Ранкова кава з Мирославою Каламуняк

Мирослава Каламуняк -- це приклад жінки, яка уміє ефективно керувати, по-дитячому мріяти, постійно вдосконалюється, має власні чіткі принципи і надихає своє оточення. Та й не тільки своє. Ми зустрілися з пані Мирославою, генеральною директоркою ЗАТ Ужгородська швейна фабрика «Парада» за кавою з читачами zaholovok.com.ua і не хотіли розходитися.

- Як Ви потрапили на Ужгородську швейну фабрику і як так довго затримались?

- Я народилась у Львівській області, село Оселя. Закінчила на відмінно восьмирічну школу, був шанс вступати у технікум без екзаменів або закінчувати 9-10 класи. Мені дуже хотілося вирватися з дому до Львова, то ж вирішила: піду вчитися. Професію обрала бабуся на сімейній раді, сказавши: яка б влада не прийшла, а швея завжди собі на хліб заробить. Ми вдома мали швейну машинку. Мама шила крепдешинові плаття, а тато на тій же машині – чоботи. Вона у мене до цього часу зберігається і працює.

Я приїхала в Ужгород за направленням, тоді (в радянські часи) їх всім видавали. І, будучи великою активісткою, мала право вибору. Обрала Ужгород, тому що так красиво звучить! Треба визнати, що в житті немає випадковостей. Десь у 5-6 класі ми мали екскурсію по Закарпаттю. Автобус призначив зустріч навпроти швейної фабрики, там був сквер і розарій. Літо, канікули. І я бачила, як люди йшли на фабрику і з фабрики. Дивилася на цих людей і думала: от би мені тут працювати! Часом такі речі відбуваються в житті фантастичні.

І ще одна річ. Коли ми вчилися в технікумі, я зразу казала, що я тут хочу вчитися на директора. Коли приїхала на фабрику, у мене в направленні було вказано «майстер».  Але відділ кадрів мене розчарував, повідомили: «Нема вакансій, підеш працювати швачкою».  Я сказала: «Без проблем. Все одно буду тут директором!». Коли маємо в житті мету, знаємо, чого хочемо, куди йдемо. Для цього щось треба робити безумовно. Я робила. Пішла на загальнотехнічний факультет в університеті заочно, потім вступила на економічний (економіка виробництва і промисловості).  У часи перебудови було багато можливостей вчитися. Я використовувала всі речі, які стосувалися управління.  А потім мені пощастило: у 1988 році фабрика проходила технічне переоснащення через те, що потрапила до списку 7-ми українських підприємств, які увійшли до державної програми  Радянського Союзу.  Я поїхала на навчання у Францію аж на цілих 5 тижнів.

Це було дуже круто, і там рухнули всі мої комуністичні ідеї. Бо до того я вірила в те, що ми будуємо правильне суспільство, була в партії і дуже цим гордилася. На навчанні, яке проходило у Бордо, ми поїхали на екскурсію до Парижу, я попросила показати, де живуть бідні люди. Ми заїхали у квартал різних національностей. А там всі на вулицях торгують, повно всього: одягу, взуття, їжі. І це в період наших катастрофічних дефіцитів! Я зрозуміла, щось не те відбувається. І ще одна цікава історія. Там був француз, який запросив нас подивитися стриптиз. А ми, радянські люди, цього не бачили. Пішли, якась дівчина на палці крутиться, роздягається. Я дивлюся і кажу: і в нас таке є, я вам покажу. Коли ми вже повернулися, і французи приїхали до нас, треба було виконувати свою обіцянку.  Я продала касетний магнітофон за 1100 рублів, взяла тисячу і пішла в Корону, де при ресторані було вар’єте. І я з цими дівчатами домовилася, що вони танцюють і роздягнуться. І ось коли вони в танці почали знімати кептарики… Це був такий крутий виступ, що французи були дуже вражені :) Такі історії.

У1995-му році у нас було вибори на фабриці. Ми пройшли всі процедури роздержавлення і тому мене обрали директором і до цього часу обирають. Щоправда, останні10 років у мене вже є контрольний пакет 52%, тобто я вже сама за себе голосую.  Можна піти на пенсію, але є різні причини, чому я цього не роблю, наприклад, не створила фінансову подушку, яку належить.  По-друге, розумію: якщо перестану працювати, то життя закінчиться. І багато є на це причин.

Стараюся йти в ногу з часом. З одного боку -- неймовірно величезний досвід, знаю справу до гвинтика, абсолютно все. А з іншого боку я ж розумію, що працюю не з жакетом, а з людьми. Важливо вкладати в людей, мотивувати, вести. Це мені вдається, тому що ми, в принципі, не зупинялися.  

- З ким фабрика зараз працює і для кого шиє? Чи щось змінилося з початку війни у вашій роботі?

- Життя заставляло нас шукати дорожчих і дорожчих замовників. Зараз у нас Chanel і Marc O'Polo, Bogner, дорогий спортивний бренд. Коли ми перший раз шили на замовлення штани для Chanel і на них причепили ціну: 999 € (пошив коштував 14 €), то я подумала, чому ми не можемо ті ж штани запропонувати своєму ринку не за 999, а за 99. І ми трошки змінили стратегію: наші вироби стали дещо дорожчими, використовуємо кращі тканини і супер якість.

Ми самі, як правило, розробляємо лекала для багатьох замовників. Нам дають тільки картинку і тканину верху, все решта - це наша робота.

У перший день війни, коли ліки були тільки в коробках, ми почали шити аптечки. Один хороший хлопець приніс нам натівську аптечку, ми її розпороли, зробили з неї лекало і почали шити з чого було. У той час різко пропав камуфляж (тканина). Десь півмільйона аптечок точно пошили у себе, а потім вже просто роздавали замовлення різним підприємцям. Навчилися шити костюм літній польовий, зимові куртки, носилки. Зараз шиємо наше ноу-хау- антидроновий плащ. Коли людина одягається, її зовсім не видно під тепловізором. Це абсолютно безкоштовно. Дівчата самі хочуть залишитися після роботи і попрацювати для армії.  

За якийсь час ми почули, що армія всім забезпечена, то повернулися до своїх контрактів. Зараз досить напружена ситуація з контрактами, очевидно, що нас очікує європейська криза, може і світова. Вони зрозуміли, що треба озброюватися. Зараз там купують менше, натомість в Україні купують більше.

Недавно ми вирішили пошити для армії все-таки жіночу форму. Я слідкувала за тендерами, але не брала в них участь. На Закарпаття прийшло 122 релокованих бізнеси із швейної галузі (більших і менших), серед них олігарх із Запоріжжя. І в тендерах я бачу його ціну – 2400 грн. (за костюм для військових). Реально це коштує максимум 2000. І ось я вирішила теж вийти на тендер. Програю вже, напевно, 10-ий тендер. З’являється якийсь підприємець, зареєстрований десь у квартирі…

Але зараз насправді створилася державна служба, яка контролює закупки і після скандалу із Гриневичем ситуація змінилася реально. Ціни впали, зараз все йде тільки через Прозорро.

- Ви кажете, що одягу виробництва "Паради" стали купувати більше.

- Шопінготерапія - це найкраща терапія, яка може бути. Купиш собі щось -- і на три дні просто настрій класний.  Це одна із причин, чому в Україні купують більше, оскільки в нас жіночий одяг. І грошей поки що в Україні не стало менше. Очевидно, що події останніх місяців десь трохи заставляють економити. Я на фабриці теж ввела режим економії. Хоча кава, чай і все інше в нас безкоштовно. Ми поставили біля кавомашин коробочки, хто хоче може залишити гроші за каву, ці кошти використовуються на допомогу військовим у госпіталі, це дівчата самі придумали.  

- На чому Ви б не економили? Навіть в найважчі часи для себе?

- Мені в житті просто катастрофічно не вистачило фінансової грамотності. В наш час цьому не вчили. На фабриці я довіряю бухгалтеру і фінансисту. А в особистому житті так і не навчилася економити. Як тільки в мене з’являються якісь гроші, я їх зразу роздаю. Велика родина, багато друзів, всім треба допомогти, у всіх свої проблеми. Я знаю, що я ще зароблю. А якщо з’являються якісь більші гроші, дивіденди, я зразу відкрию якісь нові цехи. Тому я не вмію економити насправді. Це неправильно, розумію, що треба вкладати в акції, в активи. Коли я вирвалася з гуртожитку, довгий час жила в малосімейці вже будучи директором, збиралися родичі, друзі, було досить тісно на 14 квадратах. Потім побудувала дуже велику квартиру. Бо в мене мрія була -- збудувати великий будинок, щоб там жили всі мої друзі. Ми отримали ділянку, взяли кредит під заставу моєї квартири, будували як кооператив, вистачило на 6 квартир. Всі мої колеги, основні спеціалісти фабрики там живуть, років 18.  

- Перший день війни, яким він був особисто для Вас?  Чи Ви думали, що повномасштабний наступ розпочнеться ?

- Я росла в родині, яка жила Україною. На Різдво ми колядували тихенько бандерівських колядок, щоб сусіди не почули і не донесли. Моя старша сестра пам'ятала ці моменти, коли хлопців з лісу привозили, вбивали, кидали в центрі села. Зганяли всіх людей, дивилися, котра мама заплаче, тоді вбивали всю родину. Я знала що буде війна з 2014 року, це було зрозуміло. Було незрозуміло, чому ми не готувалися до цього.  

Я точно щиро вірю, що не можна перемогти Україну. Але я не впевнена, якою великою залишиться Україна після війни. Я пішла б воювати, але толку з мене. У мене була військова спеціальність — укладчик парашута. Тепер це нікому не потрібно.

Це і дуже складно, дуже боляче -- кожна втрата, кожен похорон. Друзі, знайомі, родина, так чи інакше всі десь до цього причетні. Мій брат живе навпроти танкового заводу у Львові, все життя там працював. Йому 79 років, він чесно ходить у підвал. Останній раз він щось затримався, побачив, що балкон відкритий, пішов його закривати. У цей момент бахнуло. Вибухова хвиля пішла не на його будинок, а на Сихів, де живе моя племінниця. У неї вибили вікна, а його ангел охоронець зберіг. Після всіх сирен зрозуміло, що десь біда.

Кажу дівчатам, що працювати треба ще більше, податків платити ще більше. Ми зараз платимо великі податки на прибуток, підвищили зарплату відповідно. Те, що можемо, робимо, щоб триматися, не падати духом.

- Що Вам допомагає не падати духом взагалі у будь-яких ситуаціях?

- Коли зустрічаюся з моїми працівниками час від часу в цеху зранку, бачу їхні обличчя, то кажу: «Посміхаємось, сильно посміхаємось, дуже-дуже сильно посміхаємось!» І всі починають посміхатися :)

Це такий простий метод себе налаштувати. Дуже важливо, що є робота. Звичайно, я в новинах, від того нікуди не дінешся. Хоча я розумію, що нічого там не змінилося за дві години. Але все одно дивишся в надії, раптом ми щось таке змогли прорвати.  

- Чи змінили б Ужгород на інше місто?

- Ніколи! Немає кращої землі, ніж Закарпаття. Люблю, звичайно, Львівщину.  Коли приїжджаю додому, то біля криниці обов'язково постою. Давно колись цьоця з Канади, коли відкрили кордони, приїхала і теж стояла біля цієї криниці. Там води налило, вона зняла туфлі, стала в те болото і каже: «Боже, яке ріднесеньке болото!»  Тепер я розумію це відчуття про ріднесеньке болото. Але жити на Закарпатті найкраще. Насправді, я бачила дуже багато в цьому світі. І по Україні їздила дуже багато. Але Закарпаття – це топ, і люди хороші. Своєрідні, як і кожен, але роботящі, добрі.  

- Яких позитивних та негативних звичок Ви б не хотіли позбуватися?

- Я б не хотіла позбуватися свого бажання любити. Без цього я не можу жити, мені обов'язково треба щось і когось любити. Я дуже залежна від цього. Це в дитинстві закладається, коли робиш якісь добрі справи, тебе хвалять. А коли стаєш залежною від того, щоб хвалили, мусиш щось зробити кожен раз для того, щоб тебе погладили по голівці :) Тому я не хотіла би втратити це почуття і цю емоцію.

Я, на жаль, почала курити останнім часом. Думала, може це буде знімати стрес. Нічого не знімає абсолютно, треба позбутися. У моєму віці важко змінюватися, особливо звички. Тим не менше я заставляю моїх колег різними способами (у тому числі і завдяки психологічним тренінгам), змінюватися. Тепер розумію, що скільки могла по- іншому зробити, а не вистачило сили волі чи чогось іншого.

- У Вас багато нагород, звань. Є якісь, справді цінні для Вас?

- Коли я отримала свій перший Орден княгині Ольги, дуже горда була. Вважала, що треба старатися працювати ще краще. Коли отримала другий орден і такий же орден отримав один чоловік, знаю його, зрозуміла що він його купив, не захотіла більше орденів. Якщо це державна нагорода, яку можна купити… Насправді маю дуже багато різних нагород, вони в офісі на стіні, бо так прийнято, модно. Звичайно не всі помістилися, але деякі знакові є.

- Ви постійно рухаєтесь, ставите цілі і не одну, досягаєте їх. Чи маєте до чого прагнути зараз?

- Я дуже любила мріяти. От ляжеш спати і перед тим, поки я засну, маю час помріяти. Це був такий кайф: уявити собі якусь фантазію і пожити в тій фантазії. Наприклад, я мріяла, що житиму на набережній, поставлю греблю, підніму воду, пущу там яхту і буду плавати. Було дуже багато мрій і це прикрашало мені життя. Як білий Mercedes - це здійснена мрія. Так, про нього теж з дитинства мріяла. Білий рояль у тому числі, й інші дрібніші збулися. В якийсь момент я піймала себе на думці, що в мене немає мрії, я не мрію вже перед тим, як ляжу спати. Думала, думала і вирішила, щось треба робити. У мене є дача на Шахті, я її купила 25 років тому. Тоді що мої брати були живі. Вони приїхали її добудували, зробили тераси. Дерева там були вже, сад був, город я собі там завела. А потім через кілька років поставили туди басейн, мій товариш займався таким бізнесом. Так от я вирішила, що зроблю реконструкцію на цій дачі. Зараз там поміняли дах, утепляємо, робимо нові тераски. Все там буде дуже красиво. Один із студентів моєї подруги виконував дипломну роботу, потренувався і зробив дуже красиві картинки. Тепер я дивлюся на ці картинки і уявляю, як буде гарно.  

- Які три речі Вам потрібні для щастя?

- Щороку записувала у своїх новорічних записках: «щоб моя фабрика процвітала». Але вона процвітає, проте має мало грошей. Тепер я пишу: щоб у фабрики на рахунку був мільйон у валюті, хоча б в злотих. Бо не знаю яка ситуація буде з гривнею, тому тепер пишу конкретніше. Але для мене все ще залишається дуже важливим, щоб фабрика була успішною. Від того залежить життя дуже багатьох людей, це вже мені рідні люди, скільки років разом.  

Друге дуже важливо, це не загубити мою любов, мої відчуття, мої емоції.  

І щоб були здорові мої сестра, один брат ще залишився, племінники, їхні діти і вся моя родина. І на нас усіх одна мрія, для всіх українців -- нам потрібно перемога. І, звичайно, якби так склалися зірки і якби вистачило нам сил, мужності й розуму зберегти всю Україну. Я розумію, що війна рано чи пізно скінчиться. І чи зуміємо ми нарешті збудувати таку країну, за яку віддавали життя стільки героїв, наші діди, батьки, цілі покоління. Ми, отримавши цю незалежність, не зуміли нею розпорядитися,  навіть якщо обирали нормальних, то вони чомусь виявлялися продажними.  

- Щоб Ви запитали у Бога, якби його зустріли? Є таке питання у нашій Ранковій каві.

- Коли закінчиться війна.

- Ви кавоманка чи ні?

- Я люблю випити добру каву. Відчуваю всякі тонкощі, є якісь улюблені сорти, але не можу назвати себе кавоманкою. Два дві-три кави в день - це норма.

- Якби Ви себе описували, то які слова б підібрали?

- Я думаю, що я сильна. На мені тримається вся родина, багато людей, працівників. Цілеспрямована: ставлю ціль і іду до неї.

- Чи маєте якісь гасло в житті? До речі, спадає на думку «швацьке» прислів’я: «Сім раз відміряй, один раз відріж». Чи Ви ним користувалися?

На жаль, рідко використовую це прислів'я. Я досить швидко приймаю рішення. Частіше дотримуюся вислову: «Краще шкодувати за тим, що зроблено, ніж за тим, що не зроблено».  А взагалі люблю гасло: «Дбай сама на себе, то будеш вільна» (Леся Українка).

Колись в радянському журналі «Огоньок» я вирізала дві фрази, одна з них – «Що віддаєш- твоє, що приховаєш – пропало навіки». Це мене дуже вразило і працює на 100%! Віддаєш-- тобі вертається. Віддаєш добро-- добром повернеться. Звісно, бувають випадки, але на загал, це так. І друге правило: «Жити – добре, добре жити- краще».

- Чи маєте час читати книжки?

- Думаю, що читання мене зробило. Я навчилася читати в 4 роки, тому що в мене ж старші були брати, сестри і одна кімната, де вони вчилися. Тому, я коли пішла в школу, то вже читала. У другому класі я вже прочитала всю нашу велику бібліотеку в селі. Тепер уже вибірково до цього підходжу, виявляється читати все підряд не варто, бо ми можемо охопити лише певну кількість книг. Колись багато хороших книг не було в перекладі і дуже шкодую. Наприклад, якби я прочитала «Атлант розправив крила»  років 30 років тому, це було би дуже круто, допомогло б роботі. Це все бізнесові, але дуже цікаві книги. Це надзвичайно цінно для того, щоб стати успішним в житті побудувати себе і зробити навколишній світ чеснішим. Коли погано сплю, читаю «Емоційний інтелект» , тому що вона дуже тяжко йде і я з нею можу заснути :)  Відкрила для себе це поняття (емоційного інтелекту), в нормальному світі цьому вчать, для того, щоб бути щасливим в житті.

Читаю ще «Черчіль», книжку написав Борис Джонсон. Мені було цікаво, бо Б.Джонсон неординарний. Не читаю нічого такого художнього, на жаль, просто не вистачає часу, хоча романи про любов обожнюю.

Зараз з задоволенням подивилася серіал «Джентельмени», зразу вісім серій. Дуже класний серіал, раджу подивитися.

- Ікона стилю для Вас це…?

Для мене всі ікони стилю тільки ті, що одягають «Параду». Як побачу наше пальто, це ж круто! І я це дуже люблю. Мені подобається, як одягається Зеленська, порівняно з усіма президентськими дружинами вона класно виглядає.

Я люблю MaxMara, трошки Армані, деякі їхні елементи. Але мій стиль - це MaxMara

- Чи слідкуєте за модою, трендами? Що носитимуть з точки зору Ужгородської швейної фабрики «Паради» в цьому сезоні?

Щодо мене, то мені катастрофічно не вистачає 4 см, бо моделі всі як мінімум 172, щоб як слід слідкувати за модою :) У мене є свій стиль, до якого я звикла. Він більш діловий спортивний. Плаття шилися тільки на ювілеї і до цього часу це колекція унікальних суконь.

Ми безумовно слідкуємо за модою, бо це треба не тільки для того, щоб свої колекції робилися як слід. Але треба їх розуміти, які тканини будуть у моді, яке треба обладнання тощо. Коли я знаю, що в моді буде клітинка, розумію, що будуть відповідні замовлення і треба підготуватися технічно. Попереду йде колористика, потім на це зважають виробники тканин. У моді зараз багаті кольори -- це кольори дорогоцінного каміння.  Хоча чорний і білий залишиться завжди, це класика, як і горошок більший і менший.

90-ті роки будуть в моді в цьому сезоні. Плечі стануть трошки більшими. Ми, до речі, визначили для себе, що наша аудиторія - це жінка 35+ . Це трошки інша фігура, інші потреби.  Бо треба і на роботу, і на день народження, і бажано, щоб воно і так, і так пасувало.  Хоча я дивлюся, що старшокласниці приходять і теж собі купують на два розміри більший піджак, і це модно.

Ірина Бреза спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Хила

Локація: ресторан "Роза і Русин"

P.S. Ми любимо вранці пити каву. Часто п'ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту.