Ранкова кава з Ігорем Гайдаєм

Вражати ворога можна по-різному. Однак, коли ти людина з тилу, твоя зброя – це підтримка армії. Публічні люди й журналісти озброюються в тому числі словом, відео, фотографією. Останнє – це саме про героя нашої Ранкової кави. Фотограф Ігор Гайдай говорить до світу своїми світлинами, що розповідають про Україну. Про це із автором ми й поспілкувалися з чашкою закарпатськоїї кави.

• Ігорю, коли ви фотографували Революцію гідності, мали розуміння важливості моменту і що це справді історичні миті?

Не думав, коли фотографував Майдан, що це все так розвернеться. У мене немає стільки інсайдерської інформації. Тоді колективна енергія надихала і здавалося, що це може зупинити росіян. Я не передбачав того, що було далі.

Уже зараз ми знаємо, соціологічні опитування минулих років показали, що українці ставляться до росіян набагато краще, ніж росіяни до українців. Вони – країна, яка з постійно кепкує, сміється з тих, кого вважає меншими й слабшими… Це була закономірна поступова підготовка. На Майдані українці показали, на якому вони боці. Але водночас мені здавалося, що розумні росіяни розуміли, що їм тут нічого не світить. В них був великий вплив на владу. Купа проросійського бізнесу було в Україні, мобільні оператори, тут була ціла мережа. Але Майдан, я думав, вправить мозок.

Не сподівався, що вони такі терористи, які за будь-яку ціну підуть. А виявилося, що Майдан їх ще підбурив, зачепив тим, що у нас є прагнення бути вільними, а вони мають рабську психологію. Кріпацтво в Україні існувало дуже недовго, а там – століттями. І це формує психотип людини.

• Які фото часів Майдану стали для вас особисто знаковими?

Я почав знімати з перших днів. Це було не дуже звично, бо я займаюся проєктами, що мають тривалий час втілення і підготовки. А з Майданом все вийшло зненацька. Я не репортер. Але почав знімати бійки і робити портрети людей, які були зразком свободи. Я назвав цю серію «Обличчя Свободи». Зробив понад 100 портретів.

Вулиця Грушевського стала центром Майданівського руху. І коли там почалися бої, то люди поверталися поранені, втомлені і настрій був такий антикарнавальний, я не дозволяв собі цього зробити [фотографувати. — Прим. Авт.]. 22 січня вбили Нігояна [Сергій Нігоян — учасник Революції гідності вірменського походження, якого вбили одним із перших. — Прим. Авт.]. Того ж дня я знімав на Грушевського. І побачив, що ми можемо захищати свою свободу ціною життя. Ці фото стали для мене знаковими.

• В Ужгороді ви опинилися неспроста і цей візит теж пов’язаний із фотографією. Проте спершу скажіть: чи ви вже бували у нашому місті і яке воно справляє на вас враження?

Бував в Ужгороді, не часто (проїздом), але цього разу зміг подивитися місто. Через людей можна пізнати місто з не туристичної точки зору, не загальновідомі речі, а якісь деталі. Скільки б ти не був, які б екскурсії не були, з людьми краще. І саме так відбулося в мене в Ужгороді.

Я чутливий до води, тут є річка, яка живе своїм життям, вона як дихає. Подобається пішохідний міст – не всі міста з річками мають пішохідний міст, – старовинна частина з фортецею і храмами та дотичність до західної цивілізації. Україна стає дуже кавовою країною, в містах стає все більше кав’ярень, є розуміння просмажки, кислотності, зараз люди розбираються більше. І в Ужгороді це дуже добре відчувається.

• Повернімося до мети вашого візиту. Я знаю, що це пов’язано із вашим, мабуть, найвідомішим фото. На ньому зображений, тепер уже знищений росіянами, найбільший у світі транспортний літак АН-225 «Мрія» та колектив КБ ім. Антонова. Розкажіть, як це фото тепер пов’язане з нашим містом та загалом історію його створення.

Проєкт «Разом.UA» – це колективні портрети людей, що мають спільну ідею. Я працював над ним із 2004 року. Цей проєкт я вже завершив, але все одно мріяв зняти найбільший у світі транспортний літак і колектив бюро Антонова, який його обслуговував. Це була знакова річ. Мені довгий час не вдавалося домовитися із керівництвом бюро з різних причин. Я відчував, що в проєкті крапка не поставлена.

При владі тоді був Янукович і я пішов шляхом, яким ніколи не ходив до цього, я проти такого. Я завжди домовлявся про організацію таких значущих знімків напряму, щоб у задіяних людей була мотивація до створення знімка. Іноді люди хотіли бути залучені до історії, іноді керівникам лестило, що вони могли зібрати і керувати такою кількістю людей. Фото із «Мрією» було складно організувати: привезти людей, вивезти літак…

Я попросив свою знайому лікарку, в якої лікувалися високопоставлені чиновники, передати офіційного листа вище, обґрунтовував це тим, що це корисно для країни, нашої економіки, піару. Тоді вони дали хід цьому листу і дали вказівку керівництву заводу мені посприяти. На подібних підприємствах незацікавлені керівники вміють провалювати все: не кажуть ні, але петляють. Тож це був складний момент, бо я розумів, що вже нікуди звернутися – я вже звернувся до керівництва країни. Одного дня сказав керівництву бюро, що цього разу обов’язково треба зробити фото. Вони відповіли, що немає стільки автобусів, аби перевезти людей. Я почав блефувати, що дзвоню Азарову і він дасть автобуси. Наступного дня автобуси були і мені це вдалося. Вони зривали зйомку до кінця.

Я людина вільної професії, в мене немає зарплатні, щоб отримувати постійні гроші. Тому важко робити постійні донати – в мене є родина і я ставлюся до них бережно. А от завдяки аукціонам є така можливість. Я можу допомогти певним підрозділам чи людям фотографіями, які продадуть.

Зараз ми збираємося це фото і ще декілька інших продати на аукціоні, щоб залучити гроші до відновлення постраждалих на фронті людей.

• Це дуже символічно, як на мене, що навіть після знищення українська «Мрія» продовжує жити та ще й підтримувати українців. Розкажіть трохи детальніше про задум із аукціоном. Яким саме людям, що постраждали від війни, ви плануєте допомогти?

Коли я познайомився із Віктором Петровим (головний лікар реабілітаційного центру в Ужгороді), то я бачив, що він справді зацікавлений у допомозі людям. Люди, чиї інтереси виходять за рамки особистого споживання і особистого добробуту, мені цікаві. Виручені кошти ми спрямуємо на допомогу його реабілітаційного центру, щоб ефективно допомагати українцям, чиє здоров’я постраждало через війну. Допомога тут – це не був вибір саме цього регіону. Це був вибір ідеї, яку я хочу підтримати.

На попередніх аукціонах ми продали фото із цього ж проєкту, де зображений «Азов» і виручені кошти пішли безпосередньо для підтримки цього підрозділу. Тоді я хотів спрямувати допомогу саме на азовців. Тут так само.

Через аукціони я часто підтримую різні напрямки. У 2015 році я вважав, що донатити треба тільки на військове. Мій друг тоді збирав на медицину. Я ж віддав перевагу снайперському спорядженню. Бо якщо не буде чим воювати, буде більше поранених. Кожен з нас був правий по-своєму. Але з часом я розумію, що є й поранені і їм потрібна допомога.

• Ви сказали, що фото літака зробили уже після завершення проєкту «Разом.UA». Це єдина фоторобота, яка стала винятком?

Я до своїх проєктів не повертаюся, вони після завершення існують своїм життям. Але проєкт «Разом.UA» отримав продовження після Майдану. Я сфотографував поліцію – 2000 людей у кадрі, команду, що обслуговувала літак «Мрія», будівельників та «Азов». Це фото постмайданівського періоду, коли я зрозумів, що проєкт я не закриваю, буду поповнювати знімки, щоб більш ретельно підходити до сюжетів.

Багато фото, які я зробив до того, не увійшли в цей проєкт. А тепер я вирішив працювати над фото, які обов'язково там будуть. Зараз маю ідею, але це фізично неможливо: є дві військові тероборони – це новітня спільна справа, після Перемоги планую відзняти військові частини. Хочеться фото якогось батальйону частини. Я ці фото відкладаю. МНСників та енергетиків планую, але – поправка на війну.

• Фото «Бійці полку АЗОВ. Маріуполь» у травні 2023 року вдалося продати на благодійному аукціоні за 12 500 доларів. Розраховували на таку суму? Хто його купив?

Фото «Азову» я витягнув із архіву, щоб зробити свій внесок у допомогу їм та Перемогу. Хто його купив я не знаю – знає брат. Я ні на що не сподівався, думав, що ніхто не купить. І не сподівався, що буде така сума. В нас навіть не було професійного ведучого і я не знав, як це правильно робити, але вийшло непогано.

• За фото «Мрії» яку суму розраховуєте виручити?

Я не розраховую ні на яку суму – скільки вийде, стільки вийде. Я віддаю цю справу місцевим колегам Віктора Петрова. А коли і хто це робитиме, визначить його команда.

• Розкажіть, як ви зустріли 24 лютого 2022, чи пригадуєте цей день?

Це був жахливий ранок. Я цікавлюся політикою, але це була несподіванка для мене. Я не хотів повірити, що така дурня може статися. Мені здавалося, що це для росії неконструктивно. Якщо вони зупинилися у 2014 році завдяки добровольчим батальйонам, очевидно, що ми зміцнювалися за цей час і тоді захопити нас вони мали більше шансів, ніж зараз. Якщо тоді вони не пішли повномасштабно, то зараз – це абсурд. Утримати це буде нереально, буде партизанський рух, українці схильні до майданів… У мене була романтична думка і я думав, що не зважиться жоден розумний начальник. І за день до цього по телебаченню було засідання, коли путін майже примушував, що треба щось робити. Я думав, що вони посиляться на Донеччині і Луганщині, щоб довести до обласних кордонів. Але перші вибухи ракет, які я почув зі свого будинку, побачив у Фейсбуці Одесу, Львів, — це привело мене в шок. Я не збирався нікуди тікати, купа людей поїхала з Києва. Ми з дружиною не збиралися тікати. Наступного дня мені дзвонили знайомі з-за кордону, пропонували допомогу, прийняти нашу родину, але я відмовився. Страшно було, коли вони з північного сходу пішли, близько до Броварів. Було моторошно трохи. Окупацію ми собі приблизно бачили як Крим. А те, що вони робили у Бучі, Чернігові, Харківській області — це звірства. Мама дружини, їй вдалося виїхати до того, як підірвали міст з Ірпеня. Вона весь час бігала у сховища і зараз вона у Болгарії. Вона хоче бути тут, але у ній вже вкорінився страх.

• Чи вірите у перемогу України і якою вона має бути?

Я вірю в перемогу України. Я ділю це на три умовні частини: зараз Україна вже має перемогу, її бачать ті, хто знає природу російсько-української війни — їхня мета, яку спочатку декларували, була денацифікувати, демілітаризувати Україну. Вони цього не досягли, це один з етапів перемоги. І настрої, що не вдався контрнаступ — несправедливі, є реальні причини, чому цього не можна було зробити. Все одно суспільство досягло просунотості, ми поставили ворога на інший рівень втягнутості у війну. Є бажання українців вижити, бути вільними, мати свободу — це для них поза межами розуміння.

Другий етап перемоги — звільнення Криму. Більше, ніж Донбасу, це більш знакова річ для України. Крадіжка Криму — це національне приниження українців, ми не мали там спротиву, військові просто втекли. І якщо його звільнити військовим шляхом, зруйнується імперська зацікавленість: це не просто ляпас — це удар під дих. За цим підуть далі і інші перемоги. Я вважаю, це ключове.

А остаточно перемога — це коли вдасться почати руйнувати росію. Я не бажаю смерті кожному росіянину. Просто хочу, щоб така велика держава, яка займає великий шмат місця на земній кулі, зникнула. Як казали римляни, Карфаген має бути зруйновано. Це місія українців. Залучити союзників, НАТО, фінів, японців — щоб росія почала розпадатися. Відлучити їх від усього.

У мене є своє бачення, чому українців вони так ненавидять — жодна нація не знає їх ментальності, їх природи. А вони знають, що ми знаємо. У світі в них зовсім інша обкладинка і тільки українці реально знають: ми самі цього дракона породили і ми потурали йому, не треба боятися переглядати історію. Так, це дорого нам обходиться, але і помилки були фатальними. В українців були сили ще при козацтві. Звичайно, це багатьом не бачиться як пряма лінія, але я вважаю, що це наслідок таких подій — наша колективна карма. Розуміти це варто. Тож для мене повна перемога — це зробити все, щоб ця держава почала розвалюватися. Не потрібно перебити всіх росіян — треба зламати хребет: відібрати зброю. Робота високоточною зброєю потрошки робить свою справу і психологічно впливає на тих військових росіян, які бачать не ту картинку з телевізора, а ті, хто розказує про знищення авіації, флоту. Вони самі не вірили, що втратять домінацію у Чорному морі. І це Україна зробила, яка не має свого флоту фактично.