Ранкова кава. Перемога

Коли війна пробралася вже в усі куточки буденності, важливо мати сміливість залишитися Людиною. Поряд із боротьбою за країну, не полишати боротьбу за її людей.   Своїм особистим Еверестом керівник Луганської ОВА Сергій Гайдай вважає не вражаючі показники у звітах, а те, що всією командою вдалося вивезти з-під обстрілів понад 50 тисяч мешканців області. Усіх — живими. Разом із тим, про тих, хто не зміг виїхати, і про тих, хто втратив своє життя, Сергій Гайдай говорить зі сльозами на очах. Так само як і про своє рідне місто — Сєвєродонецьк. Бо все, що відбувається, пропускає через себе. І пам'ятає кожен сміливий вчинок водіїв посічених осколками автобусів, кожну розмову з військовими, кожну втрату і кожну допомогу, яка з'являлася, здається, нізвідки. Про все — у розмові з керівником Луганської ОВА, якого добре знає Закарпаття, Сергієм Гайдаєм.

— Яким для вас був перший день війни, як ви його прожили? Чи пам'ятаєте 24 лютого?

— Пам'ятаю, звісно. Слухайте, ніхто до війни готовий не був. Хто говорить, про те, що "я прям на броньовичок був готовий” — це все маячня. В принципі, я скажу так: не неочікувано, але коли я особисто усвідомив, що це не у нас на Луганщині й на Донеччині наступ, а що це війна повномасштабна по всій країні, то зрозумів, що мені було б ще важче, якби я не був втягнутий у робочий процес. Тобто коли уночі мені зателефонували і сказали, що танки пішли на прорив — це було ще до ракетного удару — я одразу попросив усіх приїхати в адміністрацію. Мені зателефонував керівник Офісу Президента з'ясувати ситуацію і я сказав, що у нас танки пішли на прорив. Вже тоді почалися перші ракетні удари і, поки я збирався і поки ми доїхали, вже перші удари були по Україні. Зателефонував мій радник, який їхав з Сєвєродонецька в Київ і якраз тоді проїжджав Чугуїв, і каже "щось незрозуміле відбувається, бо все підривається поруч". 

Коли приїхали в адміністрацію, протокольно у нас є певні кроки: відкрити таємні пакети і почати виконувати дії, які там прописані, я про них не можу говорити. І якраз зранку був перший прильот "Калібру" в аеропорт. Достатньо потужно, раніше у нас такого не було. І потім оті робочі процеси затягнули мене. У нас було завдання, про яке я можу сказати: евакуювати обласну адміністрацію. От перший день і був такий. 

Звичайно, при будь-якій стресовій ситуації потім наздоганяє хвилею усвідомлення. Але не було часу у мене, щоб розслабитись аж по сьогоднішній день (інтерв'ю записувалось на початку серпня).

— Як вам зараз працюється в режимі одного із двох найвідоміших голів ОДА в Україні, але в країні, в якій іде війна? 

—Перше: іноді люди розуміють, іноді — ні. Чомусь вони вважають, що мені конче необхідна ця популярність. От не на війні, сто відсотків! Якби мені потрібна була популярність, я б напевно це якось зробив, у мене є фахові люди, які б порадили, яким чином мені стати популярним і часто згадуваним у медіа. Що стосується просто популярності — це не до мене. Тим паче, що зараз в кафе спокійно не можу вийти. Людина, може, хоче цієї популярності, коли не знає, що це таке. Людина хоче броньований автомобіль, коли не розуміє, нащо він. От я отримав броньований автомобіль, я його не купував, я його отримав на 110-ий день війни: офіс Президента мені і моєму колезі Павлу Кириленку надав по броньованій машині. До того часу ми їздили хто на чому. Хтось мріє про охорону, але, блін, такі люди просто не усвідомлюють що це. Бо вони в цьому не жили, вони не розуміють, наскільки це обмежує, наскільки це зважає. Наскільки це певний дискомфорт, наскільки це не про піар і якісь понти. Це, в моєму випадку, просто система безпеки. Тим паче, що я можу сказати, що кожна поїздка по Сєвєродонецьку, по Лисичанську, — броньований автомобіль не спасає. У нас є, на жаль, гіркий і трагічний приклад із французьким журналістом. Він їхав у броньованому “Мерседесі”, в капсулі. В бронежилеті, в шоломі, повністю упакований.

Ми одразу попереджали, що не треба, це дуже небезпечно. Вони кажуть, що, мовляв, ми по гарячих точках їздимо, але насправді просто не розуміють, що у нас зовсім інша війна. У Луганській, Донецькій області війна — не така, як Сумах, Чернігові, Києві, зовсім інша. Тут йде величезна навала в наступ, вона просто обстрілює нон-стоп все артилерією. Там просто жах, що відбувається! Нема поняття "безпечний маршрут". До нас заїжджали добровольчі загони невеличкі — упаковані-і-і-і, модні — кажуть,  їдемо відпрацьовувати. Через два дні звалювали, бо "що у вас тут відбувається взагалі". Все, що є на озброєнні у Російської Федерації, все викидається постійно на Луганську, Донецьку області. Просто постійно. Це міномети всіх калібрів, танки, артилерія, самохідні установки "Піон", "Гіацинт", "Тюльпан", системи реактивного залпового вогню "Град", "Смерч", "Ураган", авіабомби, ракетні бомби, точки "У", — все, що є. У нас був склад, ми його винесли в Бахмут, тому що будь-який склад, якби був або в Лисичанську, або в Сєвєродонецьку — його б розбомбили.Тому ми логістику робили з Бахмута. От в Бахмут був прильот, ракета не розірвалася, ми там з нею фотографувалися, був другий прильот — розірвалася, посікло повністю приміщення. Самоскид — розумієте, наскільки це товстенне залізо втому кузові? — як фольгу порвало. Через тиждень був обстріл: одинадцять ракет випустили, чотири прилетіли нам на подвір'я, потім коли вже прилетіла авіабомба, я сказав, що збираємось і все. 

— Яким чином можна було організуватись і щось робити в такому режимі, кудись їздити?

— Кожна поїздка — це 50 на 50. Ти не знаєш, куди прилетить. У нас була ситуація: їдемо і перед нами просто за двісті метрів авіабомба прилітає в будинок. І повністю весь під'їзд складається з п'ятого поверху по перший. Потім нараду проводили, назад повертаємось —  вся дорога завалена проводами, осколками, і ми розуміємо, що пів години тому туди прилетіла ракета. Я французам давав інтерв'ю в лікарні десь півтори години, бо з них година — обстріли. І вони такі біленькі сиділи. Кажу: "Не переймайтесь, ми свою ракету не почуємо". Ну, бо це так. 

Чим Луганщина набагато складніша, ніж інші області? Перше: це те, що тільки на Луганщині та Донеччині такі шалені обстріли. Друге — Луганську область залишили 70% одразу в перші дні. У нас величезна ділянка російського кордону і якби наші військові тримали лінію оборони не тільки по лінії розмежування, а й іще по кордону з Росією, то це була б дуже тонка лінія, яку б прорвали достатньо швидко. Тому вони відійшли, на жаль, залишили величезну частину області, але є фактаж. Те, що 4,5 місяці боронили Луганську область, починаючи від Кремінної і закінчуючи Лисичанськом, це говорить про те, що військові зробили правильний крок. Тобто вони не провалили оборону,  а нормально абсолютно трималися. 

—Чи розуміють місцеві жителі оці відходи ЗСУ? "Залишаємо Лисичанськ", потім новини із Сєвєродонецьком. Як вам це пояснювати людям по десятому колу?

— Важко. Люди різні. Є такі, які все розуміють, є люди, які говорять про те, що ми усвідомлюємо проти якої величезної махіни воюємо і нічого страшного — повернемось. Хтось каже мені особисто: "Поверніть Сєверодонецьк". Мені важко саме в тих моментах, коли до мене звертаються як до людини, яка нібито керує війною і обороною. Керівник обласної адміністрації не керує обороною. Ми допомагаємо військовим. До прикладу, я зараз почну отут рити окоп, бо я думаю, що напевно тут треба. А прийде військовий, особливо інженер, і скаже: "Сергій Володимирович, а шо ви робите?" Бо він знає, як і що. Я можу дати людей, техніку, може забезпечити ліс... Усе, що вони просили, ми всім забезпечували. У нас є зараз запит, щоби ми відзвітували, що зробили із 24 лютого, то у мене цей звіт десь на 100 сторінок. Тільки автомобілів майже 100, броньованих — понад 20. Все — для захисників, бо у нас воювали різні підрозділи ЗСУ, Нацгвардія, прикордонники, поліцейські. Всім допомагали. Навіть ДСНС-никам у достатньо важкий час, але все старались помогти. У важкий час, але я знайшов товариша, який через фонд голландський мені допоміг надати “Мерседес” для рятувальників. Чудовий автомобіль, ми його ще назвали "Кобзар". Забезпечували харчуванням у перші тижні, тому що ні в кого нічого не було. Чотири дрони передали, кожен з яких коштує по 30 тис. євро. Ми домовилися з литовцями і вони передали на 1,7 млн різного всілякого обладнання для військових. Воно пішло на ЗСУ загально, я ж не роблю з цього скандал, бо все одно ж на оборону пішло. 

Зброя, патрони для снайперів, кулемети, гранатомети, системи дистанційного ведення вогню, якісь глушники на кулемети, протипожежні кулі. Тепловізорів ми передали на 38 млн грн. Грошима — кілька десятків мільйонів. Це постійна робота. Просто коли ти там, то розумієш, що не можна зупинятися, не можна не робити. Бо ти сьогодні десь залишиш собі тисячу доларів, а завтра у тебе все заберуть, тебе вб'ють, зґвалтують, повбивають всю родину і все. І що ти будеш з тою тисячкою робити? Просто треба постійно працювати. Є й такі речі, як розхідники. Наприклад, дрони, які падають постійно, — їх крадуть, їх збивають. Це потрібно весь час. Нема такого напрямку, по якому не треба би було працювати. 

— Чи там, на сході, відчувається підтримка Закарпаття і загалом західних областей? Чи знають там, що захід країни допомагає?

— Знову ж таки, дивлячись кому адресувати це питання. Якщо мені — так, я відчуваю. Це так само як попереднє питання про те, як люди ставляться. Є люди, які проклинають, кажуть: "Гайдай, ти в усьому винен".  

Щодо ситуації з підтримкою Закарпаття. Майже всі перші броньовані автомобілі перші, які ми отримали, це за допомогою керівника Закарпатської ОВА. Ми отримали, напевно, найкращу гуманітарну допомогу у вигляді продуктів і засобів індивідуальної гігієни. Нам іноді такі вагони із Закарпаття надсилали, що просто... Це, напевно, були одні з перших позитивних емоцій. Бо надсилали вагони, ми відкриваємо, а там консерви — мідії. Потім устричні порошкові супи, які треба кип'ятком залити. Я вже жартував, що наступного разу вже надсилайте вагон із просеко. Дійсно якісна була допомога. Бо іноді, скажу чесно, гуманітарка, яка приходила, не буду казати, звідки, у нас був великий подив на обличчях. Це я дуже м'яко висловився. Відкриваєш вагон, а там горох. Але насипом. Або відкриваєш вагон — а там гарбузи. Що з ними робити? Відкриваєш вагон, а там — цілий вагон одноразових медичних халатів. Нащо вони нам потрібні? Ну і до нас дві палети приїхали тестів на вагітність. 

— Щодо домовленостей із Закарпатською військовою адміністрацією: як це посилить підтримку чи взаємовиручку? Як воно буде працювати і кому в першу чергу це допоможе?

— Цей документ (меморандум про співпрацю між Луганською та Закарпатською військовими адміністраціями) — це перший офіційний крок. Бо насправді ми працюємо з Віктором Микитою уже давно. Ми домовились відкрити тут офіс обласної адміністрації, який буде в постійній синергії із  Закарпатською ОВА працювати. Це дасть позитив як нам, так і Закарпаттю. 

Закарпатська адміністрація зробила банк землі: зараз у них є величезний обсяг землі, де можна будувати. Одразу хочу акцент зробити: війна, економіка в поганому стані, грошей у державі нема. Тому будувати на сьогодні можна виключно  або за власний бюджет, або за допомогу міжнародних партнерів. Ми зараз розглядаємо дуже багато напрямків. Це і будівництво, але це — довгий шлях. Це зведення як великих будинків, так і котеджних містечок і навіть будівництво — я буду на цьому наполягати, хоч президент проти — модульних містечок. Розумію, чому президент проти. Бо нема нічого більш постійного, ніж тимчасове. З Віктором Микитою ми напрацювали дуже хороший варіант: побудуємо модульне містечко, в якому не будуть жити люди, яким потрібне термінове житло, але ми це житло для них або будуємо з нуля, або будемо ремонтувати те, що є. І як тільки ми побудуємо або відремонтуємо для них житло, ми переселяємо людей, а в модульне містечко поселяємо нових. Вони не будуть жити у спортзалах, не будуть постійно жити в тимчасовому приміщенні, будуть розуміти, що це — етап. Знову ж таки, коли людина переїжджає зі спортзалу в модульне містечко, вона вже перехреститься і буде рада. 

Другий варіант співпраці — це ремонт того, що є. На жаль, по всій Україні та на Закарпатті зокрема є занедбані будівлі. Гуртожиток, в якому ніхто не проживає. Коробка більш-менш, але всередині —  жах. Проте, це можна швидко відновити. І на це не потрібно стільки грошей, як на будівництво з нуля. Тому ми, скоріш за все, зосередимось зараз на відновленні. Ми оберемо кілька різних будівель як за станом, так і за розмірами. Тому що мені краще за півтора місця відремонтувати будинок на 10 родин, але швидко і щоб він уже був. І нехай буде на 100 людей приміщення може ремонтуватись три місяці. Але це ми вже здамо, щось більше — через кілька місяців. Потрібно, щоб був постійний потік. Бо людей виїхало дуже багато — близько 300 тисяч.  

— Як зараз відбуваєтьсяя евакуація? Наскільки це складний процес?

— У Луганській області ніяк. Це вже неможливо. Для мене було дуже боляче це говорити, але я з першого дня закликав усіх виїжджати, за допомогою військових, волонтерів, поліції, влади. Єдине, що я не робив — поквартирний обхід особисто. Теза "виїжджайте" змінювалась врешті-решт на тезу “евакуація закінчилась" у певному населеному пункті. Ми ж відходили крок за кроком, мені було дуже боляче це говорити, що все, евакуація закінчена, тепер сидіть в укриттях. 

Для мене дуже важливо, що за весь час евакуації на Луганщині жодна людина не загинула з цивільних. Ми вивезли десь орієнтовно 50 тисяч людей. Знаєте, коли війна, коли стрімко розвиваються події, ти не знаєш, яку частину і коли залишили, куди можна їхати,— це потім уже після певної проробленої роботи ми розуміли більш-менш, де інтенсивніші обстріли, де потрібен супровід, де потрібні броньовані машини. З Лисичанська ми вивозили останнім часом тільки броньованими машинами, тому що там вже неможливо було. Але на початку — автобусами. За весь період евакуації ми вивезли орієнтовно 50 тисяч людей, ще близько 40 офіційно вивезла залізниця. До речі, вони дуже нам допомогли. Укрзалізниця — це просто круті люди. Єдине що нам довелось супроводжувати їх після того, як потяг обстріляли і загинула провідниця. Машиністи відмовлялися їхати, то мій заступник їздив із ними з однієї станції на іншу.  Але тут можна людей зрозуміти. Взагалі кожен машиніст, водій автобуса, поліцейський, які теж вивозили людей — це всі герої. 

У нас іноді повертались автобуси на місце дислокації. Потрапляли під обстріли і всі були повністю пробиті осколками. І я просто думав, що слава Богу, що це відбулося, коли вони порожні їхали назад. У нас фото є автобуса одного: весь салон пробитий осколками. Тобто, якби автобус потрапив під обстріл, коли там їхали люди, то це були б десятки загиблих. Наприкінці евакуації стабільно в кожному місті залишалося десь 10 тисяч людей — тих, які не хотіли виїжджати. Тоді вже виїжджало мало — по три, п’ять, десять людей — коли як. Але на початку автобуси були напхом забиті. До речі, знову ж таки, у нас автобусів на майже не було, ми їх постійно просили. Колеги давали з різних областей у користування,  або просто дарували 10 автобусів, щоб ми повивозили людей. Інколи виходило по 2700 людей за день евакуювати. У нас 140 автобусів залишилося на окупованій території. Бо коли наші відійшли, шкільні автобуси залишились там і ми вже не мали змоги їх забрати. 

— Ви звідти, з тих страшних картинок і страшного життя приїхали в Ужгород. Як сприймаєте оцей контраст? Як складаєте оці реальності докупи?

— Я не був в окопах на передовій. Так, був під обстрілами і не один раз, і ДРГ за мною відправляли, — все це зрозуміло. Кожного разу, коли ми їздили по містах, в яких вже поруч проходили бойові дії, чесно кажучи, незрозуміло було, повернемось чи не повернемось. Але я в окопі не сидів. Тому того жаху, який відчувають наші військові, я не пройшов. Все одно навіть мені, хоч я не вважаю себе слабкою людиною, для мене це контраст неймовірний. Коли ти бачиш людей, які з колясками на набережній просто мають хороший вікенд, і небагато відносно людей у військовій формі, і не чути обстрілів... Якісь навіть клуби працюють. Ну, блін... Я нікого не звинувачую. Я не можу нікого судити, єдине, що я хотів би, напевно, до всіх звернутись, щоб ніхто не забував, що у країні йде війна. Бо якщо всі порозслабляються, то війна буде тут. 

Колись в одному з прямих ефірів я сказав, що європейці не розуміють, скільки коштує їх кава десь там у Парижі. Чи скільки коштує спокійно з'їсти трдельник у Празі. Вони не розуміють. Літні люди у Чехії ще може пам'ятають, бо у 68 році у руський мір до них прийшов. А так — багато хто не розуміє, і добре, що вони не відчули, що це таке. 

— Як часто даєте волю своїм емоціям? Майже вся країна бачила відео, де ви говорите про Сєвєродонецьк. Ми, наприклад, плакали всією редакцією. 

— Тоді була ситуація... так зірки зійшлись. Для мене все це боляче взагалі, бо достатньо відповідально ставлюся до своєї роботи, в принципі.  І тут коли працював, весь Мукачівський район знає, як я ставлюся до обов’язків. Тоді зійшлися так зірки, бо це моє рідне місто, де я народився — це раз. Це ті установи, заклади, будівлі, які я добре знаю. Той самий басейн для мене так само важливий, як і будь-яка будівля у Луганській області, а не тільки в Сєвєродонецьку. Але в тому басейні я навчився плавати. Там моя мама тренувалась так само. І тоді ще перед інтерв'ю я отримав погану звістку. У нас була така ситуація, що в приватний будинок снаряд прилетів. Там були дівчинка, хлопчик і їх батьки. Прямо всередину будинку — снаряд. У мене фото є, вони всі були посічені осколками. Малій було рік і сім місяців, хлопчику — десь п'ять чи більше. І якраз під час того інтерв'ю мені прийшла смс-ка, що обоє дітей загинули. Кілька днів боролися лікарі, але нічого не змогли зробити. І воно якось наклалось одне на одне. Плюс скажу так: я жива людина. Я вчора перший раз за пів року побачив свою родину. Через мене проходять емоції всіх — заступників, мерів, якихось людей, яких ми рятуємо, якихось людей, яких ми не змогли врятувати. Але показувати емоції не можна. Бо на тебе рівняються всі. Я іноді приїжджав до військових, які боронять нас і командири просто просили: "Давайте, підемо з хлопцями просто поспілкуємось". Бо для них це важливо. І ми йшли, їли, чай пили, спілкувались, десь вони розуміли, що всі на місцях, ніхто нікуди не повтікав, все, що їм треба одразу дістаємо. Це їх надихало і це і нам давало впевненість, що вони нікуди не втечуть. Бо це війна. І це — люди. 

Важко, звісно. Десь іноді бувають ситуації, коли закриваєшся сам у кімнаті і нічого не хочеш. Це не говорить про те, що руки опускаються — ні, ніколи в мене не опускались руки. Але емоції, які постійно в тобі, коли ти пропускаєш через себе все, даються взнаки. Іноді ти повинен бути дуже-дуже сильним — аж показово, а насправді всередині переймаєшся і десь тебе розриває на шматки. Бо думаєш, як хтось доїхав і чи лишились усі живі. У мене була така, блін, коротка, але дуже жорстка історія. Мені передали 10 автобусів для евакуації. Зателефонувала одна відома людина, не буду казати, хто, і він каже: “І даю десять автобусів і десять водіїв. Володимирович, будь ласка, поверни їх всіх живими". Як? Як можна таке гарантувати? І ти розумієш, що ти після цього в десять разів більше за цих водіїв несеш відповідальність. Десь треба бути циніком. І розуміти, що ти не забираєш одну людину, бо ти вже забрав 50 і за одною людиною ти не відправиш автобус із п'ятдесятьма людьми, бо там вже почались обстріли. 

Інколи хочеться матом говорити, бо домовляєшся, щоб із села Білогорівка виїхало 300 людей, відправляєш туди автобуси, водіїв, заступників своїх, військових, поліцейських. Там все обстрілюють, автобуси січуться осколками, приїжджають вони, ризикуючи життям… а з 300 людей виїжджає 49. А через два дні 60 з них загинули, ховаючись у школі, бо туди авіабомба прилетіла. Ми навіть не змогли розібрати завали і забрати тіла, тому що все почали обстрілювати повністю. 

— За весь цей період з початку повномасштабного вторгнення, чи з'явилось щось, що вас радує?

— Ух, багато чого! Наприклад, небезпечне поводження окупантів із газом у Кремінній або Лисичанську. Дуже мене тішить. Певні операції продивляємось із військовими — радує.Те, що жодна людина не загинула при евакуації — це взагалі мій особистий Еверест, хоча не вважаю, що це моя заслуга. Всі працювали — водії, поліцейські, заступники, керівники громад. Якщо взяти маленькі щоденні радощі, то це якісь коментарі чи повідомлення, коли люди пишуть: "Володимирович, розуміємо, що важко, але тримайтесь, віримо". Це так само підтримує. Звичайна співпраця, як от з Віктором Микитою, коли приїжджаєш і тебе розуміють з півслова і ніхто ніяких бюрократичних моментів не влаштовує — нічого цього нема. Чітко: що нам треба зробити, яка кінцева мета, давайте розробляємо крок за кроком. Все — раз, два, три, поїхали і незабаром воно реально почне працювати.

— Може, ви не маєте час зараз про це думати, але чи не сумуєте за Закарпаттям? 

— Багато речей на Закарпатті є чудових, за якими я дійсно сумую. Я із задоволенням купався у гірських річках і вони мене підзаряджають енергією одразу на відсотків 40 — як тільки заліз у воду. За цим сумую. Ще за грибами сумую, бо вони чудові й смачні. За природою сумую. Є люди, яких тут радий бачити і кави разом випити. Недаремно Закарпаття називають Срібною Землею. Бо це і родючий, і красивий край, за яким неможливо не сумувати. Тим більше, що кажуть, що якщо один раз побував на Закарпатті, це вже все — назавжди. 

—За цей період у вас більше з'явилося нових друзів чи ворогів?

— Взагалі вороги — вся русня. З друзями важко, бо у мене дуже гостре відчуття поняття "друг". Товаришів багато, знайомих багато, добрих знайомих і близьких товаришів — багато. Але так, щоб друг — маю багато критеріїв. От що зробила війна? Вона прибрала барви повністю, залишила чорне і біле. Для мене особисто точно на якийсь час. Що таке політика? Політика — це така штука, яка не про принципи, а більше про компроміси. А війна — все-таки про принципи. І багато людей, які кричали, які вони захисники і патріоти, повтікали всі нахрен, і їх не було ні чути, ні видно. Але зараз вони знов починають десь вилазити. Є люди, на телефонний дзвінок яких чекаєш. Але телефонного дзвінка немає. А є люди, про яких забув взагалі, а вони мовчки просто без зайвих слів з'являються і кажуть: "Привіт, давно не чулись. У чому потрібна допомога?". Більше знайомих з'явилось — це так, а друзів ні. Слава Богу, що сьогодні із тих одиниць людей, які я можу назвати друзями, наразі жодний не втратив статусу друга. Це для мене дуже важливо. 

У мене з'явились люди, знайомством з якими я пишаюсь. Це певні нацгвардійці, які боронили Луганщину із перших днів і я знаю, через що вони пройшли. Нещодавно один з них отримав нагороду від президента я просто телефонував із задоволенням. Хоч вони мені постійно дякують, я розумію, що, може, надав і багато чогось матеріального, але це все матеріальне — така фігня у порівнянні з тим, що вони роблять. 

— Ви вірите в Перемогу?

— Не маю жодного сумніву в тому, що ми переможемо. Я розумію, що може бути дуже важко. Росіяни в принципі вже програли, бо весь світ зрозумів, що таке Росія і що таке їх військова міць. Це все — вже пляма на десятиріччя. Їх внуки й правнуки на колінах будуть просити пробачення. Але я розумію, що вони будуть розхитувати всю ситуацію у світі. Для того, щоб не виглядало так, ніби вони поодинокі злочинці. І ми бачимо вже, що відбувається. Але те, що ми переможемо — це 100% Для того, щоб ми програли, вся українська нація хіба має перестати існувати взагалі. А з нами це неможливо. 

— Чи збільшилася  з часу великої війни кількість випитих чашок кави на день?

—  Всі на Луганщині знають, що я каву люблю, бо я навіть купив маленьку кавоварку і сам собі каву готував, і інших пригощав. Але багато кави я почав пити саме на Закарпатті, бо темп роботи був дуже активний і всюди кава-кава-кава. Ну і на Закарпатті або кавіль, або “до побачення”, — нічого не вирішується без кави. Якщо на Закарпатті я пив до 18 чашок на день, то зараз зменшилася кількість:  якщо спокійний день, то п'ять все одно я п’ю, якщо складний — то до десятка десь доходить. Але краще відходити від цього, бо інколи дуже труханить. Певно треба таки менше кави пити, але воно вже якось автоматом. І п’ю тільки міцну каву:  не п’ю американо, капучино, не п’ю каву з молоком, тільки міцне еспресо.

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото Ірини Брези