Любов буває різна

***

Я одразу зрозуміла, що ця розмова буде теплою. Бо ще не доїхавши свої 250 кілометрів до зустрічі з Жанною отримала від неї повідомлення: «Аня, одягайся добре, у нас сильно похолодало».  

Був кінець квітня. Вітер того ранку таки пронизував до душі. Перемішаний з дощем він, здавалося, не дарував ніякого шансу весні. Лише яскрава зелень на деревах, мерехтливо обійнята холодом, нагадувала про те, що життя сильніше – попри будь-які буревії.

***

Крихітна початкова школа у гірському селі вміщає повно галасу. Із самого ранку школярі – як енерджайзери. Заходять у приміщення, хутко знімають куртки, дощовики, складають парасольки  і – починати новий день. Сміються, бігають, граються. На стіні – величезне серце у синьо-жовтих кольорах. На ньому – десятки маленьких сердець і це – правила юних українців. «Люби свій край», «поважай старших», «молись за Україну», «люби братів і сестер», «будь готовий захищати свою державу»… Усім цим галасливим дітлахам не більше десяти, але запитай їх зараз, чи готові боронити Україну – вони скажуть «так». Поряд – портрети воїнів, яких, може, ніхто ніколи нічого подібного не питав, але які віддали життя за Україну. Їх 24. Усі вони – місцеві, з Ясінянської громади. Із сіл, які так близько до Говерли, але за понад 1000 кілометрів від фронту.

Дітлахи бігають по невеличкому коридору, тим часом одна із вчительок запалює лампадки: щодня рівно о 09:00 тут згадують усіх, хто загинув на війні. Тендітні вогники біля портретів з усміхненими очима і маленькі школярі, у яких ще все життя попереду – абсурд, щось ніби непоєднуване, але насправді – буденність.

Такі картинки супроводжують Жанну щодня. Кожен її ранок починається із цих засвічених лампадок, маленьких хлопчиків у піксельній формі на шкільній лінійці, із «душу й тіло ми положим…» і погляду її сина. З одного з портретів на стіні.

Жанна приходить рівно о 09:00. Чи то трохи заплакана, чи стурбована ранковим холодним дощем. Потім скаже мені, що спізнилася. Але насправді у той день все на диво було вчасно.

Жанна, Жанна Петрівна, як називають її учні та колеги, працює вчителькою у сільській початковій школі вже 30 років. По-справжньому, непідробно любить дітей. Особливо шибеників, які завдають, напевно, немало клопоту, але віддають і найбільше щирості. Перший урок сьогодні – читання. Оповідання «Я друзів не продаю». За партами сидять третьокласники –  маленькі дорослі хлопчики й дівчатка, з довірливими і допитливими поглядами. Хтось тягне руку на кожне питання, хтось – соромиться через присутність людини з фотоапаратом. Хлопчик у піксельній формі час від часу озирається – перевіряє, чи помічаю його. Пізніше, я його спитаю про той піксель, 8-річний малий гордовито скаже, що так зручніше. А я – постараюся не думати про те, чого боюся: я не хочу, щоб цей хлопчина воював.

Це називається любов

Діти разом з Жанною читають про дружбу. Час від часу вчителька перепитує, хто як розуміє текст.

«Ті папірці в оповіданні – це фактично гроші. У дорослих так. Але що не можна купити за гроші?», – питає вчителька. Із класу лунає чимало ідей: маму не можна купити, тата, здоров’я, щастя, бабу і діда.  А ще – кота, песика, папугу. «Найкращого друга, так? – перепитує вчителька – Хто кому дорогий і цінний, того ми і згадуємо. Це називається любов. Вона буває різна. І її дуже багато». 

Вчителька поправляє сріблястий ланцюжок на шиї. Спочатку мені здається, що на ньому – масивний кулон. Богородиця, чи ангел охоронець. Але це – армійський жетон. Костик Андрій Іванович. Група крові, номер, Збройні Сили України.

«Я не буду нічого прикрашувати. Буду говорити так, як є», – каже мені Жанна щойно ми заходимо у невеличку вчительську – затишну кімнатку з купою учнівських зошитів, журналів, електричним чайником і пічкою на дровах, яка дає тепло навіть у найлютіші зими. 

– У нас нема психологів. Це ж село. Але це є моя історія. Вона для мене найголовніша, – каже Жанна. – Здається, я якось навчилася трохи стримувати емоції. Але син… маю гріх. Він для мене був усім. Я не знаю, чого так. І чого на такий короткий час. Ніби їж і не можеш наїстися, бо знаєш, що більше ніколи того не скуштуєш. Таке у мене було відчуття по життю.

Жанна боялася за свого Андрія завжди: коли сідав за кермо, коли потрапляв у скрутні ситуації, коли відпускала малим із дому. Він разом із сестрою Лілією – діти 90-х. І встигли пережити усе.

– По телевізору –  і баунті, і снікерси, а у нас нічого нема. Треба було якось пояснювати. Робити як усі – мені такий варіант не підходив. Просто сказати «це не можна», «це – погано» – не спрацює. Я дітей вчила фільтрувати. Інформацію, події, людей. Тепер розумію, що це був правильний підхід.

Андрій ріс ніби звичайним сільським хлопцем. Любив спортзал, ігри у дворі і дивував учителів своєю любов’ю до читання. Не раз потрапляв у непрості обставини, але вмів з ними справлятися, бо знав казати «ні».

– Я завжди йому говорила: «Якщо всі будуть тобі казати: «Ти слабак, ти не спробував», ти кажи «Ні, ти – слабак. Бо ти робиш, як усі. Я не попробував – і в цьому моя сила». Він за це чіплявся. Часто йшов проти течії. Думаю, тому потрапив і на війну. Усі його друзі й однокласники – не пішли. Він пішов один. Мені не сказав.

Одна-єдина ніч

Був лютий-березень 2022 року. Почалося з того, що Андрій перестав спати. Ночами у нього горіло світло у кімнаті, днями часто десь пропадав. Рідні не здогадувалися, бо звикли, що він завжди десь – то волонтерам допомагає, то речі відвозить-привозить. Та й сам такий завжди був – непосидючий, з величезним бажанням знайти себе. У дитинстві записувався на всі можливі гуртки – від спорту до хору, а в дорослому віці, вже здобувши вищу освіту, не переставав пробувати щось нове: пройшов навчання і вирішив стати реабілітологом та масажистом. Згодом влаштувався на роботу у санаторій «Тиса» в сусідньому селі Кваси. Пацієнти пізніше просили записувати їх саме до Андрія – «того масажиста із татуюваннями». 

 –  У мене й думки не було, що він піде на війну. Його дівчина Ілона одразу почала волонтерити, він допомагав. Вдома майже не був у перші тижні війни. 27 лютого у мене День народження. Син мені подарував срібний ланцюжок. Одягнув одразу на мене. І сказав: «Це від мене на пам’ять». Тепер я ці слова інакше сприймаю. Тоді сказала, що у мене всі його подарунки – на пам’ять.

Андрій вітав Жанну завжди першим. Вставав рано-вранці, будив усіх, гримав дверима, кричав, співав, – бо у мами День народження. У 2022 році він так само її привітав, трохи покрутився вдома, а потім сказав, що наступного дня його не буде. 29 лютого Андрій прибіг додому, поклав мамі на коліна якийсь папірець і сказав: «Оце почитаєте, а ввечері поговоримо».

– Я взяла окуляри, бо так просто не можу прочитати. А там повістка, блядь. Пішов і сам взяв. Дзвоню – не відповідає. Він просто втік від цього всього, щоб я це сама перебула.

Жанна стискається від болю, однією рукою витирає сльози, іншою – тримається за той срібний ланцюжок, подарований на День народження і пізніше обтяжений армійським жетоном, який щосекунди нагадує про смерть.

– Син мав їхати вже на наступний день і я розуміла, що у нас є лише одна ніч. Ввечері він прийшов, я спитала: «Чого ти так зробив?». Чесно кажучи, в той момент я жаліла більше себе: як я буду з тим, що я буду робити,  –  я, я, я, я… Ніколи собі не прощу, бо коли він прийшов, я сказала «Що ти наробив? Ти – егоїст». Він так психанув тоді: «Я егоїст?!». І тут він мене вернув до пам’яті: блін, він іде на війну! Це дорога в один бік – у мене було в голові це речення.

Мама, тато і сестра мали на спілкування з Андрієм всього одну ніч. Зранку тато відвіз його на місце збору.  Після того вони більше ніколи не побачать Андрія. Живим.

Знаменита й героїчна 128-ма окрема гірсько-штурмова бригада. Андрій не мав жодного військового досвіду, але так сталося, що майже одразу потрапив на передову. У березні 2022-го він стояв на позиції під Оріховом. Її називали «Роза». Пізніше із розами-трояндами буде багато чи то випадковостей, чи то містики. Жанна каже, що так, напевно, він передає привіт.

 – У мене істерики не було. Він все собі прорахував. Залишив мене з цими думками саму. Я зрозуміла, що у нас є одна ніч і я або витрачу її на якісь з’ясовування відносин, або маю прийняти його рішення. Третього варіанту не було. Виясняти, питати «Чого ти так зробив?», «Чи подумав про Ілоночку?», «Чи подумав про мене, про Лілю, про тата, про нас усіх?» не було сенсу. Або я з цим проведу ту ніч, або я йду і питаю «Що тобі скласти у дорогу?».

Андрій прийшов додому ввечері. Жанна згадує, що син ніби читав її питання. «Я не можу спати» – це було його пояснення. Далі – коротке прощання і дуже довгі чекання. Хоча б на смайлик, хоча б якусь його фразочку. Рідні не знали, де він. Єдине, що було відомо – що це 128 бригада.

 – Він навчив мене себе вести стримано. У нас з’явилася своя мова, свої слова, нічого прямим текстом не говорилося і не писалося. Одна фраза, друга, пропав з мережі. І так по колу.

Жанна згадує, як визначила, що Андрій десь на Запоріжжі: думала-думала і одного разу спитала, чи він там, де мама вчилася. Андрій від несподіванки аж запанікував, потім трохи запишався, бо мама – так далеко, але зрозуміла його. Відносини у Жанни із сином були дуже близькі, попри те, що Андрій казав мамі й татові на «ви». Якось так вийшло, по традиції. Але серцями, душами, поведінкою, прихильністю ці відносини були і є значно ближчими і значно більшими, ніж «мамо, ви».

– Я без батька росла. І не знаю, якого я собі ідеального мужчину уявляла. Але Бог наділив сина такими чоловічими рисами, яких мені не вистачало у дитинстві. То для мене була дуже велика гордість, що він такий. Він не був мамчин. Все вирішував сам. І я тому була рада. Душевно дуже близький, але і повага у нього була велика. Міг мені пораду дати таку, як ніхто.

Розмову в учительській перериває шкільний дзвінок, коридори наповнюються щасливим гомоном, Жанна ніби повертається у цей світ, де син є, але його вже нема.

– Може кави?..

Жовтий бус

Зі школи Жанну має забрати чоловік Іван. Дощ далі ллє, холодний вітер вперемішку з туманом підкреслює сум в маминих очах. Ми перекидуємося кількома словами про погоду і про «напевно, треба було почекати», плавно переходимо на розмову про роботу і якісь буденні справи, а на горизонті, десь поміж сірості, видніється яскравий жовтий бус. Жанна усміхається – ніби сонечко вийшло і промінчиком зігріло душу.

– Це його бусик. Андрія. Так радів коли купив його! Поремонтував, пофарбував, тішився йому, як дитина. Знаєш, як називав його? Буслик. Мій жовтий буслик. Тепер і ми так його звемо. І бережемо.

Я їду в буслику Андрія, обклеєному символами 128-ї бригади, із його батьками, по карпатських  серпантинах, згадуючи воїна, який так любив ці гори, але не тягнувся до висоти. Любив проїхатися на велосипеді по гірських перевалах, піднятися по пагорбах і милуватися усім, що оточує. Мені здається, зараз я з ним знайомлюся по-справжньому. І розумію, що ми могли би стати добрими друзями.

– Спочатку заїдемо в одне місце, а потім я вас повезу на каву, – каже тато Андрія.

Ми доїжджаємо до Яблунецького перевалу, де Закарпаття межує з Франківщиною. Тут – гарний ліс по обидва боки гірської дороги, а трохи вище над нею – чудові краєвиди на Горгани, Чорногірський хребет і Свидовець. Просто треба знати місця. І стежки. Андрій їх добре знав.

– Це його любима точка, це – його улюблені місця, – пояснює Іван. – Ми хотіли, щоб він був і тут.

Батьки Андрія встановили на перевалі білборд із його фотографією. Неподалік – лампадки. Щоб світло завжди було з ним. І щоб люди, які приходять подивитися на місця, які були для Андрія такими дорогими, згадали його добрим словом, думкою, чи засвіченою лампадкою біля дерев.  

– Не було такої неділі, аби він на велосипеді сюди не проїхався, – розповідає Жанна. – Навіть узимку. Усі ці хребти – це його улюблені. Він не любив високі гори. Говерла, Петрос – не його місця. А оці пагорби і Свидовець, Костирівка, перевал – його.

В очах у батьків Андрія і сльози, і усмішка одночасно. І горе, і гордість, помножена на страшенний біль. Дощ ллє, туман ховає за собою гірські краєвиди.

–  Тут починається Закарпаття. Тут починалося його щастя. Щоразу, як він сюди добирався. Сфотографуйте так, аби видно було, де це, – каже тато, а я знову шкодую, що туман підступно приховав усі гірські красивості. – Нас не треба, ми не презентабельні.

Батьки такі щирі в цей момент, а бус – так світиться серед дощової сірості, що фото тут мусить бути. Навіть якщо не дуже якісне і залите дощем.

Портрети героїв

Ми повертаємося у жовтому буслику з перевалу до Ясіня, дощ трохи стихає. Жанна веде мене до стели з портретами загиблих воїнів на стіні будинку культури. Поряд на дорозі – алея Героїв із зображеннями загиблих військових із Ясіня та навколишніх сіл. Все почалося з Андрія Костика: рідні просто не могли цього не зробити.

– Спочатку ми облаштували стелу. Потім – цю алею Героїв біля дороги. Спочатку хлопців було п’ять, потім вісім, банери зробили, коли їх було 12. Тепер – 24.

Жанна розповідає, що не всі у селі раді були такій ініціативі. Мовляв, будинок культури, тут люди приходять відпочивати, для чого нагадувати про сумне. І банери – близько до дороги, можуть заважати водіям… У селищній раді також рідні загиблих військових не завжди знаходили розуміння.

–  На День Соборності України вони пішли святкувати, гуцулки плясали. І мене накрило. Ми з Лілею зібрали портрети усіх вісьмох загиблих на той час військових. І стали серед вулиці. Урочиста колона мала проходити тут ставити вінки. І вони обходили нас. Ми стояли з портретами своїх дітей – вісім сімей. А нас обходили. І про нас не згадали навіть. Мене це почало бісити і з цього все почалося, – згадує Жанна.

З часом з ініціативи збереження пам’яті про загиблих військових виросла і громадська організація. Назву придумав тато Андрія – «Незламності сила». Рідні створили сторінку у соцмережах, де пишуть історії про усіх загиблих на російсько-українській війні ясінянців. Окремо ведуть і сторінку пам’яті про Андрія.

– Мені здається, що я би здуріла, якби я це не робила. Хтось казав, що у мене характер якийсь «не такий», що це емоції зайві. Але насправді, коли щось хочеш робити, але нічого не можеш, то оце хоч якось тримає – бажання, аби їх пам’ятали. Бо по селах нічого нема. Кажуть «після війни». Але я не могла чекати того «після війни»! Я не могла чекати місяць-два. Я підганяла чоловіка, люди помогли і ми багато чого вже зробили. Бо я хочу, щоб цих хлопців пам’ятали. Кожен день, а не на свята.

Полюбити цвинтар

Жанна заходить у квітковий магазин. Тут її добре знають. Купує маленькі трояндочки. Червоні, тендітні й водночас сумні. Ми йдемо на цвинтар. Недалеко від центру селища на невеличкому пагорбі височіють могили. Різні-різні, але такі рідні-рідні для когось. Військова могила тут – одна. Сина Жанни. Тут розвіваються вітром прапори. Мама каже, що впізнає настрій сина по них і може попросити його трохи погратися з вітром. Поховали Андрія саме тут, бо звідси починається маршрут на одну з його улюблених вершин – гору Костирівку.

Пташки співають голосно-голосно. Жанна кладе троянди на могилу синові, запалює йому свічечку – трохи тепла серед дощового і холодного дня. Каже, квіти у нього живуть довго. Помітили це інші люди, які приходять до Андрія. Здавалося б, не може бути такого, щоб квіти жили на могилі місяцями. Але так є.

– Я зараз люблю цвинтар, – зізнається Жанна.  –  Це страшно, може, для когось звучить. Але я дійсно полюбила цвинтар. Люди дивуються. Але, якщо ви вірите в Бога і всі такі побожні, то чому не вірите, що це є місце воскресіння? І що я приходжу сюди до сина, а не просто на могилу.  

Андрієві сюди приносять купу різних речей. Якихось знакових предметів для друзів, прикрас до свят. Хтось хрестика приніс, хтось зайчика керамічного, хтось – сердечко з каменю.

– Тут все теперішнє Андрієве – тут новорічне, тут кошик великодній. Все це мусимо тримати, бо дуже багато всього, змінюємо по сезону. Я навіть не знаю, хто це все приносить. Все бережемо.

Батьки спеціально облаштували тут боксик-схованку для таких речей. І час від часу витягають їх для Андрія. Особливо на різні свята. 

 – Чуєш, як тихо? А буває зовсім не так. Я навіть знаю, коли він каже мені, що пора йти додому, а коли – ще трохи побути з ним. Одного разу була дуже погана погода, дуже холодно. Я сіла на лавку і кажу: «Андрюша, я тут п’ять хвилин посиджу і втікаю, бо замерзла». На цьому виглядає сонце і починає гріти прямо мені в плечі. Добре, значить, сиджу ще. А він прапорами мені махає.

Жанна каже, у селі досі багато стереотипів щодо того, як потрібно проживати втрату, як поводитись людині, яка горює. Каже, могла прийти на цвинтар і з самого ранку, і коли вже ніч, – тоді, коли хотіла бути із сином, а не «коли прийнято». 

– У нас нема такого слова як небіжчик, чи ще щось таке. Ніхто не каже «я йду на цвинтар», ми кажемо, що йдемо до Андрія. У мене досі є якесь очікування. Відчуття, що це не кінець. Ніби хтось натиснув на паузу. І ти просто чекаєш. Я не шукаю, що мені помагає вижити. Я просто роблю те, що я відчуваю. Хочу піти сюди – йду, хочу щось сказати – кажу.

Мама гладить портрет сина, ніби витирає йому сльози після рясного і холодного весняного дощу. Поряд біля цвинтаря старе і сухе дерево, на якому оселився лелека. Гніздо величезне. Жанна каже, що ніхто той стовбур не чіпає, бо ж там птаха живе. Стереже могили. Чи просто звисока поглядає на те, як прощаються з рідними, але не можуть відпустити їх у далекі світи.

– Йдемо каву, Андрійку, пити. Добре?

Бургери з любов’ю

Спускаємося по стрімкій стежці. Зауважую, як тут насправді красиво. Тихе місце, з усіх сторін оточене горами, накритими туманом. Стає спокійніше, хочеться його обійняти – воїна, якого я не знала, але з яким зараз знайомлюся у такий дивний спосіб. І – запізно. Ці думки дуже болючі. І я тулюся до Жанни, а в душі – прошу пробачення. По дорозі мама розповідає про свої сни, про містику і привіти від сина. Щоразу перепитую, чи вірить вона у те, що є життя після. І щоразу Жанна відповідає: «Ань, щось таки є».

Обіцяю собі знову над цим подумати, а мама Андрія Костика веде мене на каву. Заходимо у кафе, більше схоже на паб. З широкими диванами, приглушеним світлом і місцевим пивом в асортименті.

– Бургер будеш? – питає Жанна.

– Буду, можна вже щось і поїсти, – відповідаю, згадуючи, що вже дійсно пообідній час.           

– Нам два бургери з курячою котлетою, будь ласка. І каву. Ми сядемо за он той крайній столик. – Жанна веде мене в самий кінець залу, я автоматично думаю, що там надто темно для фото, але не хочу ні на що впливати.

Ми говоримо про душевний біль і готуємося гасити його дуже мирським і буденним – їжею. Говоримо про час, про сприйняття, про оте «жити далі». Зізнаюся, що, хоч і знаю, як це втрачати близьких людей, не можу зрозуміти Жанну сповна. Бо я сама – не мама і мені цей різновид любові невідомий. Але те, що роки не відновлюють тобі частинки серця, яке колись розбилось, – це я знаю точно.

– Час не лікар, час – учитель, – каже Жанна. Він просто якось змушує і навчає із цим жити. І щось робити. Я от просто не можу нічого не робити. Звідси і стела, і алея Героїв… Хтось називає це злобою. А я просто не можу і ніколи не зможу дати це забути.

Нам приносять бургери. Велетенські, з білою булкою і купою сиру. Ми сміємося, як це тепер їсти. І Жанна кидає: «От я так теж синові казала. Ми ще з Андрієм прикалувалися, я казала, що не можу так широко рот відкрити». Бургери ми їли такі, як Андрій любив, і сиділи за тим самим столиком, за яким Жанна із сином сміялася і ледь не плакала кілька років тому.

– У мене був післяопераційний депресивний стан. Я різко поправилася на 10 кілограмів, буквально за півтора місяця. Я не могла нормально ходити. Не хотіла нікого бачити. І якось було сонечко, Андрій мене витягнув сюди. Спеціально у людне місце. Замовив мені величезний бургер, а я ж тоді майже нічого не їла! Посадив навпроти себе, поставив цей бургер. І каже: «ми звідси не підемо, поки не з’їсте».

Людей тоді було – повний бар. Але Андрієві було важливо допомогти мамі, витягнути її з депресії, змусити рухатися далі і – полюбити себе. І бургери.

–  Отак син зі мною вчинив. Він не висловлював словами, не сидів, не просив. Він завжди брав і робив. Завжди мені казав: «Хто що каже – це пусте. Дивіться, хто що робить». І сам так і жив. Він якщо комусь щось пообіцяв – зробить… Нормальні тут бургери готують, правда?

Навіжена

Жанну захоплюють у вир спогади. І хороші, й трагічні. Згадує про Андрія малого – який у нього був характер, як завжди любив свій простір, як серйозно у 8 років організував свою власну поличку з одягом і сказав не чіпати, як любив жартувати і давати смішні імена знайомим, друзям, речам, як захищав слабших, обожнював свого собаку, як влаштовував свято всім навколо, як цінував книжки і як сильно любив сестру Лілю. А ще – як зранку гримав дверима і першим ділом – відкривав холодильник. Зараз вдома у Жанни ранками тихо. І ця тишина ріже душу щораз із новою силою.

– Сказати тобі, чого я боюся найбільше? Забути. Забути якісь риси його. Моменти. Погляди. Бо людська пам’ять – така сволоч. У мене був період, коли почала згадувати сина, і не могла відобразити його риси. Ніби зринає образ у пам’яті, але якийсь не такий чіткий, – Жанна плаче, мамі дуже болить. 

Каже, сама боїться щось випустити з пам’яті, тому шалено хоче, щоби її сина і усіх хлопців та дівчат, які загинули для того, аби інші могли відчувати життя, пам’ятали. Довго, наскільки це можливо.

– Я була схожа на навіжену. На скажену людину,  у якої нав’язлива ідея – зробити так, аби їх пам’ятали. Мене не розуміли. Людей вражало не оце, наскільки погано те, що сталося, а якась моя фраза, може не сильно ввічлива, сказана на сильних емоціях. Коли ти в жахливому стані, то включити чи виключити тебе може не якась вагома подія, а щось дрібне. І я в переживаннях щось пояснюю і бачу, що мене не чують. Могла сказати «Ви хочете поховати свою дитину?». Бо ж нема різниці – маленькі діти чи великі. Для мами вони все одно діти. Хіба можна змінити ставлення лиш через те, що ці діти виросли? Не готове суспільство сприймати тих, у кого сталося горе.  Люди, які втратили свої світи, мали би отримати у своєму оточенні розуміння набагато більше.

Жанна згадує, як було важко в перші місяці після загибелі сина. Каже, ледве могла виходити на вулицю, тільки бачить силует людини – будь-якої – одразу в сльози. Не розуміє, чого так. Згадує, як одного разу в магазині відчула запах сина. Але це був якийсь турист. Жанна ходила за ним всюди, не могла вимовити ні слова, не могла пояснити, бачила, що її сприймають за дурну, але не знайшла в собі сили відмовитись від тої згадки про Андрія: турист вже давно вийшов, а Жанна так і стояла серед магазину, поки відчувала запах сина.

– Після сильних емоцій переходиш у стадію, коли нікому не признаєшся, але чекаєш. Я не знаю насправді, що саме я чекаю. Зустрічі, напевно. Мені дуже хочеться в це вірити. Якщо я цього не заслужила, то він заслужив. Людина не може бути шматком м’яса, який просто закопали. І це неприродно, щоб помирали перші діти. Як би не було важко, але діти мають ховати батьків – це така важка місія, але правильна. Не має бути навпаки. Ховати дітей дуже боляче.

Чіп і Дейл, Різдво і шухер

Питаю, чому саме із сином був і є такий сильний зв’язок, що саме Жанна любила в Андрієві найбільше. Каже, могли говорити мовчки, розумілися без слів, самими поглядами.

– Мені не треба було йому нічого роз’яснювати і розжовувати – він розумів. Не можу сказати, що це була повна ідилія. У нас сім’я не з тих, де все гладко. Ми могли сваритися, сперечатися, може, тому, що кожен з нас цінував свій простір.

Найбільше Жанна захоплювалась синовим умінням аналізувати і дуже швидко приймати рішення. Це те, чого, на її думку, самій не вистачає. Ще – приходити на допомогу в будь-який час – «Чіп і Дейл» – це про нього. А щоранку завдання – навести шухер.

– Встає, проходить двері в кімнату сестри і отак: «Бух, бух, бух!», – Жанна щиро заливається сміхом. – Ліля кричить, Андрій хіхікає, словом, включив звук у хаті. Далі йде – відкриває холодильник, стоїть, дивиться, позіхне, закриє і вже йде по своїх справах. Знаєш, як тепер цього не вистачає? Так тихо…

Його улюблене свято – це Різдво. Ніхто у родині Костиків так сильно не радів новорічно-різдвяному періоду, як Андрій. Він умів створювати свято для всіх. І друзі, і рідні це дуже цінували. І вся хата на Різдво у нього мала світитись і блистіти, гірлянди – повсюди. Всі мали бути в новорічних шкарпетках. І обов’язково мусів горіти камін. Хоч би там що!

– Одного разу було Різдво у дуже погану погоду. Дощі, болото і досить тепло. Але у нас, все одно мав горіти камін. Ми будемо відкривати вікна, але має тріскотіти вогонь на Різдво. І мають бути вареники. Не з магазина, а домашні. Святвечір наближається, у хаті ще хеппі-срач, стіл треба накривати, а він вареників чекає. І я робила.

Жанна згадує історію, яку теж називає містичною. Вона сталася перед Різдвом. За рік після смерті Андрія. Родина не хотіла нічого святкувати, кажуть, було нестерпно тяжко жити ще одну Коляду без нього. Аж тут помітили, як сусід порається на вулиці, чіпляє гірлянди перед їхніми вікнами.

 – Питаємо: «Вася, що ти робиш?». А він каже: «Андрій дав команду засвітити нашу вулицю». І розповідає, що йому приснився сон і Андрій каже: «Дядя Вася, йдемо повісимо гірлянди, щоб вся наша вулиця світилася на Різдво». Сусід пішов, купив гірлянду і на Різдво ціла вулиця наша була у вогниках. Хотіли ми, чи ні – це світло пробивалося до нас. Бо вікна кімнати, де ми завжди збиралися на Різдво і де горить Андрієвий камін, виходять якраз на цю вуличку, засвічену гірляндами. Як таке може бути?

Він своє зробив

Йдемо з Жанною селом, доходимо до вулиці, яка тепер має ім’я Андрія Костика. Тут є невеличка ділянка з молодими ялинками, де Андрій мріяв побудувати собі хату.  Симпатичне місце, ближче до природи, далі від людей. Цією звичайною сільською вулицею він бігав до школи. Заходимо до неї і ми. Андрій зустрічає тут двічі й обидва рази – поглядами. На стіні школи портрети колишніх учнів, які загинули на війні. У великому галасливому холі, де тупотіння ніг і веселий сміх трохи збивають мене з думок, теж портрети двох хлопців, двох Андріїв, які колись так само бігали по цих коридорах, але вже ніколи не зможуть сюди прийти. Чи привести власних дітей.

Мама Жанна і сестра Ліля, яка працює тут вчителькою, ведуть мене до класу, де вчився Андрій. Малим цей відважний і сильний воїн колись заявив, що у школу він нізащо не піде. Але мама привела у клас і там на стіні були намальовані звірятка, серед яких поважний і красивий лев з мультика. Тоді Андрій погодився: таки піде в школу заради них – оцих звірят на стіні.

Вчителька, яка веде тут малюкам урок, не питає, чому ми прийшли. Вона знає: ми хочемо подивитися на цих звірят. Дбайливо і трохи поспішно забирає зі стіни карти і стенди, аби показати весь малюнок: «Тут вони, всі тут, дивіться. Тут Андрієві звірята. Не замалювали».

Крім оцих звірят у Андрія в його рідній школі тепер є і музей, де зберігаються кілька його речей. Й історія про школяра, який виріс воїном і віддав за всіх українців найцінніше.

Жанна і Ліля спускаються по шкільних сходах, відбиваючись у дзеркалі. Помічаю, які вони схожі. І своїми рисами, і болем, який носять із собою щодня в душі, не дозволяючи йому повноцінно виходити назовні. Ми прямуємо тією ж дорогою – вулицею Андрія Костика – до його дому. Мама показує його сад. Розповідає, що син дуже любив груші. Коли у дворі зрізали грушку – була сварка. Хоч дерево було старе і майже сухе, Андрій дуже злився, що його зрубали. Жанна посадила для сина кілька молодих грушок. Каже, він дуже радів. Тепер його сад – без нього. Але деревцята ростуть так, ніби він живий. І колись таки прийде зірвати солодкий плід.

– Андрій дуже небагатослівний, – каже Жанна. –  Якби зараз його щось спитав про це все, він би сказав: «Я своє зробив». Бо так і є: він дійсно своє зробив. Він зробив більше, ніж міг. Я озираюся зараз на нього. І вчиняю так, як він. Я стала різкіша, не така виважена. Бо він своє зробив.

Коли загинув Андрій, Жанна задумалась, в чому різниця у переживанні втрати – у мирний і воєнний час. Вона втрачала брата в аварії, і втратила сина на війні. Болить сильно і одне, й інше, час не лікує, а вчить із цим справлятися. Але чи є різниця?  Чому ця рана не гоїться?

– Я бачу війну кожен день. І відчуваю, і живу в ній. Я колись ходила на всі похорони. Коли знову ховають хлопця – у мене перед очима розчиняється труна і я бачу молоде, здорове тіло, яке пхають у землю. І мене накриває. Одного разу я зрозуміла, що це останній похорон, на який я пішла. Хай мене пробачать усі. Але я вже не можу. Несуть труну, а я бачу живих хлопців. От чому ця рана не може зажити –  через те, що воно не закінчується, воно крутиться по колу знову і знову з кожним загиблим. Моя втрата продовжується в інших втратах. Тебе мелють і мелють, ти вже сили не маєш. Події, час, війна, люди, які дотепер нічого не зрозуміли… Все ранить.

Коли багато любові, це так важко

Андрій Костик пробув на війні пів року. Не маючи жодного стосунку до армії «до». Оріхів, Роботине, Гуляйполе… Потім – Херсон, де він ніколи до цього не бував. Андрій загинув 29 серпня 2022 року, 31-річним, у перший день контрнаступу на Херсонську область, як справжній воїн і чесна людина – вертаючись за тілом хлопця, з яким був ледь знайомий, але якого хотів забрати, бо він – родом із тих же гірських країв. Андрій не хотів залишати його там. Він міг не йти, але пішов. 

– Військові помирають не за себе. Ці люди здатні на щось таке, що нам не зрозуміти. Хтось за себе, а хтось – за всіх. Андрій завжди був везунчиком, із самого дитинства. Із сливки падали двоє – друг впав, Андрій раз-раз – і за гілку вчепився. На війні у смерті в зубах був тисячу разів, але вибирався. Але не того клятого дня під Херсоном, не тоді…

Жанна каже, що хоче проїхатися військовими місцями сина. Але після війни.

– Я почну з Оріхова. Якщо це все закінчиться. Якщо доживу. Поки тут буду, біля нього. Відчуваю, що я йому потрібна.  Він нічого вже не скаже. Зараз за нього говорить те, що він зробив. Це так тяжко… Найгірше, що я живу, а він – ні, розумієш?

 До Жанни почали тягнутися родичі загиблих військових. Мами, дружини. Шукають розуміння, якого так мало в оточенні. За день на роботу до Жанни прийшли дві матері загиблих хлопців. Каже, просто хотіли поговорити. І Жанна говорить. І слухає. Бо знає, як це – плакати просто серед вулиці, вити серед людей, які обходять стороною, виправдовуватись перед тими, хто «знає», як правильно жити далі.

– Я завжди жила у своїй шкарлупі. Мені настільки вона цінна, що я не лізу в чужу.  Я не хочу бути яйцем на паску, яким гримають інші яйця. Мені здавалося, що якщо я не буду лізти ні до кого в душу, то й до мене не будуть лізти. Але це не так.

У кімнаті Андрія все так, як було за його життя. Мама, тато і сестра, не хочуть нічого тут змінювати: Андрій не любив, коли його речі переставляють без дозволу. Додалися сюди лише його військові грамоти, нагороди, спальник і те, що хлопці передали після загибелі. Диван застелений коциком, на ньому – улюблений пес Андрія. Звуть Анамай. Андрій хотів собі позивний такий, але побратими сказали, що довго вимовляти, тому – Атос. Але не через героя із «Трьох мушкетерів», а на честь іншого улюбленого собаки, який був до Анамая.

Сестра Ліля показує мені картину із тим же Атосом, тим часом Анамай підбігає до мене, лащиться. Жанна перебирає дитячі фотографії сина, його зворушливі листи, дорогі для нього штуковини. Каже, Ліля любить носити речі Андрія. Він – теж найдорожча для неї людина.

– Андрій переживав більше за нас, як ми чекаємо. Ні раз не пожалівся. Я впевнена, що він пішов би на війну в будь-якому випадку. То було всередині. Він навіть звільнився  з роботи, не залишив за собою місце. Аби не отримувати гроші, бо він же не працює. Після його смерті нам принесли конверт з грошима – від жінки, яка приїхала лікуватись в санаторій і хотіла на масаж саме до нього.  Це був день, коли його мертвого привезли додому. І вона залишила ці кошти, щоби з роботи передали родині. Він дуже хотів там працювати. У телефоні пізніше переписку найшла, він питав своїх керівників: «Якщо я вернуся, ви мене назад візьмете?», – Ліля не стримує сліз. Ніхто в кімнаті не стримує сліз. Тільки Анамай спокійно відпочиває на дивані. 

– Мені важко сказати, що я відчуваю. Це ілюзія життя. Ти проектуєш спогади, в них живеш. І так рятуєшся. У мене бувають періоди, що я не йду щодня на могилу, бо не можу. Не приймаю цей факт. Відчуваю його присутність у своєму житті, – каже Лілія і бере до рук шарик із снігом і казковим будиночком всередині. – Це він мені подарував. На Різдво.   

Ліля вмикає ту снігову кульку, сніжинки кружляють навколо будиночка, звучить «We wish you a merry Christmas» – серед весни і квітучих дерев за вікном.  Туш розмазується по обличчю дівчини, мама поправляє нарізані для мене фрукти на тарілці. Мені хочеться їх обійняти.

– Розумієш, ми вже краще керуємо емоціями, – перериває власні сльози Жанна. –  Раніше я не могла на вулицю вийти. Плакала постійно. Дуже мало було людей, які пробували реагувати. Може боялися, може не знали. У мене було враження, що мене всі обходять. Могли переходити на іншу сторону вулиці, аби не стикатися. Не можу сказати, що ігнорували, але уникали. Реакція така, як на інвалідність. Просто відводили очі. А мої були повні сліз. Коли так багато любові, це так важко…

Я заходжу ще раз на цвинтар. Ні, не так: я заходжу ще раз до Андрія. Прощаюся. Точно знаю, що ми були би друзями. Якби були знайомі. Точно знаю, що жартували б один з одного і може навіть пішли б у гори разом. Колись. Повели би наших мам на каву. Говорили би про країну. І я б точно зробила йому портрет. Але крадькома, він би й не помітив...

Мені дуже сумно, дуже шкода, що Україна, що світ втратив на війні таку Людину. Яка щиро любила і віддано захищала країну за тисячу кілометрів від власного дому. Але так близько душею до всіх нас.

«Я йду, бо я вас люблю»

Весняний холодний дощ закутав мене у сумні-сумні думки. Але потім з’явилася веселка. І я знаю, хто мені її «включив».

***

Через кілька днів після зустрічі з Жанною і через неї – мого знайомства з Андрієм, я спішу на ранковий автобус із Ужгорода до Виноградова. Не вірю в містику, але вирішую, що я встигну, якщо цього захоче Андрій. І – встигаю.

Маршрутка забита людьми і залита весняним сонцем, а моя голова – думками про те, яку ціну ми платимо за теперішнє життя. І чи можна назвати повноцінним життям те, що настає після того, як ціну заплачено? Якби я могла, я би забрала хоча б частинку болю від цієї Мами. І від усіх мам, які зараз не можуть дихати на повні груди.

Напівсонна прислухаюся до звуку у маршрутці, у когось, певно, дзвонить будильник, довго і настирливо. Я впізнаю мелодію – «We wish you a merry Christmas». Перед очима – Андрієва снігова куля, по шкірі – мороз. Я їду на нагородження Андрія Костика «Хрестом Героя». Його отримають найближчі для воїна люди – мама, тато, сестра. Через місяць, на початку літа, яке два роки тому забрало Андрія у засвіти, він отримає ще й орден «За мужність». Посмертно.

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua