Ранкова кава. Перемога з Павлом Шереметою

У відомого управлінця, економіста Павла Шеремети чимало почесних регалій. Він засновник Києво-Могилянської бізнес-школи, колишній президент Київської школи економіки, Міністр економічного розвитку і торгівлі України 2014 року, викладає стратегію і лідерство у провідних бізнес-школах багатьох країн. Ще й амбасадорить, репрезентує кілька українських міст. За Ранковою кавою ми побалакали з паном Павлом, який приїхав в Ужгород на дискусію в рамках ініціативи #ReOpenUkraine, про життя, війну, оптимізм, трохи про економіку, освіту та вплив лінгвістики на менеджмент.

З Ужгородом Ви не пов’язані амбасадорством?

Я працював і працюю з різними міськими радами, найбільш активними: Львів, Вінниця, Одеса, Житомир. Працювали з Маріуполем трошки менше. У команді Полтави були начерки роботи, з Чернівцями багато співпраці. З Ужгородом жодної роботи не було. Це трошки дивно, надіюся, що міська рада, якщо не працює зі мною, то вона працює з кимось. Насправді жарти жартами, говорячи чесно і відверто, Ужгород -- це таке чарівне місто! Якби тут ще додати прогресивніше муніципальне управління, це була би перлина Центральної Європи. Воно вже перлина, а була б така привабливіша і доглянутіша.

У чому прогресивності не вистачає?

Наприклад, ринок ділового туризму до війни в Україні збільшувався, причому що Львів і Київ вже почали залучати міжнародні події. Крім «Євробачення» і «Ліги чемпіонів» в Києві, це, скажімо, форуми дантистів, лікарів тощо. Великі форуми, на які міста звертають увагу. Чому? Тому що діловий турист витрачає значно більше грошей, ніж сімейний.  Діловий турист знаходиться на корпоративному фінансуванні і зазвичай з корпоративною карткою. У тому числі це сніданки, обіди, готелі, не тризіркові, а п'ятизіркові і так далі. Промотувати, просунути місто таким чином, щоб воно стало на ринку видимим для цих подій та конференцій, це робота просунутого муніципалітету. У чому, власне кажучи, ця ідея почесного амабсадорства? Міська рада може засвітити Львів на виставках, але ініціатива активних людей -- залучити свої мережі, тому що місто не може мати таких мереж.  Мені здається, що це – просунуто і міста це розуміють. Я значно більше вірю у зміни знизу вверх, ніж зверху вниз.  

Львів постійно смикає, залучає людей з інших міст. Наприклад, ініціатива мера, з якою він постійно носиться --  Unbroken або "Незламні" на базі Львівської лікарні швидкої допомоги. Сюди мер залучив головного лікаря з Ковеля, який привів туди свою команду. Тобто у місті, де є медичний інститут і медична еліта, купа лікарень, і тим не менше.  Також людина, яка розробила для Львова систему роботи з конференц-сервісу, - це Ніна Остапчук з Луцька. Вінниця смикнула Галину Малець, яка очолювала департамент туризму у Львові, до себе. Потім Галина працювала ще й у Чернігові.  Вже є ринок спеціалістів, які знають, що робити, як робити.  Я хочу бачити Ужгород більше на цій карті, хочу бачити Ужгород з прогресивними практиками, цікавими подіями, цікавими рішеннями, цікавими менеджерами, які фігурують на національному рівні також. Площу Петефі відремонтували вже чи ні?

Мені здається, що зі Львовом ми конкурувати не зможемо ніколи, він обстрибав нас.

Це у вас перебільшення і ви це знаєте. Ужгороду буде важко конкурувати зі Львовом за розміром, але не за креативом. Тому що креатив не є обмеженим. І Ужгород має плюси в тому, що він на кордоні. Львів теж ніби близько до кордону, але, знаєте, 70 км і нуль кілометрів має значення. Це фізичне відчуття, що тут закінчується вулиця і це вже Євросоюз, як мінімум на мене справляє сильне враження.

Але заважає війна.

Вона заважає всім і подивіться, що знову ж таки Львів зробив з цього приводу.  Вони почали робити те, що треба у воєнний час: називають екосистема  "Незламні". Протезування, реабілітація, разом ІТ кластером відкрили центр ментального здоров'я і тд. 

Ви писали в одному з блогів, що українці – оптимістична нація і повинні заразити цим всіх.  Що Вам дає підстави так вважати?

Все, що відбувається. Це факт. Порівняйте нас з окупантами, вони ставлять пам'ятника Леніну. Вони, як і будь-яка реваншистська нація, песимістичні, вважають що їхні найкращі часи позаду і це треба якось відродити. Ми вважаємо, що всі наші найкращі часи попереду. Ми вступимо в НАТО і будемо в безпеці, і не буде війни ніколи більше. Ми вступимо в Євросоюз і в нас буде, як в Кошице. Не все сподобається, але тим не менше буде круто, у нас будуть класні дороги, у нас буде багатство, у нас буде прозоре чисте управління. І хороша освіта, і хороша медицина. Потім виявилося, що в нас медицина краща і сервіс у нас кращий :)

Ми справді заразили всіх оптимізмом. Тому що НАТО раптом віднайшло сенс в собі, воно воно не розуміло, навіщо потрібне.  Варшавського договору немає, Совєтського союзу немає. Навіть Трамп і Макрон висловлювали сумніви з цього приводу. Тепер ніяких сумнівів. Євросоюз теж там хитався:  розширятись, не розширятися, давайте ми можемо замкнемося. Але н-ні, замкнутий Євросоюз не може конкурувати з Китаєм.  Євросоюз насправді може конкурувати з Китаєм тільки з Україною в силу різних причин. Це і кількість людей, і ринок, ринок робочої сили в тому числі.  Штати за часів Обами теж сумнівалися: ми лідери чи ми вже не лідери, чи треба це нам?  Концепція Обами була «Лідерство позаду» Leading from behind, щоб не сильно попереду. І зараз вони відновили своє лідерство без жодних там вибачень, розуміють, що це потрібно. І Європа розуміє, бо у неї немає такої потуги як у Штатів. Маленький Сингапур каже: «Ми маленькі, ми боїмося того, що відбувається в Україні, і нам треба про це говорити.  Ми не можемо допустити такого брутального порушення світового правопорядку. Тому що ми можемо бути наступні, якщо дозволимо великим країнам таке виробляти».  

МВФ не може фінансувати країни, які знаходяться в стані війни. Зараз в Варшаві тривають переговори МВФ і уряду України про фінансування.  При бажанні можна знайти рішення. Зі всіх натівських армій, якщо Україна отримує членство, у нас найбільш боєздатна армія. Тобто ми додаємо багато до оборонного блоку.

Освіта - один з напрямків, яким Ви активно займаєтеся. Яким учнем були Ви? Чому Вас навчила школа і наскільки якісною є сьогоднішня українська система освіти?

Я закінчив школу із золотою медаллю. Думав, що був добрим учнем, як мінімум оцінки це підтверджували. Але десь півроку тому я зустрівся зі своїм однокласником на каву. Перетнулися на районі і він каже: «Я дивувався, що у тебе така кар’єра, бо ти завжди був якийсь некерований, бунтар, на уроках себе нечемно вів». У мене не було такого самосприйняття,  казали, що я чемний хлопчик. Потім задумався, у мене бунтарська нотка є.  Якось я премудрився не наробити біди, ні собі, ні батькам. Хоча, згадуючи деякі історії, напевно, був близький. Успішний випускник з ноткою бунтарства.

А про систему освіти є важливий момент. Я дуже дякую своїй мамі, бо це її рішення віддати мене в радянські часи в школу з поглибленим вивченням англійської мови. Таким чином англійська була у мене робочою, може не з першого класу, але з третього. І залишилась такою, хоча університет намагався це вбити. Я там не мав мовної практики перших два роки. Але потім, на моє щастя, почав працювати з легендарним закарпатцем професором Віктором Пинзеником. Який, на моє щастя, не володів англійською мовою, але мав дуже багато міжнародних контактів, і я практично все йому перекладав. Відновив те, що я почав втрачати на перших двох курсів університету. Це вже важливо. Тому що ми досі примудряємося випускати покоління українців, які не володіють англійською мовою. Це скандал, це погано. Українці повинні говорити англійською, хоча б на тому рівні, на якому говорять поляки.  Не думаю що в українських містах так говорять англійською, про села взагалі не кажу, там біда. І це не просто мова, це, по-перше, спосіб мислення. Тому що англійська дуже логічна, там немає відмінків і, відповідно, ти мусиш дуже логічно вибудовувати речення. Я особливо страждав з цього приводу в міністерстві, тому що речення починалося і я не міг зрозуміти, де воно закінчується.  В українській мові, особливо в українській бюрократичній,  речення починається «виходячи з», «незважаючи на», «посилаючись на». Де ж тут підмет? А, знайшов… Далі я шукаю присудок, тому що в англійській він йде другим. І це була біда.  Це вже не просто структура речення, а структура документа. Дуже непродуктивно читати 20 сторінок, щоб прийти до думки, з якою я погоджуюся з самого початку. Виведіть її наверх, в Україні це неприйнято.  

Логічна структура речення спрямована на дію. Це також ніби частина мови, і найважливіше, що це частина культури, яка в Україні потрібна. Тому що, коли пишеш з великої букви “I” («Я» англ.), ти призвичаєшся до цього. Коли тебе потім батьки навчають, що «я» -  це остання літера в алфавіті, то це як мінімум іде в балансі. Якщо не мати цього компоненту індивідуалістичного, а залишається тільки оцей колективний компонент, то не модерна культура. Професор Фелпс, Нобелівський лауреат, доводить, що захід став розвинутим тому, що почав значно активніше просувати оці індивідуалістичні цінності. Вони не зразу почали писати “I”, ще одна культурно -лінгвістична особливість, в анлгійській немає «ти» і «ви». У 19 столітті вони просто залишили одну форму. Тут буде трошки інший приклад, але який доводить важливість англійської мови. Літаки південно-корейських авіалінії у 60-70-х роках розбивалися частіше. Це можна було списати на давність техніки, але це були не старі літаки. Можна було списати на низькій професіоналізм пілотів, але це було не так. Виявилося,  що проблемою була корейська мова. В англійській мові є одне «ти», у нас «ти» і «ви», у корейській мові шість таких форм, в японській 12. Дослідники зауважили, що другий пілот бачив проблеми, але поки він підбирав правильне звернення до командира чи капітана, літак розбивався.  Рішенням було перевести цю частину літака на англійську мову спілкування, що зняло проблему.

Ще важливе скажу: це - проекти. Я бачу в моїх доньок, одна вже закінчила міжнародну школу, інша ще вчиться, це постійні проєкти.  Може зараз в українських школах вже запровадили, але я працюю з дорослими українцями і треба час, щоб вони перестали мислити процесно. І більше почали думати проєктно, особливо у державній службі. Бо коли я запитував, чим закінчиться ваша діяльність, (якщо закінчиться, значить це стає проектом за визначенням і повинен бути кількісно виражений результат), і коли мені мені казали: удосконаленням, то це не проект. Коли ти 12 років мислиш проектами, тобі пізніше легше в житті керувати і собою в тому числі.

Скільки взагалі часу потрібно, щоб українська економіка відновилась після війни?

Залежить, наскільки вона впаде. Зараз  на 30%, Тут складна історія, я переформатую ваше питання,  бо якщо я буду на нього відповідати сухо і чесно, то це багато років.  Я не хочу щоб це було багато років. Тому я кажу, як значно пришвидшити цей процес. Перше, що треба зробити на мій погляд, і це підтверджено багатьма всілякими дослідженнями (між іншим в Україні про це, на жаль, говорять мало) -- дати українцям економічну свободу після війни.  Бо зараз, звичайно, про це говорити немає сенсу. Після перемоги дати українцям нарешті ту свободу, яку мають в тому числі сусіди, а бажано навіть більше.  Бажано, щоб ми були в топ-десятці, де є Естонія, де як мінімум була Грузія, де є Сингапур, Ірландія, Швейцарія, інші історії успіху. І тоді можна надіятися, що цей процес буде значно швидший.  Але свободу не дають, свободу вигризають. І чи українські підприємці на це спроможуться? Вони повинні бути організовані в якусь політичну силу. Ми все-таки парламентська демократія. Тобто у нас діють закони, ці закони хтось має приймати. І на ці закони був дуже сильний олігархічний тиск, який є очевидно проти свободи, проти конкуренції. От як буде відбуватися отця битва? Розумні люди кажуть: ми переможемо у війні, та чи ми переможемо в мирі. Це ключове питання для того, щоб цей процес був набагато швидше.

Україна на 130-му місці за рівнем економічної свободи. Чеська Республіка на 21-му, Словацька - 33-та, Польща – 40. Ми говоримо про якісь космічні речі, наприклад, вибір пріоритетів в економіці. Не треба про космос, дайте людям свободу. Ми ж не комунізм же врешті решт, це має бути вільний ринок.  

Яким у Вас було 24 лютого минулого року?

Я був Славську із сім'єю на відпочинку. Ми виїхали з Києва 13 лютого. Я не вірив, але зробив необхідні дії. Міжнародна школа, в якій вчиться моя донька, ще у січні  забрала всіх американських вчителів. Ми підсміювалися з них,  але студенти ходили в школу. Вчителі були в Штатах і вчили звідти онлайн. 12 лютого вони сказали студентам не ходити більше до школи, продовжувати онлайн вже з дому. Я як людина, що викладала управління ризиками в проекті, навіть якщо ризик є малоймовірним, але катастрофічним, то ми його розбираємо. Рекомендуємо в проекті зробити превентивні заходи, щоб зменшити його катастрофічність. Якщо ризик є і  ймовірним, і катастрофічним, тоді взагалі треба робити цілу профілактику. Тут я подумав: окей, я в це не вірю, але якщо таке стається, неподалік Житомирська траса. Давайте, кажу, поїдемо до Львова, там наші мами, і так навчання онлайн. У мене що були проекти в Києві, я зі Львова працював, 18-го відбулася корпоративна сесія в Києві, 19-го повернувся до Львова. А 22-го чи 23-го ми виїхали у Славськ, 24-го я планував кататися. Звичайно, я не катався. Ми почали думати, що робити.  Я дуже вдячний двом моїм хорошим друзям, які запропонували велику допомогу. Однією я скористався, другою поки що не треба було. Нервово воно було у всіх, в когось очевидно більше, у містах, які постраждали першими. Урок, який зробив для себе: якою важливою в такі моменти є дружня допомога. Не просто емпатія, але і це є важливим для когось - просто передзвонити і висловити підтримку. Я був вражений, був вдячний, думав, чи заслуговую. Чи я віддаю світові так само?  

Те, що Ви вірите у Перемогу, зрозуміло. Якою вона буде?

Тут треба визначити, що таке перемога? Території? Зробити парад на Красній площі було би звичайно перемогою. Не думаю, що це реалістично Вважаю, що ми повинні ставити за цілі і вважати перемогою неможливість Росії робити подібні речі в майбутньому щодо України. Тоді це розтягується в часі. Якщо мова йде просто про припинення військових дій, то це ще не перемога. Цього можна очікувати швидше,  практично, коли Росія в якийсь момент вирішить, що має завеликі жертви. Але вони, будучи ними, можуть ніколи не прийти до такої думки, що звичайно страшно.  Це і означає, що тривалість може бути розтягнута.

Тут дуже важливий аспект, той же Сингапур, затиснений між двома значно більшими країнами. Від Малайзії можна було очікувати недружніх дій, м'яко кажучи. А відповіддю є сингапурський військовий бюджет, він  більший, ніж малазійський. При тому, що населення в Сингапурі - 5 млн., а Малайзії в сім разів більше - 35 млн. І економіка Сингапуру в шість разів продуктивніша. Українська економіка до війни була у вісім разів меншою, ніж російська, при тому що населення тільки в 3,5 рази менше. Це означає, що в рази менш продуктивніші. От коли ми наростимо економіку у цих пропорціях, коли станемо економічною потугою і довзолимо собі купувати Абрамси, Леопарди, а не просити, то вони нам будуть продавати, бо їм вигідно це буде. Ось це буде перемога, але треба буде працювати.

Традиційне питання про каву. Вживаєте? 

Я вживаю те, що якраз попросив, це мокачіно- поєднання какао з еспресо. І це, напевно, єдиний кавовий напій, який я п'ю. Не кожен день, може щодругий день. Навіть фізично не можу пити частіше. Кожного разу дивуюся, от навіть сьогодні, нащо мені було це еспресо. Я ніби включений, потім сяду в поїзд, і якраз тоді, коли можна буде поспати, кофеїн почне ковбасити.  

Я намагаюся, якщо є можливість, не замінити, але як мінімум доповнити каву таким інтелектуально активним сніданком. Англійською це називається рower breakfast. В ідеалі, звичайно, я б ще мав би побігати. Сьогодні зробив йогу в готелі, але не бігав, лінивий. Здається, ще прохолодно трішки. Тож, коли маєш таку зустріч за сніданком або бізнес-зустріч, мусиш формувати речення, включатися і думати. Це значно краще, ніж коли я снідаю сам і ще не прокинувся.