реагують на ваші досягнення? 

– Я насамперед є дочкою своєї мами, вона пишається мною. Мої брати теж мною пишаються. Я не знаю, чи вони на 100% розуміють, що таке спорт, що таке інваспорт, що таке паралімпійський спорт. Коли вони бачать в соцмережах, в інших медіа якусь інформацію, то звичайно, гордяться мною. Я думаю, що мамі більше приємно те, що я просто реалізувала себе як людина. Що не залишилась в селі,  живу самостійно, займаюся справою, яка мені подобається. 

– Так видається, що у вас немає труднощів у житті? Ви вивчилися, займаєтеся спортом, перемагаєте. 

– Труднощі є кожної людини. Все, чим відрізняється моє життя від, до прикладу, вашого, – це те, що я встаю зранку з ліжка, не йду на кухню, щоб попити кави на ногах, а просто сідаю у візок. Це все. Тобто різниці як такої немає. Думаю, що для вас так само важко, наприклад, прийти з нового району пішки до обласної державної адміністрації.

Я так само, як кожна людина, встаю, готую їжу, прибираю, йду на тренування, після тренування повертаюсь, займаюся звичайними речами. Маю якісь цілі, мрії, бажання. Також труднощі, щось в мене виходить, щось не виходить.

– Які мрії у вас зараз? Якщо пригадати ваші мрії десятирічної давності, то вони здійснилися успішно!

– Я трохи зараз в такому розгубленому стані. Тому що з одного боку я прийняла стовідсоткове рішення спробувати відібратися на Паралімпійські ігри 2028. Це буде нелегко. Бо конкуренція дуже-дуже висока, багато сильних дівчат. І треба бути напевно, з 40 дівчат кращою.

То перша ціль, яку я собі поставила, – просто спробувати вибороти той свій шанс і той квиток на Паралімпійські ігри.

А друге, я дуже багато часу приділяю тренуванням, спорту і шукаю якусь іншу нішу, якою я можу займатися після спортивної кар'єри. Я так само працюю в громадській організації “Мрія в дії”. Ми також маємо дуже багато цілей, працюємо над проєктами, де можна було б допомагати, активувати людей з інвалідністю, щоб люди були разом, працювали і допомагали один одному. Зараз я втомилася насправді говорити про доступність. Якийсь момент це починає мене дуже злити, бо я не знаходжу відповіді на питання, чому так відбувається. Чому я маю говорити про кожну дірку на дорозі, щоб її зробили. Коли я їду тротуаром і дивлюся, Боже, там треба на дорогу виїхати, там треба вистрибнути, ще щось. І мене просто бере злість від того, що я стільки витратила часу. І мене просто не чують. Гадаю, що є якась людина, яка має слідкувати за тим, щоб людям було комфортно у місті. І ще насамперед ми маємо думати про те, що дуже багато хлопців, які мали поранення, які мають інвалідність, приїжджають сюди на реабілітацію, бо тут більш-менш спокійно.

Це також повага до людини, яка була здоровою, яка мала силу духу, пішла на війну, втратила там здоров'я і зараз, до прикладу, або користується колісним кріслом, або має протези. І ця людина, виходячи на вулицю, бачачи оце все, що вона відчуває?

Я звикла ходити на колісному кріслі. А така людина потрапляє в нову реальність, коли виїжджає, щоб просто пройтися з своєю дружиною, з дитиною, втрачає мотивацію у житті. І ми про це теж маємо думати, про тих людей, які є новими, на жаль, користувачами крісла колісного.

– До речі, чи зустрічаєтеся ви з військовими, чи підтримуєте їх, мотивуєте? Можливо, це теж один із напрямків вашої діяльності?

– Можливо, це було б дуже цікаво для мене, але я не робила цього. Напевно, досить важко пояснювати дорослим людям, що життя на кріслі колісному воно є, і воно може бути досить щасливим, якщо сприйняти цю реальність.

Я колись мала досвід спілкування з молодим хлопцем. Він користувався колісним кріслом півроку, можливо. Хотіла передати взагалі свій досвід, кажу йому: "Боже, то все добре. Ось дивися, сідай, давай поїдемо, погуляємо, є ще інші люди, які тобі можуть допомогти. І в один прекрасний момент він задає мені питання: "Скажи, будь ласка, я буду ходити?" З досвіду я дуже багато бачила людей, які мали травму хребта. Я давно розуміла, що ні – він не буде ходити. І я йому кажу: "Ні". І його це вбило. Його віру в якусь реабілітацію, в повернення до того життя, яким він жив до того. 

І я зрозуміла, що для того, щоб мотивувати, показувати цим людям, треба мати знання. Треба бути дуже обережним, бо інколи доросла людина, яка потрапила зовсім в іншу реальність, не готова чути правду. І не готова втрачати віру в те життя, яке було до травми.

Це складна робота, дуже складна. Це шалена відповідальність. Є дуже різні люди і не всі сприймають себе в в новому образі.Життя продовжується, просто воно змінилося трохи.

– Які три речі вам потрібні для щастя? 

– Знати, що тиск моєї мами в порядку. Я дуже за це переживаю, і якщо знаю, що у моєї мами все добре, я щаслива. 

Щоб моє авто завжди було в доброму стані, це мій найкращий друг. 

І, друзі, бо завжди приємно проводити час з людьми, які є дуже рідними і завжди поряд. 

– Чи любите ви каву?  Можливо, є якісь рецепти чи ритуали, пов'язані з кавою?

– Дуже люблю каву. Прокидаюсь, напевно, від того, що відчуваю в хаті запах кави. Тобто, мій ранок 100% починається з цього напою. Після кави планую, який буде мій подальший день.

Хоча, зараз, враховуючи те, що їжджу на різні тренувальні збори, трохи життя моє відрізняється. Але коли я вдома, то це завжди так. 

– Чи є у вас якесь гасло, яке використовуєте у житті? Якийсь вислів, який можна застосувати до вас особисто?

– Навіть не знаю. Не знаю, чому так відбувається, але я ставлю собі якісь шалені мрії. Дивлячись в дзеркало, я завжди себе питаю, що ти хочеш від того малого і поламаного тіла?

Бо для того, щоб щось реалізовувати, треба бути хоча б трошечки сильнішим. Мати більше якихось фізичних плюсів. Дуже важко конкурувати з людьми, які набагато здоровіші від тебе.

І я завжди себе питаю, чому ти такі шалені цілі собі ставиш? І мені подобається ставити собі якісь цілі і подобається покроково їх досягати. І це розвиває якусь внутрішню силу і впевненість, хоча я дуже часто забуваю про те, хто я і що мені вдалося зробити.

Але я це дуже добре помічаю, коли я приїжджаю до мами. І я дивлюсь, де я виросла, і  не можу відповісти навіть сама собі на питання: як мені вдалося поїхати звідти. Це нереально. Дуже багато речей відбулося в моєму житті, які здаються нереальними.

Навіть зараз, от я думаю, якби мені хтось колись сказав, що я переїду до Ужгорода, жодна людина в селі у це не вірила. Протягом п'яти років я говорила друзям, братам, мамі: "Я не буду тут жити, з вами тут в селі”. І були такі моменти, коли мені закидали: "Надя, ти ще тут? Ти ще не поїхала?" Мені говорили, що зважаючи на мою травму, у мене дуже мало шансів здобути успіх у фехтуванні. Але на той час, у 2015 році, мені дуже сподобалося фехтування. Думаю собі, ну, невже якась людина в моєму житті може мені говорити, що в мене вийде, а що ні. Я вирішила спробувати, переді мною поставили цілі, до прикладу,  що я маю виграти чемпіонат України, поїхати на міжнародні змагання, гарно виступити.  

На той час, я пам'ятаю, що, напевно, попросила коштів кожної людини тут в Ужгороді, щоб їздити на тренувальні збори до Києва. Один виїзд на міжнародні змагання коштував на той момент 1500 євро, а я жила на 1000 грн. Це було шаленство, але знаходилися люди, вони підтримали мене грошима. Я це зараз розумію, були немалі гроші. І сама не вірю, що мені вдалося виграти чемпіонат України, Маю медаль з чемпіонату Європи, з чемпіонату світу. Якимись шаленими обставинами -- паралімпійську медаль.

Тобто цей шлях спортсмена, він пройдений. І якби мене хтось запитав у 2015 році, чи це в мене вийде, всі довкола люди сказали б, що ні. Але життя дуже, дуже цікаве.

І я вдячна за це, але я про це часто забуваю. Диво триває насправді три дні. Тобто я не прокидаюся зранку: "О, я чемпіонка, медалі, медалі". Це все за ці роки така рутина. Мені набагато більше подобається прокинутися і піти на тренування. Коли мій тренер Андрій Демчук чи Оксана Михайлівна Рапинець, якщо вони задоволені і кажуть: "Боже, Надя, ти так гарно сьогодні фехтувала". І це приносить набагато більше радості, ніж перемоги чи ще щось.

Є такі дуже маленькі речі, які наповнюють серце радістю, щастям і мотивацією для того, щоб рухатися далі. Люди, друзі, рідні. І це цінується набагато більше.

– І ім'я ваше – Надія – якраз підходить дуже вам і вашому життю. І, напевно, десь вас скеровує: що надію треба мати і робити для цього щось.

– Насправді, оці всі слова, перемоги, успіхи – це лише поверхня, факти, які відбулися. А сама дорога до того була дуже нелегкою. Було дуже багато прорахунків, багато падінь, речей, які мені не вдавалося зробити з першого разу. Я падала, було боляче, треба було вставати, знаходити сили, шукати якісь обхідні шляхи. Бо коли я бачила, що пряма дорога не виходить, треба було насамперед шукати силу в собі, щоб не відмовитися від своєї цілі і мрії. 

У певний момент, прокинувшись одного дня, я зрозуміла, що розпочалася війна. В усіх людей був шок просто від того, що відбулося. І пройшов якийсь певний час, щоб зрозуміти, що в місті не так небезпечно. Але тренуватися не вдавалося, бо у спорткомплексі “Юність” жили люди. І тоді я приймаю рішення, що нам запропонували всім поїхати до Німеччини. То це теж було таке складне рішення залишитись там на цілий рік. Зрозуміла, що мені не подобається тренувальний процес в тій країні. Але у мене ціль – я хотіла поїхати до Парижа на Паралімпійські ігри. Це було головне. І знайшлися люди, які мені запропонували поїхати на збір до Польщі. Я беру всі свої речі, їду до Польщі. До речі, у Фейсбуці написала до когось дядька, який запропонував перевезти все Німеччини, зі Штутгарта до Польщі. Всі дуже переживали за мене, але виявився нормальний дядько, який пів Європи зі мною на авто проїхав і з іншими людьми теж.

Після того, як я зрозуміла, що поляки трохи ближчі мені за менталітетом, і не тільки, я вирішила залишити все в Німеччині і тренуватися у Польщі. Складно все було, і як результат, мені вдалося поїхати на Паралімпійські ігри і привезти на Закарпаття медаль. Дуже багато всього пережилося за ці роки. 

– Я вам бажаю привезти ще одну медаль, щоб ваші всі мрії здійснилися, і ви надихали інших так само, як і мене в цій розмові.

– Дякую! У мене таке є відчуття незавершенності, бо мені хочеться свою медаль.Не командну, а власну. Я не знаю, що має відбутися, щоб це стало реальністю. Буду кожного дня щось для цього робити, а там побачимо. Якщо на це воля Божа, то так воно буде. І я все ж таки закрию ту спортивну книгу. І сподіваюсь, що відчую задоволення і полегшення, бо їх не маю. Є відчуття недопрацьованості, і я б хотіла поставити таку крапку в своєму спортивному житті, як бажає того моя душа. 

– Сподіваюсь, у вас все вийде.

– Надія є. 

Ірина Бреза, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: сквер позаду Закарпатської ОВА

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитися і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві.