Ранкова кава в Маріанною Колодій

Ми дуже любимо спілкуватися з Маріанною Колодій, соціологинею, політологинею, керівницею Центру гендерної освіти при УжНУ, головою секретаріату Коаліції 1325-Закарпаття. Це розмови про суспільні процеси, як ми можемо до них адаптуватися, що взагалі робити і як реагувати, про жінок та їхній вплив, починаючи від невеликого села до масштабів країни, про зміни особисті на фоні катаклізмів у світі та державі, про приватне, про непомітні деталі, які треба враховувати, про розвиток і майбутнє.

Рівно 14 років тому ми вже зустрічалися з Маріанною, легка розмова за кавою, яку вона не вживає. Наша нинішня розмова зовсім за інших обставин, з іншим бекграундом країни, Закарпаття. Але незмінним ужгородським вайбом міста, стійкого у своїх традиціях.

– Наша редакція розташована на вулиці, повз яку щодругого дня проходять похоронні процесії з полеглими військовими. Всі перехожі з шаною зупиняються, важко стримати емоції. З іншого боку, таке відчуття, що ми вже звикли до такого темпу, до таких подій. Що стало нормою для нас під час війни і як це нас змінює?

– Навіть у вашому запитанні є відповідь на це. Тобто перша така ознака – це рутинність усього того, що пов’язано з війною. Ми це відчуваємо, ми це спостерігаємо. Як би це не було дивно, але для багатьох людей бажання разом із ранковою кавою подивитися, скільки тривог було і де, або скільки ракет летіло, скільки їх збили, відомості про загиблих – в умовах сучасної України це стало рутиною.

Друге, я б сказала, те, що внормувалося, чого раніше не було, – гіпергнучкість людей. Наприклад, немає сьогодні світла – ми робимо щось інше. Тривога – переносимо захід в укриття. Те, що раніше могло здаватися перепоною для того, щоб відвідувати школу чи роботу, сьогодні сприймається як звична річ. Або був обстріл – і цією вулицею я не їду, їду іншою.

Третє, напевно, – це часові розрізи або часові відмінності. Я у своєму житті дуже часто, але й спостерігаю серед інших, що люди не планують своє майбутнє більше, ніж на дві години наперед. Плануємо тут і зараз. А з іншого боку, у багатьох людей і в мене самої є відчуття того часу, що важливо зробити після війни, після перемоги. Мрії, справи, які відкладені на після перемоги. Вони також є. І це два такі часові пояси, в яких ми живемо зараз.

Якщо ще назвати такі унормовані речі, то це емоційні гойдалки. Протягом дня людина може відчувати гострий стрес, гострий жаль, сум і водночас через якусь годину-дві переходити, наприклад, до жартів з приводу ситуації. За один день ми сьогодні переживаємо часом ту кількість емоцій, яку раніше переживали за тиждень. Це має свої позитивні й негативні наслідки.

Тож ці чотири моменти: рутинність, гіпергнучкість, часові розмежування, емоційна амплітуда – це те, що сьогодні вже є нормою нашого життя.

–Як довго люди можуть перебувати в цій нормі? Як довго ми ще протягнемо у такому стані? І взагалі питання, яке періодично виникає: чи варто відкладати життя на після закінчення війни, чи варто зараз зайнятися тими планами, якими можливо зайнятися? Чи варто радіти, якщо ми щодня читаємо невтішні новини?

– Відповіді на питання, як довго, ніхто не знає, тому що ніхто не має такого досвіду або вже ми не пригадуємо досвід інших поколінь. І це дуже індивідуально для кожної людини.

А з приводу того, чи можемо ми дозволяти собі відкладати життя, чи жити тут і зараз, треба завжди розуміти, мені здається, контексти того, в чому ми живемо. Очевидно, що наше життя не повториться. Ми його проживаємо тут і зараз, але маємо розуміти, що в умовах війни.

І якщо ми говоримо про якісь культурні заходи, про заходи наснаження, мотивації, емоційної розрядки, вони, вочевидь, людям дуже важливі. Але якщо ми говоримо про п’яні вечірки, в контексті війни це не дуже гарно виглядає. Якщо ми говоримо про радість життя через розкіш, у багатьох людей, очевидно, це буде викликати також питання про допомогу фронту, волонтерство тощо.

Але про що б ми тут не говорили, кожна людина буде визначати все через контекст освіти, своїх цінностей, життєвих принципів. Загалом для суспільства потрібно більше практик, які б його гуртували, а не роз’єднували.

– Закарпаття не потерпає від фізичних загроз. Були в нас прильоти, але, на щастя, обійшлося без людських жертв. І часом у деяких людей виникає комплекс, через те, що ніби ми у війні, але ми не страждаємо, а страждають інші.

–Так, є такий момент у психології – це називається комплексом або відчуттям провини вцілілого. Можна чути такі звинувачення, що ви в Закарпатті можете знати про війну. Тут треба визначити для себе, хто ми є в цій війні, наприклад, Закарпатська область. Тобто яка наша місія, яка роль у цій війні.

Очевидно, Закарпаття на сьогоднішній день – це той гуманітарний, безпековий хаб, який приймає величезну кількість людей, що змушені покидати свої домівки або ті місця, громади, в яких вони проживають. І наше ключове завдання – це бути приймаючою стороною і зробити якомога більше для тих людей, які втратили все: або близьких, або майно.

Другий момент – ми прикордонний регіон і вимальовуємося, це вже помітно, як хаб між ЄС і Україною. Багато яких речей, які будуть відбуватися, вони будуть транскордонними і трансєвропейськими, і на це також потрібно реагувати.

А загалом, для того, щоб не культивувалося в житті конкретної людини цього комплексу чи провини вцілілого, треба більше волонтерити, відчувати себе причетними до процесів допомоги фронту або тим людям, які потребують цієї допомоги. І зараз, чесно кажучи, таких можливостей дуже багато.

Нема таких міст чи сіл, де б не відчувався вплив війни. Специфіка війни така, що той кортизоловий слід війни, суто на біологічному рівні, може передаватися наступним поколінням. У медицині навіть є такі праці і дослідження про те, що діти жінок, які під час вагітності переживають стійкий системний стрес, народжуються зі стійкістю до кортизолу, і це може передаватися потім наступним поколінням.

Очевидно, нам після війни і під час війни доведеться стикнутися з таким явищем, яке називається ієрархізацією страждань. Потрібно буде з цим багато працювати, і з точки зору соціальної згуртованості. Я би казала так, що нам, навпаки, в Україні всім треба радіти з того, що ще залишаються якісь міста і містечка, де можна відчувати себе у відносній безпеці.

– Як на тебе особисто взагалі вплинула війна? Якщо рахувати з часу повномасштабного вторгнення. І чи ти пам'ятаєш перші дні? 

–Так, пам’ятаю дуже добре перші дні. У мене діти були відносно маленькі: молодшому ще не виповнилося двох років, старшій доньці – восьми років. Для мене це був такий період, коли я не розуміла, що відбувається. Для мене це жахлива річ із точки зору гуманізму, взагалі концепції гуманізму, як люди можуть бути жорстокими один щодо одного. Моя позиція така, що війна – це наймерзенніша річ, яку могли придумати люди. Всі ті, хто розв’язує війни, мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання.

Вплинула війна на здоров’я: фізичне і психологічне. Я живу з ефектом вкраденого майбутнього, як і багато українок і українців. Тобто я нічого не планую. Для мене є тут і зараз. І другий часовий проміжок – усе решта буде після перемоги. Тобто все, що зараз я роблю, воно так чи інакше пов’язано з тим, щоб Україна вистояла в цій війні, щоб наслідки цієї війни були якомога більше мінімізовані. І щоб застати час після війни.

Змінилися якісь традиції в моїй родині. У нас немає, на жаль, можливості всім збиратися, як раніше. Хтось із моїх рідних на фронті, хтось за кордоном. Немає цієї мотивації і настрою навіть збиратися, тому що ми очікуємо час після війни. Тому живу з ефектом такого відкладеного майбутнього. Це, до речі, одна з найжахливіших речей, яка може бути. Нещодавно померла важлива людина, яку я дуже поважала. Це Олексій Юков, керівник пошукової групи «Плацдарм». Він також говорив про те, що все, що ми віддаємо в цій війні, найважливіше – це наше майбутнє. Це найскладніше.

І все, що я роблю зараз – і в громадській діяльності, і в науковій, і в експертній – так чи інакше пов’язано з тим, щоб мої діти, онуки не жили з ефектом вкраденого майбутнього.

– З іншого боку, чи є щось, що ми отримуємо? Хоч щось позитивне,  якби це не звучало, у контексті жахливих втрат. 

– Буде банально сказати, що досвід. Бо краще б ми того досвіду не мали, але ми його отримуємо – цей досвід стійкості. Зрештою, ми отримали досвід згуртованості. Також багато українців усвідомили свою суб'єктність в межах української нації. Це дуже важливий шлях і багато з наших пращурів, які свого часу боролися за українську державність, сказали б: "Це просто неймовірно!" Але з іншого боку, якщо мене запитати, якою ціною це нам далося і скільки цвіту нам довелося закопати в землю, то, це складне дуже питання. Ми отримали цю суб'єктність. Україна мислить себе Україною. Українці мислять себе українцями, дуже багато.

Не всі. Але загалом війна показала спроможність української нації щодо такого протистояння і відстоювання себе. Можливо оцей досвід українців, він згодом згодиться цілому світу. Тому що багато відповідей на ті питання, які ми маємо, багато країн світу і Європи, ще не мають. Але знову ж таки, це скоріше таке питання філософське. Чи хотіли ми отримати цей досвід саме в цьому поколінні?

 – Чи взагалі залишиться наша українська нація, яку нищать і нищать? Якісь соціологічні дослідження проводяться з цього приводу? 

– Проводяться, але ж «Ранкова кава» має бути заспокійлива. Я багато  чую про те, що кількісно ми зменшуємося, і що українська нація в якомусь 2050 році зникне. Ні, не зникнемо. Так, будемо існувати. Кількісно зараз складний період, немає природного приросту: темпи смертності більші за темпи народжуваності. Але багато країн в світі проходили такі періоди. У різні часи вони відбувалися, були пов'язані із голодом, з Голокостом, з війнами і так далі. Країни ці етапи подолали. 

З точки зору соціологічного  аналізу важлива чисельність населення, безумовно. Але також важлива і якість населення. Тобто нам потрібно не просто більше людей, нам потрібно більше людей компетентних, освічених, продуктивних, здорових. А ми на сьогоднішній день маємо багато тих, хто не закінчує, не здобуває загальну середню освіту. Маємо величезні темпи приросту по хронічних захворюваннях. Перш ніж думати про тих потенційних людей, яких ми можемо народити, треба подбати про тих, які є. Щоб вони, власне, дали те потомство і  якісно передали знання.

 Що стосується демографічного приросту, це комплексний показник. Він залежить не тільки від того, хочуть люди народжувати чи не хочуть. У нас просто відкладений репродуктивний вибір до кращих часів. Якщо ми хочемо бачити природній приріст населення в Україні в найближчі роки, ми повинні подбати про людей тут і зараз. 

–Ти якось дбаєш по-особливому про себе у ці складні часи? Думаєш про себе?

– Намагаюся. Насправді це дуже важко, тому що я дитина батьків того покоління, які не дбали про себе. Моїх батьків виховали в розумінні того, що ти маєш усього себе віддати державі і суспільству. Вони виховали мене так, що все найкраще – для суспільства.

І я, маючи знання про турботу про себе, будучи людиною, яка розуміє, як важливо спочатку одягати маску на себе, а потім на всіх інших, дуже намагаюся балансувати і дбати про себе. У мене це не найкращим чином виходить.

– Чому?

– Тому що часом доводиться якісь речі, які я б хотіла зробити для себе, відкладати і пріоритезувати інші речі, які я також роблю для себе, але в довготривалій перспективі. Тобто сьогодні я роблю це для вас, але завтра насправді це все – для мене.

– 12 років тому у попередній «Ранковій каві» ти сказала, що хотіла б змінити ставлення людини до людини і сприйняття людини людиною. Бо наразі воно більш негативне, ніж позитивне, і люди втратили здатність толерантно сприймати один одного. Твоя думка змінилася?

– Я би залишила відповідь ту саму. Я би дуже хотіла, щоб люди легше могли порозумітися, легше знаходили точки, які їх об’єднують, а не роз’єднують. Це б вирішило тоді питання цієї війни, в тому числі і тих соціальних конфліктів, які виникають всередині України, і просто конфліктів усередині якихось окремих родин.

Я взагалі велика прихильниця теорії соціального ендосимбіозу. Вона з біології перейшла в соціальні науки. У біології є дві такі теорії. Одна, дарвіністська, говорить про те, що види всі еволюціонували, і це відбувалося шляхом «зуби і кігті»: сильніший з’їдав слабшого, виникали ланцюги харчування. Вижили найсильніші.

А теорія ендосимбіозу каже: «Види вижили, тому що вміли колаборуватися, вміли мережуватися, об’єднуватися». Дуже багато науковців переносять цю теорію в соціальний вимір. Більше співпрацюйте, комунікуйте, робіть якихось спільних речей, більше дізнавайтеся один про одного. І це буде рухати розвиток суспільства.

На сьогодні я залишаю це таким дуже важливим кроком. Якби люди про це більше знали, думаю, це би приводило до хороших результатів. Можливо, хтось буде зі мною сперечатися, казати про те, що конфлікти дають новий поштовх і багато чого іншого. Ну, як показує війна в Україні, краще б цих поштовхів у нас не було.

– Який момент в історії ти цінуєш найбільше? 

 – Я думаю, що це буде перемога України, встановлення справедливості. Це буде той момент, і він буде моїм моментом в історії. 

– Що ти зробиш у цей момент?

– Не знаю, у мене немає планів, я їх не будую. Щоб потім не розчаруватися. Аде якщо я буду в Ужгороді в цей день, куплю квіти і піду на Кальварію. І буду, мабуть, плакати.

–Як говорити з дітьми про війну? Чи ти із своїми дітьми говориш,  як вони сприймають оце цей історичний відрізок часу, в якому живуть? 

– Не те, що я з ними говорю про війну, як про війну. А про те, в чому вони живуть. Я прихильниця того, щоб називати речі своїми іменами. Коли мої діти були ще дуже малі, я пам'ятаю перші тривоги, коли ми не знали йти в укриття чи не йти в укриття, але ми йшли в укриття, невідомість лякала. Я знаю, що багато батьків в той момент казали дітям що це грім, феєрверк.

Мої діти відразу знали, що це, наприклад, літак, загроза з повітря, ракета, що потрібно йти в  укриття, знали, що таке дві стіни. Потім вже відповідно у старшому віці вони дізналися більше,  хто здійснив агресію. Мені якийсь час також здавалося, що діти можуть щось не розуміти, але в якийсь момент я почула розмову своєї старшої доньки з її подругою і зрозуміла, наскільки вона переживає, і наскільки вона все розуміє. 

Діти все розуміють, вони зчитуються з наших емоцій. І коли я хвилююся, хвилюються вони. Треба говорити, але з компенсацією на вік, зрозуміло. З трирічною дитиною не будеш так розмовляти, як з 13-річною. Але тим не менше, я їм кажу про те, що їм доводиться жити у війні. Мені, до речі, дуже болить це і дуже прикро, тому що моя донька народилася у 2014 році, син народився пізніше, і виходить, що мої діти не знали мирної України. 

І якщо з донькою я могла поїхати  і до Києва, і до Дніпра, до Одеси, ми багато подорожували. То з сином з питань безпеки – ні. У мене відносно недавно помер дідусь, який був дитиною війни, народився в 1930-му році. Він розповідав про ці жахи війни, як він їх бачив. В якійсь із розмов дідусь говорив про те, що йому доводиться усвідомлювати, що його онуки і його правнуки живуть також у війні. І я крізь призму слів дідуся також це якось інакше почала сприймати, що дитинство фактично моїх дітей пройшло у війні.

Тобто вони мирної України, на жаль, і не знали. Загалом, навіть в межах своєї громадської діяльності, і в Коаліції 1325, в інших організаціях, намагаюся, щоб і в Україні, і в Закарпатті, зокрема, було більше класів безпеки. Щоб ми могли навчати дітей взагалі ідентифікувати безпекові виклики: воєнні і невоєнні загалом. Бо це от один із елементів турботи про себе. 

– Якщо говорити про небезпеки інформаційного самообману, оскільки є не тільки російська пропаганда, та, і українська теж. Як її сприймати, ті самі три-чотири тижні війни, чи позитивні справи на фронті? Чи все-таки треба подавати об'єктивну інформацію, яка вона є? 

– Звичайно, неправда загалом може бути рятівною, але лише в дуже короткостроковій перспективі. Якщо взяти «три-чотири тижні – і все закінчиться», з точки зору того, що не було паніки серед населення, це була оця рятівна неправда. Але в довготривалій перспективі неправда має болючі наслідки, бо люди розчаровуються, знижується рівень довіри загалом до інформації. Краще перевіряти ту інформацію, яку отримуємо, не вдаватися до неправдивої пропаганди, тому що в довгостроковій перспективі це призведе тільки до єдиного ефекту: населення не буде довіряти власній державі, владі і суспільству загалом. І не вестися на загальні такі популістичні речі з приводу того, що все дуже швидко мине. У цій неправді що приваблює найбільше? Те, що це знімає з нас відповідальність. У нас все виходить, все класно, хлопці там, я можу зараз пити каву тут, тому що все класно.

Ні, ми маємо розуміти, в дорослому контексті , що війна – це відповідальність кожної і кожного в цьому суспільстві. Що би ви не робили: чи ви прибираєте, чи навчаєте, чи лікуєте, чи воюєте. Що би ви не робили, це відповідальність кожної дорослої людини. І, звичайно, в цьому сенсі величезну роль грає держава і ті, хто ухвалюють рішення.

І дуже важливо, щоб, наприклад, налагоджувалися інституційні форми, де люди можуть ставати от такими дорослішими і відповідальними за війну. Тобто треба більше майданчиків відвертої розмови про те, що нам потрібні ваші благодійні внески. Не просто, коли вам стало шкода якийсь конкретний підрозділ і ви кинули туди 220 чи 20,000 грн, а системно з кожної зарплати донатьте в якийсь підрозділ чи на якісь потреби. Системно допомагайте комусь, системно відвідуйте поранених в госпіталях і в лікарнях, бо це потрібно, бо немає їх кому відвідувати, наприклад, і так далі.

Тобто з дорослими людьми треба говорити дорослою мовою, нагадувати їм про цю відповідальність і створювати такі можливості. Наприклад, з бізнесом треба говорити і казати: ви заробляєте гроші, але, будь ласка, зробіть ваш вклад до волонтерів, до громадських організацій. Чи ви допомагаєте, наприклад, пораненим в госпіталях тим, хто реабілітується на території Закарпатської області. Називайте конкретно цей фонд, ваш вклад, яку суму публічно це називайте, прозоро це називайте. Оце називається дорослість і доросла відповідальність в умовах війни.  Ми будемо розуміти, що то тоді, коли це відбудеться і допоки у нас вистачить сил. 

– Коли ти розповідаєш про ґендер зараз, людей ще щось лякає чи вже ні? 

– Я не знаю. Думаю, що різні люди по-різному реагують. І я ж не те, що ходжу і кажу: дайте, я вам розкажу про ґендер. Якщо є запит, наприклад, як можуть допомогти інструменти гендерної політики в умовах війни, на Закарпатті, в Україні, я пояснюю. Є дуже багато і громад, і людей, яким ці інструменти допомагають.

І насправді те, що ми говорили 10-20 років тому назад про впровадження у нашу дійсність інструментів гендерної політики, війна зараз їх впроваджує. І причому це вже не викликає ніякого супротиву. У нас купа жінок, які перекваліфіковуються і йдуть в сфери, в яких раніше працювали виключно чоловіки, тому що вимога часу: величезна кількість посад звільнилася, частина чоловіків мобілізована, частина чоловіків ухиляється, а комусь треба працювати і в агросекторі, і в енергетичному секторі, і в видобувній промисловості, і туди йдуть працювати жінки. Те саме стосується жінок, які пішли до війська.

Всі роки незалежності України йшла дискусія про те, чи варто жінкам служити в армії. Сьогодні ми маємо понад 70 тисяч жінок, які служать в армії, понад 10 тисяч, які на передовій. Ми одна з найчисельніших армій в світі і одна з армій, яка має найбільшу кількість жінок у своєму складі. І ми вже про це не дискутуємо.

І треба було просто ці інструменти раніше впровадити, ми б тоді не шукали форму, амуніцію і все інше для жінок. Ми б були уже готові. А так ми постійно діємо методом гасіння пожеж. Спочатку довго думаємо, чи то нам треба, а потім, коли воно нам треба, давайте шукати по всьому світу.

Зараз дуже багато ініціатив в Україні, які якраз стосуються гендерної політики, війна трохи змінила гендерні ролі всередині країни. І на це треба реагувати.

Чи є люди, які проти ґендера? Ну, я думаю, так, але якщо їх запитаєш, що це, вони певно не будуть знати. До речі, в російській федерації одна з тез пропаганди: вступите у ЄС, у вас з'явиться гендер. Якраз ґендерна ідентичність або ґендер - це те, що у вас уже є. Людина соціалізується. Цей процес не пов'язаний  з ЄС. Але от бачите, для російської федерації дуже важливо, щоб оці ці елементи недискримінації, людиноорієнтованих підходів, ґендерних підходів не заходили в їхню політику.

– Але все-таки жінок не побільшало в політиці українській за час війни. В інших сферах – так, а от політика тримається.

 –То ж виборів і не було. Я і не знаю, чи їх побільшає. Зараз дуже важко говорити про те, якими є настрої українців, українок з приводу того, чи мають жінки заходити чи не мають. Я знаю єдине: значною мірою післявоєнне відновлення багатьох громад в Україні буде відбуватися жіночими руками. Хочемо ми цього чи не хочемо ми цього. 

–Тому що їх залишиться більше?

– Їх вже є більше. У структурі населення України жінок більше кількісно, ніж чоловіків. Другий момент: ті чоловіки, які прийдуть з фронту, потребуватимуть якогось часу, щоб адаптуватися і відійти.

Третій момент: багато чоловіків, які повернуться з фронту, потребуватимуть інклюзивних підходів для працевлаштування. Тобто ми повинні вже зараз підлаштувати наші міста, наші робочі місця, щоб ці молоді хлопці, чоловіки, які прийдуть, їх не просто назвати категорією окремою – ветерани з інвалідністю і давати їм якусь соціальну допомогу, а щоб ми могли цих людей адаптувати в суспільство. Щоб вони могли жити своє щасливе життя, працювати і бути самозарадними.

На сьогоднішній день це неможливо. А ті одиниці людей, які прагнуть це зробити, роблять це силою над зусиль. Якраз це повертає нас до тої ветеранської політики, чи будується вона в нас на засадах поваги і гідності до ветеранів і військових. Тому так, значна частина у відновленні та відбудові – це будуть жінки, які змушені будуть задавати тон багато в чому.

Велика кількість жінок сьогодні вже в Україні залишилися самотніми або одинокими матерями або соломатерями, тому що втратили своїх партнерів. І вже на сьогоднішній день дають раду своїм родинам і багато чого іншого. Тому, буде просто нерозумно випускати такий ресурс і не пускати їх в органи ухвалення рішень, у владні структури.

Я взагалі раджу всім людям: подивіться на склад виконкомів своїх рад. Як багато там жінок, і які рішення першочергові приймають виконкоми тих рад, тих громад, в яких ви живете. От про що вони зараз приймають рішення? Про що вони взагалі мислять?

Часом, коли я аналізую рішення деяких виконавчих комітетів чи навіть рад, тих чи інших територіальних громад, і дивлюся на реальні запити жінок: приїдьте і зробіть в нашій громаді освітлення, або зробіть доступну медичну допомогу, класи безпеки і так далі.

Я завжди задаю питання: "А як же ж реагує виконавчий комітет органу влади ваш громаді?" І дуже часто там переважно чоловіки або 100% чоловіки, які вирішують якісь такі геополітичні завдання. Тобто вони контактують з якимись громадами, встановлюють зв'язки, прописують міста-побратими, визначають якісь межі, кордони, ще щось там, говорять про те, які напрямки туризму, крафтової продукції будуть розвивати і так далі.

З одного боку, ніби це важливо, але чи це відповідає тим запитам тої громади, де живуть ці люди?  Тому я не кажу, що має бути більше чи менше жінок чи чоловіків. На рівні ухвалення рішень мають бути ті люди, які найбільше розуміють і відчувають ритм розвитку тої громади, де вони ухвалюють ці рішення.

 –Які три речі тобі потрібні для щастя?

–Зараз– мир. Раніше, напевно, я недооцінювала значення миру. Здоров'я, також важливе для щастя. І освіта загалом. Зараз помічаю в деяких людях дуже багато невігластва і неуцтва . І мене це бентежить. Наприклад, те, що можуть прийматися дуже некомпетентні якісь рішення, політичні чи будь-які інші. Багато людей не можуть оцінити причинно-наслідкові зв'язки тих чи інших дій, або своїх власне дій. Тобто невігластво і неуцтво загалом, некомпетентний підхід в багатьох моментах. Мене це дуже не те, що дратує, мене це дуже бентежить. Це ризик досить серйозний, бо оце неуцтво і невігластво дуже пов'язане з наявністю критичного мислення. Якщо йдеться про великі масштаби, це дуже позначається на суспільному розвитку. Але тут, до речі, варто згадати слова Шевченка. От ми його дуже в Україні недооцінюємо, мені здається.  Тарас Григорович у своїй поемі “І мертвим і живим і ненародженим…”, у принципі, все дуже гарно сказав. Рекомендую перечитати.

І взагалі, коли у нас – українок чи українців – немає відповіді на ті чи інші питання, я б рекомендувала перечитувати Кобзар. Тому що це однозначно пророк, який дав нам відповіді на всі питання. Які ви мені сьогодні задаєте, і які дуже часто українки і українці задають собі в часі цієї війни.

–Ти знайшла там якусь відповідь на свої запитання, наприклад?

–Так, дуже, дуже багато. Власне, «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь» Мало читають люди, треба більше читати. Це і когнітивні можливості покращує, і мовленнєві. І загалом дає широту бачення і світогляду. 

– Чи маєш ти час зараз читати і, можливо, якісь книжки порекомендуєш? 

– Не маю так багато часу, якби я хотіла справді, але намагаюся всюди і де можу, читати з телефона чи просто книги із собою брати. Це важливо. 

–Книги, які могла б порекомендувати?

– «Кобзар», просто перечитайте Кобзар. От якщо без жартів, я свого часу, перебуваючи за кордоном, бачила як багато етнічних українців багато знають такої поезії Шевченка, яку ми не знаємо. А ми тут так ніби, піджартовуємо: «мені 13-й минало» або « як умру, то поховайте» .Але насправді там дуже глибокі рядки. Тому серйозно рекомендую читати «Кобзар».

Я все-таки людина, яка дуже небайдужа до жіночого руху, тому рекомендувала б класику української феміністичної літератури. Читайте Лесю Українку, “Касандру” і “Бояриню”. Перечитайте, дуже важливі твори, як на мене. Читайте Ольгу Кобилянську, “Царівну”. Зараз читаю “Жіночі постаті в історії України”, книга, яка  відносно недавно вийшла, я її перечитую час від часу. Ніяк не можу дочитати. У мене просто немає такого, що взяла і прочитала. Тобто беру книгу, а потім ще іншу. Можу зараз читати дев'ять книг. Але вони невипадкові, якось з'являються, одна одну доповнюються, можуть бути різні. 

Якийсь час не можу дочитати Голду Меїр “Моє життя”. Видатна жінка, життя якої пов'язане з Україною. І от цікаві там паралелі проводжу з Україною становлення держави Ізраїль в контексті війни. 

Я ніколи не читала якусь книгу з рекомендації. Це має бути дуже індивідуально. Якщо вам щось зайшло, якщо ви щось відчули, спробуйте експериментувати, але книги важливо читати. 

– Чому ти не п'єш каву? 

Я народилася в Ужгороді, все життя тут. Не знаю, чому я не вживаю каву. У моїй родині всі люблять цей напій. Мій чоловік не може жити без кави. Але для мене дуже важливо, щоб ужгородці насолоджувалися кавою, тому що мій ранок – це ранок, коли я йду Ужгородом і відчуваю аромат кави. І вранці я відчуваю запах кави, яку п’є мій чоловік. Але сама каву не вживаю. Якось не мій напій, напевно, не знаю.

– А є в тебе якийсь ритуал? Наприклад, у нашій редакції – кавовий. І ми теж любимо йти і спостерігати за рухом у кав’ярнях або сидіти пити кавуі  спостерігати. Маєш ритуали, які тримають трохи? Чи тобі їх не потрібно взагалі? 

– Ритуали взагалі потрібні. Тому що це те, що впорядковує життя. Особливо в часі війни це має бути. От ви маєте знати, що ви робите кожного ранку чи що ви робите кожен четвер. Це те, що буде вас заземляти.

Але я не можу сказати, що я маю отакий ритуал, тому що сама по собі я людина досить гнучка і можу багато що змінювати. Є хороша така теза моїх подруг про мене, що мій ритуал - це не мати його. Тобто кожен день починати, не знаючи як. Можливо, в цьому є якийсь сенс.

Ірина Бреза, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: альпінарій, Ужгород

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитися і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві.