Ранкова кава. Перемога

з Олексієм Уманським

Радіоведучий, журналіст і засновник першого інтернет-радіо на Закарпатті  Олексій Уманський з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну поєднав свою журналістську роботу з волонтерством. Льоша знімає міста, людей, яких безпосередньо торкнулася війна, і доставляє військовим автівки на передову. Олексій, мабуть, єдиний із закарпатських медійників, хто з 24 лютого їздив на схід України власне як журналіст: закарпатці купували квитки у Миколаївський зоопарк, щоб він зміг вижити, а Олексій писав інтерв’ю з його директором, читали новини про бомбардування Салтівки у Харкові, а Льоша вже був у поїзді по дорозі туди. Про роботу журналіста на війні у своїй країні, про контрасти життя «тут» і «там», про сприйняття теперішньої реальності й сюжетів, які продукує війна і про те, чого не вистачає цим історіям – у розмові із засновником Радіо «Єден» Олексієм Уманським.

- Пам’ятаєш, як  зустрів 24 лютого?

- Я повіз сина в школу, там сказали, що все закрито уроків не буде, бо війна почалася. Я відвіз Мартіна додому, приїхав вести ефір і всі уже писали, «чи не знаєш, де зняти житло в Ужгороді, їду з Харкова». Мені цікаво переслухати цей ефір. Він десь є в записі. Дуже був стрес, я намагався бути спокійним, відчувалося, що люди теж були дуже розкидані.  Слухачі щось писали, ми якось трималися разом і це трохи заспокоювало. 

- Ти знав, що ти будеш пробувати знімати війну, записувати війну? І в таких форматах, як ти це робиш зараз. 

- Якщо чесно і якщо вже бути зовсім відвертим, у мене давно були якісь такі думки. Коли почалася двіжуха з Кримом, я думав: «Ну, це так далеко… Якби трохи ближче, я би вже пішов воювати». Потім Донбас. «Ну, Донбас далеко теж». Коли почалося все це з військкоматами, добровольцями зараз, я теж туди пішов. Мені так і не подзвонили, загалом думав, якщо будуть на нас нападати, я буду на Закарпатті.  Взагалі питання війни кожен має сам собі якось проговорити. Насправді дуже багато людей, які з гарячим серцем отак пішли в перші дні, зараз бачать, що вони зовсім не те очікували. Ми ж не знаємо, яка війна насправді. Ми думаємо, що війна – це ти бігаєш з автоматом, тобі кажуть, що робити, тебе прикривають. Я ж не знаю, наприклад, що в основному все вирішує важка артилерія. Я це дізнався вже потім, коли почав їздити ближче до бойових дій, і чув, що кажуть військові. 

Всі мої думки про те, що я буду робити під час війни, звелися до того, що, мабуть, я як радіоведучий  поїду туди і буду вести радіоефіри. Намагався не панікувати, але з часом мені стало вести ефіри тяжко. Загалом і зараз є такий стан важкості, і якщо ти нічого не робиш на користь, то відчуваєш, що ти дарма проживаєш весь цей час. Тому якось так ефіри важко вже велися і в чаті одному приятель написав, що купив машину для Миколаєва на фронт і треба би її доставити. Якщо не до самого Миколаєва, то хоча б до Львова. Ніхто не хотів, а я на це підписався. Це вже був час, коли блокпости були всюди і навіть вже після Ужоцького перевалу – в кожному селі. Для мене це був і момент пригоди, і якоїсь користі. Я просто сяду – і повезу машину. До речі, до цього часу я ніколи не їхав на джипі. Було трохи страшно, щоб нічого не сталося з машиною. Це відповідальність. Що я скажу газді, що я скажу людям, які на війні чекають на цю машину? Тому акуратно вів. 

Потім повіз машину в Чернівці. Звідти її забирали на війну. Потім навколо закрутилася вся ця істерика –  броніки, каски, кожен десь щось купує, відправляє. І я подумав, що настав час побути журналістом на війні. Це дуже страшно насправді. Але якщо я зараз не поїду, то коли? І де я був під час війни? Що я робив? Пакував коктейлі молотова? Так, але вже не пакують і не ясно, чи їх взагалі юзали. Вечірку робити, щоб зібрати гроші? Не можу щось, нема натхнення. І я вирішив поїхати туди як журналіст. З екіпіруванням допомогли. Юля Воротняк подарувала бронік. Мені зробили наліпку PRESS. Андрій Пелех подарував шолом. Він братові купував, потім ліпший знайшов і от маю англійський шолом, досить важкий. Теща пошила чохол на нього. 

 

- Не було боязко?

- Всілякі думки лізуть у голову, бо я ніколи не їздив у такі місця, у мене нема ніякого досвіду. І нема людини, яка би мене супроводжувала у цьому, яка би мені підказувала щось. Тому я просто зібрав речі й вирішив їхати у Харків. Місто обстрілювалося. Мені здавалося, що на той момент  це був повний апокаліпсис. Переповнені перони, всі намагаються виїхати… У мене там є друг Олег Каданов, який волонтерить. Але не так, що збирає кошти і закуповує щось, а безпосередньо возить на фронт усе це. Якщо спочатку це було біля Харкова, то зараз це вже і Донеччина. І щодня вони щось везуть на передову. Він  був перший, кого я привозив як виконавця на концерт від Радіо Єден. Волонтери їздили на Салтівку, розповідали жахливі історії. А ти на Закарпатті – і у нас все відносно спокійно, навіть з тривогами і кіпішем, все одно це не зрівняти. Коли місто бомблять, коли звідти всі втікають, коли ти зустрічаєш людей із Харкова тут, в Ужгороді… Словом, перший момент, який я зрозумів як журналіст на цій війні, це те, що мусить бути людина, яка тебе там зустріне. 

- Важко було збиратися? Чи просто – камера, телефон і пішов?

- Коли я вже надумав їхати, взяв диктофон, камеру і спакував досить великий рюкзак. Знаєш, як в гори новачок – купа речей. Перший раз у мене рюкзак був супер-важкий, я все з собою брав. Але насправді все треба брати з собою мінімум. Трошки зубної пасти, дві майки, а не десять. Я, наприклад, перестав брати штатив, бо воно дуже важко. Штатив, каска, бронік – це десь 18 кг в мішку, окрім того, ще є й рюкзак. Дуже важко, дуже незручно пересуватися. Тому зараз я вже їжджу з маленьким рюкзаком своїм. Беру із собою книгу, щоб читати по дорозі назад. І мінімум речей. Штативом інколи слугує якась бочка з водою або ще щось таке. Приходиться щось вигадувати, але, було би що знімати, а як – завжди знайдеться. 

Льоша Уманський

 

- Сама дорога туди дуже напряжна? 

- У поїзді людей було багато, але всі вони їхали до Києва. Це вже був початок квітня, Бучу звільнили. Уже стало такою традицією, як тільки я збирався кудись виїжджати, я моніторив новини і там всі не просто пишуть про «бомблять», а «активізувалися на харківському напрямку». Я  вже був у поїзді, з Харкова просять усіх виїжджати, а якраз туди їду. Люди, з якими я їхав, дуже різні. Один дядько із ЛНР через різні європейські країни їхав у Харків, бо e нього там дружина і діти, а в ЛНР – квартира. Він був там, коли почалася війна. Інша жінка верталася із Польщі у Чернігів. Такі людські історії… Після Києва весь вагон став пустим, мені стало не по собі. Всюди світла вимкнені. Абсолютна тиша. Я вийшов на вокзалі над ранок, ніхто нікого не може випустити на вулицю, бо комендантська година. Поселили мене у квартиру, я думав, що це буде якийсь музей, а мене повезли на квартиру в центрі міста біля Сумської вулиці. Коли прийняв душ, то я зрозумів що не так все й погано. Ось чувак сидить, письменник Іван Сенін. П’є чай, ми спілкуємося – все не так погано. Коли я їхав туди, мені здавалося, що Харків горить. І зараз, коли ти читаєш новини, будучи на Закарпатті, то тобі здається, що все – це повний апокаліпсис. 

- До речі, не вперше чую, що зблизька ситуація здається не така страшна, ніж із Закарпаття. Дійсно виникає таке відчуття? Просто не так страшно це сприймати?

- Якщо ми говоримо про якийсь околофронт – я цей термін юзаю – мені подобається ця назва, то можливо і так. Прифронтова ситуація – це ти чуєш вибухи, є страх, тяжко, але ти не можеш це порівняти із окопами. Я не думаю, що якби хтось пішов в окоп, то сказав би: «Ну, тут спокійніше». Бо люди, які там є, описують цю ситуацію настільки страшну, що ти не можеш підібрати слова. Я не був в окопах, тому не маю морального права говорити щось. І я не хотів би, щоб мене сприймали як людину, яка була на війні. Справжньої війни я не бачив. Я не бачив поранених. Я бачив прифронтові міста, я бачив, як вони зруйновані, я чув вибухи. У Миколаєві, наприклад, за дві трамвайні  зупинки від мене падала ракета. Я чув, але  не бачив цього і не постраждав від цього. Це початковий рівень репортажності, зовсім початковий. 

- Скільки історій ти встиг зняти і чи ти всіх їх об’єднав рубрикою «Я лем зазвідати»?

- Це проект, який наразі об’єднав десь шість відео, є аудіозапис із Ахтемом Сеітаблаєвим, зроблений спонтанно у Миколаєві. Загалом був за цей час був у Харкові, Миколаєві, на Донеччині, у Слов’янську, Бахмуті, Краматорську, Запоріжжі. Всі напрямки, всі ці міста по-різному виглядають. Мені здалося, що Запоріжжя – найспокійніше місто, хоча, коли ми приїхали, то були прильоти. 

- Може, загадаєш якесь найемоційніше із серії інтерв’ю, або момент з поїздок, який тебе найбільше вразив?

- Під час першої поїздки в Харків мене вразила підземка. І те, що люди не виходили звідти місяцями від початку війни. Вони спали у вагонах метро, яке не рухалося. Дехто спав на території метро – знизу, біля ескалатора, десь по кутках.  Було якесь своєрідне окреме життя в підземці. І були вагони, на яких було написано «для детей» – там діти ночували. Мені це дуже запам’яталося. І дуже неприємний запах був. Запах рани, яка вже почала гнити. Дуже задушний. Я просто питав себе: попри всю небезпеку, яка є, невже вони не виходять на вулицю? Невже вони не йдуть в інше місце хапати повітря? Невже їм не хочеться? Більшість залишалися там. Пізніше я спілкувався з харків’янами і вони розповідали, що були люди, які чекали Путіна і «руській мір», перебуваючи там, у підземці. 

Льоша Уманський

 

У Миколаєві мене вразили вибухи, – найбільші, які я чув. І це так дивно: у нас повітряна тривога, на яку ніхто не звертає уваги, а у Миколаєві сигнал з’являється трошки пізніше, ніж починають падати ракети. Бо море поруч і треба десь всього три хвилини, щоби ракета долетіла. Це була друга ніч у Миколаєві, коли я чув такий потужний вибух. До речі, із житлом у Миколаєві мені допоміг слухач Радіо Єден, якого я до цього не знав. Просто дав ключі від своєї квартири. У чаті побачив, що я їду в Миколаїв, сказав, що там його теща залишилася і що можна взяти ключі, пожити у нього у квартирі. Я лиш потім приїхав в Ужгород і познайомився з цією людиною – Дмитро його звати. Це був дуже вражаючий для мене момент. 

І ще – коли ми привезли машину Роману Редко, мені дозволили заночувати з військовими. Вони ще не на нулі були, хоча зараз вже там. У них не було ліжок, всі спали на карематах. Я ліг десь біля туалету. І погано дуже спав, бо постійно прилітало. Це було досить страшно, але вони вже звикли, ніхто не прокидався.  А зранку випадково зустрів Ахтема Сеітаблаєва, який є прес-секретарем того підрозділу.  У нього якраз вийшов новий фільм «Мирний 21» про прикордонників Луганщини. Поспілкувались, наскільки могли. Поїхав з військовими за водою, записав інтерв’ю з Ромою у рамках «Я лем зазвідати», а потім вже сам досліджував Миколаїв, ходив по місту, потрапив у зоопарк, у який всі купували квитки, щоби він вижив, вдалася зняти інтерв’ю з директором зоопарку. Всі ці поїздки – завжди спонтанні.  І зустрічі теж.

- Ти не планував наперед нічого?

- Там взагалі важко щось спланувати. Ну і дуже важко потрапити туди. Прифронтові міста мають блокпости і якщо ти не знаєш пароль або не маєш супроводу, не везеш машину туди або гуманітарку, тебе не пропустять. Планувати щось на війні – взагалі нереально. Було таке, що ми поїхали до наших – до закарпатської ТРО –  і нас не пустили. Наші приїхали ближче, поспілкувалися.

- Що тебе дивувало у цих містах? Чим вони відрізнялися?

- Так дивно взагалі, це напівживі міста. Вони якісь… Кожне має своє життя. Харків мене найбільше здивував, тому що коли я перший раз туди поїхав, місто було повністю пусте. Але у цих напівживих містах завжди є один заклад, який працює. У Харкові це був «Протагоніст». І там в основному військові або журналісти сиділи. У Миколаєві була одна піцерія. Нічого не працює, але одна піцерія – тримається.  І всі такі – «місто живе, оживає, он піцерія робить!». На Донеччині – шаурма. Але в цілому –  нічого не працює. 

Другий раз поїхав у Харків, коли везли швидку допомогу, було трохи легше, бо війська вже відбили ворога далі, хоча  насправді – прилітає.  Людей стало більше. І мені здається дуже дивним, що працює заклад, де є 24 крани крафтового пива в центрі міста і паралельно ти чуєш, як падуть бомби біля тебе.  Якось сиділи у Будинку  «Слово», з письменниками, компанія така зібралася хороша, пили вино, дивилися футбол через телефон. І тут таке – бббббаааах! Всі застигли, а потім такі «давайте беремо вино і йдемо в коридор». Дуже дивне відчуття загрози і війни. Тебе може вбити, але ти продовжуєш жити у цьому місті.

- Чи відчував ти оці контрасти, коли повертався в Ужгород, прогулювався по набережній?

- Кожен раз. Чим в складнішій ситуації я був, тим  дивнішим мені це здавалося. Це був час, коли тут ще було багато людей. Ти виходиш на вулицю в Ужгороді і кожен день – як ярмарок якийсь. Можна було би підходити до людей і казати: «Ви їсте морозиво, а там війна. Ви в курсі?». Але насправді кожен робить вибір сам. І хто я такий, аби комусь щось розказувати? Та і сам я що роблю, аби дати собі якийсь статус людини, яка буде комусь робити зауваження. Ці повернення непрості. У перші дні я можу бути нервовий, у якійсь мірі це може відображатися на сім’ї, можу зірватися десь. Але, мабуть, це нормально. Мені важко уявити собі, що військові будуть відчувати, коли повернуться. Це зовсім інший контраст, бо вони бачили набагато більше.

- Як сім’я сприймала твої поїздки і як ти сину пояснюєш, що таке війна?

- Насправді давно намагаюсь йому пояснювати. Тому що він дивився російські й білоруські пабліки на YouTube  – дуже популярні, які роблять контент, мабуть, цікавий для дітей. Я йому пояснював, що треба дивитися україномовний контент, він на це не дуже зважав. Але коли почалися більші перипетії, коли наші друзі почали йти на фронт, коли повітряна тривога і ми о третій ночі мусимо йти в підвал, то він уже розуміє, що це не просто «ми не хочемо, щоби ти щось дивився», а це серйозніше. У сина є розуміння, що на війні вбивають. Він не бачив ніякі похорони і, думаю, він до кінця ще не усвідомлює усієї жесті, але є оцей дискурс в бік всього українського, він це підтримує. Коли я їду, він це ніби сприймає нормально, але інколи каже: «Нащо ти їдеш ? Тебе ж можуть убити там». Я сам кожен раз так їду, ніби не повернуся. Всяке може статися. Тому радий, коли вертаюся. Дружина теж спочатку не хотіла, щоб я їхав. Брат мене переконував, що не треба. Але я їду. 

Льоша Уманський

 

Пам’ятаю, Буча дуже вразила. Під час першої поїздки у Харків, я не залишився там надовго, бо була можливість потрапити в Бучу. Крістіан Rythmique повіз туди швидку допомогу і сказав, що може мене зустріти. Там тоді було ще небезпечно,  ще лишались так звані сплячі групи. Буча побита сильно, пошкоджена, хоча, здається, Ірпінь більше. Я заходив у будинки, де всі двері вибиті кувалдами. Всюди протухлі холодильники, бо люди втікали і залишали все. Запах трупного яду. Я ішов прогулятися і йдеш по дорозі – машина може збити, йдеш не по дорозі – на міну можеш натрапити. Десь сухпайки валяються російські, десь – їхні тільняшки і куски одягу. Вдалося записати інтерв’ю з людиною, яка була очевидцем цих подій. Тому та поїздка – Харків і Буча – була дуже результативна. Інші поїздки, які я вже поєднував з тим, що гнав машину, не завжди можна щось записати – як пощастить. Я вже не маю такого розуміння, що ось лише я журналіст, або я вожу машини. У мене немає  якоїсь спеціалізації, я просто це роблю. 

- В одному з постів ти написав, що граєшся в радіожурналістику. Ти цим не надаєш своїй роботі нотки несерйозності, якщо вона насправді зараз така серйозна?

- Мені подобається це формулювання і подобається його на себе приміряти. Якби я був серйозним військовим журналістом, то я б не вилізав звідти, йшов би на небезпеки. А те, що я поїхав, записав, вернувся додому, це таке – «Я лем зазвідати» –  запитав і вернувся.  Я собі такі рамки й поставив, щоб не було від мене очікувань багато.  Тому й кажу, що граюся. Зараз журналіст, завтра – не журналіст. Не знаю.

- Зараз багато знімають про війну, вже повторюються сюжети, вони стають однакові. Чого на твою думку не вистачає цим історіям про війну? 

- Мабуть, глибшого дослідження конкретних людей. Бо сама подія і її висвітлення може привертати дуже багато уваги, як прес-конференція якась. А тільки люди є реально цікавими у цьому всьому. Саме місто без людей не має значення, сам фронт без людей не має значення. Можливо, варто більше розуміти їхню мотивацію, їхні думки, – такий момент дослідження. Для того, щоби це розуміти, треба бути наближеним до них. А для того, що бути наближеним до них, треба відчувати, треба бути в тій ситуації, в якій є вони. Бо якщо я прийду такий «я кореспондент, хочу дізнатися, як ваше життя, я п’ю каву і потім йду», то навряд чи я сильно дослідив цю людину. Якби я біля неї пожив, відчув, як це, коли падає… Я поїхав на Салтівку у Харкові, знімав про це теж «Я лем зазвідати» без коментарів.  Це район – як привид. Але були люди, які намагаються там щось робити, розчищають завали. Я камеру поставив, знімаю, хтось там каже «О, знімають знов».  Вони там дивляться на журналістів з таким «І шо? Ну, вже приїжджали і знімали. І шо?». І я розумію цих людей. Бо я приїхав, я лем зняв і поїхав. Що я для цих людей зроблю? Ну, показав я, як тут погано. Інша справа, якби я поміг їм розібрати завали, посидів із ними і попив чай, поділився чимось, пожив трохи їхнім життям. Якби я почув відверто про те, як вони живуть, чому вони залишилися і чому вони не їдуть, може я би тоді більше розумів тих людей. Тому це дуже поверхневий рівень репортажності. Тому я не вважаю себе крутим репортером.  

- Але в тебе ж навпаки формати і самі розмови глибші, ніж прості новинні.

- Ну, не знаю. Все одно треба там більше часу проводити. Треба жити тим насправді. А я їжджу туди-сюди. І дуже люблю повертатися додому. Всі люблять.  

- Плануєш іще, чи вже як вийде?

- Планую, звісно. Мені здається, що люди, які почали, то вже не можуть без цього. Як одна слухачка написала: «Та ти вже будеш до кінця війни возити машини!». Я спочатку так сміявся з цього. 

- Ти рахував, скільки ходок вийшло у тебе?

- Мені здається, що десь близько десяти. Просто різні міста дуже були. Що можна вважати ходкою? Була поїздка, де я був просто пасажир. Чи можна це вважати, що я віз машину? Останній раз вертався із Запоріжжя із військовими. Приїхав за ними водій, а я кажу, що маю водійські права, якщо треба можу підстрахувати. Я з потяга зліз і вже віз повну машину людей додому плюс того водія, який на машині приїхав. Дивні відчуття. Але життя дивовижне і це файно, що можна не знати, що чекати. 

- Скільки кав п’єш тепер?

- Одну, максимум – дві. 

- Не збільшив дозу кофеїну?

- Ні, зовсім ні. П’ю ранковий кавіль, а другий – після обіду, якщо з дружиною виходжу на каву, бо вона не любить сама каву пити. Це має бути ритуал, тому два кавилі. Інколи  чай, хороший. 

- Ти віриш у перемогу?

- Про перемогу – це таке питання, яке я завжди задаю людям, яких записую на відео. Це дуже складне питання і воно дуже індивідуальне. Наприклад, Жадан каже, що, ну от що вважати перемогою? Повернення наших земель, наприклад. Я все частіше думаю про те, що перемогою є зберегти людей, зберегти те, що можна назвати людяністю, об’єднаністю. Те, що люди тримаються купи, те, що є ті, хто готовий безкоштовно їхати відбудовувати країну. Це ж робота – людина віддає усю свою життєву енергію. Є люди, які готові пожертвувати собою заради того, щоб була та Україна, яка є у них в голові. Збереження цього – це і є перемога. Втрата цього  – це повна смерть України. Бо в історії, наприклад, Польщі були моменти, коли вона не мала своєї влади і була повністю окупована – російською імперією, німцями – з усіх боків розтягнута і розділена. Вона існувала? Так, існувала.  Існував її дух. Збереження цього є для мене перемогою. Мир. Коли не треба буде думати, що треба збирати на броніки або машину везти, чи прокидатися в жаху з новинами. Перемогою не є бажання убити когось, наприклад, а зараз воно є актуальним. Тобто якщо ми хочемо перемоги, треба убивати. З хрестом там, мабуть, ніхто уже не піде. Для мене це так. 

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото Ірини Брези

Scroll To Top