Ранкова кава. Перемога

Радіоведучий, журналіст і засновник першого інтернет-радіо на Закарпатті  Олексій Уманський з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну поєднав свою журналістську роботу з волонтерством. Льоша знімає міста, людей, яких безпосередньо торкнулася війна, і доставляє військовим автівки на передову. Олексій, мабуть, єдиний із закарпатських медійників, хто з 24 лютого їздив на схід України власне як журналіст: закарпатці купували квитки у Миколаївський зоопарк, щоб він зміг вижити, а Олексій писав інтерв’ю з його директором, читали новини про бомбардування Салтівки у Харкові, а Льоша вже був у поїзді по дорозі туди. Про роботу журналіста на війні у своїй країні, про контрасти життя «тут» і «там», про сприйняття теперішньої реальності й сюжетів, які продукує війна і про те, чого не вистачає цим історіям – у розмові із засновником Радіо «Єден» Олексієм Уманським.

- Не було боязко?

- Всілякі думки лізуть у голову, бо я ніколи не їздив у такі місця, у мене нема ніякого досвіду. І нема людини, яка би мене супроводжувала у цьому, яка би мені підказувала щось. Тому я просто зібрав речі й вирішив їхати у Харків. Місто обстрілювалося. Мені здавалося, що на той момент  це був повний апокаліпсис. Переповнені перони, всі намагаються виїхати… У мене там є друг Олег Каданов, який волонтерить. Але не так, що збирає кошти і закуповує щось, а безпосередньо возить на фронт усе це. Якщо спочатку це було біля Харкова, то зараз це вже і Донеччина. І щодня вони щось везуть на передову. Він  був перший, кого я привозив як виконавця на концерт від Радіо Єден. Волонтери їздили на Салтівку, розповідали жахливі історії. А ти на Закарпатті – і у нас все відносно спокійно, навіть з тривогами і кіпішем, все одно це не зрівняти. Коли місто бомблять, коли звідти всі втікають, коли ти зустрічаєш людей із Харкова тут, в Ужгороді… Словом, перший момент, який я зрозумів як журналіст на цій війні, це те, що мусить бути людина, яка тебе там зустріне. 

- Важко було збиратися? Чи просто – камера, телефон і пішов?

- Коли я вже надумав їхати, взяв диктофон, камеру і спакував досить великий рюкзак. Знаєш, як в гори новачок – купа речей. Перший раз у мене рюкзак був супер-важкий, я все з собою брав. Але насправді все треба брати з собою мінімум. Трошки зубної пасти, дві майки, а не десять. Я, наприклад, перестав брати штатив, бо воно дуже важко. Штатив, каска, бронік – це десь 18 кг в мішку, окрім того, ще є й рюкзак. Дуже важко, дуже незручно пересуватися. Тому зараз я вже їжджу з маленьким рюкзаком своїм. Беру із собою книгу, щоб читати по дорозі назад. І мінімум речей. Штативом інколи слугує якась бочка з водою або ще щось таке. Приходиться щось вигадувати, але, було би що знімати, а як – завжди знайдеться. 

- Сама дорога туди дуже напряжна? 

- У поїзді людей було багато, але всі вони їхали до Києва. Це вже був початок квітня, Бучу звільнили. Уже стало такою традицією, як тільки я збирався кудись виїжджати, я моніторив новини і там всі не просто пишуть про «бомблять», а «активізувалися на харківському напрямку». Я  вже був у поїзді, з Харкова просять усіх виїжджати, а якраз туди їду. Люди, з якими я їхав, дуже різні. Один дядько із ЛНР через різні європейські країни їхав у Харків, бо e нього там дружина і діти, а в ЛНР – квартира. Він був там, коли почалася війна. Інша жінка верталася із Польщі у Чернігів. Такі людські історії… Після Києва весь вагон став пустим, мені стало не по собі. Всюди світла вимкнені. Абсолютна тиша. Я вийшов на вокзалі над ранок, ніхто нікого не може випустити на вулицю, бо комендантська година. Поселили мене у квартиру, я думав, що це буде якийсь музей, а мене повезли на квартиру в центрі міста біля Сумської вулиці. Коли прийняв душ, то я зрозумів що не так все й погано. Ось чувак сидить, письменник Іван Сенін. П’є чай, ми спілкуємося – все не так погано. Коли я їхав туди, мені здавалося, що Харків горить. І зараз, коли ти читаєш новини, будучи на Закарпатті, то тобі здається, що все – це повний апокаліпсис. 

- До речі, не вперше чую, що зблизька ситуація здається не така страшна, ніж із Закарпаття. Дійсно виникає таке відчуття? Просто не так страшно це сприймати?

- Якщо ми говоримо про якийсь околофронт – я цей термін юзаю – мені подобається ця назва, то можливо і так. Прифронтова ситуація – це ти чуєш вибухи, є страх, тяжко, але ти не можеш це порівняти із окопами. Я не думаю, що якби хтось пішов в окоп, то сказав би: «Ну, тут спокійніше». Бо люди, які там є, описують цю ситуацію настільки страшну, що ти не можеш підібрати слова. Я не був в окопах, тому не маю морального права говорити щось. І я не хотів би, щоб мене сприймали як людину, яка була на війні. Справжньої війни я не бачив. Я не бачив поранених. Я бачив прифронтові міста, я бачив, як вони зруйновані, я чув вибухи. У Миколаєві, наприклад, за дві трамвайні  зупинки від мене падала ракета. Я чув, але  не бачив цього і не постраждав від цього. Це початковий рівень репортажності, зовсім початковий. 

- Скільки історій ти встиг зняти і чи ти всіх їх об’єднав рубрикою «Я лем зазвідати»?

- Це проект, який наразі об’єднав десь шість відео, є аудіозапис із Ахтемом Сеітаблаєвим, зроблений спонтанно у Миколаєві. Загалом був за цей час був у Харкові, Миколаєві, на Донеччині, у Слов’янську, Бахмуті, Краматорську, Запоріжжі. Всі напрямки, всі ці міста по-різному виглядають. Мені здалося, що Запоріжжя – найспокійніше місто, хоча, коли ми приїхали, то були прильоти. 

- Може, загадаєш якесь найемоційніше із серії інтерв’ю, або момент з поїздок, який тебе найбільше вразив?

- Під час першої поїздки в Харків мене вразила підземка. І те, що люди не виходили звідти місяцями від початку війни. Вони спали у вагонах метро, яке не рухалося. Дехто спав на території метро – знизу, біля ескалатора, десь по кутках.  Було якесь своєрідне окреме життя в підземці. І були вагони, на яких було написано «для детей» – там діти ночували. Мені це дуже запам’яталося. І дуже неприємний запах був. Запах рани, яка вже почала гнити. Дуже задушний. Я просто питав себе: попри всю небезпеку, яка є, невже вони не виходять на вулицю? Невже вони не йдуть в інше місце хапати повітря? Невже їм не хочеться? Більшість залишалися там. Пізніше я спілкувався з харків’янами і вони розповідали, що були люди, які чекали Путіна і «руській мір», перебуваючи там, у підземці. 

У Миколаєві мене вразили вибухи, – найбільші, які я чув. І це так дивно: у нас повітряна тривога, на яку ніхто не звертає уваги, а у Миколаєві сигнал з’являється трошки пізніше, ніж починають падати ракети. Бо море поруч і треба десь всього три хвилини, щоби ракета долетіла. Це була друга ніч у Миколаєві, коли я чув такий потужний вибух. До речі, із житлом у Миколаєві мені допоміг слухач Радіо Єден, якого я до цього не знав. Просто дав ключі від своєї квартири. У чаті побачив, що я їду в Миколаїв, сказав, що там його теща залишилася і що можна взяти ключі, пожити у нього у квартирі. Я лиш потім приїхав в Ужгород і познайомився з цією людиною – Дмитро його звати. Це був дуже вражаючий для мене момент. 

І ще – коли ми привезли машину Роману Редко, мені дозволили заночувати з військовими. Вони ще не на нулі були, хоча зараз вже там. У них не було ліжок, всі спали на карематах. Я ліг десь біля туалету. І погано дуже спав, бо постійно прилітало. Це було досить страшно, але вони вже звикли, ніхто не прокидався.  А зранку випадково зустрів Ахтема Сеітаблаєва, який є прес-секретарем того підрозділу.  У нього якраз вийшов новий фільм «Мирний 21» про прикордонників Луганщини. Поспілкувались, наскільки могли. Поїхав з військовими за водою, записав інтерв’ю з Ромою у рамках «Я лем зазвідати», а потім вже сам досліджував Миколаїв, ходив по місту, потрапив у зоопарк, у який всі купували квитки, щоби він вижив, вдалася зняти інтерв’ю з директором зоопарку. Всі ці поїздки – завжди спонтанні.  І зустрічі теж.

- Як сім’я сприймала твої поїздки і як ти сину пояснюєш, що таке війна?

- Насправді давно намагаюсь йому пояснювати. Тому що він дивився російські й білоруські пабліки на YouTube  – дуже популярні, які роблять контент, мабуть, цікавий для дітей. Я йому пояснював, що треба дивитися україномовний контент, він на це не дуже зважав. Але коли почалися більші перипетії, коли наші друзі почали йти на фронт, коли повітряна тривога і ми о третій ночі мусимо йти в підвал, то він уже розуміє, що це не просто «ми не хочемо, щоби ти щось дивився», а це серйозніше. У сина є розуміння, що на війні вбивають. Він не бачив ніякі похорони і, думаю, він до кінця ще не усвідомлює усієї жесті, але є оцей дискурс в бік всього українського, він це підтримує. Коли я їду, він це ніби сприймає нормально, але інколи каже: «Нащо ти їдеш ? Тебе ж можуть убити там». Я сам кожен раз так їду, ніби не повернуся. Всяке може статися. Тому радий, коли вертаюся. Дружина теж спочатку не хотіла, щоб я їхав. Брат мене переконував, що не треба. Але я їду. 

Пам’ятаю, Буча дуже вразила. Під час першої поїздки у Харків, я не залишився там надовго, бо була можливість потрапити в Бучу. Крістіан Rythmique повіз туди швидку допомогу і сказав, що може мене зустріти. Там тоді було ще небезпечно,  ще лишались так звані сплячі групи. Буча побита сильно, пошкоджена, хоча, здається, Ірпінь більше. Я заходив у будинки, де всі двері вибиті кувалдами. Всюди протухлі холодильники, бо люди втікали і залишали все. Запах трупного яду. Я ішов прогулятися і йдеш по дорозі – машина може збити, йдеш не по дорозі – на міну можеш натрапити. Десь сухпайки валяються російські, десь – їхні тільняшки і куски одягу. Вдалося записати інтерв’ю з людиною, яка була очевидцем цих подій. Тому та поїздка – Харків і Буча – була дуже результативна. Інші поїздки, які я вже поєднував з тим, що гнав машину, не завжди можна щось записати – як пощастить. Я вже не маю такого розуміння, що ось лише я журналіст, або я вожу машини. У мене немає  якоїсь спеціалізації, я просто це роблю. 

- В одному з постів ти написав, що граєшся в радіожурналістику. Ти цим не надаєш своїй роботі нотки несерйозності, якщо вона насправді зараз така серйозна?

- Мені подобається це формулювання і подобається його на себе приміряти. Якби я був серйозним військовим журналістом, то я б не вилізав звідти, йшов би на небезпеки. А те, що я поїхав, записав, вернувся додому, це таке – «Я лем зазвідати» –  запитав і вернувся.  Я собі такі рамки й поставив, щоб не було від мене очікувань багато.  Тому й кажу, що граюся. Зараз журналіст, завтра – не журналіст. Не знаю.

- Ти рахував, скільки ходок вийшло у тебе?

- Мені здається, що десь близько десяти. Просто різні міста дуже були. Що можна вважати ходкою? Була поїздка, де я був просто пасажир. Чи можна це вважати, що я віз машину? Останній раз вертався із Запоріжжя із військовими. Приїхав за ними водій, а я кажу, що маю водійські права, якщо треба можу підстрахувати. Я з потяга зліз і вже віз повну машину людей додому плюс того водія, який на машині приїхав. Дивні відчуття. Але життя дивовижне і це файно, що можна не знати, що чекати. 

- Скільки кав п’єш тепер?

- Одну, максимум – дві. 

- Не збільшив дозу кофеїну?

- Ні, зовсім ні. П’ю ранковий кавіль, а другий – після обіду, якщо з дружиною виходжу на каву, бо вона не любить сама каву пити. Це має бути ритуал, тому два кавилі. Інколи  чай, хороший. 

- Ти віриш у перемогу?

- Про перемогу – це таке питання, яке я завжди задаю людям, яких записую на відео. Це дуже складне питання і воно дуже індивідуальне. Наприклад, Жадан каже, що, ну от що вважати перемогою? Повернення наших земель, наприклад. Я все частіше думаю про те, що перемогою є зберегти людей, зберегти те, що можна назвати людяністю, об’єднаністю. Те, що люди тримаються купи, те, що є ті, хто готовий безкоштовно їхати відбудовувати країну. Це ж робота – людина віддає усю свою життєву енергію. Є люди, які готові пожертвувати собою заради того, щоб була та Україна, яка є у них в голові. Збереження цього – це і є перемога. Втрата цього  – це повна смерть України. Бо в історії, наприклад, Польщі були моменти, коли вона не мала своєї влади і була повністю окупована – російською імперією, німцями – з усіх боків розтягнута і розділена. Вона існувала? Так, існувала.  Існував її дух. Збереження цього є для мене перемогою. Мир. Коли не треба буде думати, що треба збирати на броніки або машину везти, чи прокидатися в жаху з новинами. Перемогою не є бажання убити когось, наприклад, а зараз воно є актуальним. Тобто якщо ми хочемо перемоги, треба убивати. З хрестом там, мабуть, ніхто уже не піде. Для мене це так. 

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото Ірини Брези