Ранкова кава з Анною Шулікою

Анна Шуліка, можна з впевненістю сказати,-- відома ужгородка. За 7 років життя та активної громадської діяльності в обласному центрі Закарпаття вона нею точно стала. Хоча сама з Донецька. Війна змусила її у 2014 змінити схід на захід, почати все спочатку, змінити професію, створити нове коло друзів. Анна допомагала просувати громадські організації у медіа та соцмережах, зокрема, співпрацювала з хабом «Smart point»,  Карпатським Гірським Міжнародним Кінофестивалем та іншими організаціями. Зараз Анна з дітьми будує наступний етап свого життя, але вже в Естонії. Допомагає вже тут з просуванням українських організацій, пише статті, досліджує медійний ринок та ініціює з колегами змістовні заходи.

З Анною в Таллінні ми говорили за кавою двічі. Напевно, у січні розмови не було достатньо і ми продовжили у квітні. Про війну, плани, гіркий досвід та українське в Естонії.

- По соцмережах я простежила, що ти активно задіяна у громадському секторі і тут.

- Почалось все з того, що якраз в жовтні відкрився набір програми Empowering Women Ettevõtlusprogramm Eestis. Це естонська програма підприємництва для українок. Раніше вона діяла в Україні, у східних областях. У зв'язку з усіма подіями програму вирішили робити для українок на місці. Я тоді у жовтні 2022-го тільки приїхала, побачила інформацію, подумала: класний шанс познайомитись, адже нікого тут і не знала. Це був перший набір, ми мали багато лекцій та майстеркласів. Ідея -- перезнайомитися між собою, навчитися, дізнатися, як тут розпочати свій бізнес. В Україні ти можеш відкрити ФОП, а в Естонії є кілька варіацій. Одна з них -  відкрити тільки підприємницький рахунок в банку, звідки автоматично відраховуються податки. Не потрібно навіть бухгалтера шукати, треба знати деякі деталі. Нам розповідали про податки, брендинг, загалом було 50 менторів, у яких ми могли безкоштовно консультуватися. У мене була ідея з просування в соціальних мережах жіночого бізнесу. Із 100 заявок відібрали 60, після двох тижнів навчання ми мали презентувати ідеї, серед них була і моя. У результаті визначили п'ять переможців, дівчата отримали по тисячі євро на розвиток власної справи. А ми ще з однією дівчиною як приз отримали запрошення на місцевий конкурс стартапів. 

Багато зараз українців в Естонії?

Десь 120 000 українців приїхали в Естонію, з них  60 000 лишилось. Загалом українців тільки в Талліні 25 000.

Ти вже двічі переселенка, розкажи, будь ласка, свою історію.

У 2014-му ми з Донецька виїхали спочатку в Київ, прожили там майже рік, потім у 2015-му приїхали в Ужгород. До речі, в Києві я знайшла себе в тому, щоб працювати в кав'ярні баристою. Тоді цей напрямок якраз активно розвивався.  Це в Ужгороді кава - стиль життя, а в Києві мені тоді здавалося, що це якась мода: як правильно зварити капучіно, як донести, як змішати і т.д. Коли з'явились пропозиція переїзду в Ужгород, мене заманили тим, що там всі п'ють каву і мені має точно сподобатись. По приїзді я нічого не зрозуміла. По-перше, дійсно була вражена тим, як п'ють каву. От так сідають і п'ють до вечора. 9:00, а всі сидять і кавують, ніхто не біжить. Я почала всюди пробувати каву і вона мені не подобалась. Ми тоді ще жили на Минайській, неподалік - «П’яний базар». Я ж була великим дегустатором. А потім здивувало, як в Ужгороді в будь-якій «ABC»-шці стоїть кавомашина, ти купуєш собі жуйку і тут же тобі каву зварить будь-яка бабуся. У Києві це якось піднесено на рівень обраних: слідкувати за помолом, як міняєтсья погода і впливає на зерна і т.д.. А тут жіночка забиває таблетку - і кава готова :)

- Але потім я завагітніла другою дитиною і питання роботи минуло. Коли я вже почала шукати собі якісь види діяльності, потрапила у «Smart point» З того всього почалась і громадська діяльність, діяльність в соціальних мережах.  У лютому 2020-го ми тільки запустили новий проєкт, а через тиждень почався ковід. Також я була задіяна у підготовках Карпатського Гірського Міжнародного Кінофестивалю (CMIFF), у 2020 наш фестиваль отримав підтримку від «Держкіно». Ми його провели і у 2022 р.

- Як ти потрапила аж в Естонію?

Так сталося, що на початку 2020-го року я розлучилась чоловіком і він поїхав в Естонію працювати. В Ужгороді з дітьми жила сама. Коли почалася війна, він запропонував нам переїхати в Естонію. Десь до середини березня я нікуди не хотіла їхати і дітей вивозити. Але ставало гірше, під час тривог діти то в підвалі, то в коридорі.  По-перше, це одразу були флешбеки з 2014 року, у 2014-му, наприклад, з Донецька я теж не збиралась нікуди їхати.  Ніхто не вірив, що взагалі це все можливо і всі були впевнені, що це швидко закінчиться.  Я ходила на роботу, це було як соломинка -  стабільність, за яку ти тримаєшся. Працювала тоді в управлінні земельних ресурсів Донецька,  за освітою - землевпорядниця.  Якраз  вийшла з декрету з першою з дитиною, попрацювала  пів року, був гарний колектив. Але коли вночі обстріли, вимикають електроенергію,  нема води, а  у тебе маленька дитина..  І ти не можеш спати, не можеш поїсти, попити, помитись, боїшся за дитину. І ми виїхали.

Тоді це було вже непросто: залізничний вокзал вже не працював, аеропорту не існувало, залишався автобус. Також автівкою можна було їхати до найближчого місця, а звідти потягом. Нам з мамою пощастило дістати квитки на потяг до Києва, але все було страшно і незрозуміло. Постійні обстріли і попереджень тоді ніяких не було. Ми жили на той час у моїх батьків, тому що квартира чоловіка якраз недалеко від аеропорту.  Не всі наважувалися виїжджати автівкою через багато новостворених блокпостів, різні історії були. Але ми виїхали на «копійці» татового друга і добралися до нашого потяга. Ми пройшли все це і тут оголошують, що потяг скасовується. На сусідній колії стояв ще один потяг на Київ, якимось щасливим випадком ми на нього потрапили.  Мали дві валізи і дитячий горщик, побігли і почали проситися просто до провідників, нас не брали. Була одна провідниця, яка нас впустила до свого купе.  Так ми потрапили до Києва.

Ми виїхали вдруге вже у 2022 р. з Ужгорода, коли я почала боятись за дітей. Страшно було елементарно вийти в магазин, а якщо почнеться повітряна тривога і я до них не встигну?  Тривога за дітей спонукала виїхати. Вибиралися через Словаччину. Черги були дуже великі, ми стояли в Ужгороді годин п'ять чи шість, щоб пройти український кордон. Діти виїхали, потім я жила ще в Ужгороді. Але у них з'явилися проблеми з житлом через власницю і я поїхала в Таллінн знову, допомагати шукати квартиру. Знайшли цю, в якій зараз живемо. До того ще винаймали кімнати у чувака майже в центрі міста, у якого, як згодом виявилося, якісь психічні розлади. Він постійно купував якісь біткоїни, щось продавав, у нього постійно щось не виходило. Були складні такі моменти, коли не можна було знаходитись у квартирі. Зате ми знаємо всі музеї, для українців вони всі були безкоштовні. Але я йому вдячна, хоча єдина людина, яка готова була прихистити родину з дітьми на той момент, була несповна розуму.  Фонд житла там невеликий. Приїхало багато жінок з дітьми, вартість зросла. Наприклад, при середній зарплаті 900 євро,  квартира могла коштувати 500-600 €.  А ще обов'язковою умовою був внесення за два місяці одразу, і комісійні ріелтору.

Для мене спочатку тут було складно: відсутність зв'язків, нікого не знаєш.  Я дякую Ужгороду: за 7-8 років, які там прожила, у мене почалось нове життя.  Дітки знайшли друзів. Ти починаєш повністю життя заново, тому що всі твої попередні зв'язки втрачаються, ті, що були в дитячому садочку, в школі, університеті.  Мій попередній досвід (закарпатський) допоміг в тому, що я, наприклад, знала, куди піти, де збираються українці.  Тут є рух підтримки теж і різні курси адаптації, діє центр біженців, вони ще мали досвід прийому біженців з Сирії.

Після всього цього мені дуже важко планувати. Я ніби втратила цю здатність, саме до планування. Тобто плани навіть на півроку мені здаються якимось захмарним терміном.  До речі, це було моєю проблемою на оцій навчальній жіночій програмі. Треба було писати бізнес-план і робити собі орієнтири. Мені було важко планувати більше, як на місяць-два.

- А яку організацію ти найперше пішла?

Це був Центр біженців. Я туди пішла одразу, коли приїхала у квітні, щоб зрозуміти, як мені бути з дітьми. Плюс туди можна було дійти пішки. Згодом я дізналась, що діє дуже багато організацій в Естонії, які допомагали українцям з першого дня, і гуманітарна допомога Україні, допомога військовим. Це насправді вражаюче. І теж естонські організації, які раніше не займалися, наприклад, українськими питаннями, приєдналися до цього руху.

Тепер я працюю в Асоціації Українських Організацій в Естонії, вона об'єднує 23 українських організації, всі вони займаються розвитком збереженням української культури та ідентичності в Естонії, проводять багато заходів, волонтерської роботи. Ми хочемо просувати саме українську культуру і об'єднувати людей навколо цього. І дуже класно, що багатьом людям це відгукується, їм такого не вистачає.  

- Бачила у соцмережах твій сертифікат рівня А1. Це означає, що ти вже щось можеш сказати естонською?

Можу представитись, сказати прості речі. Але треба практикувати, інакше швидко все забувається. Найчастіша фаза, яку я зараз використовую, це те, що «Я з України» і «Чи говорите ви англійською?». Тому що естонською я далі не можу спитати.

- Є якісь асоціації з естонською мовою, на що подібна?

Вона не подібна ні на що. Не маю дуже великого досвіду у вивченні мов, але у січні минулого року пробувала вчити угорську.

Наприклад, в естонській мові, немає майбутнього часу (дієслів відповідних). Треба вживати певні слова і відповідно будувати речення.  Додати, наприклад, слово «завтра».

Естонці радіють, посміхаються, коли чують, що ти щось кажеш естонською. Статистика показала, що за минулий рік збільшилось вивчення естонської мови саме за рахунок українців. Спочатку була умова, якщо хочете продовжити тимчасовий захист, маєте пройти адаптаційні курси і хоча б мати мовний рівень А 1. Потім це скасовували, але люди все одно записуються. Записатися важко, бо це безкоштовні курси. Є групи офлайн і онлайн, я проходила онлайн.

- За який термін можна вивчитись на В1-В2?

Я чула поки що тільки історію про рік навчання для такого результату. У нас в групі вчилась дівчинка зі Львова,  лікар-рентгенолог і водночас перекладач. В Естонії познайомилася з хлопцем, коли романтичні стосунки, легше вивчити. Крім того, щоб працювати лікарем, треба мати відповідний рівень мови.

До речі у нас недавно був випускний нашого мовного курсу.  Ми зустрілись нарешті на каву і купили всі разом презент- вишиванку для нашої вчительки. Ми до цього викладачку бачили тільки онлайн. Вона раніше працювала на телебаченні, їй десь за 80.  Дуже цікаво викладала. Трохи російською говорила. Тож ми презентували вчительці вишиванку, вона була така щаслива, дуже підтримує Україну.  А наша однокурсниця, та що зі Львова, повідомила, що у неї незабаром весілля в Естонії. Вся родина зі Львова їде, але у жіночому складі.

- До чого ти не можеш звикнути в Естонії?

Не знаю, як сказати, але я не можу звикнути до російської мови. В Україні зрозуміла зараз позиція щодо російської. В Естонії вони дуже довго дотримувались принципів демократії.  У 90-х роках, коли почали знімати пам'ятники Леніна, тут не зробили ніякого двомовного закону, були окремо російські школи і садочки, де можна було її вчити. Тільки зараз, напередодні виборів почали говорити про те, щоб заборонити російську мову.  Останні десь 30 років у росіян просто була можливість обирати, чи йти в естонську, чи російську школу. Зрозуміло що коли ти в таких комфортних умовах, нема сенсу тобі вчити естонську.  Зараз вони хочуть поступово перейти тільки на естонську.