Квіти заради життя
Як арт-пікніки у ботанічному саду допомагають прийти до себе
Катерині Землюк 67 років. Жінка приїхала в Ужгород із Сєвєродонецька. Там вона залишила батьківський дім у невеличкому селі й улюблений город, який обробляла з великою любов’ю. Каже, не дарма прізвище таке – дуже любить працювати із землею і спостерігати, як щось росте. А росте – значить живе.
«Називайте мене Катя, або тьотя Катя – як удобніше», – каже жінка, одягає рукавички і прямує до віддаленої клумби в ужгородському ботанічному саду. Контузію має, на слух вплинуло, просить говорити з нею голосніше. «Неудобно дуже, прислухаюся, перепитую «га, шо?», але мушу, бо не чую», – каже тьотя Катя. Ранок у ботсаду починається спокійно і якось зворушливо: жіночки потрохи пораються на різних ділянках, розпитують працівників що до чого, як краще і з неприхованим захопленням дізнаються, що цвістиме пізніше – аби знову прийти.
«Ось, уже минулого разу трохи попрацювали і вже видно результат, любо глянуть», – радіє тьотя Катя. Невеличку ділянку з рододендроном і ще кількома рослинами, які дивують насиченістю кольорів, Катерина називає «наша клумба» – збирається очищати прилеглу територію від плюща, «кажуть, що забагато сили забирає від інших, впнувся сюди, як ті окупанти».
Жінка прийшла в ботанічний сад уже не вперше, каже, як тільки дізналася про арт-пікнік – була перша, хто записався і прийшов. Міжнародна організація з міграції організовує такі заходи в Ужгороді вже не вперше. Вони відкриті для всіх – і для переселенців, і для містян. Відвідувачі тут спілкуються, допомагають з різними роботами працівникам ботсаду, дізнаються щоразу щось нове про природу, відпочивають душею, працюючи руками, радіють красі, яка їх оточує і вже мають «свої» клумби і улюблені куточки у саду.
«Моє завдання – зближувати людей, давати цікаві нестандартні ідеї для комунікації, щоб люди відчували, що вони корисні, що вони можуть жити в цей момент. І робити щось і для себе, і для того міста, в якому вони живуть зараз», – каже організаторка арт-пікніка Юлія Дуб з Міжнародної організації з міграції. Юлія дуже добре розуміє людей, які втікали від війни, бо сама із маленькою донечкою і чоловіком ховалася у підвалі й здригалася від вибухів у перші тижні після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. «Я себе не дуже асоціюю з поняттям «переселенка», бо виросла в Ужгороді, тут живуть мої батьки, я всіх тут знаю, але мій дім – там. Моє життя – там. Дуже добре розумію людей, які приїхали. Бо сама пережила і панічні атаки, і біганину в підвали, і ці вибухи, коли дрижить весь дім і ти мозком розумієш, що немає безпечного місця, але ти нарікаєш одну з кімнат – найменшу – безпечною, щоби там все в купочці пересидіти», – каже Юлія Дуб.
Донька Юлі Соломія рік не відвідувала садочок, бо щоразу родина думала, що ще місяць – і ситуація дозволить повернутися додому. «Багато хто поставив життя на паузу, бо ти не знаєш, що тобі далі робити і завжди очікуєш, що щось зараз зміниться і ми от-от всі поїдемо додому. Наші заходи якраз про те, щоби трішечки людей витягувати і знімати це життя з паузи, щоб вони помітили оцей момент і відносно нормально прожили це життя тут і сьогодні», – пояснює Юлія і додає, що має приклади, коли відвідувачки її заходів тільки зараз, проживши рік в Ужгороді, починають виходити за рамки свого звичного маршруту «прихисток – за гуманітарною допомогою і назад». «Люди у такому режимі рік прожили, для них життя як такого не було – суцільний плач і жахливий емоційний стан. А це перший захід, на який вони вийшли, і для них це «вау!». Це розуміння того, що рік можна було прожити трохи інакше, але з іншого боку – як інакше? Вже нічого не повернеш. Треба прийняти, що це відбулось з нами всіма і багато хто цей рік втратив, бо така ситуація в країні», – каже Юлія Дуб.
Катерина Землюк приїхала із Луганщини на Закарпаття навесні 2022 року. День народження у неї – 24 лютого. Коли почалася повномасштабна війна, Катерина не повірила: зранку, коли зателефонував син і сказав виїжджати, спочатку подумала, що у гості в Київ кличе. На вокзалі дізналася, що почалася війна, а через кілька хвилин – уже відчула це на собі. Але через невизначеність, постійні обстріли і страшенну метушню тоді вирішила не їхати.
«Я прийшла на вокзал, тільки за ручку дверей – як бабахне! Біжу в касу, питаю, чи можна на 20-й поїзд до Києва. А касирка мені каже: «Жіночко, який 20-й поїзд? Який Київ? Харків бомблять, війна на вулиці!». А потім як почалося… Пів дев’ятої ранку – почали бомбити аеропорт, далі вокзал… Мені вже страшно було. Мінус 18, зима, думаю, десь розбомблять залізницю в полі – десь там і замерзну. Тому я не поїхала, дуже боялася», – згадує Катерина Землюк.
Евакуювалася із Сєвєродонецька жінка 13 березня минулого року. «16-го вже приїхала в Ужгород, статус ВПО отримала 6 квітня і от вже другий рік тут», – Катерина добре пам’ятає майже кожен день. Жінка не була серед більшості тодішніх пасажирів «Укрзалізниці», які їхали зі свого звичного життя в нікуди: в Ужгороді вже був син Катерини із внуками, тому жінка шукала можливість потрапити саме на Закарпаття.
Зі Сєвєродонецька до заходу країни Катерина добиралася трьома потягами – дизелем до Слов’янська, зі Слов’янська до Лозової, а з Лозової – до Львова. На львівський залізничний вокзал поїзд приїхав серед ночі та з величезним запізненням – через ракетний удар у Яворові. «Була десь перша ночі, дуже багато людей всюди. Таксі не працює. Але допомоги і їжі – купа. Нас накормили, обігріли, чай гарячий, юшка, вареники – все, що хочеш», – згадує жінка, однак пам’ятає, що заболіло тоді найбільше.
«Перше, що я зробила, коли приїхала у Львів… Люди до банкоматів бігли гроші знімать, їхали до Польщі, – хто куди. А я зайшла в магазин і купила буханку хліба. І з хлібом така ходжу по вокзалу. Це для мене було щастя – просто хліба купити. Вдома два тижні хліба не бачили, запаси борошна були, але що там зробиш, що в тих умовах спечеш? Сімнадцять днів сиділи в підвалі під обстрілами», – зі сльозами каже Катерина.
В Ужгороді Катерина Землюк вже колись була: років десять тому відпочивала у Трускавці, звідти організували екскурсії до Берегова та Ужгорода. Вже тоді місто полюбилося жінці, а зараз, каже, закохана в Ужгород, бо «душевно і спокійно»
На арт-пікнік у ботанічному саду Катерина Землюк приходить вже не вперше. Каже, що дуже сумує за можливістю попрацювати в батьківському саду та на городі. «Мені так тут добре, що аж не хочу додому йти. Перша прийшла і сама остання йду звідси. Моя фамілія – Землюк. Я люблю землю, медом і хлібом не корми, але землю дай – щось посадити, поковирятись. Виросла в селі, батьки 40 років тому померли, там земелька така невеличка була біля хатинки і я часто туди приїжджала. Для мене та земля – це все», – каже жінка.
Разом з іншими учасниками арт-пікніку Катерина обробляє клумбу в одному з куточків в ботанічному саду. Там територія впритул до клумби плющем заростає, працівники ботсаду попросили трохи його приструнити. Поки працюється, хтось свою історію розповідає, хтось – розпитує ботаніків про рослинки. Он – про гірський едельвейс дізналися, його якраз прийшли поливати, заодно й розповіли про незвичну й ніби непримітну квітку. Волонтери – в захваті, радіють кожній деталі.
«Відволікаюся. Тиша, ні машин, ні людей, ні метушні, не треба нікуди бігти. І плоди труда свого зразу видно. От клумбу зробили – і вже добре. Я рік пробула тут. І вже жалію, що до цього часу не дійшла до ботанічного саду. Як на крилах лечу, перша в списку і перша зареєструвалася. Спішу просто щоб тут побути в красі, попрацювати біля природи. Дай Боже, щоб мій стан був добрий. Як переживаю, зразу тиск гуляє. А так, якщо все добре, – «космічний», кажуть лікарі, 135 на 80. Тут повітря – не надихаєшся. Запахи, краса – просто бальзам на душу. Я закохана в природу, завжди тягне поближче до неї», – каже Катерина Землюк.
Організаторка арт-пікніка Юлія Дуб розповідає, що такі зустрічі у поєднанні з чимось корисним дуже сприяють налагодженню комунікації. Основне завдання – не просто щось поробити чи почути екскурсію і розійтися, а саме спілкування, взаємодія. «Зараз ми дві годинки працюємо, а далі буде пікнік. Усі зберуться зі своїх локацій, поділяться враженнями. У людей дуже різні реакції. У мене вже є подружки, як я їх називаю, постійні відвідувачки заходів – це і сімейні пари, і жінки, які приходять до нас. Я бачу, що їм подобається, їм це потрібно, вони відчувають, що можуть бути залучені в цей міський простір і щось для себе нове відкрити», – каже Юлія.
До арт-пікніків долучаються не лише переселенці, а й місцеві мешканці. «Добре, що люди не діляться на групки, а навпаки – виходить жваве спілкування в процесі. Хтось сходиться на темі проблем. І це класно, коли люди помічають проблеми, це перший крок для того, аби вирішувати їх. Хтось навпаки сходиться на тому, як тут прекрасно – щебечуть пташки, все цвіте, як гарно працювати у цьому куточку, який схований від міської метушні і просто насолодитися цим процесом», – ділиться Юлія Дуб і додає, що саме таке живе спілкування сприяє порозумінню між місцевими мешканцями і переселенцями, які теж уже стають місцевими, руйнуються певні стереотипні уявлення чи, можливо, перекривається негативний досвід.
«Динаміка дуже позитивна, люди знаходять спільні точки дотику, роблять відкриття для себе, що все не так, як вони знали чи думали. Ця жахлива ситуація, яка з нами усіма сталася, дала можливість перезнайомитися, відкрити для себе один одного і стерти стереотипи, які були дуже наріжні. Коли буде Перемога, якщо переселенці захочуть і зможуть повернутися додому, то приїдуть туди вже зовсім з іншим розумінням країни і людей, які тут живуть», – каже Юлія Дуб.
Координаторка програми психосоціальної підтримки МОМ в Закарпатській області Олена Шенцева зазначає, що найцінніше, що спостерігають організатори таких заходів, це те, що у розмовах, у спілкуванні в учасників, зокрема, в переселенців, з’являються форми майбутнього часу – люди потрохи починають думати про життя «після» і не відкладати теперішнє, а жити тут і зараз.
«Ми всі в стресі, в очікуванні, в напруженні. Люди, які приїхали до нас, так само не можуть повернутися додому, бо його вже немає, або досі не можуть поїхати в свій рідний край, бо ситуація на фронті не дозволяє. Цей момент застиглого життя досі триває. Наша робота на сьогодні – допомогти включитися і відчуття життя тепер. Побачити місто і людей, які живуть тут. Бо ми усі в одному човні», – каже Олена Шенцева.
Дотичні до роботи з переселенцями працівники Міжнародної організації з міграції зазначають, що особливо звертають увагу на емоційний стан людей під час і після таких інтеграційних заходів: «Коли ти спілкуєшся, багато людей на очах розкриваються, радіють, починають говорити про якісь плани, згадують своє, що залишили там, розповідають про плани, що вони зроблять, як повернуться додому – з’являються хоч якісь форми майбутнього часу. Коли люди зустрілися – знайшлися якісь спільні хобі, почали разом виходити на прогулянки, подружилися з місцевими, діляться порадами – це вже великі кроки для них. І люди відразу плечі розправляють. За один раз ситуація не виправиться. Намагаємося підтримати ідеї, ініціативи, аби підтримати людей в розвитку, щоб вибудувався ланцюжок позитивний», – пояснює Олена Шенцева.
Після роботи у ботанічному саду усіх учасників запрошують на невеликий пікнік – тут, серед природи і співу пташок. Домашні пиріжки і млинці приготували ужгородські волонтери з Руху підтримки закарпатських військових, які теж долучаються до арт-пікніків.
За смаколиками, у невимушеній та дружній атмосфері на пікніку учасники діляться враженнями і чимось своїм, але зрозумілим усім. Обговорюють, на яку квітку під час роботи у саду звернули особливу увагу і з якою себе асоціюють. «З кожною рослинкою, яку звільняю від бур’яну, мені стає легше», – каже одна жінка. Багато хто підтакує – «і я так, і я». «Асоціюю себе з кропивою, яка зараз мусить захищатися», – каже інша. «А мені все красиве. Бо все – живе», – вигукує Катерина Землюк і додає: «Пробачте, може голосно, таки не добре чую».
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
