Ранкова кава. Перемога з Алісою Смирною

Мандрівниця та організаторка освітніх проєктів, власниця велосадиби Bed&Bike "Добра нуч"у Дубриничах Аліса Смирна з початком війни возить не туристів, а гуманітарку та представників міжнародних місій. Переймається умовами перебування на Закарпатті не іноземців ( колись до ковіду у Дубриничах постійно приймала німців та австрійців), а переселенців. А в останній місяць вела у Фейсбуці «щоденник» повернення чоловіка з фронту, з яким кілька тижнів не було зв’язку. І він дав про себе чути. Ми розмовляли з Алісою, коли вона вже знала: чоловік живий, вдалося врятуватися і він їде додому. З Алісою емоційно переживаєш все, що вона розповідає. Можна навіть не ставити запитань, а просто послухати про життя активної закарпатської жони під час війни.

Я не готова було до того, що він зразу йде на фронт. Думали, на Яворів на навчання. Чоловік, хоч і був в АТО, і десантник, і водій, і все, що тільки можна, сподівалась, що їх будуть ще вчити. Але вже в дорозі повідомив, що забирають. Все, що він два місяці готував, лишилося вдома.  Не хотіла розводити зраду про «голий-босий», бо ми у змозі купити все, що треба. Треба бути з такими словами обережним, реально є голі й босі. Вважаю, що забезпечення зараз непогане, і люди платоспроможні. Ми готові були відправляти та до цього часу готові відправляти все: від спальників, карематів до харчування.

Чоловік подзвонив і сказав: «Мене забирають на позицію, я від завтра не буду на зв’язку взагалі». Не хочу цитувати, але він написав прощальне повідомлення. Всі сподіваються, хоч це будь-кого може стосуватися, лиш не мене. Віталій розумів, куди він іде: у саму «жопень» із хлопцями, які не служили. Він там найстарший, відповідальний. Був дуже злий, що його не в закарпатську бригаду дали, а у львівську.

Почався місяць без зв’язку. Перший період ти сама собі малюєш фантазії. Потім дізнаєшся, що перший з їхніх потрапляє у госпіталь, потім ще один… Орієнтовно розумієш ситуацію. Єдине, що я зробила, це вийшла з чату, де мами і сестри. Ця групова істерія дуже вбивча. Я не вмію страждати у групі, не вмію молитися спільно, не вмію якось спільно переживати трагедію. Це моє дуже особисте.

Хтось допомагає хоча б з витратами на пальне?

Було так, що німці привозили допомогу і давали 100 євро на бензин. Або давали на якийсь проект і з цього ти маєш лишити щось на дизель. Я шукала сама собі способи, нікого не напружувала. І у принципі це ок. Вважаю, якщо ти можеш щось зробити у цей час, фінансово, віддати свій час або знаєш, де знайти контакти, але не робиш цього. Це ще більший гріх, як вбити. Бо ти вбиваєш можливості навколо себе. У мене дуже багато контактів. Колишні туристи: вся Німеччина та Австрія. Якщо я не використаю ці контакти, якщо ці гроші які вони дають просто буду лінуватися приймати, бо маю своє життя і турботи, то не буде цього тут. Або яскравий приклад, наприклад, Андрій Любка скаже, що не буде збирати на машини і возити. То не буде машин. І так в кожному якомусь напрямку.  Неважливо, яке це заняття. Якщо ти можеш зробити щось і не робиш -- це дуже великий гріх тепер. Навіть вдочерити ту мачку, це вже допомога.

Хоча бачу, що деякі люди у війну дуже непогано влаштувалися. І дуже непогані гроші заробляють. Але я вірю у баланс і бумеранг: все одно на користь не піде, якщо ти не віддаєш. Тепер такий час, що треба віддавати, бо нема гарантії, що ти завтра не будеш потребувати цю допомогу. Є різні випадки. Знаю перечинських мамочок, які все робили, щоб вигнати з дитсадка переселенців, бо вони мають на роботу ходити. Це мене настільки злило, що капець. Ви не можете придумати, де діти 10 дітей і хочете вигнати людей, яким нема де вертатися. Придумайте собі приватний садок чи скиньтеся комусь, чергуйтеся. У результаті все одно звільнили це садок, доселили у школу.

Я теж часто не витримувала всього. Роберт, що організовував трансфер у Німеччині дуже помічав мій настрій, якось подзвонив  і каже: «Аліса, ситуація взагалі зараз не про тебе. Забудь «я» і роби те, що ти маєш робити». Мені хотілося казати: та я за свої гроші витрачаю свій час. Але ти тут просто ланка, яка допомагає щось зробити. Це мене протверезило. Бо це моя країна. Мої люди. Роберт теж  може сказати, що не зобов’язаний щотижня 1500 км робити в один бік, безкоштовно возити.

Тому мами у Перечині могли теж скооперуватися. Не достатньо дати людям прихисток, ти маєш постаратися, щоб людина після пережитого і втраченого відчувала себе не лише у безпеці, але й комфортно. Заселити по 12 людей в клас, де нема душової кабіни… Я почала щось думати. Ми тепер стару школу пристосовуємо до гуртожитку. Рада, що мене є друзі дитинства з Америки, вони почали пропонувати свою допомогу. Одну хімічну лабораторію розібрали повністю, провели каналізацію, провели проводку, все вичистили поставили плитку. Буде велика кухня з трьома варочними поверхнями, морозилками, де переселенці будуть у майбутньому самі собі варити їсти. Адже у нас залишаються люди, які не мають куди повертатись.

Таких закладів, де люди залишаться на довший час, і будуть мати все необхідне буде 2-3 у Перечинській ТГ. У майбутньому ще встановимо душові кабіни. Цим займаються міжнародні організації, але це бюрократія і дуже довго. Тому я просто беру гроші і плачу майстрам напряму, не проводячи тендери. Ми все замовляємо і це відбувається швидше.

Туристичні поїздки робиш для переселенців?

Переважно для них. І мої подружки активізувалися, відволікаються так. Запрошувала до себе людей, щоб працювали.

Твоя велосадиба під час війни працює?

Туристів нема, ні. Але швейцарці підтвердили, що підтримають мистецьку резиденцію. Одна художниця приїде у липні з Києва. Ще одна жінка до кінця літа залишається. Не хотіла садибу відкривати, якщо чесно. Це був прекрасний момент завершити всю туристичну діяльність, яка не працювала. Бо то ковід, то ще щось. Треба поставити крапку і шукати себе в чомусь іншому.  Дала собі час до кінця вересня, доки я займаюся гуманітарними місіями.

 Для себе я відрила, що для мене важливіше, де і з ким я працю ніж те, скільки грошей я заробляю. Познайомилася з «Лікарями без кордонів», там зарплати нижчі, ніж в будь-яких інших місіях. Вони більше про кар’єру. Ти маєш розуміти, що робота у цій організації -- це не про гроші, а про твій вклад покращення світу. Бути частиною гуманітарної місії, де, доїжджаючи з Перечина тобі практично не лишається грошей, краще мені, ніж піти туди, де мені пропонували і закордоном роботу. Цей про якість життя. Ким ти був, який внесок у розвиток світу зробив. Це набагато важливіше, ніж заробити на машину, квартиру і відпочинок. Це дуже круто, що мені склалося з ними працювати, мені це подобається.

Ти водночас працюєш ще водієм у місії «Лікарі без кордонів»?

Так. Хоча спочатку сумнівалась, чи йти. Шукали англомовного водія. А я куди?

Ти ж дітей на Шрі-Ланці вчила англійської.

Те, що у нас було у Шрі Ланці -- це не англійська. Це називалося «шерінг скілс». Просто англійською. Боялася, що я там буду перекладати. Але тоді збиралася команда.   Я туди пішла і застрягла. Працюю  2-3 дні на тиждень, щоб був час і на волонтерські проєкти. Повернулася трохи до туристичної діяльності, організовую соціальні тури. Спочатку були вони були безкоштовні, тепер такі, щоб можна було оплачувати водія і об’єкти, і щоб трохи мені лишалося. Щоб люди, які приїхали на певний період часу знайомилися. У турах і завжди кажу: «Переходимо на українську». І пояснюю: у мене російська мова викликаю настільки агресію, що не можу зарадити. У нас є Данило, який ходить на всі екскурсії. Він вже інструктує інших: «Якщо не хочете, щоб з вас зробили паштет, переходите на українську мову. Як вмієте так і переходите». Він був якраз одним з тих, хто мені казав: він всьо панімает, но ему очень сложно. Сам з Миколаєва. Я його досить довго ігнорувала, просто не відповідала, коли він зі мною не говорив українською. Вже по дорозі на Синевир Данило мені по вухах чеше російською. Я йому кажу: «Данило, у мене настільки загострене зараз відчуття. У мене чоловік там, його вбивають ті, які говорять тією самою мовою. Для мене ти, як кусок того лайна звідти. І я не можу з собою нічого вдіяти». Розумію, що важко старшим, але більшість людей просто категорично не переходить. І це мене вибішує. А коли молоді люди категорично не переходять…

Чимось пояснюють таку свою категоричність?

Нє умеют, просто нє умеют. Пригадую перший тренінг організації «Лікарі без кордонів», після якого я хотіла піти і більше ніколи там не працювати. Робоча мова- англійська, а коли вони переходять на розмови між собою, то це, бл..ь російська. Як це може бути? Психолог там питав, чи я «ок у роботі». Я не «ок» у цій кімнаті, відповідаю. Бо англ всім ок, а українською не можете.

Я теж часто говорю закарпатською, але з вами – українською. А їм «сложно». Я вважаю людина з вищою освітою у 40 чи 50 років може сказати кілька слів українською. Це така категоричність, якої у мене не було до 2014 року. Навіть, коли Віталій повернувся. Я думала ну добре, є російськомовні люди, які дуже багато роблять для розвитку України. Але тепер -- ні. Я знаю людей, які втратили в Україні все, виїхали у Німеччину і продовжують говорити російською спеціально, бо це їх «язик». Якщо людина не може сформулювати свої думки української -  це питання до інтелекту.  

Викорінити у собі мацкаля -- це реально, що треба зараз зробити. У мене реально таке відчуття, що ми звикаємо. Десь стріляють, десь війна, ми пристосуємося. Така людська природа. Якщо ми це не закінчимо, воно триватиме десятиліттями.  Я так хотіла, щоб моя донька Аріша не відчувала себе українкою, бо це дуже важко. Весь час відповідальність за країну, за те, що ти робиш. Я хотіла, щоб вона була громадянкою світу. Але це нереально, як вона хоче додому, в Україну.  

Ми стали набагато більш свідомими, але цього недостатньо. Жадан колись казав фразу:  бути причетним. Кожен з нас мусить бути причетним до всього, що відбувається. Не буде того, що хтось прийде і зробить тобі.  Якщо ти можеш щось зробити або вплинути, роби.  Наприклад, великі організації надають загальну однакову допомогу, але потреби людей дуже індивідуальні. Я ніби водій у «Лікарі без кордонів», але втручаюся.  Бо не всім треба 200 пачок рису чи 200 літрів олії, чи гігієнічні набори.  Все можна змінити і  варіювати і пристосувати до індивідуальних потреб.

Ще мене вибішує, що деяким головам ОТГ, а ми багато по Закарпаттю їздимо, все одно, як люди живуть. Я пропоную, може лежачим треба ліки, памперси, то кажуть «так» і більше не передзвонюють. А інші навпаки будуть по 100 разів дзвонити.

У тебе два татуювання, перша, бачу, з подорожами пов’язана. Коли зробила другу?

Другу зробила, коли мене війна застала закордоном і я розуміла, що мушу вертатися, бо це моя країна. Знала, що Україна у серці. У мене є Юля, улюблений тату-майстер. До речі, вона перейшла на українську з російської, і таку гарну. Першу тату робила теж у неї.

Нічого не змінить той факт, що я українка. Це тату - такий собі протест світу. Я працювала з росіянами раніше, у мене тітка і бабуніна сестра в росії. Я б могла пройнятися симпатією до деяких росіян, але ніт.

Ти спілкуєшся з родиною там?

Ніт. Вони знають мою позицію, бояться щось вчути. Вони дзвонили іншим родичам в Україні, родичі мені передзвонювали, що переживають. Пізно переживати. Я собі уявляю, що тій бабуні не сказали, думаю, що вона не знає. Це просто друзі росіяни вбивають твоїх родичів практично. Викоренення усього, що було нав’язане, має бути. Жодного толерування. Те саме стосуєтеся і православної віри московського патріархату. Взагалі не розумію, чому люди не розрізняють Бога і церкву. По факту ти можеш не ходити у церкву і вірити у Бога. Для мене нонсенс, що люди не бачать різницю.

До татух. Зараз чоловік їде додому, а я з другою татухою. Він казав, що не любить у жінках татуювання і коли вони матюкаються. А у мене їх дві і я тепер досить таки матюкаюся. Але він їде з бородою, а я не люблю бородатих чоловіків. Не розумію, як ми можемо бути разом, бо ми реально один в одного маємо пункти, які не любимо у людях. Це нам спеціально далося напевно як хрест. Ми абсолютно не маємо впливу один на одного. Коли почалася війна і ми були закордоном, то обговорювали план дій: я під’їжджаю до кодону, він там лишається, забираю малу, стараюся родичів вивезти. Я про це йому кажу, а він не відповідає. І тут я все розумію і питаю: ти вертаєшся в Україну? – «Так». – «Є шанс тебе відговорити?» Бо перший раз я робила істерики, підключала маму, кумів, не говорила з ним. Тепер я розуміла, що це не має взагалі ніякого сенсу. Ми перед кордоном сварилися, хто вертається в Україну, хто ні. Він мені забороняв вертатися і казав, що Арішу підвезе, бо тут не буде ні води, ні їжі, ні світла і ми всі тут здохнем. Врешті ми зійшлися на тому, що я не маю на нього впливу і він на мене. Кожен робив своє. Йому дуже не любилося, як я наш автобус добила, поки возила гуманітарку: дверці порізала, багато чого зробила. Чоловік наїжджав і я сказала так: будеш наїжджати -- піду в теорборону. Вибирай, що тобі краще. Або я роблю те, що я роблю, або я лишаю твій бус в порядку, але я в теробороні.

Чи віриш ти у перемогу і яка вона має бути? Як бути у цій ситуації, коли вже більшість звиклася, адаптувалася, «втяглася» у війну.

Я думаю, що це буде тривати ще довго і у нас будуть різні стадії. Але через те, що фронт дуже великий і у будь-якому випадку будуть ротації, багатьох людей війна торкнеться особисто.  Звичайно, ми забудемо багато чого, але я знаю, що і люди які закордоном вони повертаються повільно, потрохи. Нас ще лиш чекають дуже важкі часи. Бо спочатку йде ейфорія, і сил багато є, і ресурсів.

Я однозначно вірю у перемогу, але вона буде не скоро. Я вірю в диво. Кожен диктатор закінчував катастрофічно і так само буде тут. Може бути не завтра і не цього року, але вірю у той переломний моменту у другому кінці світу. І він станеться і щось буде третє, що нас здивує, не так як ми прогнозуємо.

Ми все відбудуємо. Хоча негідників ще лишилося багато. Кожен раз, коли переїжджаю кордон думаю: як ви можете тепер бути такими пі…ми. Нещодавно переїжджала кордон, він був пустий. Я стала на паспортному контролі і передаю зразу документи митникові.  Він каже – «Ні, треба три метри проїхати тут стати і буду перевіряти». Потім ще жінка виходить з будки і каже: «Я не буду підходити до кожної машини, станьте тут», і це ще два метри. Я реально за цілий день зірвалася. Це просто у голові не вкладається. А митниця повністю пуста.

Люди не аналізують свої дії. Коли ти їдеш завантажена гуманітаркою, вони «переживають», що це ти собі це везеш. І забирають. Розрізають ящики і забирають з кожного, бо їм це треба. Це взагалі про що? І ліхтарики, і каремати, і консерви. Але ж вони не на передовій. І я впевнена, що вони не скидають на армію, захищені і з зарплатою. Я трачу свій час і свої гроші, а вони мені компостують мозок і ще й речі забирають. Але я казала, що сила моєї думки така, що воно їм не пригодиться. І словацькі митники, які не пропускають книжки для українських дітей і дві години тримають, бо ти йдеш «книжки продавати». Або митниця, яка не пропускає нові топанки хлопцям і рюкзаки, бо раптом я їх продам.  Або митник, який бачить 10 пачок корму і не пропускає, коли я пройшла 10 контролів, а повертати стояти з 30-ма каміонщиками розмитнювати собачий корм. Це про що взагалі?! Я йому там сказала, що йому має бути.

 Напудився?

 Думаю, що ні. Але та енергія негативна і вона має вийти.  І таких ситуацій дуже, дуже багато. Думаю іноді, що ніколи не сяду в той бус, часто нерви не витримують. Є категорія людей, яких ситуація в країні не стосується. Але тепер так не буде. 

Ти кавоманка і чи маєш каворитуали?

До Аріші я пила багато кав і різних, після народження я п’ю щось схоже на каву з кавовим смаком як гарячий напій. Без нього вранці я взагалі неадекватна. Це перше, що я роблю. По-турецьки роблю каву, яку навчилася пити в Австрії. Раніше ще мала звичку вмочувати шоколадну цукерку, щоб вона топилася. Але я багато- що не роблю з попереднього життя, моїх ритуалів мало лишилося.

Хочу забрати Арішу, яка в Італії 4-ий місяць біля моєї мами. Думаю як заберу, треба буде повертатися до попереднього життя, щось варити. Для мене ця думка нестерпна, що треба щось готувати. Це якісь речі, які не мають значення.

Що зробиш у перший день після перемоги?

Я хочу танцювати. Хочу якусь таку музику, щоб все, що накопичилося у мені всередині, вийшло у тому танці. Хочу шалено танцювати. Щоб були люди, які тепер біля мене. Бо оточення змінилося, багато чого змінилося. Треба буде робити лікувати нерви, серце, душу і відбудовувати міста.

Що тебе тримає у цій ситуації? Надихає, хоча ти, як кажеш, зриваєшся час від часу.

Це якась непереборна віра у те, що за нами правда. Ми на своїй землі і по- іншому не може бути. Просто шалена віра і впевненість, що ми переможемо і що ми зможемо.

Чи маєш гасло у житті, яке допомагає працювати?

Культурно можна сказати так: «Лупаймо цю скалу, щоб там не було». А не культурно «Ї..ашмо далі».  

Чекалкін мені дзвонив, казав, багато-хто матюкається,  але матюки російські. Просив, щоб я йому записала відео з якимось лайливими словами місцевими. Треба нам на свої переходити.