Не лише про культуру

За кілька хвилин ходи від гамірних вулиць Будапешта, у центрі столиці Угорщини розташований невеликий офіс, який українська громада знає не перший рік. Тут діє Державне самоврядування українців в Угорщині. Загалом структура працює з 1999 року. За цей час українська спільнота суттєво зміцніла. Зараз самоврядування багато часу й зусиль приділяє освіті дітей та адаптації українських біженців у новому середовищі, допомагає військовим, координує культурницькі заходи. 

На стінах офісу – твори мистецтва, у фойє експозиція народного вбрання, в одній із зал- виставка малюнків дітей з нещодавнього конкурсу.  «Такі самоврядування існують на різних рівнях. Є державне, регіональні та місцеві. Навіть у районах Будапешта можуть працювати свої самоврядування. Ми намагаємося, щоб усі вони співпрацювали між собою і разом вели діяльність по всій країні», – розповідає Андріана Сарваш, голова Державного самоврядування українців в Угорщині, і демонструє атрибути сучасної українськості: скриньку з донатами, яка переноситься з акції на акцію, український прапор з підписами подяки від військових.

В Угорщині нині діє близько пів сотні українських самоврядувань різних рівнів. Одні виникають, інші припиняють роботу, але мережа постійно змінюється разом із громадою.

Попри війну в Україні, основні напрями роботи організації залишаються незмінними: культура, освіта і духовне життя. «Передусім це збереження української культури, відзначення українських свят. Другий важливий напрям – освіта. Саме за останні два роки ми дуже багато працюємо над розвитком української освіти в Угорщині», – каже Андріана Сарваш. Зараз в Будапешті діють три повноцінні українські школи. Одну з них – ім.Тараса Шевченка – відкрили минулого року. Саме нею опікується Державне самоврядування. Під керування організації перейшла також українсько-угорська школа-гімназія.

За словами голови організації, відкривати або розвивати українські освітні заклади без підтримки державних інституцій практично неможливо.  Саме тому самоврядування постійно співпрацює з речницею української національної меншини в парламенті Угорщини Ліліаною Грексою: «Відкриття чи розвиток шкіл – дуже складне питання. Без допомоги речника це було б практично неможливо. Вона має контакти з міністрами та допомагає просувати такі рішення».

Третій напрям роботи Державного самоврядування українців в Угорщині – підтримка духовного життя. Власної української церкви в Угорщині немає, однак громада співпрацює з греко-католицькою та православною парафіями, а богослужіння для українців проводять не лише в Будапешті, а й у містах, де після 2022 року суттєво зросла українська громада. 

Сама Андріана Сарваш в Угорщині понад 20 років, навчалася тут і залишилася. Частина її родини  із Закарпаття, інша – із Львівщини. Якщо раніше частка закарпатців була суттєвою у складі української громади в Угорщині, з початку повномасштабного вторгнення її доповнили вихідці з багатьох інших регіонів України. 

Про ці дні згадує Каталін Чіла, заступниця голови Державного самоврядування українців в Угорщині. За її словами,  у перші тижні саме громадські організації фактично взяли на себе значну частину допомоги людям, які прибували з України. «Державі знадобилося приблизно шість-вісім тижнів, щоб налагодити систему підтримки. На початку це була саме цивільна допомога», – говорить вона.

У перші місяці команда допомагала буквально з усім: перекладом документів, оформленням тимчасового захисту, пошуком житла, доступом до медичної допомоги. «Було дуже складно знайти навіть інсулін чи окуляри, не кажучи вже про допомогу онкохворим або людям з інвалідністю», – пригадує жінка. Розповідає, що тоді у кризовому стані перебували не лише люди, які приїхали до Угорщини, а й ті, хто їм допомагав: «Людей буквально вирвали зі звичного соціального середовища і перенесли в абсолютно чуже оточення, де вони не знали мови, законів, бюрократії. Перші два місяці ми самі перебували у кризовому стані. Але угорці з першої ж хвилини показували свою солідарність і підтримку».

Сьогодні більшість державних механізмів уже налагоджено, однак виклики не зникли. Просто вони змінилися. «Найважче – зрозуміти інший менталітет. Не лише вивчити мову, а зрозуміти людей, їхні звичаї, культуру, спосіб мислення», – каже Каталін Чіла.

У цій розмові Закарпаття згадується неодноразово. За словами Каталін, після початку повномасштабної війни до Угорщини прибула нова хвиля закарпатців. Для багатьох із них адаптація виявилася простішою завдяки знанню угорської мови та багаторічному сусідству двох культур.

«Тому їм легше було тут знайти як роботу, і просто влаштуватися. Закарпаття для мене – це окремий менталітет, це колиска культури, де всі ці національності співживуть, цінують один одного. Тому закарпатці дуже адаптивні», – каже вона.

Власна родинна історія Каталін теж тісно пов'язана із Закарпаттям. І дещо нетипова, бо мама жінки переїхала навпаки з Угорщини, невеликого містечка  під Будапештом до українського Берегова.  Тут проходив службу її чоловік українець, з яким познайомилися в Будапешті.

«Мама не знала ні мови, тоді ще російська була. Тоді її так от вирвали і переклали в чуже середовище. Але, так як мої її родичі, дідусь, бабуся, мамина сім'я — вони в Угорщині, я кожне літо проводила три місяці під Будапештом. Тому в мені сплелися дві культури, мій дідусь в Угорщині – оберігач традицій. Вони збираються, співають, танцюють, несуть далі культуру. Тому, з одного боку, це було представництво мого дідуся, і я в цьому виростала. З іншого боку – це український садочок, школа, народознавство. Тому для мене обидві культури дуже близькі, – розповідає Каталін Чіла. – І за столом я в три роки з татом розмовляла тільки по-українськи, з мамою – по-угорськи». До Угорщини жінка переїхала після 2009 на навчання.

Її власна історія добре пояснює, чому в роботі українського самоврядування питання адаптації та збереження культури існують поруч. Для когось це повернення до знайомого середовища, для когось – перше знайомство з країною, мовою та культурою.

У Державному самоврядуванні українців в Угорщині кажуть, що зараз їхня робота дедалі більше зосереджена на довгострокових питаннях: українській освіті, роботі місцевих громад, культурних подіях та підтримці людей, які залишилися в Угорщині після початку повномасштабної війни. Тут добре розуміють, що українська громада в Угорщині давно перестала бути лише історичною меншиною. Після 2022 року вона стала значно більшою, різноманітнішою і потребує не лише збереження традицій, а й щоденної практичної підтримки.

Ірина Бреза 

Фото: Аня Семенюк