Ранкова кава. Перемога з Олександром Ляхіним
Як перейти від солодкого до металевого і навпаки знає Олександр Ляхін. Він, можна сказати, закарпатський «пряниковий барон» :) Запустивши десять років тому торгову марку «Закарпатський пряник», зробив з цього солодкого виробу місцевий культ, додавши туди оригінальних локальних інгредієнтів, наприклад, леквар чи бринзу. З початком війни Олександр з друзями упритул зайнявся забезпеченням 68-го батальйону, де воюють закарпатці. Збирає все необхідне, починаючи від авто до торта «Ужгород», возить і розробляє стратегії оптимізації у цьому випадку не виробництва, а волонтерства.
Як справи у пряниковій індустрії?
До 24 лютого все працювало як звичайно, а після 24-го перших 2-3 дні були думки закриватися. Якщо брати співпрацю з Києвом, Харковом, Одесою, інтернет-замовлення - це все зупинилося повністю. Потім воно трохи пішло: приїхали переселенці і кількість людей зросла. Всю роботу я переклав на дружину. А ми з хлопцями займалися забезпеченням 68-го батальйону: від тапочок до сантехніки, амуніції, різної продукції. Допомагали прості люди, «Джейбіл» допомагав. Згодом батальйон перевели у Перечин. А потім хлопці від’їхали трохи далі - на Схід.
Тричі до них їздили: везли авто, амуніцію, особисті передачі, медикаменти, харчові продукти, тепловізори, дрони, приціли.
До 24-го лютого, кажете, була звичайна робота. Це яка?
Діти, класичний робочий день. Якісь планування більш стратегічні. Я в роботі займаюся не виробництвом (це завдання дружини), а пошуком нових клієнтів співпрацею з партнерами, маркетингом, новинками.
Бачила, що ви запустили продаж іменних пряників. З автографом професора Федора Шандора, прямісінько з фронту.
Запустили таку штуку, щоб не просто просити гроші, а заробити гроші для 68-го батальйону. А коли почули про історію з Рухом підтримки закарпатських військових, вирішили кошти з цієї акції передати їм. І таким чином висловити свою позицію і підтримку.
Чи волонтери не розчаровані після звинувачень однієї з організацій? Ти працюєш, намагаєшся допомогти максимально і раптом стаєш злочинцем.
100% ця ситуація дає такий привід, що хочеться казати: та ну вас … Але люди до них (Рух підтримки закарпатських військових) ще більше почали всього нести. У нас, напевно, така українська нація: чим більше б’ють, ти більше ми стаємо сильнішими і даємо відсіч.
Чи бачите розвиток свого бізнесу, економіки у нинішніх умовах? Не втрачаєте надії, плануєте стратегії?
Я оптиміст у принципі. Наслідки є, вони ще тільки будуть економічні. Але якщо матимемо світову підтримку, то вистоїмо. Розвиток залежить від кожної компанії особисто. Хтось опустить руки, а хтось буде працювати. У такі часи не має стояти мета заробити гроші, зрозуміло, і це має бути. Тут важливо проіснувати та втриматися. Після кожного падіння йде зріст. Це закони, які не змінюються.
У нас приріст був, як це дивно не виглядає, на другий –третій тиждень війни. Зрозуміло, поки у людей, які приїхали, є гроші, вони їх витрачали. Частина людей поїхала назад, хтось залишиться. Зараз головне -- перемога і закінчення війни. Після того можна думати про економічний розвиток.
Ви вірите в перемогу і що надихає дочекатися її? Всі постійно в підрахунках: коли?
Півтора-два тижні максимум, десь так :). Якщо реально, я звісно вірю в перемогу, взагалі важко осягнути те, що ми в такий період живемо. До останнього не думалося, що ті з росії підуть таким шляхом. Але якщо буде світова підтримка, дадуть повністю зброю, я впевнений у нашій перемозі. Вже видно що росія, не знаю як взагалі те утворення назвати, не досягла жодної мети. Так аналітики кажуть принаймні. І за три дні, відомий факт, їм не вдалося взяти те, що хотіли.
За цей час чи «опускалися руки»? Якщо так, то як ви себе підбадьорюєте? Новини читаєте?
У перші дні читав новини. Я для себе відфільтрував інформаційні джерела: маю 3 або 4 канали Телеграма. Бо то вмерти за добу можна, якщо все перечитати. Дуже активно у новинах не сиджу, руки опускати не було коли. У перші дні, поки невідомість була, чи будуть танки тут, навіть збиралися, дещо готували. Далі зайнялися забезпеченням батальйону і на все інше не було часу. Роботу передоручив дружині, а ми зранку до вечора їздили, все закуповували.
Чи зменшується інтенсивність підтримки людей?
Люди виснажуються. Йдеться не стільки про «опущені руки», скільки десь і в людей закінчуються гроші, впали заробітки. Тому менше активності. Але кістяк все одно працює, забезпечує, з’являється хтось новий. Такого, щоб все завмерло, думаю, не буде.
Переселенці часто заходять до Вас на каву з пряниками?
Заходили, багато було. Їх визначаєш за російською мовою. Були різні випадки. Один спитав, яка кава і заявив: «ето нє кофе». Майже йому Копі Лувак треба було.
На українську переходять такі відвідувачі?
Хтось переходить, хтось -- ні.
Які три речі вам потрібні для щастя?
Здоров’я точно, родина, мир. На сьогодні.
Чи маєте гасло, яке використовуєте в житті?
Максимум півтора-два тижні )) Жартую :)
Якогось особистого не маю, не думав над тим, зразу не згадаю.
Чому вирішили займатися пряниками?
Наркотиками не можна :). Випадково. Ми займалися торгівлею продуктів харчування. На католицьке Різдво з дружиною пішли до батьків, мама спекла пряниковий будиночок. Я сказав, що з того щось має вирости. І було бажання перейти від торгівлі до виробництва, хотілося росту. Коли ми ще займалися торгівлею, у нас протермінувалося кілька тонн зефіру. Я тоді клявся, що ніколи в житті не буду займатися кондитерськими виробами. Через пару років так сталося, що я ними зайнявся. У цьому році офіційно зареєстрованій торговій марці буде 10 років, а оскільки реєстрація тривала 18 місяців, то нам вже 11,5 років.
Чи не набридло займатися солодощами?
Не набридло точно, бо на жону все «повісив» :). Якщо дивитися на те, що встав зранку, пішов, спік одне те й саме, і так 10 років -- звично набридає. Намагаємося бути у русі, заводити новинки, розширяти асортимент. Немає такого щоденного шаблонного процесу, постійно якийсь рух вперед.
Скільки найменувань пряників придумали за цей час?
Понад 30. Найпопулярніший -- з лекваром, другий у топі - фундук, Фундук і леквар - це вогонь!
А піцу ще робите з лекваром і бринзою?
Кухню ми забрали, здали приміщення в оренду. Пропонували хлопцям: робіть, цікаво. Вони поки не наважилися.
Часто пряники вживаєте?
Вживаю періодично. Я їх потім два місяці не їм, плюс- мінус. Коли щось нове, тоді теж пробую.
Хто придумує нове?
В основному я.
Питання «штамп»: де черпаєте натхнення, що придумати нове? :)
Джерела, де можна піти начерпати, нема точно. Просто постійне перебування у процесі роздумів на рахунок своєї праці, продукції, якісь світові тенденції у цій сфері. Все саме якось саме приходить.
Що потрібно для перемоги найперше?
Розкажу з анекдот: Українець зловив золоту рибку і загадав три бажання. Перше, щоб навколо росії був величезний товстезний бетонний паркан, друге, щоб жодного українця в росії не було. Паркан стоїть - стоїть, українців нема- нема. «Ну, тоді заливай бетоном. Це третє бажання», - сказав українець.
Чи раніше Ви були в тих місцях, де зараз їздите з допомогою для військових?
Не був ніколи. Це схід України: Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, села трохи далі.
Наскільки там відчувається війна у порівнянні із Закарпаттям?
Не дуже. Але це не про бойові позиції йде мова. А про місто, де прилітало, гриміло. Десь емоційно бути там не так страшно, ніж думати тут про те, що там відбувається. Одного разу три години стояли у Бахмуті під час повітряної тривоги біля камуфльованого джипа з 10 каністрами по 25 літрів бензину кожна. Під канонади з нашого боку, я розрізняю вже, що куди іде.
Ще коли вперше ми поїхали, нас мали зустріти у Слов’янську та провести. Якось вийшло, що ми проїхали місце зустріч і доїхали самі. Потім нам хлопці сказали, що траса була замінована. Ми посміялися, перехрестилися, один мало інфаркт не дістав. Слава Богу, пронесло.
Люди як там живуть?
Там дуже мало людей. У перші два рази, коли ми їхали, починаючи з Кривого Рогу, Дніпро -- вночі це просто безлюдні абсолютно темні місця, де виють сирени та лише їздять патрулі. Вночі страшніше, вдень не так страшно. Звичайно, війна це жахливо і там нема виходу: ..обне, то …обне.
Під час першої поїздки спали, як виявилося, біля «Криворіжсталі». Це теж стратегічний об’єкт. Там був прихисток для біженців: жінки, діти. Не наважився там зупинитися, то спав у машині, під сирени, обклавшись броніками.
На вас чекають на Сході?
Думаю, так, чекають. Багато особистих передач веземо. Те, що жінки, сестри, мами передають.Комусь ліки від хронічних захворювань, постійно медикаменти.
Скільки їх треба, тих машин?
По-перше, вони нищаться і потрібні постійно. Ламаються, розбиваються. І порахуйте: якщо рота -- це 100 осіб, то одна машина йде на 5 людей. Потреба велика. Думаю, вся Європа металобрухт звезе в Україну за цей період. Поки ще авто є і вони там дійсно потрібні,
Що ще нагальне крім авто?
Гаубиці.
Гаубиці тут не купите.
У мене були думки, питав хлопців. Є в Чехії фірма, яка повністю торгує зброєю, вони мають контракт з українськими збройними силами. Навіть з доставкою можна придбати офіційно Поїде прямо туди, але сюди ніхто гаубицю не привезе.
Каву возите?
Кави возиться багато, пряники возимо, панетони від Штефаньо. Навіть торт «Ужгород» доїжджав у термобоксі.
Чи рахували скільки пряників вже пішло за час війни?
Ми не рахуємо. Дуже багато: від Совиного гнізда до пунктів харчування, якісь дитячі свята, для дітей переселенців. Тисячу пачок ми вже перескочили.
Як ваші дівчата (дружина та доньки) реагують на роботу поїздки, війну? Чи не хотіли Ви їх вивезти закордон?
Ми відразу у перші дня з дружиною випрацювали алгоритм дій: якщо прилітає в Ужгород, ми переїжджаємо з поверху до батьків.
Далекий переїзд.
Там хоч є підвал. Якщо ще частіше прилітає, то вони виїжджають закордон. Відразу закордон не бачили змісту їхати. Нам тут гріх жалітися. Ті хто справді потребують, не можуть квартири через захмарні ціни зняти. Тому думки виїхати не було за тих обставин, в яких є Закарпаття. Поки танків у Мукачеві не буде, закордон їхати недоцільно.
Діти перші дні трохи не розуміли ситуації. Далі ми, наскільки це можливо, а я з дітьми по-дорослому говорю, пояснили. Вони все розуміють десь спочатку було непорозуміння, потім десь навіть доходить до того, що діти почали до тещі та тестя казати: «30 років живете в Україні і українську не знаєте». У мене дружина з Білорусі у 90-му році з батьками переїхала на Закарпаття, з родичами за порєбриком не спілкуються.
Діти чистять зуби –співають гімн. В обід співають «путін х..ло», на телефонах стоїть «Ой, у лузі», «Горить- палає (техніка)». Нормальні українські діти. Коли я вперше їхав на Схід, ми їм казали, що у Львів. Вдруге вже сказали і вони спокійно реагують.
Дружина не проти, що ви їздите?
Яка дружина була б не проти? Не хочеться, але розуміється, що треба. Вона емоційна, хвилюється дуже сильно. Казала, поки я приїду сива стане. Не біда – пофарбиме :)
Які стосунки маєте з кавою?
Поки три порції не вип’ю, я як сонний шарпей. Спочатку це еспресо, потім кава з молоком, подвійним молоком. Буває після обіду кава з молоком без кофеїну.
У дорозі кави не вистачає. Останній раз їхав - брав із собою.
Що тримає українців у цій переможній війні?
Свобода. Українці -- вільні люди, тому тримає. Працюють, тому вільні люди. В окопах 60-70 см -- це чорнозем. Земля там така, що шмарив -- і все росте.
Якби туди прийшли закарпатці… :)
Там би вже були парадички і виноградники :)
«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як зрештою, і всі ми.
Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото - Аня Семенюк
