Марк - бо з Маріуполя

Те, що Дарʼя Маркович пережила у блокадному Маріуполі, — неможливо осягнути. А найстрашніше — її досвід моторошний, болючий, але не найгірший з того, що відбувалося в місті у лютому-березні 2022-го. Дівчина з мамою виїхала з окупованого міста і вже третю осінь зустріла на Закарпатті. Тут вона змогла взяти себе в руки, продовжити займатися громадською діяльністю, створити інтеграційний хаб у Мукачеві, народити сина й опанувати нову професію. Як ведеться життя за півтори тисячі кілометрів від рідного дому, Дарʼя розповіла Заголовку. 

РЕАЛЬНІСТЬ, ЯКА І В СТРАШНОМУ СНІ НЕ СНИЛАСЯ

Ранок 24 лютого для Даші був шоком. Так, колеги на роботі обговорювали план на випадок «а що як раптом», вона мала заправлений бак автівки, розуміла, які речі точно візьме з собою, якщо більше не зможе повернутися, але не вірила, що це «раптом» може справді відбутися у таких масштабах. Місто вже відчуло на собі війну ще з 2014 року, встигло побувати в окупації та здобути свободу. Відтоді Маріуполь розвивався, змінювався і повірити у те, що про нього кричатимуть усі світові медіа в контексті небаченого терору, блокади й геноциду, було неможливо. Але, на жаль.

Дарʼя всіляко оберігала маму і стала старшою дорослою у кімнаті. Разом зі своєю подругою та колишнім хлопцем вони добували їжу і воду, шукали звʼязок та забороняли батькам виходити за межі будинку. Вона розповідає, як від фосфорних бомб, наче свічки, палали будинки, як доводилося ховати сусідів на дитячому майданчику, як переступала трупи, бо іншої можливості пройти вулицею просто не було, як росіяни прицільно били по людях, які стояли в живих чергах за водою.

16 березня Даша дізналася, що на останньому поверсі 12-поверхівки неподалік можна зловити мобільний звʼязок. День був тихим і Дарʼя з друзями вирушили туди, щоб дізнатися хоч якісь новини і сповістити світу, що вони живі. Цей ранок мало не став останнім у її житті.

«Тоді я вперше по-справжньому кричала від страху — будинок ходив ходором. Тільки-но ми зайшли в будівлю, почався сильний обстріл. Нам пощастило, що ми не прийшли туди на 5 хвилин раніше. Ми не встигли піднятися і пересиділи обстріл на першому поверсі. Коли все закінчилося і ми змогли вийти, останні поверхи, де начебто ловив звʼязок, вже були зруйновані. Ми повзли від підвалу до підвалу хвилин 20, хоча пішки йти до нашого будинку 2 хвилини. У підвалах кричали ще живі люди, які опинилися під завалами», — пригадує Дарʼя Маркович.

Напередодні ж від обстрілу постраждала її мама — через вибухову хвилю в жінки відшарувалася сітківка ока. Ці події стали останньою краплею. Даша була безапеляційною: потрібно виїжджати. Тим паче кілька днів тому Даші вдалося сконтактувати з керівницею її громадської організації «Маріупольська Спілка Молоді» Уляною Токарєвою, яка розповіла, що можна виїхати через Бердянськ. А тоді їхати на Закарпаття, де в Уляни є будинок бабусі та дідуся, щоб зупинитися. Дарʼя забрала маму, кота, найдорожчі серцю речі та за пів години до того, як росіяни скинули авіабомбу на драмтеатр, проїхали повз нього.

«Трьома машинами ми приїхали в с. Копинівці поблизу Мукачева. Там прожили 2,5 місяці. Ми просто відпочивали, їли, милися. Коли зрозуміли, що готові знову працювати, почали повертатися до роботи».

«ХОЧУ РОБИТИ ЩОСЬ ДЛЯ ГРОМАДИ І МІСТА, ДЕ ЖИВУ»

Тільки-но прийшли до тями, узялися освоюватися на новому місці та шукати, де задіяти свій досвід громадської діяльності. Перш за все Дарʼя з командою ГО «Маріупольська Спілка Молоді» запустили програму «Турбота», аби допомогти людям із Донеччини, Луганщини та Херсонщини, з якими впродовж кількох місяців до повномасштабної війни втілювали великий спільний проєкт. У рамках програми допомагали виїжджати з тимчасово окупованих територій, консультувати щодо оформлення документів та їх відновлення тощо. 

Команда маріупольців вирішила залишатися у Мукачеві та займатися громадською діяльністю саме там. «Закарпаття найбезпечніше місце в Україні. Залишатися тут нас влаштовувало. Територіально Мукачево знаходиться ближче до села, в якому ми жили, тому й почали працювати саме в цьому місті. Коли трохи попрацювали, дійшли думки, що в Ужгороді вже є деякі осередки, а от Мукачеву цього бракує. Вирішили зайняти цю нішу, — пояснює дівчина. — Крім того, мені дуже складно було б знову змінити місце проживання, бо я дуже важко інтегруюся в місто, де живу. Оскільки я вже знаю, як тут все працює, хто тут є, то впевнена, що цьому місту треба приділяти увагу та займатися його розвитком. На мою думку, Мукачеву цього трошки не вистачає. Хочу робити щось для громади і міста, де живу. Коли ти розумієш, що потрібно тобі для комфорту, то робиш це і для людей, які поруч».

Відтак вирішили познайомитися з громадою Мукачева. Однак виявилося, що в місті немає безбарʼєрного приміщення, де можна зустрітися великою групою. Так зародилася ідея створення інтеграційного хабу. 

«Ми маємо правило: не робимо нічого для людей без людей. Саме тому зібрали представників громадських організацій, щоб познайомитися, дізнатися, хто чим займається, чим ми можемо бути корисні одне одному. Зібрали зворотний зв'язок, а нашу ідею зі створенням інтеграційного хабу підтримали. Так ми написали та подалися на великий ґрант до наших партнерів ПРООН та УВКБ ООН, виграли його і почали роботу».

Місцева влада запропонувала приміщення в історичному центрі — воно, зі слів Дарʼї, оптимально підходило до задуму проєкту. Хоч приміщення хабу знаходиться на другому поверсі, дістатися туди можуть усі категорії населення: для цього є як вказівники шрифтом Брайля, так і спеціальний ліфт, який змогли встановити без втручання в архітектуру історичної будівлі. Крім того, тут є кімнати для проведення тренінгів, коворкінг та навіть власна студія звукозапису.

«Нам допомогли зі створенням проєктно-кошторисної документації, оформленням відповідних дозволів. Це було суперкомандно і з місцевою владою, і з підрядниками — ми одне одного підтримували, консультували. Тож вклалися в терміни і вчасно відкрилися».

Щойно відкрили хаб, організували ще одну стратегічну сесію: цього разу розпланували заходи, які тут проводитимуть для жителів громади. Дарʼя запевняє, що за рік команда виконала 90% запланованого на тій стратсесії.

«Ми їздимо у центри зайнятості, розповідаємо про наш простір, приїжджаємо в громади, у навчальні заклади — так про нас дізнаються і приходять нові люди. Плюс сарафанне радіо працює класно. А також про нас можна дізнатися через рекламу у соцмережах». 

Графік заходів, переконує Дарʼя, розпланований на місяці вперед, а в самому хабі завжди є відвідувачі. Для них усе безплатно — з понеділка по суботу з 10 до 18:00 можна приходити та займатися власними справами чи відвідувати тренінги, майстеркласи, заняття з психологами тощо.

МАРІК З МАРІКА

«Проєкт із хабом тривав 9 місяців і весь цей час я була вагітна. За тиждень до народження Марка я відкривала хаб. За день до його народження я проводила тренінг з дизайну мислення, який мала обовʼязково провести, і домовлялася з ним, щоб він посидів у животику ще бодай день і народився рівно в поставлений термін або пізніше. Нам із сином вдалося домовитися — він дочекався, поки мама завершить усі справи і тоді зʼявився на світ», — розповідає молода мама.

До останнього Дарʼя не знала, на кого чекає: «Я 4 рази робила УЗД, тричі казали, що буде дівчинка. Тому першим моїм питанням після пологів було «ХТО?!». Коли подивилася на малюка, зрозуміла: це — Марко. Марк — Марік з Маріуполя — Маріка. 

«Я довго думала про його імʼя і до останнього дня він мав бути Дарієм — на честь мене. Марк — символічне і гарне імʼя. І воно пов'язане з моїм містом Маріуполем — на згадку про моє місце сили».

«Народження Марка змінило моє життя докорінно. Жінок готують до вагітності, до пологів, але треба готувати до першого року життя, — переконує Дарʼя. — Марк дуже вимогливий хлопець, який потребує уваги 24/7, потребує контактів з мамою, уже в 3 місяці у нього зʼявився перший зубчик і це теж було непросто. Він класний, веселий дуже активний. Але вже трохи сумую за тим часом, коли де його поклав — там і знайшов, утім все одно це дуже класно. Я зрозуміла, що поєднувати роботу і роботу мамою практично неможливо. Дуже вдячна своїй мамі за підтримку, вона стала надійною опорою, тож я не сильно випала з робочих процесів. Це був найкращий рік мого життя».

Зараз Марк уже місяць ходить у садочок, а Дарʼя повернулася до роботи і координує новий проєкт про жіноче лідерство. «Рік тому я думала, що все для мене зупинилося і більше не буде, як було. Але все вдається. Це мій янгол, моє сонечко, моє натхнення, який робить кожен мій день прожитим не дарма».

ДОДАТКОВА ПРОФЕСІЯ ПРО ВСЯК ВИПАДОК

Робота на паузі стояла недовго: Дар’я обожнює громадський сектор і, на жаль, підтримка держави для молодих мам не така велика, щоб можна було собі дозволити спокійно доглядати за дитиною й не думати про гроші. Тому вже з вересня після півторарічного зниження активності Дар’я повноцінно повернулася до роботи. 

«Наша ГО «Маріупольська Спілка Молоді» тепер називається «Центр експертних рішень та адвокації». У жовтні ми розпочали реалізацію нового проєкту «Жіноче лідерство: відновлення та згуртованість громад», який я координую. У його рамках ми пропонуємо жінкам 18-60 років змінювати їхні громади на краще: відновлювати та розвивати їх, створювати безпечніше середовище та ком’юніті справжньої жіночої підтримки, реалізовувати важливі місцеві ініціативи. Дівчата та жінки опановуватимуть проєктний менеджмент, гендерно зумовлене і домашнє насильство, вивчатимуть законодавчу базу, навчатимуться вносити свої пропозиції на рівні місцевої влади тощо».

Утім і до того Даша займалася не тільки сином: у січні опанувала нову професію: «Я подумала, що оскільки не можу брати активну участь у громадському житті, бо з малою дитиною це практично неможливо, а гроші потрібні, варто подумати над іншими джерелами доходу. Я непогано малюю, тому вирішила спробувати себе у новій сфері — перманентному макіяжі. Ми не знаємо, де ми будемо і як повернеться життя. А це та справа, в якій, навіть не знаючи мови, ти зможеш себе прогодувати. Протягом трьох тижнів навчання я верталася додому, годувала дитину і знову їхала на курси. Мені це дуже сподобалося. Я закінчила навчання, придбала деяке обладнання, матеріали, потім виграла невеликий грант на розвиток своєї справи. Тепер маю додаткову професію, яка мені допоможе у разі чого. От нещодавно в мене була дуже важлива клієнтка — моя мама».

Попри те, що дівчина вже вибудувала собі певну стабільність та налагодила зв’язки в Мукачеві, мріє повернутися у серце Азову – рідний Маріуполь. На питання де і ким бачить себе через кілька років, відповідає:

«Життя таке мінливе... Дуже хотілося б бачити себе вдома. Але навряд це можливо, поки не повернуть Маріуполь, не розмінують його, а це роки. Точно бачу себе хорошою мамою, активною мешканкою Мукачева та Закарпатської області, буду займатися тим, чим займаюся. Якщо повернуся в Маріуполь, то обовʼязково займатимуся відновленням міста і людей. Щоб місто змогло згладити ці болі, люди, які там чекають Україну, знову відчули себе громадянами вільної і незалежної країни». 

Ксенія Шокіна спеціально для ZAHOLOVOK.COM.UA