Ранкова кава. Перемога з Андрієм Вишняком

Андрій Вишняк – один з небагатьох, хто послідовно, десятки років займається розвитком сфери громадянського суспільства. З невеликого Перечина. Розміри громади у цьому випадку, значення не мають. Головне – люди і мета, каже Андрій Вишняк. І розповідає, як благодійний фонд «Центр громадських ініціатив», керівником якого він є, працює під час війни.

- Взагалі активним був ще в шкільному житті, організовував різні заходи. Після завершення навчання припав період кінець 80-х- початок 90-х, період, коли почало зароджуватися дуже багато різних рухів. Це була участь і в Закарпатському молодіжному демократичному союзі, який тоді створився.  Добре пригадую, що ми в той час у Перечині відкрили і сатиричний театр мініатюр, і організовували якісь вистави, виступи. Життя не зупинялося, завжди було активним. У 1996 році, коли вже мав сина, ми, молоді батьки думали, що треба щось робити для своїх дітей. Це був якраз той період, коли нічого не було. Будинок культури не опалювався, молоко з молочної кухні видавали раз у тиждень по літру. Ми з іншими батьками вирішили об’єднати свої зусилля і створили студію раннього естетичного розвитку. Спочатку це було 20 дітей і Через три місяці – вже 70. Одна з мам займалася з дітьми англійською мовою, одна з бабусь – основами театрального мистецтва, я теж з дітьми проводив заняття. Це були 5-6 –річки. 

Власне це стало поштовхом у включення в активне громадське життя. У 1997 році ми зрозуміли, що треба формалізувати свою діяльність. Вирішили створити громадську організацію, визначилися, що це буде благодійний фонд. Так у квітні 97-го відкрився БГ «Центр громадських ініціатив». Певним поштовхом до цього була моя участь у серії тренінгів, які проводила американська програма «Каунтерпарт».  Ми зрозуміли, що можна залучати певне фінансування від донорських організацій, підготували перший проєкт, отримали підтримку на святкування дня Перечина та видання книжки про місто. Зібрали групу авторів, які писали про Перечин. Так ми почали працювали професійно, а тоді вже поставили мету, чим ми хочемо займатися.  80% які стояли на початках створення фонду, долучені до його роботи й зараз, як члени правління, члени наглядової ради.  Ми спочатку знайшли приміщення у будинку культури, але мріяли про свій офіс. Якщо оглянутися на 25 років, то ми є однією з організацій, яка професійно працює. З офісом, персоналом, технікою, проєктами, які дають змогу жити організації, реалізовувати місію, стратегічні напрямки, планувати.  

- Здавалося б, Перечин – невеличке містечко, як можна працювати стільки років у громадському секторі? Чи це не залежить від розмірів громади?

- Я завжди переконував дуже багатьох людей, що розвиток громадянського суспільства починається з маленьких громад. Спочатку було незрозуміло для багатьох: велике село чи мале містечко претендують на якусь діяльність. Бо через 5 років після заснування ми почали виходити за межі Перечина, на рівень Перечинського, Великоберезнянського, Ужгородського районів, по всій області. Місце розташування не має значення, головне, що є люди, які готові робити зміни та розуміють, для чого це робиться. Основним нашим напрямком є надання різноманітної допомоги громадським організаціям щодо їх професіоналізації, другий напрямок – це питання децентралізації й активізація місцевого самоврядування. Через таку позицію (підтримку децентралізації) були проблеми у мене і як у депутата обласної ради, і як керівника громадської організації.  Кілька разів мені пробували пояснити, що все добре, але це не для Закарпаття. Але ми не переставали працювати у населених пунктах, щоб цей процес відбувся добровільно. Сьогоднішні результати показують, що все дійсно було зроблено правильно.

Можливо, хтось здивується, у Перечині є БФ «Опіка», очолює Ірина Судакова, про який знають далеко за межами.  Все починалося з нашої спільної діяльності, потім після одного проєкт для випускників школи інтернату ми зрозуміли, що така діяльність це не наш напрямок, тому Ірина зареєструвала ще один фонд, ця організація активно працює.  Є кілька ініціативних груп, які видозмінюються, але протягом років ми співпрацюємо, допомагаємо, пишемо спільні проєкти.

- Громадський сектор і війна. Наскільки змінилася ваша робота, адже на перший план вийшли волонтери та інші потреби.

- 24 лютого змінило нашу роботу, бо ніколи не займалися питаннями гуманітарної допомоги. А 25 чи 26 лютого, коли почали приїжджати перші ВПО всі були неготові до такого. Власне допоміг волонтерський центр, який був створений на базі будинку культури, і наші працівники, які допомогли налагодити бухгалтерський облік тієї гуманітарки, як приїжджала з міст-побратимів, з-за кордону. Буквально через два тижні ми зрозуміли, що волонтерська діяльність це – добре, але треба працювати з різними донорськими організаціями. Тільки продуктами харчування проблему ми не вирішимо. Треба було облаштувати місця компактного проживання переселенців. За кошти донорів та благодійників ми практично закупили в усі 11 шелтерів пральні машини, бойлери для гарячої води, електрочайники. Закуповували побутову техніку, добре розуміючи, що війна закінчиться і техніка залишиться у школах, дитсадочках і буде працювати для наших дітей. Крім того, чітко зрозуміли, що люди потребують певної соціальної психологічної допомоги. Практично з квітня ми почали проводити консультації індивідуальні та групові, майстеркласи з малювання, почали надавати юридичні консультації для ВПО, у тому числі й ще членам родин, де були наші військові. Громадська організація має один з плюсів – це планова і стабільна робота. Також ми проводимо майстер-класи з локальної кулінарії, про це знають всі, хто проживає в Перечині. Створили телеграм канал «Перечин спільно». На сьогодні також реалізуємо у 5-тьох громадах, зокрема, Ясінянській, Великобичківській, Білківській з розробки молодіжної політики у громадах з акцентом залучення ВПО і представників нацменшин.

Також маємо фінансування на надання безкоштовних консультацій щодо оргрозвитку та допомогу організаціям, які релоковані на Закарпатті. На Закарпатті є певні особливості, під які представникам сходу чи півдня треба адаптуватися.

- Які це речі?

- Для кожної організації важливо враховувати менталітет місцевого населення. Можливо, це банальні речі, наприклад треба враховувати наявність релігійних свят при організації заходів. Люди не прийдуть. Або ще: робота у громадах, де є представники певних нацменшин, передбачає хоча б трохи знання тієї мови. Наприклад, я не володію  угорською, але фраза «Bocsánat, nem tudok magyarul» (Вибачте, я не розмовляю угорською) знімає багато питань, далі не виникає проблем, щоб вести спілкування.

Потім, напевно, річ, яку я багато разів до війни пробував підіймати. Працюючи з громадами, треба брати до уваги і наявність релігійних громад. Коли організовували весняні толоки, спочатку запрошували священників або релігійних представників громад. Шукали найбільш оптимальний варіант, як би це могло бути. І таких прикладів багато

- Ви вже 25 років організаційно розбудовуєте громадянське суспільство. Воно вже розбудувалося, які індикатори?

- Підтвердження цього можуть бути слова нашої бухгалтерки, яка понад 20 років у нашій організації, спостерігала за усіма історичними процесами та згуртованістю людей після вторгнення росії: «Я тепер зрозуміла, ті роки, які ми працювали, не пройшли даремно». Зміни, звичайно, є. Влада може і не хоче, але реагуючи на вимоги законодавства активно співпрацює з представниками громадянського суспільства. Практично у кожному районі створилися групи реально діючих ГО (громадських організацій), які намагаються не тільки задовольнити потреби громад, але й роблять все для того, щоб їхній голос був почутий. Колись під час стажування у США під час лекції про розвиток громадянського суспільства почув фразу від професора, що українцям потрібно 40 років, щоб побачити зміни та навів приклад Мойсея. Я тоді заперечив, до чого теологічні приклади, ми говоримо про громадянське суспільство.  На що він посміхнувся і сказав: «Тут теології ніякої нема, а дуже глибокий філософський зміст. Потрібно нове покоління, яке народиться і виросте у трохи іншому світі».

Сьогодні можу говорити, що ці зміни відбуваються. Я сам, маючи 30-річного сина, скажу, що це зовсім інше покоління і таких людей є дуже багато. Які не бояться висловити точку зору, не знають, що так елементи тоталітаризму, не знають, де у Перечині стояв пам’ятник Леніна. Вони зовсім інакше мислять. Серед волонтерів було багато молоді. Найбільшу ставку ми робимо зараз на молодь. Хочемо цей проєкт по розробці молодіжної політики в громадах спрямувати на  підвищення фахового рівня молодіжних представників і громад.

- Чи молодь залишається у містах та селах? Багато-хто виїжджає, для кого працювати?

Тут ситуація дуже різна по різних громадах і давати однозначну відповідь надзвичайно важко. Є багато молоді, яка у бажанні кращої долі намагається виїхати: хто на навчання, хто на роботу, але є і ті, хто знайшов себе тут. Перечин так розташований, щоб знайти роботи в Ужгороді не є важко.  Хто має крім робочих рук розум, залишаються тут. Тому що можливості ведення бізнесу є, можливості для заробітку. Багато-хто говорить про те, чим бути там емігрантом, краще бути тут, на своїй землі. Ситуація після 24 лютого внесла свої корективи, з одно боку, що не можна виїхати. З іншого, що молоді йдуть захищати Україну від ворога.

Якщо говорити про Закарпаття, то у молоді є ті перспективи, щоб залишатися тут. Вони не чекають, що хтось має забезпечити й дати роботу. Роблять це самі. Це зміна менталітету і розуміння, що держава не повинна, а має створити умови, щоб ти міг. Про це ми намагаємося протягом цих років.  

- Яким було ваше 24 лютого? Як ви дізналися, що світ перевернувся? Що ви робили, як реагували, куди бігли чи не бігли?

Це було вдома, практично у ліжку, десь о 6 ранку я взяв телефон подивитися, котра година і побачив повідомлення від своїх друзів киян. Коли придивився, прочитав що бомблять Київ. Звичайно, був перший шок, цигарка, кава, дзвінки тим, хто мені це прислав. А потім я просто зрозумів, треба щось робити. Думок кудись їхати, тікати у мене не було. Було глибоке переконання, що на Закарпатті має бути все спокійно і десь попередній мій аналіз свідчив: їх буде цікавити столиця, лівобережжя. Сюди вони не наважаться рухатися. Були моменти емоційного шоку у наступні дні, коли відбулося захоплення Чернігова. Але у той момент почали приїжджати люди і це змусило перемикнутися. Почалося заселення шкіл, садочків, ми розуміли, що треба допомагати. Досі стоїть картина перед очима: люди в чому були, в тому і приїхали. Тапочки, халат. Ти розумів, що ті люди пережили щось більше і ти мусиш допомогти їм.

- Що вас здивувало за весь цей воєнний період: люди, вчинки, події?

- Приємно здивували переселенці, які приходили і казали: ми відійшли від шоку, хочемо щось робити. Це були харків'яни, кияни, одесити. Частина з них із харківської Салтівки не мають куди повертатися. У перший тиждень стали волонтерами, приходять кожен день, хочуть бути корисними.

Трохи неприємним є той факт, що не ВПО розуміють що надання безкоштовної допомоги не буде безкінечним. Ми з Центром зайнятості у Перечині робили опитування у компактних місцях проживання переселенців. То, на превеликий жаль, досить низький відсоток людей готові працевлаштовуватися. Мотивуючи тим, що вони будуть повертатися додому. І це небажання якимось чином самим покращити своє становище. Адже можна мати додаткові роботу, виплату. Але думаю, що це загальна ситуація. Ми з Алісою Смирною облаштовували у старому приміщенні перечинської школи кухню. Проведено ремонт, закуплено 4 плити електричні, посуд. Не в кожного вдома є така велика кухня, бойлер. Вже можна зразу починати користуватися. То питання до нас було: «А кто тут будет убирать? Чтобы ту ничего не замазать, ми лучше мивину приготовим». Це для мене трохи дивні речі.

Починаючи з квітня я, до речі, проводжу для ВПО майстер- класи з локальної кулінарії. Щочетверга приходить 20-25 осіб, сформувалося постійне ядро. Так приємно, що людям цікаво, записують наші страви, дегустують.  Я сам здивований, що у нас є стільки страв.