Ранкова кава з Андрієм Смоланкою

Вранці він виконує найскладніші нейрохірургічні втручання, вдень – займається управлінням лікарнею, а ввечері повертається до дружини і сина з донькою, грає в настільні ігри, дивиться мультики з малечею чи ліпить сніговиків. Сьогоднішній гість Ранкової кави – Андрій Смоланка, лікар-нейрохірург, директор Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології. Нетиповий директор нетипової державної лікарні, який ходить на роботу в шортах і з наплічником. Говоримо про роботу лікарні в умовах війни, медреформу та особисте.

– Андрію, як Ви зустріли 24 лютого 2022, чи пригадуєте цей день? Якою була робота лікарні того дня?

– Я прокинувся, мене розбудила жінка зі словами «Вставай, війна почалась». Дзвонили всі: і батьки, і з роботи. Дорогою на роботу я зателефонував медичному директору, в нас уже були в наркозі планові пацієнти. Не знали, що і як буде, тому вирішили вивести їх із наркозу і нікого не оперувати, скасувати планові операції на тривалий час. Перші дні було незрозуміло, як працюватимуть банки, були черги біля банкоматів, магазинів. Ми мали залишок на рахунку і виплатили людям зарплату з премією – щоб працівники могли собі ті гроші зняти.

Також на той день була запланована зустріч для встановлення ангіографа, яка, звісно, не відбулася. Коли прилад все ж встановили, ніхто не хотів приїхати його налаштувати. Оскільки наш біплановий ангіограф  був одним з перших в Україні, ніхто з українських фахівців цього не міг зробити. Зрештою його змонтували аж на початку 2023 року.

– Як далі функціонувала лікарня, чи вистачало ресурсів?

--Були великі проблеми з медикаментами: логістичні маршрути розірвалися, багато складських приміщень залишилися на окупованих територіях, у зонах бойових дій. Договори були укладені з постачальниками, але нам просто не могли доставити ліки. Певний час була проблема і з наркотичними препаратами, препаратами для наркозу.

Добре, що мали певний запас ліків. Плюс було багато благодійної допомоги з-за кордону, допомагали іноземні колеги нейрохірурги, у тому числі й українців за кордоном.

Із усього персоналу у зв’язку з війною в нас виїхали одиниці. Троє наших колег у перші дні пішли добровольцями – фізичний та ерготерапевт, а також юрист. На жаль, наші фізичний та ерготерапевт, які до того працювали й у реанімації, прекрасні спеціалісти, загинули минулого літа.

– Чи збільшилася кількість пацієнтів тоді у зв’язку з війною?

– Тоді, у перші дні і перші тижні, кількість пацієнтів впала, бо ми скасували всі планові операції – невідомо було, скільки буде поранених, евакуйованих. Ми надавали тільки ургентну допомогу і виконували операції, які не могли чекати через загрозу життю. Водночас ургентних звернень стало на порядок більше. Це пов’язано з підвищеним рівнем стресу.

Є ще один важливий нюанс: пацієнти із хронічними неврологічними захворюваннями, як епілепсія або рухові розлади, мають приймати медикаменти регулярно. І коли вони рятувалися, то або виїжджали без ліків, або з невеликим запасом. Це хвороби, в яких один-два пропущені прийоми медикаментів загострюють перебіг захворювання. Вони зверталися всі до нас і ми надавали як консультації, так і медичні препарати.

У 2023-2024 році кількість звернень вже суттєво зросла, зокрема це були військові. Їх проліковано близько 800 від початку повномасштабної війни. Є і велика кількість цивільних пацієнтів із інших областей. Зростає частка і внутрішньо переміщених людей. Плюс є пацієнти, у яких внаслідок стресових факторів дебютують чи загострюються наявні неврологічні хвороби, які, можливо, за інших обставин і не виникли б.

– Яких змін зазнала лікарня за останні роки?

– Змін справді багато, а першопричина цих змін – медична реформа. Вона дала набагато більше можливостей для успішних лікарень, зокрема – більше свободи в прийнятті управлінських рішень. Наприклад, до реформи нам доводили кошторис на наступний рік. У ньому були наперед визначені суми на зарплати, на медикаменти і розхідні матеріали, на закупівлю господарських речей, на поточні ремонти тощо. Надзвичайною рідкістю було виділення грошей на капітальні інвестиції – обладнання чи капітальний ремонт. Виділених коштів ніколи не вистачало для нормального забезпечення лікарні, була постійна нестача медикаментів, а у медичного  персоналу були мізерні зарплати, люди звільнялися. Багато кваліфікованих медичних сестер виїхало за кордон саме через низьку зарплату.

Тепер зовсім інша історія: ми отримуємо кошти від НСЗУ за надані медичні послуги й використовуємо їх у межах статутної діяльності закладу, можемо самі визначати зарплати і не прив’язуватися до тарифної сітки. Зекономлені кошти ми можемо витрачати на капітальні видатки. Попри те, що сума першого договору з НСЗУ була на 20% менше, ніж фінансування до реформи, ситуацію вдалося виправити. Так середня зарплата з 2020 року зросла більш як у 5 разів і становить понад 20 тисяч гривень, а пацієнти повною мірою забезпечені медикаментами та розхідними матеріалами. Крім того, велика робота пророблена Міністерством охорони здоров’я у сфері централізованих закупівель. Зараз розподіл ліків, які закуплені за кошти державного бюджету відбувається абсолютно прозоро – всі лікарні вносять свої залишки і їх видно в єдиному реєстрі.

За тим же принципом відбувається закупівля та розподіл якісного дороговартісного обладнання. Раніше це не було систематизовано. Виникали ситуації, коли закупили дороге обладнання в заклад, а воно стояло без діла. Зараз розподіл здійснюється на основі даних, отриманих із електронної системи охорони здоров’я, тобто в ті лікарні, де обладнання справді необхідне.

Також варто відмітити роботу керівництва Обласної військової адміністрації. Завдяки їм питання нашого довгобуду – корпусу, на який 10 років не виділялося фінансування – нарешті розв’язалося. В кінці 2021 року відновили роботи, а на початку 2023 вже відкрили новий корпус, у якому розмістили сучасний біплановий ангіограф, працюють три нові операційні.

Крім того, завдяки введенню в експлуатацію корпусу в 2023 році відкрили відділення фізичної реабілітації. Практично все реабілітаційне обладнання для відділення нам поставили завдяки співпраці з благодійними організаціями. Велику роль у цьому відіграла перша завідувачка відділення Катерина Зінов’єва. Цього року МОЗ визначив нас одним із семи національних Центрів досконалості. Потреба в реабілітації через війну, на жаль, велика. Статус центру досконалості передбачає навчання мультидисциплінарних команд із інших лікарень. Це дозволяє прискорити імплементацію ініціативи Міністерства охорони здоров’я – відкриття реабілітаційних відділень у кожній кластерній лікарні. Ця стратегія є абсолютно правильною: реабілітація має бути наближеною до пацієнтів, щоб їм не доводилося щоденно долати значну відстань для відновлення втрачених функцій.

– Які тренди у сучасній медицині і чим закарпатська нейрохірургія може похвалитися?

-Взагалі трендом у сучасній медицині є менш інвазивні втручання. Для цього, необхідно мати в наявності високотехнологічне обладнання та вміло його використовувати. Дуже приємно, що наш центр обладнаний на рівні провідних клінік розвинених країн. Наприклад, із допомогою ангіографа ми можемо робити операції на мозку без трепанації – наші інтервенційні хірурги можуть виконувати складні та небезпечні операції через маленький прокол у судині на нозі. За допомогою ендоскопа спільно з ЛОРами видаляємо надзвичайно складні пухлини основи черепа через ніс і на другий день пацієнт може йти додому. Ще кілька років тому, коли в нас не було нейронавігації (стереоскопічна система, що дозволяє візуалізувати шлях до пухлини, ніби з допомогою навігатора. – Прим. Авт.), потрібно було робити велику трепанацію, щоб мати доступ до пухлини мозку. Зараз ми можемо успішно видаляти пухлину з допомогою навігаційної системи через отвір, діаметром 2-3 см. Відповідно, операція проходить значно швидше, менша крововтрата, краще заживлення рани, відсутня потреба в реабілітації пацієнта.

Застосування передових технологій дозволило зменшити середній термін перебування пацієнта в стаціонарі до 4 днів, порівняно з 10 днями у 2020 році. Відповідно, це дає нам можливість пролікувати більше пацієнтів без збільшення кількості лікарняних ліжок.

У 2020 році у нас було трохи більше ніж 900 операцій на рік, а цього року прогнозуємо, що буде більше ніж 2400. Однією з причин такого зростання є активне залучення інших хірургічних спеціальностей, зокрема ЛОР-хірургії. Це хірургія одного дня, тобто швидкі операції. Такий підхід перш за все є комфортним для пацієнта, а також дозволяє оптимально задіяти кадрові та матеріальні ресурси закладу. Ми  намагаємося звести до мінімуму період перебування у лікарні й після нейрохірургічних втручань. Зокрема, після операцій на периферичних нервах, хребті та деяких операціях на головному мозку пацієнти наступного дня йдуть додому.

– Якою була Ваша найскладніша операція?

– Одну виділити дуже складно. Їх багато. Були дуже довгі операції, це зазвичай складні випадки – видалення пухлин основи черепа, які тривають понад 12 годин, були й такі, що тривали 20 годин. Дуже добре пам’ятаю перші судинні операції, які я робив сам – кліпування аневризм (патологія, при якій стінка судини стоншується і може розірватися та спричинити смерть пацієнта. – Прим. Авт.). Це одні з найскладніших операцій у нейрохірургії. Я асистував до того на дуже багатьох аневризмах Володимиру Івановичу (професору-нейрохірургу Володимиру Смоланці. – Прим. Авт.). Так само, коли був на стажуваннях у клініках за кордоном, приділяв особливу увагу цим втручанням. Аневризма може розірватися в будь-який момент, це може закінчитися смертю пацієнта прямо на операційному столі через масивну кровотечу. Саме тому кожна закліпована аневризма викликає особливі відчуття. Особливо це усвідомлюється в ті моменти, коли пацієнти приходять на контрольні огляди через кілька років і ти розумієш, що якби не закрив аневризму, цієї зустрічі ніколи б не було.

– Чи є конкуренція серед трьох Смоланок?

– Нема. Чому має бути? Володимир Іванович (батько Андрія, професор-нейрохірург. – Прим. Авт.) взагалі поза конкуренцією – це об’єктивно найкращий нейрохірург із усіх, що я бачив. Вова (молодший брат, нейрохірург Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології. – Прим. Авт.) молодець, оперує сам багато і добре оперує. За нього я можу тільки порадіти.

– Яке Ваше основне правило у роботі?

– Основне правило і як лікаря, і як керівника – це чесність. Я намагаюся завжди надавати пацієнтам усі можливі варіанти лікування, не схиляти їх до хірургії, коли можна не оперувати. Бо, на жаль, є колеги з приватних клінік, в яких показ до операції – це наявність платоспроможного пацієнта. Я завжди перед операцією в голові прокручую всі можливі сценарії та намагаюся дотримуватися того, який дозволить звести ризики до мінімуму. Нерідко доводиться чути від пацієнтів, що нейрохірург в іншій клініці сказав, що в нього не буває післяопераційних ускладнень. На це завжди відповідаю, що ускладнень немає тільки в того, хто не оперує взагалі.

У роботі керівника найважливішим, на мою думку, є справедливе ставлення до співробітників та об’єктивна оцінка внеску кожного з них у досягнення центру. Окрім того, враховуючи надзвичайну складність роботи, я переконаний, що весь персонал центру заслуговує на достойну оплату праці. Хоч за останні роки вдалось суттєво підвищити заробітну плату співробітників, це ще далеко не ті зарплати, на які заслуговують наші працівники.

– До того, як стати керівником лікарні, менеджером, Ви не мали управлінського досвіду. Як давали з цим раду?

– До того, як я став директором, працював на посаді медичного директора. Управлінський досвід суттєво відрізняється від хірургії. Зазвичай після операції точно знаєш, чого чекати. У хірургії завжди отримуєш результат одразу після операції. Хороший чи поганий. А приймаючи управлінське рішення, часто не знаєш до чого воно призведе, бо є сукупність факторів, які потрібно зважувати. З власного досвіду, хоч і не великого, можу зробити висновок, що потрібно дуже оперативно імплементувати ухвалені рішення. Проте нема якогось універсального ключа до всіх замків, іншими словами, певної дії або алгоритму, які б завжди давали гарний результат. Як у медицині – до кожного пацієнта підходити індивідуально треба – так і в управлінській роботі: кожна ситуація потребує індивідуальних, а не універсальних рішень.

– А як вдається поєднувати роботу з сім’єю? Як проводите час разом?

– Поєднувати важко, на жаль. Проте, коли ввечері після важкого дня, тим більше якщо були складні операції, приходиш додому, а діти зустрічають і стрибають на шию – стає значно легше. Маємо традицію: в неділю ходимо на сніданок до батьків. А після – йдемо кудись із дружиною та дітьми, щоб провести час разом. От минулої неділі відвідали ужгородський замок. Дітям  дуже сподобалася! Ще постійно граємо з сином у різні настільні ігри. Він дуже азартний хлопець. Нерідко влаштовуємо кіноперегляди, зрозуміло, що дивимося переважно мультики. Минулої зими після снігопаду ліпили сніговика. А ще їздили в гори катались на лижах. Сину так сподобалося, що навіть влітку казав, що хоче на лижі.

– Яка ваша думка щодо конкуренції між державними та приватними клініками в Україні? Особливо що стосується нейрохірургії. На чиєму боці тут перевага?

– Я думаю, що має бути і державна, і приватна медицина. Люди мають мати право вибору. Альтернатива і конкуренція – це завжди добре і породжує прогрес. У нейрохірургії, на жаль чи на щастя, приватний сектор має дуже обмежені перспективи. Бо складні втручання на головному мозку і велику частину втручань на хребті у приватних умовах практично неможливо зробити рентабельними. Вони потребуватимуть великих інвестицій і щоб вони окупилися, ціна має бути дуже висока.

В умовах приватного закладу виправданими є невеликі втручання, які не потребують загальної анестезії та тривалого перебування хворого в лікарні. Зокрема перспективними напрямками для приватної медицини є отоларингологія, офтальмологія, урологія, гінекологія. В такому випадку власнику приватної клініки не потрібно утримувати повноцінну реанімацію та велику операційну.

Приватна нейро-, кардіо-, торакальна або судинна хірургія в Україні повноцінно не думаю, що можлива. Це можна робити з метою піару, але закінчується це не дуже добре. Чомусь у розвинених країнах, великі нейрохірургічні операції в приватних клініках не проводять. Ще кілька років тому серед пацієнтів була поширена думка, що якщо ти платиш, то буде краще ставлення чи краща якість. На жаль, у закладах з   привабливою і красивою рекламою, якості самої послуги зазвичай немає взагалі. В цьому я неодноразово переконався особисто після прохань про перевід із приватних клінік на лікування в наш заклад від пацієнтів із серйозними післяопераційними ускладненнями. На сьогодні у керівника державної (комунальної) клініки є всі можливості конкурувати з приватним закладом. За 4 роки медичної реформи є десятки успішних кейсів по країні (кілька з них і на Закарпатті), коли в заклад, де зі стін відвалювалася плитка, приходить молодий прогресивний керівник і поступово  перетворює лікарню в сучасний привабливий заклад охорони здоров’я.

– Міжнародна співпраця зі всесвітньо відомими клініками, Саміт перших леді та джентльменів, візит Зеленського. Що це значить для вашої лікарні?

– Передусім – це високе визнання нашої роботи. Ми були єдиним закладом із Закарпаття, який був представлений на Саміті та уклав меморандуми з провідними лікарнями Німеччини та Франції в рамках Програми міжнародного медичного партнерства. Надзвичайно приємно, що президент відвідав саме наш заклад під час робочої поїздки в Закарпатську область. Для нас це знак, що ми рухаємось у правильному напрямку.

– Чи вірите у перемогу України і якою вона має бути?

– Звичайно, вірю. І вважаю, що це єдиний можливий варіант закінчення війни. Якою вона має бути? Це важко сказати – в кожного своє бачення перемоги. Я впевнений, що нам необхідно провести широкий суспільний діалог та сформувати визначення перемоги, яке буде мати підтримку абсолютної більшості населення, і всім його дотримуватись.

У моєму розумінні це повернення до кордонів 1991 року або принаймні максимально можливе повернення окупованих територій та гарантії безпеки. Я не політик, важко собі уявляю, як мають ці гарантії виглядати. Але ми маємо бути спокійні, що на нас ніхто нападе в наступні 100 років.

– Що зробите у перший день, коли закінчиться війна?

– Чесно кажучи, не замислювався над цим. Відкрию пляшку шампанського, мабуть.

– Які три речі вам потрібні для щастя?

– Перше – це спокій та рівновага всередині себе. Друге – щоб всі близькі мені люди були здорові. Через специфіку роботи я бачив багатьох людей, які мали все, але виявилися безсилими проти хвороби. В таких ситуаціях розумієш, що крім здоров’я, не потрібно нічого. І третє – продовжувати розвиток закладу, рух вперед та свій особистий розвиток як нейрохірурга.

– Які риси характеру вам імпонують у людях, а які не терпите?

– Донедавна я вважав, що професіоналізм людини – це її найбільш важлива риса. Проте я змінив свою думку: найбільше мені імпонує в людях чесність і відвертість. Не можу терпіти підступних людей, які вдають із себе добропорядних, входять у довіру, а  водночас – обманюють.

– Чи любите каву, самі готуєте, маєте улюблений рецепт?

– Дуже люблю пити еспресо. Останнім часом став вживати каву трошки рідше і без цукру, бо так ти відчуваєш справжній смак. Улюблений рецепт має моя кавоварка вдома. Кава, викликає в мене асоціації з моєю дружиною, яку я дуже люблю. Вона без цього напою не може прокинутися вранці. Раніше я варив каву кожного ранку, а тепер частіше це робить наш син Денис і приносить її нам прямо у ліжко.

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Ксенія Шокіна для Zaholovok.com.ua

Фото Ірини Брези