Ранкова кава. Перемога з Анжелою Бабкіною
З Анжелою Бабкіною ми познайомилися ще у 2014 році. Донеччанка опинилася в Ужгороді через війну. З того часу дому вона не бачила, але знайшла новий – на Закарпатті. Не в буквальному сенсі, бо з житлом у переселенців досі великі проблеми. Пані Анжела стала активною закарпаткою, яка рухає разом з однодумцями громадський сектор, всі ці 8 років захищає права переселенців, допомагає їм практично. І не втрачає оптимізму. Навпаки -- ним заряджає. Має улюблену магнолію на набережній і доки йдемо до кав’ярні, розповідає про улюблену сакуру - на площі Лаборця.
Чи можна звикнути до війни?
До війни звикнути не можна. Можна тільки до неї пристосуватися. Бо кожен раз щось стається, якась подія, ти щось чув, побачив, від ЗМІ, людей, знайомого. Воно завжди як вперше, і болюче, до чого не можна звикнути. І не треба.
Скільки пройшло часу з 2014 року, коли ви пристосувалися до цих подій?
Я не могла до них пристосуватися. Те, що сталося 24 лютого, було черговим рубіконом. І дало мені надію, що скоріше закінчиться та війна, яка почалася у 2014 році. Однозначно ми ближче до перемоги, ніж 8 років тому.
Якщо говорити, чи маю можливість не думати про те, що там відбувається, що я не повернуся і надовго тут. У мене така думка виникла через 4 роки після приїзду на Закарпаття. Дуже довго по ночах снився дім. Досі сниться наш Донбас, ковила, якої нема на Закарпатті, її запах, запах степу. Зараз рідше, раніше було частіше.
Ті події, яких жахається увесь світ, вони аналогічні тим, що відбувалися на Донбасі? Здавалось, це так далеко стріляють…
Так це можна порівнювати, це просто початок війни. І це неготова країна, неготові люди, армія, вся наша державність до такого розвитку подій. Все те, що відбувається зараз, відбувалося і тоді: і зґвалтування, і зникнення мирних мешканців, і катування, славнозвісна «Ізоляція», про яку всі чули. І обстріли були, але не було таких бомбардувань, знищень, не було масштабів Маріуполя, Київщини, Чернігова, Харкова.
Ви пригадуєте той день, коли залишили свій дім і стали переселенкою? Наскільки пам’ятаєте події, які вас привели в Ужгород?
Я не думала виїжджати, як і більшість людей. Гадала, що все це дуже швидко закінчиться, що скоро прийдуть наші. Хтось же має зустрічати наших воїнів з квітами. Хоча було чути, як по ночах гупало важке озброєння. Я сама з міста Шахтарськ, села району знаходяться на кордоні з росією. Але, коли через тиждень почалася активна фаза бойових дій і був великий наступ, після цього все пішло не так. На допомогу вийшли війська з росії. Почалося загострення, у місті були перебиті водопровід, електрика, газопровід. До мене зайшов сусід і командним тоном сказав, що будемо виїжджати. Обіцяв повернути мене за тиждень. Його сім’я була на Азовському морі на відпочинку, літо ж. 1 серпня 2014 р. я виїхала зі свого міста, більше я туди не поверталася. Моя сім’я, на щастя, вибралася раніше у безпечне місце і не бачила всього цього жахіття.
То ж ми з сусідом виїхали і якось незрозуміло в’їхали у військову танкову колону. Нам пощастило, що машину не розстріляли, але зупинили і звернулися до мого сусіда, який був за кермом. Проте він закляк і нічого не міг казати. Довелося говорити за нього, вигадала, що він контужений, нічого не чує і що це мій чоловік. У моїй сумочці на колінах сиділа кішка, персидська, домашня у третьому поколінні. Солдат автоматом поліз у сумку і побачив там величезні заплакані очі, які дивилися на нього. Він тоді викинув ключі з машини у траву за пагорб метрів за два від нас. І сказав, якщо хочемо жити, то знайдемо їх і поїдемо. Ми намагалися дивитися з сусідом, куди саме впали ці ключі. І ця картина, як якийсь сююреалізм: на мене їдуть танки, якісь прапори майорять, за спинами регочуть, їде шкільний автобус з виламаними дверима, дядьки з автоматами. Питаю сусіда: «Вова, у тебе є запасні ключі?» – «Є» – «Діставай». – «Вони вдома». Так ми лазили по цьому пагорбу, і ми їх знайшли. Здавалось пройшла вічність. Ми проїхали понад 10 блокопостів, на кожному з них чіплялися , хтось більш ретельно оглядав, хтось менш. Дорога тривала у чотири рази довше, ніж у мирний час. Коли добралися до своїх, обидва плакали, сусід почав розмовляти.
Я потрапила до подруги у Новоазовськ, тижні три там волонтерила. Дуже багато було людей, які, як і я, вирішили перечекати на Азовському морі, поки все це закінчиться. Треба було допомагати цим людям, консультувати, скеровувати на гуманітарку. Так пройшло тижнів три, доки не розпочалися події в Іловайську. Новоазовськ почали обстрілювати. 15-річний син моєї подруги їхав на велосипеді біля лікарні, там була кочегарка з великими вікнами. І тут від вибухової хвилі ці вікна впали і на очах хлопця скло на смерть порізало медпрацівницю, яка в той час там була. Він приїхав, онімів, був білий і не міг нічого говорити. Я сказала подрузі: «Олена, треба збиратися і виїжджати, якщо ми хочемо виїхати не під дулами автоматів». Наступного дня саме так і зробили. Не змогли викликати таксі, йшли 4 км до автостанції. Взяли квитки, як виявилося, на останню маршрутку. Наступна вже не виїхала, бо в місто зайшли російські війська і його закрили. У Маріуполі за 10 хв до відправлення взяли квитки на потяг.
Чому вирішили їхати в Ужгород? Були пропозиції Київ, Дніпро, Херсон, Запоріжжя. Подумала, у Херсоні буде те саме, Київ не люблю, велике місто завжди не дуже тішило. Більше подобаються міста більш затишні. Вирішила, до Ужгорода точно ніхто не дійде. Виявляється і на Херсон тоді не напали, і на Дніпро…
Я тут знаходжусь з 2014 року. Так сталося, мені подобається це місто, воно не таке, як ті, до яких я звикла. Зовсім інший темп життя, природа, інша архітектура. Саме Ужгород дав надію, що таки можна змінити все на краще. Навіть не те, що пристосуватися до обставин, а продовжувати жити далі і шукати нові сенси у тому, в чому ти може бути корисним.
Чи ви знайшли нові сенси і в чому вони полягають?
Я їх завжди шукаю, їх не можна знайти. Дуже важко було перший час. Мабуть тільки кінець 2014 - початок 2015 якось почалося сприйняття реальності, що треба щось робити, допомагати таким як я. Ми переселенці шукали один одного, якось знайомилися, нас зближували ці нові сенси. Коли тим маєш якийсь ресурс, знання, певні зв’язки, то можеш допомогти людям.
Де ваш сусід зараз?
Вони вимушені були повернутися, до середини осені прожили на некупованій Донеччині. Але це був відпочинковий комплекс, гроші закінчувалися.
Тоді не було евакуації. Людей не вивозили і не давали влаштуватися таким чином. Багато людей є заручниками ситуації, коли кажуть, що вони кликали «рускій мір». Це був шок для всієї країни, чому зараз мене надихає Херсон, як вони виходять на мітинги, але зараз більша згуртованість країни, яка від шоку відійшла.
У нас був блокпост біля селища. На ньому 3 людини: наркоман, алкоголік, третій з довідкою з психлікарні. Це зріз суспільний тих людей, які підтримували окупантів: напівкримінальні, напівадекватні. Ті, хто ходили з прапорами, то більшість завезені з Ростовської області. І плюс місцева влада. Закон про колаборантів треба було прийняти раніше. Наприклад, у нас мер Шахтарська зібрав депутатів і вони на сесії вирішили приєднатися до «ДНР». Розумію, що тоді країна не була готова до цього. Сподіваюся, що всі ті люди, які на той час були при владі і так чинили, будуть знайдені і понесуть відповідальність.
Як ви згуртувалися в організацію «Закарпаття –Донбас»?
Довго ходили колами, звісно ми не знали один одного. Чогось всі думали, якщо переселенці приїхали в Ужгород, то вони жили однією комуною. Велика подяка місцевим організаціям, які екскурсії влаштовували, різні активності. Не тільки важлива матеріальна підтримка та продуктові набори, але і моменти, щоб зблизитися з місцевими і не проживати наодинці своє горе. Так ми почали знайомитися. Все змінилося у 2015 році, коли до нас приїхав Костянтин Блажевич і сказав: «Давайте створимо організацію!» Ми довго шукали назву, вирішили, що має бути назва нашої малої батьківщини. І асоціюватися з місцем, де ми зараз живемо. Завдяки Костянтину, його наполегливості, баченню ми і створилися. З єдиною метою - для повноцінної інтеграції необхідно вирішити питання з житлом. Наївно думали, що якщо ми згуртуємося, то все і вирішиться. Досі не вдалося зробити так, як ми це бачимо. Але рухаємося у тому напрямку, сподіваємося отримати логічне завершення-- будинок мрії.
Але тільки одним житлом не можна обійтися, треба просто жити життям того міста, того краю, де ти знаходишся. То Костя вчив дітей плавати, ми брали участь у щорічній регаті, у різних ярмарках, ставили свою палатку, організовували свята, запрошували дітей, місцевих мешканців тощо. Намагалися бути видимими, щоб нас помітили. Потім стало стало цікаво займатися тим, щоб змінювати суспільство фундаментально, і ми розпочали адвокаційні кампанії. Познайомилися з Ужгородським прес-клубом, побачили що є такі небайдужі журналісти, які можуть висвітлювати будь-які теми, це надихає, дає можливість працювати далі. Провели громадську експертизу обласних програм, які приймаються для переселенців. Наразі, Костянтин і організація допомагає гуманітарною допомогою у співпраці з Комітетом медичної допомоги. Намагаємося бути корисними для інших регіонів, партнерських організацій.
Чи доцільно радіти життю і наповнювати соцмережі фото мирного життя зараз, коли в іншій частині України жахливі наслідки окупації, бої, щодня гинуть наші військові і мирні жителі? Про це тривалий час йдуть суперечки.
Це особиста справа кожного. Можливо для когось -- це вихід з травми, хтось побачив сакуру і перестав думати, що залишився без свого будинку, на якусь хвилину, якусь годину трохи відволікся. Все суспільство перебуває у травмі. Треба радіти кожному дню, можливо наступного дня не буде. Ми не застраховані ні від чого. І зараз одружуються, народжуються діти, хтось закінчує школу, хтось поступає у виш. У когось знайшлися рідні люди, вони живі. Чи хтось вирвався з окупації. Кожен має вирішувати для себе.
Що вас здивувало на Закарпатті, коли Ви сюди потрапили?
Перше, що ми здивувало, це ваш повільний темп життя. Я жила у промисловому регіоні, місто з близько 80 тис. населення. Для Закарпаття це як Мукачево, а для Донеччини це як Воловець. Так сталося, що у мене все вийшло у 2014 році і я влаштувалася в Ужгороді на роботу за спеціальністю, пройшла конкурс, документи приїхали, була щаслива. Раніше я працювала директоркою у районному центрі соціальних служб у Шахтарську. Тут прийшла на декретну вакантну посаду спеціаліста у Центр соціальних служб. Вранці поспішаю на роботу, запізнююся, їде автобус, а я трохи не встигаю. Підбігаю, бачу, ніхто не біжить на автобус. У нашому донецькому краї, якщо не встигають, біжать всі. Я його наздогнала і подумала, щось не те. Може часто автобуси ходять. На наступній зупинці ще одна дівчина біжить за автобусом, а потім вже в середні я почула по розмові, що вона теж з Донеччини переселенка! За автобусами у вас бігали донецькі та луганські. Потім через деякий час запитала у своїх, чого не бігаєте за автобусами, якщо запізнюєтеся. Мені відповіли, так чого бігти, прийде наступний :) Такий ваш повільний темп життя на початку здивував. Я була в такому шоці, але мені це сподобалося.
Традиція кавувати мені імпонує. Я тепер дуже добре розбираюся у кавах, розумію, як це зустрітися за кавою. У нас не було такої звички зустрічатися за кавою у робочий час. А тут - це святе. Коли я вперше в Ужгороді потрапила у медзаклад, прийшла заздалегідь. Вже черга була, прибігає задихана лікарка. Виходить медсестра і каже: «Лікарка поп’є кави». І всі так з розумінням поставилися :) Ця повільність, ці певні звички -- мені це подобається. Не через те, що можна у робочий час пити каву. А саме стилем життя. Ця повільність, вона дає щось зрозуміти. Те, чого ти не бачиш, коли швидко рухаєшся. Це є життя і це добре. Така закарпатська ментальна особливість.
То це позитив все-таки? Бо всі гроші заробляють, а ми каву п’ємо).
Продовжуйте заробляти гроші, п’ючи каву. Це гарно. І кава найсмачніша в Ужгороді. Анжеліна Джолі мала їхати саме сюди.
До Закарпаття у попередньому житті у мене була звичка пити розчинну каву. Тепер тільки ту, яку варить кавоварочка. Маю гейзерну, і турочку, і власну кружечку, яку зліпила сама завдяки Мар’яні Колодій і нашим майстеркласам. Вдень випиваю 2-3 чашки кави, тоді день таким як треба, все пройде як ти сплануєш. Треба не бігти, а посидіти за кавою і подумати, як краще. Насправді це стратегічне мислення і можливість психологічної розгрузки, щоб надалі бути більш ефективною. І це чудова традиція.
З негативів, що Ви побачили на Закарпатті?
Якби були негативи, то змінила б регіон: у мене житла нема, прив’язки немає. Мабуть, негативи бувають, але не звертаєш на це уваги. Єдине, що на початку вразило--це дуже погані дороги, місто обласного значення, а на візку внучки двічі ламалося колесо. Але Ужгород змінюється, урни з’явилися. Сподіваюся, що і далі так буде.
Мінус також: не будується соціального житла, немає гуртожитків жодного місця компактного проживання не було в Ужгороді. Це питання і до міжнародних донорів, які не звертали уваги на наш регіон, і спрямували ресурси на ті області, де більше переселенців було. Там збудували дуже багато житла, зараз воно все знищене, зруйноване. Зараз ситуація змінилася докорінно, до нас приїжджає дуже багато міжнародних організацій. Сподіваюся, що тепер справи будуть вирішені, коли війна скінчиться ймовірно, багато людей залишиться саме тут.
Про здивування пригадала ще кілька фактів. Це ліфт в ОДА, який я побачила і на який так і не відважилась сісти, коли він працював. І це можливість зустріти просто так публічну людину. Кілька разів зустрічала Генадія Москаля, то він пив каву біля Зіни, то біля Поштової. Ти з ним вітаєшся від несподіванки, а він тобі ще й відповідає. Тепер я до цього звикла. Мер міста по пішохідному мості проходить. І в ОДА можна було зайти без пропускної системи. У Донецьку такого не було. Вражали також коні з ромами посеред міста, такого я не бачила.
Чи можна сподіватися, що українці на територіях, які 8 років під окупацією росії, після звільнення будуть проукраїнськими? Ті люди могли за цей час змінити думку.
Не знаю, як відповісти. По-перше, давно там не живу, є друзі з проукраїнською позицією, багато з ким я перестала спілкуватися. Коли звільняли Слов’янськ, також думали, що щось станеться. Але виповзли люди і Слов’янськ є містом, яке раніше було в зоні бойових дій, але воно проукраїнське. Страшно те, що дуже багато вчителів свято вірять у 9 травня і це насаджують дітям. Сподіваюсь, що цей закон про колаборацію буде використаний. Я не знаю, що з цим робити, це болісне питання. Там є люди, які чекають Україну, які чекають на повернення. Сподіваюсь, рів, виритий на кордоні з нашою країною, моростійкі крокодили, замінована територія дасть можливість тому, щоб наш сусід не спробує знову напасти на нашу країну.
Багато хто є заручниками ці 8 років. Чому не виїжджали? Країна не створила умов для того, щоб можна було виїхати. А хайп навколо дітей-студентів з окупованих територій, коли їм дозволялося вступати за спрощеною системою? Навіть «ДНР», «ЛНР» створювала закони, щоб не випускати дітей 17-18. Було дуже важко виїхати. Що говорити про тих, хто не мав грошей, боявся відірватися від сім’ї.
Мова має значення?
Промислові міста на Донеччині – російськомовні, але в усіх школах вивчалася українська мова. Якщо йдеться про села, у нас певна частина сіл була україномовною, навіть біля кордону з росією. Чую, що багато людей намагається розмовляти українсько. Все це буде і треба починати з дітей. Коли одного разу допомагали сім’ї виїхати з Сумської області: мама, бабуся говорили російською, а дівчинка 12-ти років українською. Ще і їм дорікала. Мова має значення. Саме це починають розуміти діти. Наступне покоління вже точно буде говорити українською.
Чи багато переселенців, яким ви зараз допомагаєте, виїжджають закордон?
Чим більше війна триває, тим більше приводів у людей залишатися закордоном. Можливо знайдуть себе, знайдуть роботу, будуть у безпеці. На початку було дуже багато людей, яким ми допомагали, які просили добратися до кордону. Ті люди, яких я проводжала у березні, шкодували, що їдуть, плакали. Я їм казала: не сумуйте, ви повернетеся, як заквітнуть сакури. Наразі мені сумно, що я не стримала свої обіцянки. Вони не побачать у цьому році сакур. Сподіваюсь що вони повернуться раніше, ніж заквітнуть сакури у наступному році. Ті, хто поїхав, не менше половини повернуться можливо і більше. У багатьох людей залишилися родичі, чоловіки, які воюють.
За чим шкодуєте зі свого минулого життя?
Тим, що я не можу сходити на могили до рідних. За матеріальним не шкодую. Щоб країна швидше перемогла.
Що вважаєте особистою перемогою?
Те, що я змогла почати життя вдруге з початку. Сподіваюся, що мені це вдалося. Відчуваю комфорт у своєму житті.
Три речі, які вам потрібні для щастя
Кава, щоб рідні були здорові. Перемога – це, мабуть, перша річ.
Що вселяє надію, що перемога буде?
Те, що наше суспільство згуртувалося. Практично всі. Більшість вірить, допомагає і робить все залежне, щоб ця перемога була якнайшвидше. Навіть забули чвари, всі працюємо, кожен у міру своїх сил.
Ви закарпатську розумієте?
Трошки розумію. Наприклад, «пой на кавІль»,
Не кавІль, а кАвіль :)
Був випадок у центрі соціальних служб, директор пішов у відпустку, а мене призначив замість себе виконувати обов’язки. Приїхала жінка із Свалявшини, хотіла поспілкуватися з кимось головним. Я взагалі нічого не розуміла, це був 2015 рік., Дівчата сидять, дивляться, сміються. Жінка крім того дуже швидко говорить. Я потім знайшла вихід, кажу: «Давайте ви все це напишете». І вона написала більш-менш зрозумілою мовою. Знаю ще пару слів: біціглі це велосипед, топанки, слово, що може означати взуття від чобіт до босоніжок :)
Чомусь наші гольфи тут називають підколінками. І у дощ у нас іде, а тут паде.
Бо зверху, тому паде :)
Що вам допомагає бути оптимісткою (мені так здається) у цій всій ситуації?
Мені буває прикро, іноді щось нахлинає. Чим менше ти думаєш про ті речі, які можуть ввести у негатив, чим більше починаєш думати про те, що можеш комусь допомогти, тим швидше позбуваєшся песимістичного стану. Або можна поблукати історичним Ужгородом, випити гарну каву, можливо у незвичному місці, знайти кав’ярню, яку я не знала. Це може налаштувати на оптимістичність. Невеличка самотність на кілька годин і кава.
Чи вірите, що все буде Україна, і що дає підстави так думати?
Хоча б оця футболка «Доброго вечора, ми з України», в якій я сьогодні прийшла. Як це не може бути все Україна, коли нас підтримує весь світ. Ми згуртовані, ми віримо у наші ЗСУ. Ми проженемо ворога, зробимо міцнішими наші кордони
«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA розпочинає серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як зрештою, і всі ми.
Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Аня Семенюк
