Двоє, троє, а разом – семеро

У селі Сокирниця, що на Хустщині, проживає одна сімʼя, але її члени мають різні прізвища. Родина Лазоришинців та Северінів приїхали на Закарпаття з початком повномасштабного вторгнення. Після того як були в окупації більше двох місяців.  Наталія та Михайло – батьки багатодітної родини. Спочатку вони усиновили двох майбутніх донечок та згодом стали опікунами ще двох хлопчиків та однієї дівчинки. 

Наталія Лазоришинець народилася в селі Новопрокопівка. Тоді це був Токмацький, а наразі Пологівський район Запорізької області. Михайло Лазоришинець – із села Сокирниця на Хустщині. Разом вони вже понад 20 років, але через труднощі не мали власних дітей. 

«Перших двох дівчаток ми всиновлювали в свідомому віці – у 33 роки. Просто у нас не було власних діточок. І якось так виникла ідея усиновити. Коли ми придивлялись до дитини, Богдани, виявилося, що в неї є старша сестричка. Тому вирішили забрати і її, - розповідає Наталія. - Після усиновлення Богданки та Люби пройшло 10 років. В той час почалася війна на Донбасі, і якось наші дівчата, яким було 10 і 13, дивилися по телевізору різні відео, де розповідали, що діти залишились без батьків. І у них виникла ідея: “Мам, а давайте візьмемо братика.

Ми спочатку думали, що їх двоє і нам складно. Але далі вирішили – потягнемо! У нас ще з’явився жарт: братика йдемо дивитися тільки я і батько, бо якщо ви з нами – повернемося із трьома хлопцями».

Про кожного з п'яти

Родина зібрала всі документи, звернулась до служб, пройшла державні курси з усиновлення та поїхала до дитбудинку. Згодом їм зателефонували соцслужби, щоб приїжджали, бо з'явилась маленька дівчинка схожа на них. 

«Ми кажемо: “Та ні, ну в нас є дві дівчинки, нам би хлопчика”. А вони нам: “А ви не хвилюйтесь, у неї є два братики”. Вирішили: спочатку побачимось з хлопцями, бо, нам важливо, щоб саме старші діти хотіли у родину, бо мала Ілона, про яку нас повідомляли, швидше пішла б на контакт.  Денису – 8, Максиму – 10. На питання психологоа, де хочуть жити - в інтернаті чи у сім'ї, відповіли: “Хочемо додому!”.  І вже 3 березня хлопці були вдома, разом із своєю сестричкою. Це – доля».

Люба у родині – найстарша. Мама Наталія згадує, що була найвередливіша в дитинстві:

– Постійно мені говорила:  “Мам, я завжди хотіла тебе ввести в оману, і мені було цікаво, чи ти здогадаєшся, що це була брехня”. Донька запитувала: “А чому не віриш?” Кажу, бо в тебе кожні 15 хвилин уже інша правда. 

І розповідає про інших синів та доньок:

– Богдана змалечку – “живчик”. Вона дуже рухлива, серйозно займалася спортом. Неодноразово ставала чемпіонкою країни з вільної боротьби у своїй віковій категорії. В 11 років посіла друге місце і отримала срібну медаль на чемпіонаті України. А потім в 15-16 ставала чемпіонкою із сумо. Мала їхати і в Китай, і у Францію, але коронавірус та війна зруйнували наші плани. 

Максим у нас розумничок. Це дитина, яка хоче вчитися змалечку. Він прийшов в сім'ю у 10 років. Коли в нього з'явилася змога вчитися – схопився за знання. Мені дуже запам'яталася одна розмова з ним у 5-6 класі. Максим каже: “Я кілька років тому міг вибирати, ким я стану, тільки між безхатьком і двірником, а зараз я ось тут сиджу і ми з тобою обговорюємо хорошу професію”.

Денис – винахідник. Він придумує різні речі, аби менше щось робити. Він знайде спосіб щось зробити так, як ніхто. А потім побачить, що зайшов у тупик і тоді винні всі, бо не так склалося, як хотілося. 

Ілонка – наймолодша. Вона дитина з особливостями розвитку. Під час оформлення опікунства нас попереджали про це. Прогнозували: “не буде вона розмовляти”, “читати ніколи не навчиться”, “в школі вчитися не зможе”... Але нічого, вже восьмий клас закінчила із добрими і високими оцінками.

Нам одразу сказали, що в неї ФАС. (фетальний алкогольний синдром (ФАС) – це комплекс важких вроджених порушень у дитини, викликаних вживанням алкоголю під час вагітності. прим. авт.) ФАС то й ФАС. Для нас це означало, що вона буде розвиватися повільніше за інших, не більше. 

Наталія отримала відзнаку за виховання дітей -  «Берегиня роду». Розповідає, що за рік після всиновлення до них взернулися соціальні служби. Треба було сімейне фото, бо подавали на конкуср “Берегиня роду” районного та обласного етапу. Якісної світлини не знайшли, тому старша Люба вирішили зробити селфі. «Максим перед цим на змаганнях отримав файний синець під оком. Ми його намагалися в тінь посадити, але він все одно виділявся. Сміялися: “Ось це – берегиня роду. Діти, як боксерська груша, однак мама на конкурс їде», - каже Наталія.  

Так зайняла їхня родина перше місце і в районі, і в області. 

Найтепліші спогади про родину

– Розкажіть про найтепліший спогад, що зачепив всю родину. 

– Ой, мені навіть важко виділити один, бо ми жили дуже насичене життя. Ми постійно кудись ходили, їздили... Жили в Запорізькій області, там з травня по вересень постійна спека. Мали город двадцять соток. Це треба було все обробляти. Виходили о шостій ранку і до десятої працювали разом. Я попонувала йти на кухню і допомагати готувати їжу на 7 осіб. Але всі хотіли гуртом, тому працювали майже до обіду, потім холодний душ. На дворі – обід. І від спеки ми так відпочивали.

У нас хлопці дуже часто готували їсти на подвірʼї. Тато – любитель готувати на вогнищі, і він до цього залучав юнаків: вони нарізали, чистили овочі, робили заготовки на суп чи плов. Це була чоловіча справа. А ми в цей час на кухні щось з дівчатами варили. Якщо ми за два-три дні перепололи весь город, то знали, що туди не треба повертатися приблизно днів десять. Тому йшли, якщо погода дозволяла, на пікніки в степ. У нас дуже живописні пейзажі, був заповідник з лісочком. Восени – по гриби, влітку і навесні – просто на пікніки. І все це на велосипедах. Ми майже все життя пересуваємося на цьому транспорті. Звісно, був автомобіль, однак, це зовсім не те. 

Коли переїхали на Закарпаття, майже одразу познаходили собі велосипеди. Хтось позичив, хтось віддав. Нещодавно придбали хороший для Ілони. Ми їздимо і на Тису, і до місцевого рибника, іноді до Хуста. Від Сокирниці до міста кілометрів зо 30. Полюбляємо активний спосіб життя. Одна з наших мрій – проїхати Україну на велосипедах. 

Сказали чекати поки евакуюють

Початок повномасштабної війни був для родини як грім серед ясного неба. Соціальні служби порадили чекати повідомлення на евакуацію і збирати речі. Але повідомлення так і не надішло. Десь 27-го числа вже в Токмаку було чути вибухи – 23 кілометри від місця проживання. 

Наталія пригадує ті події:

– Було зрозуміло що війна рухається в наш бік, але не вірили, що дійдуть саме до нас. Думали, зупиняться десь у Токмаку, а ми залишимося на підконтрольній Україні території. До останнього не вірилось, тому й не виїжджали.

Третього березня до нас зайшли росіяни, коли ми були вдома. У той день прийшла бабуся в гості, сиділи на кухні, обідали. Діти поїли перші, пішли в будинок. Тут Максим забігає: “Мама, глянь у вікно”. Спочатку каже: “Дай валеріани мені і візьми собі під язик, а потім – дивись”. Я вже зрозуміла – все, пішли танки. Глянула – “зетки” йдуть повз вікно, ми ж якраз поруч із трасою жили. Найбільше нас налякало те, що почали ставити “гради” прямо на дорозі між будинками і стріляти по українській армії – під Оріховим. Ми боялися, що приліт від їхнього ж граду поцілить у нас. Пішли всі разом у підвал – це був єдиний день, коли ми ховались. Постелили спортивні мати, прибрали банки й ящики з картоплею, щоб не холодно було сидіти. Побачили, що з українського боку нічого не летить, повернулися в будинок. 

 Трохи згодом, увечері до нас прийшли солдати з обшуком – чеченці, чоловік вісім, високі, з ножами й автоматами. Казали, що хочуть погрітися. Вишикували нас у коридорі в шеренгу. Я думала зараз нас тут і вбʼють. Але обійшлося: серед них був більш-менш лояльний командир, побачив, що тут просто мирні люди й діти, і сказав своїм: “Пішли звідси”. Один із них продовжував агресивно заперечувати головному, типу “Ні, ми хочемо тут погрітися”. Я вже і не знала, що думати. Та їхній командир сказав: “До мене колись так само вдерлися російські військові, а я жив один із бабусею. Ми теж боялися, коли це почалося у Чечні, і я так само був маленьким”. 

Вони розвернулись і вийшли. Після того в наш двір російські військові не заходили. Вони їздили повз двори, повз городи, по посіяному, по посадженому, їм нічого не було шкода. Ми дуже боялися за дівчат, постійно відганяли їх у хату, щоб не ходили з нами по городу. Жителів у селі залишалося все менше, село на п'ятсот чоловік спорожніло десь до трьохсот.

З окупації на "Таврії"

В окупації родина була два з половиною місяці. Розуміли, що треба вибиратися – вже траплялися випадки зґвалтувань у селі, було групове згвалтування молодої жінки. Всі боялися. Але весна того року була важкою, приморозки трималися майже до кінця квітня. Відчували, що за один день до Запоріжжя не дістанемось, доведеться ночувати в степу, діти похворіють, машина маленька, не обігріє. Тому вирішили їхати в травні. 

«Повідомила про це соціальним службам і мене навіть змусили написати зобов'язання, що ми беремо на себе відповідальність за життя й здоров'я дітей, а вони – ні. Хоча вони нас так і не евакуювали: подзвонили лише 24 березня, через місяць, запитали: “Ви там хоч живі?”. Кажу: “Сидимо, чекаємо вашої евакуації», - розповідає Наталія.

Виїжджала родина під обстрілами, двома машинами: з ними поїхала ще сім'я брата, ми пересадили до них Богдану, щоб не так тісно. Наш тогочасний автомобіль – “Таврія”, діти досі згадують як тоді коліна німіли.

У Василівці довелося пройти “дорогою життя”. Три доби простояли на блокпостах, нас не випускали, вночі не дозволяли нічим світити, навіть телефонами – казали, стрілятимуть по машинах, де побачать вогник. Автомобілів стояло дуже багато, з нами їхали маріупольці, колона десь на 400-500 машин. За день усі не проходили, тому затрималися на 3 дні, а потім виїхали в Запоріжжя. Коли пройшли сіру зону і побачили перший блокпост української армії та прапор – мало не плакали. Діти одразу сказали: “Мама, ти правду казала, тут трава зеленіша”.

Приїхавши на Закарпаття, опинилися вдесятьох у будинку родичів чоловіка: жили у двох великих кімнатах, спали на матрацах, на підлозі, на старих диванах, хто де міг. Потім зняли окремий будинок. Діти вступили у виші, брат із сім'єю повернувся в Запоріжжя. Допомогло перебути всі ці випробування, каже Наталія те, що трималися один одного. А потім почули, що в центральній Україні можна купити недорогий будинок – і почали мріяти, як назбирають грошей і куплять новий дім. 

Ще в Запоріжжі родині одразу пропонували евакуацію до Швейцарії. Але діти хотіли вчитися в Україні, вступати в українські університети. 

«Потім почалися блекаути, перебої зі світлом. Як вимикали світло, цілий день могли сидіти в спальні господарів, грітися, але спати треба було йти до себе та Ілона почала хворіти. Я звернулась у соціальні служби, щоб знайшли якийсь прихисток з опаленням. Нам сказали, що можуть евакуювати за кордон. Ми погодились – хоч перезимуємо і повернемось, - пригадує Наталія. - Нас направили в Румунію, в “СОС Дитяче містечко". Це був заклад сімейного типу: побудовані будиночки по колу, кожен на 8-10 дітей і двох вихователів, актовий зал, стадіон, їдальня, приміщення для гуртків. Українцям виділили три будиночки, розселяли по 2-3 сім'ї в кожен, залежно від кількості дітей».

Так родина жила в Румунії півтора року. Повернулися, бо треба було вивозити стареньких батьків, які спочатку залишалися в окупації, потмі виїхали у Токмак. Старенькі не мали закордонних паспортів, тому родина  вирішила повернутися в Україну. Вже майже 2 роки батьки живуть поруч у Сокирниці. 

Наталія розповідає, що місцеві іноді не розмують тих, хто приїхав з окупації: «Задають іноді такі питання, що ми сміємось над ними, щоб не плакати. Наприклад: “А у вас же були меблі?” Були. “А де вони зараз? А хто їх зараз стереже?” Російські солдати. Показую фото зруйнованої хати – ну, якщо хата от така, як думаєте, де там меблі? Вивезли наші меблі, речі – грабували все підряд. Першим, що в нас вкрали, був пакет із білизною. Це просто смішно – навіщо він їм здався? Ще вкрали дитячу біжутерію, різні ланцюжки, браслетики – ніякої цінності, не золото, не срібло, просто дитячі іграшки. Я казала – як оті дикуни намисто й трусики, ото все, що їм треба, ось за чим вони прийшли.

Родина вже придбала велосипеди, планує подорожувати, мають спальні мішки. Але, звісно, найбільше мріють про будинок. Перш за все – заради Ілонки, вона сумує, вона одна, родина  хоче взяти ще двох дівчаток. 

«У нас немає власного житла, і все впирається саме в це. Нам уже пропонували двох дівчаток, 11 і 9 років, але немає своєї домівки, щоб їх узяти. Служби навряд чи дозволять поселити дітей у цю хату, тут немає належних умов для такої кількості. А дітям потрібне хороше житло, стабільна обстановка, школа, навчання – щоб усім було комфортно й спокійно звикати до родини».

Катерина Жеребак, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото авторки та з архіву