Ранкова кава з Крістіаном Шкіряком

До семи років наш співрозмовник не говорив українською. У родині Крістіана Шкіряка розмовляли угорською, сміялися з угорських коміків і готували запашний чірке паприкаш. Українську Крістіан почав вчити у першому класі школи і сьогодні він вільно говорить обома мовами. А також вже кілька років пояснює угорцям, що насправді відбувається в Україні. 

У 2022 році Крістіан Шкіряк озброївся мобільним телефоном і почав боротися із орбанівською та кремлівською пропагандою. За цю діяльність він отримав премію імені Джона Веслі, яку йому вручив пастор Івані Габор - людина, яка колись вінчала Віктора Орбана і хрестила його дітей, а згодом стала одним із найпослідовніших його опонентів. 

Чому кремлівські наративи так легко прижилися в угорському суспільстві і що змінилося в Будапешті з новою владою? У «Ранковій каві» говоримо з Крістіаном Шкіряком про те, що нам, українцям, варто знати про угорців, щоб їх зрозуміти. І про те, чому жодна інформаційна кампанія не замінить звичайного людського контакту.
 

- Ви волонтер, учасник Майдану, громадський діяч, борець з пропагандою. Яке визначення вам ближче?
- Ви знаєте, вже стільки цих ярликів на мене наклали, але насправді це громадська діяльність. Я не політик, не учасник політичного життя в Закарпатті, я розповідаю правду про угорців і правду про нашу державу для угорців.

- А ви себе як ідентифікуєте: як угорець чи українець?
- Я знайшов золоту середину, щоб не образити нікого і не залишити у собі якийсь внутрішній конфлікт. Я – український угорець, громадянин України, етнічний угорець. Знаєте, був би я Миколою або Василем, було би простіше. А так, коли ти кажеш Крістіан, то дуже складно сказати, що ти кровний українець. 

- Але прізвище Шкіряк – українське. 
- Так, тому що походження угорське в мене від мами. Якщо б я залишив собі її дівоче прізвище, то точно б вже українцем би не був. Був би Гофман Крістіан. 

- Які угорські традиції лишилися у вашій власній родині ? Як ви їх підтримуєте?
- Вони як і були, слава Богу, так і залишаються. Я народився 24 грудня і зараз вже у більшості вірян нашої країни – це Святвечір. А раніше Святвечір 24-го грудня святкували виключно римо-католики. І тому ці традиції релігійно-сімейні, я би так їх назвав, залишались завжди. Це традиції, починаючи від того, з чого ми сміємось у родині: зі старих угорських коміків, ще до 90-х років, і з сучасних. І закінчуючи стравами традиційної угорської кухні. Якщо я хочу поїсти угорської їжі, просто зателефоную своїй мамі і питаю в неї: «Можна я до тебе прийду на обід?»

- Які страви готує мама ? 
- Ой, від традиційних голубців, фаршированого перця і до лоці. Моя мама робить лоці з курячого м'яса або з телятини, це такий особливий, кошерний лоці. А найулюбленіше  – це чірки паприкаш – гуляш із курки. Як правило, угорці роблять його із стегна, але моя мама робить його із філе. Це такий соковитий, наваристий гуляш, туди обов'язково йде перець, паприка, без якої будь-яка угорська страва втрачає свою угорську ідентичність. 

- Ви очолюєте громадську організацію «Українські угорці». Чому саме громадська діяльність вас зацікавила і який її напрямок?
-  Так, я заснував її зі своїм товаришем, військовослужбовцем, у 23-му році. 
Це було рішення, побудоване на певних враженнях, інсайтах, ситуаціях і на тій інформаційній політиці, яка, на жаль, останні 16 років, до квітня місяця цього року, продовжувалась в Угорщині. І також на моєму особистому досвіді, як угорця, який може себе одночасно називати і жителем Бучі. На жаль, трансляція російської пропаганди була дуже  потужна і впливала на моїх братів і сестер угорців тут, в Україні, так і на моїх братів і сестер в Угорщині.
Я не чув ніякої зрозумілої комунікації з боку представників угорської спільноти тут, в Закарпатті. І тому вирішив почати з мобільного телефона: знімати себе і розмовляти рідною мовою, розказувати про свою ситуацію, як бучанця, закликаючи до консолідації. 

-  Рідною мовою, угорською? 
-   Так, так. До семи років я абсолютно не розмовляв українською мовою, допоки не пішов в перший клас, у школу ім. Т.Г. Шевченка, де відбулася така лагідна українізація. 

-  Я знаю, що повномасштабне вторгнення ви зустріли у Бучі, власне, де тоді жили, працювали. Розкажіть про цей день. 
-   23-го лютого, ввечері, я розмовляв з своїм добрим товаришем, фотографом Віктором Дьоміним про те, чи буде війна, і якщо вона буде, то чи стане це пробудженням, ренесансом для українських митців. А потім подивився, чомусь так сталося, на Discovery документальний фільм про протитанкові засоби. Наступного ранку прокинувся о 5:40 не від вибухів, а від угорських слів, не зовсім цензурних, від мого брата. Це був дев'ятий пропущений дзвінок.

Поруч з моєю квартирою недалеко будинок мого брата, теж у Бучі, і ми знаходились на 2,5 км від Гостомельського аеропорту. Він був ціллю номер один для росіян і кількість атак і тої військової потуги, яку вони направили саме на Гостомель, була чи не найбільшою. 

Я прокинувся від слів свого брата: "Ну, чувак, прокидайся, війна почалася". Ці перші 30 секунд мені здалися сном. Я навіть вибіг на балкон ще у піжамі, а там – туманний сосновий ліс, і вибухи, я так простояв секунд 10 і думаю: «Боже, який реалістичний сон». А потім вмикаю телевізор, а там пряма трансляція з-під  Борисполя. І ти вже розумієш: сталось те,  чого всі боялись. Брат вже на той момент відвіз свою родину, моя дитина і на той момент дружина, теж вже були на Закарпатті. Ми залишились вдвох з братом. У Бучі з надією на те, що зможемо взяти участь у гуманітарній допомозі чи у координації, чи, можливо, у протистоянні, але цього не сталось, на жаль. Ми майже дві доби витримали, а після цього пропали всі комунікації з зовнішнім світом. У першу ніч ми бачили як кожні півгодини наші війська займали Гостомельський аеропорт, потім росіяни знову якийсь десант висадили, – події змінювалися дуже динамічно. Наступного дня ми вже вирішували, як ми будемо виходити. І зробили це вчасно.

Історія, як ми вийшли з Бучі з братом, дуже епічна. Ми мали серйозний спір на одному повороті. Виїжджали на автомобілі, але Буча фактично була порожня, цивільних автомобілів вже майже не було, ми нічого не знали, що і де відбувається. Я казав: «Давай наліво через Стоянку», а брат сказав - давай направо через Ворзель. І у той момент, коли ми сперечались, якимсь дивом на секунду пробився мобільний інтернет, і я у Телеграмі побачив, що у Ворзелі вже на околиці росіяни. Я кажу, що це ж абсолютно абсурдна ідея зараз виїжджати через Ворзель. Брат відповів-: «Малий, я старший, я зараз так відчуваю, ми йдемо через Ворзель». Я чомусь повірив його інтуїції. І в принципі правильно зробив: ми потім дивилися сюжети про той день – через метрів 700 від повороту на Стоянку стояв російський БТР, який розстрілював всі цивільні автомобілі. На щастя, інтуїція мого брата неперевершена і по сьогоднішній день, вона врятувала нам життя. 

-   Після того як ви вийшли, з вами зв'язалися журналісти?
-   Так, якимось чином дійшла звістка, що є угорець, виїхав з Київської області, з Бучі. Хоча тоді вона ще не мала тієї трагічної слави. Але угорським медіа було цікаво , щоб я дав коментар. Так, мій коментар 30-хвилинний в Zoom, складався з двох частин: 2 хв я говорив про те, хто я і звідки я виїхав, і що там відбувалось, а наступні 28 хв я просив і закликав угорське суспільство до консолідації, до протистояння військовому злочинцю Путіну, який напав на Україну, про всі можливі методи санкціонування на той момент проти Росії. Це такі були заклики до угорського суспільства з розповіддю про передумови цієї агресії, коли Росія напала на нас ще в 2014 році, окупувала Крим. Тобто все так, як воно є в реальності.
І, на жаль, коли вже вийшов сюжет, я побачив, що дві хвилини вирізали, де я розказую про те, що я християнин, етнічний угорець, і от я виїхав з Бучі і зараз я у безпеці, в Закарпатті. На цьому моменті мій коментар обривається і наступна частина сюжета про те, що Угорщина розпочала свою наймасштабнішу гуманітарну місію на території Закарпаття і закарпатським угорцям доставляє неймовірну кількість гуманітарної допомоги, тоннами. І це, власне, виглядало так, як ніби я жертва. Я угорець, який був там у Київській області, там були дуже страшні події, але на щастя я вже в безпеці вдома, в Закарпатті. І ось тут мені «на допомогу приходить Віктор Орбан», який допомагає угорській спільноті в Україні під час цього жахливого, незрозумілого конфлікту. Ще тоді в угорському телебаченні це не називали СВО, а потім уже почали. Тому так, це виглядало як я жертва.

Тут я зупинився на секундочку і задав собі питання: «А чи все нормально? А чи це має бути так? Чому мій голос не хотіли почути? Чому я не є релевантним? Я тільки потрібен для того, щоб пожалітися і показатися жертвою?» 
 

-    Ви жертва тому, що ви угорець? Чи українець?
-    Я просто жертва цієї війни, невинна жертва, яка взагалі не розуміє, що відбувається, а оці брудні політики і наддержави між собою щось пробують вирішити на території держави, де я проживаю. Це такий класичний хід пропагандистів. Абсолютно! Я зупинився і запитав себе, чи все нормально. В принципі, одразу ж і відповів - НЕ нормально. І це центральний телеканал, державний, угорський, найбільший. 

На сьогоднішній день, слава Богу, такої інформаційної політики немає, але тоді це мене просто вибило з колії. Потім одразу появилась, до речі, новина про те, що Угорщина єдина країна, яка затримує рішення стосовно санкціонування Росії і блокування для неї SWIFT переказів – у перші дні війни було це важливе рішення  санкційне фінансове проти Росії. Всі європейські країни підтвердили свої наміри і підтримали це рішення. Угорщина – ні.

І тоді було моє перше відео угорською, де я закликаю угорців: «Будь ласка, скажіть керівникам своєї держави про те, що потрібно такі рішення підтримувати, нас вбивають, на нас напали і нам потрібно зараз економічно будь-якими методами можливими цивілізованими і військовими у тому числі зупинити агресора. Я дуже сильно вірю в це». Я щиро вірив, що ще на початку війни, після пережитого мною, буде якесь єднання і була щира віра, що щось зміниться. Але ні. Тому я почав комунікацію з такого звернення і поступово, час від часу, коли щось абсурдне, скандальне появлялося, я як просто етнічний угорець, який проживає в Бучі пояснював все.

-  Фактично, ваша особиста історія і боротьба з пропагандою, від якої ви, власне, і постраждали, вона привела вас до того, що ви отримали премію імені Джона Веслі за боротьбу з пропагандою. Хочу поговорити про це. Ваша думка, що є найбільш ефективним шляхом боротьби з пропагандою?
-   Найефективніше з того, що я бачив і що працює без будь-яких перешкод і, що найважливіше, без фінансових вкладень: мобільний телефон і бажання себе знімати. У півтора хвилинному відео форматі Reels можна розказати про ту реальність, яку ти бачиш, або навіть, можливо, показати примітивно. 

А ще найефективнішим було те, коли угорці їхали далі Закарпаття і приїжджали до мене у Бучу. Були люди, яких цікавило, що відбувається, але вони сумнівалися – а точно у вас це відбувалось?  «Привіт, Крістіан, – писав мені знайомий. – Я Міклош, з Будапешта, і хочу приїхати до тебе. Якщо ти можеш приділити мені півгодини і поводити мене по Бучі, розказати як було». І я лишав роботу і водив його містом, це було найефективнішим. Люди поверталися з однозначними враженнями і вони ставали тими «рупорами», які мовили далі. Вони повертались в Угорщину і я бачив, що ці люди потім вступають у комунікацію, інформаційну комунікацію у коментарях, у діалог.
Мені трошки легше боротися з російською пропагандою було в Угорщині, ніж, наприклад, росіянам боротися з російською пропагандою в Росії. Тому що росіяни, вони використовують одну інформаційну у декількох варіантах.

А «Фідес» і наближені медіа, а донедавна це було 85% медіапростору, подавали пропаганду шаблонним варіантом. Я перевіряв чотири видання і там буквально два слова відрізнялося в їхніх інформаційних повістках. Це була шаблонна подача: от українці – «нацики» і цей рядок рерайтили і переписувало багато медіа.

Або деякі відео, що набирали по-півмільйона переглядів, приміром коли Орбан оголосив посилений захист угорської критичної інфраструктури через загрозу з боку України, мовляв українці можуть атакувати критичну інфраструктуру. І тоді я вийшов на «Бам» і просто зняв відео: «От дивіться, це Ужгород, а там ви. А ми тут проживаємо і боремося, ми справді захищаємо свою критичну інфраструктуру від російських терористів, які тероризують саме цивільне населення. А ви наші сусіди». Це були банальні, прості пояснення, вони поширювалися лідерами думок в Угорщині, блогерами, в яких по півмільйона підписок. І вони кажуть: «Вау, це настільки просто і зрозуміло! От, дивіться, чувак просто в Закарпатті став і розказав вам за дві хвилини, чому вам не варто піддаватися цим інформаційним провокаціям».

І мені здається, я вніс свою малесеньку лепту до пониження градусу цієї температури між Україною і Угорщиною. І що найбільш символічно, я отримав премію, яку видає школа імені Джона Веслі. Це така ціла родинна інституція, на чолі якої стоїть пан Івані Габор. А пан Івані Габор був духовним наставником Віктора Орбана протягом 15 років, до моменту, поки вектор його політики не змінився. 

-  Оце історія! 
-  Так, це священник, який вінчав Віктора Орбана, хрестив його дітей. І він пішов в тотальну опозицію, я вже не пам'ятаю конкретно в якому році, але здається, починаючи з кінця 90-х, коли «Фідес» почав набирати силу. Це людина-опозиціонер і це духовний наставник в минулому Віктора Орбана. І от він приїхав до мене в Бучу, щоб нагородити мене за боротьбу проти російської пропаганди і за боротьбу проти пропаганди Віктора Орбана.

-   Дуже символічно і неочікувано. Як ви думаєте, чому російська пропаганда знайшла такий відгук у людей?
-   Мені би не хотілося думати, що угорці справді думають, що тут вся країна хоче на них напасти. Я все ж таки хочу думати, що це спланована акція, продумана пропаганда. 
Кремль все ж таки за допомогою своїх методичок знайшов ту точку дотику з угорцями, з тими політиками, з якими вона змогла перевернути угорське суспільство проти нас, у думках чи у світогляді.
Це сталося з 14-го року, після контракту щодо будівництва другої атомної електростанції – Росатом повинен був профінансувати ПАКШ-2. Це економічний проект, в якому орбанівська влада заручилася підтримкою і це було відправною точкою. 2014-й, на мою думку, став переломним моментом, у тому числі для мене. Це було моє пробудження як свідомогогромадянина України. Я був на Майдані.

-   То ви бачили його зсередини, фактично? 
-  Абсолютно. Я навчався в університеті, в якому ректор був трошки наближений до тодішньої системи Януковича. І нас попереджали: не дай Бог когось побачимо на Майдані – будете мати проблеми.
І це, знаєте. були такі підліткові гарячі емоції, у тому віці хочеться йти проти чогось, проти несправедливості. Коли побили студентів, я бачив цю новину і думав: «Боже, та я ж такий самий студент, я теж учасник цього. Теж міг бути там, теж хочу в Європу і мене теж могли побити».

А на наступний день ти виходиш – 30 листопада і 1 грудня – і весь Майдан заповнений, люди на автомобілях сигналять, виходять транспарантами «Вставай, Україно, вставай» і ти бачиш це всенародне невдоволення. У мене була щоденна програма: після пар йти на Майдан, зайти у палатку до тих і до цих, привітатися, запитати, що потрібно, можливо там чимось підтримати. Потім патрулювання, у тому числі і нічні. І так далі до найгарячіших днів, 18 - 22 лютого 2014 року, коли коли я пораненого «беркутівця» ніс в пункт медичної допомоги самооборони Майдану. Це були дуже змішані емоції, коли ти розумієш, що в принципі той «беркутівець» теж є представником твого суспільства. Просто зараз він працює на систему, яку треба зупинити і розрушити. 
Тому це було свідомим пробудженням. Окей, я угорець, у мене інша рідна мова, інша ідентичність, походження, але я є частиною українського суспільства, маю вплив на його життя.

-   Але давайте повернемось до Угорщини. Ви в одному інтерв'ю говорили про те, що навіть ще цієї зими 26-го року понад 80% інформації у ЗМІ мала ознак  орбанівської чи «фідесівської» пропаганди. Зараз ситуація змінилася. Як зараз ЗМІ висвітлюють роботу влади в Угорщині і україно-угорські стосунки? 
-  Зараз однозначно набагато прагматичніше. Нічого подібного, як за часів Орбана зараз вже немає. Ну, можливо, дуже ідейні «фідесівці» найщиріші і найвірніші залишаються при своїй думці. Ми ж пам'ятаємо білборди у Будапешті, по всій Угорщині з Зеленським і з Питером Мадяром, золотими унітазами і з купою всяких теорій, мовляв, Україна купила владу в Угорщині, і ця влада вислуговується. Цього всього немає, зараз є прагматичні конструктивні стосунки між двома міністерствами закордонних справ.
Є безперервна робота, до якої залучають і громадськість, і представників тої ж закарпатської спільноти, угорської спільноти в Україні. Вже немає звинувачень, вже є якийсь конструктив. Ми чуємо про те, що для Угорщини, як і для НАТО, і для Європейського Союзу, Росія є загрозою. Ми чуємо з Угорщини, що Росія є загрозою для угорської спільноти. Це розворот на 180° в порівнянні з тим, що було, так є залишки інформаційного впливу. Потрібен час налагодити культурне співробітництво, політичне, транскордонне, на рівні громадських організацій. Точки дотику, ці мостики тепер починають будуватись після того, як вони були вщент розбиті.

Фактично передвиборча компанія «Фідес» була побудована на ворожому образі України – нічого більше не загрожувало Угорщині, окрім України. Зараз вже такого, звісно, немає і зараз треба спокійно, конструктивно писати нову сторінку угорсько-українських відносин.

-   Ви вже казали про те, що одним з дієвих способів контрпропаганди є живе спілкування, коли люди приїжджають і на власні очі бачать, чують інформацію зрозумілою мовою, у вашому випадку – угорською. Як ви думаєте, які найбільш поширені міфи про українців є в Угорщині? А потім перейдемо до міфів про угорців в Україні.
-   Кремль дуже гарно виписав «притісненія національних мєньшін», прав російської національної меншини, якої в нас, на щастя, немає. У нас є русифіковані українці. І дуже гарно знайшли ті патерни, в які можна було інтегрувати угорську проблематику. Мовляв, дивіться, українці «проштовхують» свій мовний закон і відсувають на задній план мову національних меншин. А далі вистачало одного кадра якоїсь смолоскипної ходи у Береговому від націоналістичних організацій.

Ця комунікація між українськими націонал-соціалістично налаштованими громадянами і угорським суспільством підживлювалась Кремлем, який вкладав у це неймовірні кошти – щоб там десь хтось церкву помалював, якийсь придурок пошкодив історичну пам'ятку і втік, щоб це хтось висвітлив, - це суцільна  провокація. Чи потрібно ще щось для того, щоб ці пазли вклались у той образ українського «нацика»? Але ці маленькі ситуації абсолютно не мають загального підґрунтя. Інша сторона: угорці – сепаратисти, які хочуть розколу і від'єднання Закарпаття і приєднання до Угорщини.

-  Тобто те, що угорці хочуть відділення Закарпаття і приєднання Закарпаття до Угорщини – це перебільшення?

-   Це міф, який розганяє російська пропаганда. Я не хочу угорців в Закарпатті ділити на категорії, але є такі, як я, що вільно спілкуються українською. А є ті, що прожили життя у своїй бульбашці. Весь сервіс, все твоє оточення і твоєї дитини, котра ходить в угорськомовну школу, угорськомовне. Ці люди менше інтегровані в українській суспільство. Зрозуміло, що вони були більш вразливими ці останні 16 років до проявів російської пропаганди, яку чули 24/7 через угорське телебачення в Україні. Навіть локальні медіа деколи ретранслювали російські наративи. І от ти отримуєш інформацію з тих центральних телеканалів, де чувак із Бучі розказує, що він вже приїхав на Закарпаття і у безпеці. 

І наступний сюжет: Орбан дає гуманітарну допомогу. Все, що доброго з тобою стається, це – Віктор Орбан. Громадянство угорське повернув тобі Віктор Орбан. І найбільша маніпуляція – школу, садок відремонтували не угорські платники податків, а Віктор Орбан. Відрізок дороги від села до села відремонтував хто? Віктор Орбан! У тебе з Україною нічого не стається позитивного, у тебе все хороше пов'язане з Віктором Орбаном. А Віктор Орбан останні роки тобі вштовхує в голову, що українські «нацики» погано ставляться до угорської національної меншини, вони «порушують права», вони «просто зневажають угорців». А тобі в принципі не треба йти і питати українців: «А ви нас, справді, не любите?» Ти навіть не запитаєш, тому що ти не знаєш українську мову, а по-друге у тебе вже є складена картина з телебачення і з засобів масової інформації, які просто транслювали російські наративи.

-    Щоб закрити тему з пропагандою, я ще хочу запитати вашу думку,  що має зробити Україна для етнічних угорців, щоб вони розуміли – вони живуть в Україні. 
-   Це дуже двостороння історія, тому що ця інформаційна політика віддалила державу від спільноти. Я не кажу про ту частину спільноти, яка інтегрована, спілкується з киянами, харків'янами, підтримує військових, сили оборони. Це інша категорія.  
Я кажу про тих, хто підростав, виховувався політично і у всіх інших планах на угорських медіа останніх років. Це дуже сильно нас віддалило. Потрібна відкритість угорського суспільства до держави і потрібне розуміння, що це все було неправдою. Це не станеться одразу і це не станеться зі старшим поколінням. Ми його, напевно, в тій чи в іншій мірі інформаційно втратили.
 Треба йти обов'язково через молодь, це все що у нас залишається. Молодь, яка зараз навчається в угорськомовних школах, в університетах, у Берегові та Ужгороді, де теж є вивчення угорської мови. Необхідне інформаційне, культурне зближення. Нам треба, щоб кияни-студенти приїжджали і були поруч із угорцями, жителями Будапешта, спілкувалися, ділились думками у різних форматах. Тобто щоб і тут була присутня влада.

-   Класна ідея, мені дуже подобається. Тому що я особисто не можу похвалитися великими знаннями про Угорщину. Я знаю трошки про кухню угорську, трохи знаю про Будапешт, приміром, я розумію, чому на набережній Дунаю стоять черевики, я знаю історію цієї інсталяції. І, в принципі, на цьому мої знання обмежуються. А я хочу знати більше. Що сучасним українцям треба знати про Угорщину, щоб цю країну зрозуміти, полюбити і бути з нею партнерами?
-  Угорці до сьогодні несуть в собі, на жаль, травму історичну - травму Тріанону 1920 року, коли після Першої світової війни країни Антанти своїм рішенням 2/3 території тодішньої Угорщини розділили між Румунією, Чехословаччиною, Австрією, Польщею. І при цьому вони дуже горда нація, яка у своїй мові використовує максимальну кількість автентичних виразів. От наприклад: у всьому світі смартфон називають «смартфоном», ми в Україні кажемо in English smartphone. А в Угорщині це буде okostelefon, тобто «розумний телефон».
Це дуже горда нація, яка дуже-дуже береже свою ідентичність, свою культуру навіть там, де закінчуються її кордони. Це потрібно поважати і до цього ставитися з розумінням – не бачити у цьому ніяких сепаратистських нахилів, а бачити у цьому культурне збагачення нашої держави.
І ще. Я ще більшої сили, як особистий людський контакт не бачив. Той же Івані Габор, благодійник, попри фізичні обмеження руху, йому важко ходити, він ходить з палицею – проїжджає дорогу з Будапешта до Миколаєва, щоб привезти гуманітарну допомогу. А я питаю: «Так, а навіщо ви таку дорогу робите? Така поважна людина, номер один благодійник Угорщини?» Відповідь – немає кращого за людський контакт. Це міняє абсолютно все.
 

-  Крістіане, ваша організація ще допомагає військовим, знаю, що ви спілкуєтесь з військовими. Чи багато угорців зараз захищають Україну?
-  Давайте так: це етнічні угорці, вони громадяни України і вони виконують свій громадянський обов'язок. Етнічних угорців між 500 і 700 осіб на даний момент служить. Знаємо точно, 120 воїнів вже віддали життя, вічна слава їм і честь за це. І є угорські добровольці, які не є громадянами України, а є громадянами Угорщини. За що, в принципі, їм світить кримінальна стаття: в Угорщині згідно з законодавством, є єдине законне іноземне збройне формування, в яке може вступати угорець – французький іноземний легіон.

-   Як думаєте, у війську піднімаються такі питання між військовими, мовляв я українець, а ти хто? Чи вони не торкаються цих тем?
-   Ті угорці, угорські захисники, етнічні угорці, з якими я спілкувався, вони наголошують на тому, що на війні, на нулі, в окопі, в бліндажі закінчуються всі міжетнічні ворожнечі і мовні питання. Залишаються люди. Можливо, з різними історіями, з різними рідними мовами, але один з одним пліч-о-пліч стоять.

-  Як ви думаєте, що нам треба зробити українцям і угорцям для того, щоб завтра бути партнерами і добрими сусідами? 
-  Нам більше треба бути разом, більше бути поруч. Зараз нас розділяють кордони, та ментально, духовно, ціннісно ми зараз одна європейська родина, всі наші держави зараз стоїть на щиті Європи. А на практиці цього немає. Ми так само любимо інститут сім'ї, ми так само любимо природу свою, ті ж Карпати, їх так само люблять румунські угорці. Нас дуже багато чого об'єднує, про що ми не говоримо. І про що, на жаль, і політики не говорять.

-  Якби вас попросили назвати три речі, які угорці мають знати про Україну, що би ви сказали? 
-  Факт номер один: ніхто ніколи стільки крові не проливав за європейські цінності, як українці в сучасному світі. Факт номер два: жодень українець не прийме угорця негативно і не розкаже про угорців щось негативне особисто. Факт номер три: українці горді і радіють всім тим етносам, які збагачують українську сучасну культуру. А вона складається не тільки з вишиванок. І це потрібно розуміти і угорцям, і всьому світу – ми різні, ми рівні. І ми зараз єдині, бо у нас єдиний ворог.
 

-У вас є план дій на той перший день, коли Україна переможе?
-  Я говорив ще на початку війни своїм угорським друзям, що дуже-дуже мрію повернутися до мого улюбленого заняття у довоєнний час. Я люблю електронну музику, пишу її і граю в якості діджея. Дуже хочу влаштувати вечірку на Верецькому перевалі, історичному місці, колисці угорської нації, угорського народу. Воно знаходиться від Ужгорода десь за 100 км, біля селища Нижні Ворота. Це місце, де Арпад перейшов Карпати з угорськими племенами, вийшов на цей перевал, подивився на Дунайсько-Тисинську низовину і сказав: «Це буде нашим домом», це було у 895 році. То я хочу влаштувати величезну вечірку на Верецькому перевалі і запросити всіх тих угорців, які докладалися до цієї перемоги, допомагали, підтримували наших військових. Честь і слава цим угорцям, тому що це дуже важко було робити в тих політично-інформаційних умовах, в яких вони жили. Я знімаю капелюха перед ними.

-  Якби так сталося, що ви зустріли Бога. Що би ви спитали у нього?
-  Коли закінчиться випробування? Дай вже нам трошки відпочити.

-  Ви багато кави п'єте?
-  Так.
 

-  Скільки це в день?
-  Я признаюсь – це вже третя.

-  А може у вас є власний рецепт кави?
- У мене він дуже простий – я схиляюсь до арабіки у версії американо, і трошки більше води. В обід або вже після обіду це вже може бути еспресо.

-  Чи є якийсь особливий рецепт кави, яку готують в Угорщині?
-  Є один особливий рецепт, може ви його знаєте. Коли кличуть на каву, але це вже і кава, і до кави можуть бути якісь там 50 г палинки. Але це вже не тільки про Угорщину.

-   Дякую вам дуже за розмову.
-   Köszönöm szépen a beszélgetést. 

Наталія Турчак, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: сквер позаду Закарпатської ОВА

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитися і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві.