Історія про подружжя з Харкова,

Війна відібрала у них домівки двічі. Переселенці з досвідом, як про себе жартома розповідають Євген і  Лора Рудики з Харкова,  покинули успішну справу й через російську агресію були змушені шукати прихисток у Солотвині Закарпатської області. Зараз подружжя дизайнерів інтер‘єрів, розвивають  дитячу творчість тут у місцевій школі мистецтв. 

 Ще в далекому 2001-му році  Євген Рудик організовував власну  успішну будівельну фірму “Спорудик” в рідному Луганську. За його словами, підприємство дуже багато зуміло реалізувати проєктів на  його Малій Батьківщині. Перед цим  вони з товаришем відкрили керамічний цех, де протягом 5-ти років виготовляли посуд,  декоративні елементи. Каже, навіть у важкі 90-ті не кидав професію. Але дії росії змусили у 2014 -му залишити  Луганськ та свій бізнес і починати жити заново вже в  Харкові. Як згадує, братися за справу в іншому місті було дуже непросто, адже багато тримається на особистих зв‘язках, довірі між людьми. 

У Харкові Євген допомагав одній фірмі робити інтер‘єри. На жаль, деякі роботи так і залишились незавершеними через повномасштабну війну. “Місто обстрілювали, їхали куди очі бачать”, - каже чоловік. Необхідно було рятуватись. На щастя, подзвонили знайомі й сказали, що є де жити в Солотвині. Так вони з дружиною й опинились у Закарпатті.

“У нас є можливість  виїхати до Німеччини, але ми не хочемо. Україна - наш дім. Зараз  діти офіційно працюють у Мюнхені. Зять є співробітником  центрального офісу “General Electric”, там IT компанія займається різними розробками, в тому числі  в галузі медицини. А дочка працює в мюнхенському архітектурному бюро, будує  німцям будинки, цілі  райони. Ми можемо жити  закордоном, але ми не хочемо, бо тут наш дім”, - говорить  Євген. 

Згадуючи перші місяці перебування у Закарпатті, каже, що дуже  хотів заснувати свою справу тут. Однак у нього були  лише невдалі спроби  створення будівельних фірм в Берегові й Ужгороді, нічого не виходило.

“У такі моменти, коли війна, будівництво припиняється. Люди не знають, що робити, чи будувати, чи переїжджати кудись. Що робити далі, ніхто не знає”, - ділиться чоловік.

Через деякий час до них дружиною надійшла пропозиція стати викладачами Солотвинської  дитячої школи мистецтв.  І успішні дизайнери інтер‘єрів з Харкова почали розвивати творчість у місцевої молоді у закарпатському селищі.

“З 1 вересня дали кабінет, а там лише  парти та стільці. Я зробив мольберти. Коли вчився в художній школі, в нас мольберти були, і в училищі були, а тут нічого нема. На партах малювали, це - неправильно. Купувати  їх дорого, а так: фанеру придбали, шурупчики. Я деталі порізав,  пошліфував, зібрав. І дітки працюють, їм подобається. Спочатку вони казали, що їм зручніше малювати на партах. Ми їм ставили натюрморти, квіти, вази, тарілки, як  це має бути, з натури. І учні справляються. Правильний підхід до творчості - велика справа. Це треба розвивати”, - розповідає  Євген Рудик.

Викладач запропонував юним майстрам займатися керамікою, діти спочатку до цього досить з недовірою віднеслися, бо їм було важко уявити, як це зі шматка землі можна створити  такий красивий  предмет. 

“Ще в інституті в нас був потужний керамічний цех, зараз це - академія. Ми працювали  з глиною з першого курсу й до останнього. І тарілки розписували, і панно робили.  А тут, що? Я ж знаю, яку фарбу треба, глину застосовувати. В Кременчуці швидко знайшов піч муфельну, хлопець власноруч  зробив, вона у 10 разів дешевша за фірмову. Вона дуже економна й дуже підходить для навчального закладу, - ділиться пан Євген. - Останнім часом, коли питаю учнів, чим би вони хотіли зайнятися,  вони просять мене  про гончарство. Буває, звісно, в них настрою нема з глиною возиться, тоді малюють. Не всі дітки одразу вірять у власні сили, але коли щось пробують - починають вірити в себе”.

Віщий сон харківської переселенки здійснили діти з Солотвина

Лора Рудик з чоловіком на Закарпатті опинилися у березні минулого року. Перед цим вони тиждень пробули  під бомбардуваннями на парковці в Харкові, і їхали, за її словами, просто  в нікуди. У закарпатському Солотвині, як наголошує пані Лора, їх прихистили чудові люди, яким вони надзвичайно вдячні. 

За весь цей час, попри всі зусилля знайти роботу, доля посміхнулася їм у вересні. Щоб якось рятуватись і не збожеволіти, вона бралася за будь-яку справу. “Шукали роботу, я  приставала до всіх, що нам потрібно десь працювати. Хоч прибиральницею, будь-ким. Ми з чоловіком - обидвоє дизайнери інтер‘єрів,  зараз займаємося  з дітьми в школі мистецтв, - каже Лора Рудик. - Учні талановиті, класні, без них  нам було б важко жити (посміхається, - Авт.). Зараз у мене обожнювана справа, улюблені учні. Коли є робота - це завжди добре”.

У селищі переселенка  змогла  реалізувати два творчі  й омріяні  нею задуми. Перший проєкт - листівки для ЗСУ.  Діти зображували малюнки,  з яких видруковували листівки.   А другий - різдвяний. Малеча  створювала малюнки, їх друкували в Тячеві й відправляли на фронт. Не обійшлося й без допомоги дочки, що живе й працює  в Німеччині.  Їй надсилали скани, а вона за допомогою програми  створювала  з них листівки.  Саме тому пані Лора, посміхаючись, називає цей проєкт міжнародним. Вона каже, що було надзвичайно приємно бачити світлини військових, які отримали листівки. 

Цікаво, що ідея з поштівками для військових їй приснилася, ще до того, поки як вона стала викладати в школі мистецтв. Коли влаштувалася на роботу, то  з завзяттям вирішила здійснити своє сновидіння.

“Завдяки дітям з Солотвина, мені вдалося втілити сон. Діти з задоволенням реалізували цей задум, від душі, від щирого серця. Вони - молодці”, - розповідає пані Лора.

На сам кінець жінка, якій не один раз довелося починати все з початку через війну в рідній країні, ставиться до своїх поневірянь по-філософськи. Лора Рудик каже: “Життя -  є життя, і щоб не трапилося, воно продовжується”. Також вона застерігає від спокуси вважати, що хтось комусь винний. За словами переселенки, необхідно завжди працювати, щось робити корисне, потрібне. Коли людина трудиться, чимось займається, створює, вона приносить користь і собі й суспільству. Не потрібно боятись починань,  багато думати над минулим. Його  просто потрібно пам‘ятати, але  необхідно рухатися вперед.