Ранкова кава з Росаною Тужанською

Івано-Франківську пощастило. Бо він отримав Росану. Яка навіть мрії розкладає на операційні задачі і, будьте певні, ті мрії точно реалізуються. Як і багато чого до цього часу. Росана Тужанська – співзасновниця незалежного медіа Varosh, співорганізаторка форуму Re:Open Zakarpattia, медіаменеджерка та менторка локальних редакцій.

Минулого року вона очолила івано-франківську платформу «Тепле місто», відому по всій країні своїми важливими проєктами –Промприлад. Реновація, соціальний ресторан Urban Space 100 та інші. Ми приїхали до Івано-Франківська, аби випити разом кави, відчути атмосферу «Теплого міста», поговорити про досвід Росани та надихнутися її позитивною енергією.

 – Чим, власне, займається «Тепле місто»? 

 – «Тепле» працює у двох напрямках: перший – фундаційний, другий – акселераційний.  

 Ідея першого – у підтримці низових ініціатив, які працюють в Івано-Франківську і це забезпечують дві програми: громадський ресторан, соціальне підприємство Urban Space 100, який 80% чистого прибутку спрямовує на гранти для міських проєктів. Кожні три місяці оголошуємо грантовий сезон і інвестори Urban-у обирають ті, що отримають підтримку. Це різні проєкти: від екології і музики до міського простору, медицини, підтримки військових тощо. З минулого грантового сезону засновники ресторану ухвалили рішення підтримувати тільки ті проєкти, які працюють з викликами війни. 

 Друга програма – «Ґранти Теплого міста», в якій ми підтримуємо проєкти у чотирьох тематичних напрямках: прогресивне підприємництво, сучасна освіта, мистецтво і міський простір. Також організуємо школи грантового менеджменту та менторські програми для громадських організацій та ініціативних груп. 

 Протягом 8 років завдяки Urban-у та «Ґрантам» нам вдалося підтримати 250 проєктів. Ідеї надзвичайно різноманітні: фестиваль музики для дітей, STEM-освіта для підлітків,  реставрація старовинних дверей (через Urban було реставровано понад 10 дверей у Франківську із 50 відреставрованих). 

 Другий наш напрямок – акселераційний. Його головна ідея полягає у тому, що різні проєкти зароджуються на базі «Теплого міста» і за кілька років переростають в самостійні інституції. За 10 років таких організацій вже є 6. 

 Я доєдналася до команди в кінці вересня минулого року, організація була в той момент фактично з березня без керівника. Попередній директор мав досвід військової служби і був мобілізований до війська. Перед організацією стояло доволі багато викликів, один з яких – повне перезавантаження. Власне, це була моя задача – оновлення, стратегія розвитку, посилення команди. 

 – Яким тобі видається Франківськ? 

 – Не можу сказати, що дуже добре його знаю. Він різний і часто суперечливий. Але те, що я можу сказати про Франківськ точно, коли мене питають, що його вирізняє з-поміж інших міст – це середовище, яке зібране на «Промприладі» і поза ним, але з тими самими цінностями. Неймовірна екосистема, де кожен розуміє, для чого він тут. На мою думку, найперший крок до того, аби подібні явища ставали можливими є вміння різних людей з різних організацій сідати, говорити і чути одне одного. Після цього домовлятися і реально працювати разом. 

 Мені здається, що ця довіра, яка тут (в Івано-Франківську), є не тільки в громадському секторі, а загалом між різними інституціями. Наприклад, зараз «Тепле місто» має спільний проєкт із розробки стратегії Івано-Франківська, його реалізує 5 різних організацій з п'яти різних сфер: міська рада, драмтеатр, аналітичний центр, бізнес-асоціація. Рада, що нам вдалося знайти потрібні слова до кожного і почати працювати разом. 

 В Ужгороді ми фактично працюємо з тими самими ідеями, але через інші проєкти. Інститут центральноєвропейської стратегії, форум Re:Open Zakarpattia, видання Varosh, Infopost.  

– Хто ще входить у вашу «екосистему» тут, на «Промприладі»?

 – За майже 10 років діяльності є 6 проєктів, які заснувалися на базі «Теплого міста» і вже стали самостійними інституціями. Ревіталізований «Промприлад» – один з них. Далі – урбаністична лабораторія Metalab, яка з початку повномасштабної війни працює з оновленням старих будівель під шелтери для переселенців, які стають для людей справді гідним житлом. Ще один проєкт – MultimediaLab,  колишній «відділ» фото/відео «Теплого міста», а зараз це окрема інституція, яка займається аудіовізуальним контентом. Urban Space Radio – незалежне медіа, п'ятий проєкт – це Івано-Франківський півмарафон, шостий – Save Ukraine Now – фонд підтримки прикарпатських військових на передовій.  

 Прямо зараз ми розвиваємо кілька проєктів, які за таким самим принципом мають стати окремими інституціями. Програма промоції читання «Читай», а також «Стратегія Івано-Франківська». 

– Може ви хочете здійснити якусь експансію в Ужгород? Чи можливо зробити «Тепле містечко» у нас?

– Хочемо, і не тільки до Ужгорода. Ми плануємо більше працювати з аудиторіями з інших областей і маємо багато запитів саме на те, щоб ділитися досвідом. Нещодавно ми оприлюднили відеокурс на Prometheus «Суспільні зміни через громадську діяльність» для громадських організацій по всій країні, завдяки якому вони можуть дізнатися все про досвід «Теплого міста». Надалі плануємо розробити менторську програму та ще більш прицільно працювати з організаціями по всій країні.

Щодо того, чи можлива подібна платформа в Ужгороді, думаю, що так, звісно. Те, що його поки немає, мені видається нормальним. В Ужгороді так само починаються хороші процеси в громадянському суспільстві, є круті проєкти, тому впевнена, що видимі результати будуть незабаром. Головне – побудувати довіру один між одним і не боятися працювати разом.

– А взагалі я хотіла почати інтерв'ю з іншого питання: чому ти змінила Ужгород на Франківськ?

– Взагалі Мукачево, потім було навчання і робота в Києві, потім Ужгород, а тепер – Франківськ. Ніколи не думала про Івано-Франківськ як про місто, в якому буду жити. До початку роботи з «Теплим» була тут востаннє 12 років тому і, як кажуть місцеві, то був інший Франківськ.  Приїздила сюди ще, коли працювала на студії Савіка Шустера, ми знімали якийсь сюжет і мені тоді місто зовсім не сподобалося. Тема зйомок була складна, і герої, холодна пора. Але я слідкувала всі ці роки за «Теплим містом», добре знала, чим вони займаються.  Слідкувала за Юрієм Филюком, «Промприладом», мені було цікаво, як це працює. Юрія ми запрошували на перший форум Re:Open Закарпаття, він ділився своїм досвідом на одній з панельних дискусій. 

Коли мені запропонували очолити «Тепле місто», то рішення далося непросто, але я спробувала подивитися на нього не прагматично з точки зору «переїзд-війна-виклик», а розуміючи, який це ріст та, як часом жартую, MBA «в полі».

Допомогла мені ухвалити це рішення і сталість медіа, яке ми заснували в Ужгороді. Varosh – працює направду добре і не потребує сильної моєї включеності.

– Як тебе сприйняли в команді, що ти не місцева? У нас в Ужгороді часто переживають, що хтось «не корінний». 

– У команді, яка за рік збільшилася утричі, взагалі не було таких питань, можливо тому, що вся екосистема «Промприладу» об'єднує людей з різних регіонів, які тут давно працюють. До речі, в команді дуже багато людей не з Франківська. Буває жартуємо, використовуючи різні діалекти. Їздили вже кілька разів з командою до Нижнього Селища на стратегічні сесії, тож ще питання, хто інтегрується :). У той самий час, вважаю, що багато залежить від людини, наскільки вона хоче бути інтегрованою. У мене ніколи з цим проблем не виникало.

Якщо говорити про комфорт життя, то не бачу великих відмінностей між Ужгородом та Франківськом. У решті сфер відмінності, звісно, є і це нормально, адже ці регіони розвивалися в різних історичних умовах.

– Ти змінила керівництво медіа на управління громадською організацією. Наскільки це було складно?

– Це дуже еволюційний і поступовий процес. Напевно, років 6 тому я перестала системно писати журналістські тексти і зосередилася на менеджменті та сталості Varosh. Чим більше я почала занурюватися у медіаменеджмент, тим більше почала розуміти наскільки мені це подобається, і я хочу керувати процесами і допомагати іншим це реалізовувати Потім з’явився Інститут центральноєвропейської стратегії, Re:Open Zakarpattia. Зараз «Тепле місто». 

Я навіть мрії розкладаю на операційній задачі. Для мене “миле і недосяжне” - це таймлайн з дедлайном,  з операційними задачами. Це вже більше цілі.

– Чи ти пам'ятаєш день 24 лютого 2022 року?

– 24 лютого увечері я мала їхати в Київ читати лекцію на курсі від MDF. Пам’ятаю, десь за тиждень до цього казала чоловіку, що це ризикована ідея, бо буде повномасштабна війна і ймовірно треба відмовлятися.

– Ти в цьому не сумнівалася? Бо багато хто, з ким ми записуємо інтерв’ю, навіть не розглядав ймовірність таких подій.

– У мене було стійке відчуття, що повномасштабна війна буде і розмови про те, що на нас чекає ескалація на сході, але далі нічого не піде, сприймала не дуже серйозно. Тож мала повний бак в авто, складену тривожну валізку. Пізно увечері 23-го зняла готівку у банкоматі біля офісу. Десь о третій ранку прокинулася, почулося, що літають літаки, почала читати “Українську правду”, але нічого не відбувалося. Відклала телефон, а 6:00 подзвонила Олеся Смирнова (ред. – попередня редакторка Varosh), я зразу зрозуміла, що почалася війна ще до того як підняла трубку. Ми з Олесею в переддень довго говорили про це в офісі.

– У нас є традиційне питання:  чи віриш ти в Перемогу?

– Мені здається, що ми ще кілька років будемо жити у війні. Сусідство з росією, на жаль, нікуди не зникне, тож такий перманентний стан загрози залишатиметься навіть після перемоги. Мене мотивують статті Валерія Пекаря, в яких він впевнено каже про перспективу деконструкції росії на десятки маленьких держав. Тоді наша перемога настане швидше.

Вірю у наших військових, вірю, що вони поставлять остаточну крапку цій війні. 

– Що ти зробиш у перший день цієї «крапки»?

 – Коли ми щось відкладаємо на “після перемоги” ми часто живемо в режимі відкладеного життя. Багато чого ми можемо робити вже, попри те, що йде війна. І я якось стараюсь так жити, щоб не мати відкладеного плану. Не знаю. Я буду просто щаслива. Можливо, вперше за війну виплачуся як слід за все, що з нами сталося. 

– Україна у цій війні втратила не тільки багато життів, але і мільйони тих, хто виїхав. Чому, як гадаєш, варто залишатися в Україні чи повертатися до неї?

 – Тому, що ми тут живемо справжнє життя, можемо підтримувати одне одного, допомагати війську.  За кордоном багато моїх знайомих і друзів, які переїхали через війну, в багатьох з них бачу «синдром відкладеного життя», вони все залишають на після перемоги, на після повернення додому. Мені видається, що в Україні нам психологічно легше прожити цю війну, емоції, ніж за кордоном. Хоча тут ідеться про те звідки ти переїхав і чи є куди повертатися. Бо вже є різниця: Салтівка чи Львів. В Екзюпері є сильний твір "Лист до заручника" про переселенців під час Другої Світової. Він порівнює їх з деревами, які вирвали з землі без коріння, сновидами, що тиняються світом і не можуть зрозуміти, хто вони. Дуже мені це відгукнулося через розповіді колег та друзів, які переселялися навіть по два рази: з Донецька до Харкова, з Харкова – на захід, хтось за кордон. Вони у розмовах кажуть, що подекуди не розуміють: чи був взагалі цей період 8 років. Одна з моїх колег розповіла, що мала поїхати в воєнний Харків, у свою квартиру, просто її відкрити, сісти у своє крісло, щоб зрозуміти, що цей період життя взагалі був. 

 Ми живемо в дуже зраненому соціумі, де всі мали б одне одного терапевтувати, але часто ще більше травмують і не розуміють людей, які виїхали. 

 – Три речі тобі потрібні для щастя.

 – Любов, сім'я, улюблена робота. 

 – Ти б хотіла знову щось міняти, напрямок діяльності? 

 – Думаю, що ні. Мені хочеться ще більше та детальніше працювати і навчатися у сфері суспільних трансформацій через різні інструменти.  

– До речі, ще є обов'язкове питання про каву. Івано-Франківськ і кава – це якісь співзвучні речі чи ні?

 – Тут є хороша кава. Але я не є кавовою експерткою, хоча поганої кави – не питиму. Якось спілкуючись із Сашком Сливканичем, засновником Riverside, я замовила біля нього капучино. У цей момент він каже: “Просто визнай, що ти любиш молоко з кавою, а не каву”. Я відповіла: “Визнаю”. 

Тому я тут не здивую закарпатськістю. Але, звичайно, погану каву від хорошої я відрізню. Тут закарпатської кави немає. Є івано-франківський торт, щоправда.  Із дивовижного: якось мене запитали, чи куштувала я вже франківський пляцок.  Пляцок у моїй уяві щось таке приплюснуте, розмащене. А потім виявилося, що це торт з багатьма шарами і всякими інгредієнтами. «А чого ви називаєте його пляцком, - кажу,- він же ж гарно виглядає :)» Відповіли, що так торти називають.   

Якби я в Ужгороді сказала на «Ужгородський торт» пляцок, мені би не простили J Я вже тут команду підсадила на «Ужгородський торт», вони всі його чекають і дуже люблять.

 – А які асоціації у тамтешніх про Закарпаття?

 – Найбільше, напевно, сакури в Ужгороді. Асоціюють з архітектурою, з угорцями, закарпатським діалектом. На жаль, немає асоціації з кавою. 

– Чи боїшся ти чогось?

– Звісно. Напевно кожен українець сьогодні боїться за безпеку своїх рідних та близьких. Переймаюся як наші діти проживатимуть цей травматичний досвід, коли виростуть. Яким наше суспільство вийде з цієї війни. Ми ніколи не бачили стільки зла і горя, ненормальність стала нашою щоденною реальністю та нормою. Мій 5-річний син на свій День народження перш ніж задмухати свічку просить загадати бажання і каже: «Я мрію про те, щоб закінчилася війна». Після садочка якось питає: «Це правда, що в Харкові розбомбили цілі будиночки? І там були всередині люди? Але ж як? Там же мій друг Нікітка жив».

– Чи маєш ти якісь в житті якесь гасло, яке «витягуєш» за потреби, щоб зачепитися як за якір? 

– Зараз, напевно, моє гасло “Відставити слізоньки!” Син подарував наліпку, я собі приліпила на нотбук. Там намальована Леся Українка і написано “Відставити слізоньки!” І як він вибрав саме цю, хоча у нього там була купа їх!

Загалом же – Less is more (менше значить більше). Це мото по життю, тому що я ніколи не потребую дуже багато всього, мене не цікавлять чимало речей, які би могли цікавити. Бо менше - це більше. Але це менше - найкраще, що може бути для тебе.

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото Марії Веркалець