Дві війни на один вік

Як це — бути одночасно дитиною війни і тим, кого війна ще раз наздогнала на схилі літ? Це – мати дитячі спогади про те, як вперше був у підвалі — бо бомбили село, і знову в 90 зловити такий “флешбек”, бо почалася ще одна велика війна. Іще — про те, як вивчив в бомбосховищі, яким слугував сусідський льох, “Отче наш” - бо доти вдома цього не вчили, а так якось само вивчилось. Також — про те, як тебе оперативно похрестили за німецької окупації, бо за комуністів мама боялася хрестити тому що “не положено”, а за німців боялася, що нехрещених дітей заберуть. Про відірвану уламком снаряду лапку собаки та постійний холод в хаті — такий, що діти лягаючи спати, брали кота як грілку. “Дай кота погрітися” –  казали одне одному. 

Такі спогади про ту і цю війну Ольги Підгородської, бабуні закарпатської гідеси Аліси Смирної, що народилася на Хмельниччині та живе в Дубриничах.

Інші — у Івана Мирона, легенди українського патріотичного руху, єдиного в Україні досі живого політичного в’язня “совєтів”, що відбув в таборах 25 років. У Росішці на закарпатській Гуцульщині Другої світової як такої не відчули — Іван Мирон прямо каже: окупація змінилася окупацією. Його спогади про ті часи: що малим дуже хотів воювати за Карпатську Україну — “та хто би мене дітвака узяв”. А про теперішню війну - “якби мене хлопці взяли, то я би м хоч снаряди подавав”. Проте колишньому упівцю понад 90, його не беруть. Утім, воюють його родичі — про одного з племінників, який пропав безвісти під Бахмутом весною 23-го року, досі не мають звістки та сподіваються в родині на диво.

Трагедія мучеників Другої світової війни відбувалася на їхніх очах

Спогади Ольги Підгородської про велику війну, яка тривала за її дитинства в рідних Ярмолинцях, нагадують роман “Амадока” Софії Андрухович. Літня жінка пригадує, що найбільші жахи, які тоді довелося побачити стосувалися знищення євреїв. Це все відбувалося на їхніх очах. Страх, каже, був перед окупантами, особливо боялися, що заберуть на роботи.

“Мама весь час ховала старшу сестру й брата під ліжком. Якихось страхіть від німців ми не побачили, єдині страхіття — то як німці мучили євреїв. Вони спочатку всіх зігнали в гетто. А вже восени євреїв почали вивозити з Ярмолинців. Зробили табір, набудували бараків — там було понад 10 тисяч душ. Їх усіх згодом розстріляли біля лісу. Ми бачили зі своїх хат, як їх вели на розстріл селом, як на бійню.

Пам’ятаю осінь, холод, дощ — а вулицею суне ціла вервиця коней та возів, на возах сидять старі і діти, а по боках йдуть чоловіки та жінки та охоронці. Німці їх змушували самим копати собі ями, люди, котрі то бачили, потім розказували, що ставала одна лава, їх заставляли роздягнутися до пояса чи догола, казали лягати на землю, а зверху німці ходили та їх стріляли. Далі на них лягали другі — і їх також. І так далі. Ми чули ті автоматні черги. Цілими днями від ранку до темної ночі ми чули тоті автоматні черги восени 41-го. Люди так боялися, що лише по хатах сиділи й не виходили. Згодом все єврейське ряндя німці звезли в один будинок, то я бачила, як люди з села йшли до тої хати з порожніми руками, а верталися з клунками. Іще в нашій хаті тітки говорили, що люди чудувалися, як то так, що їх б'ють, а вони мовчать та й мовчки приймають тоту смерть.

Так за якийсь час усіх тих 10 тисяч євреїв з гетто біля Ярмолинців перестріляли”, — згадує Ольга Підгородська.

Для Івана Мирона це була трагедія карпатських січовиків. Саме про це говорили в його гуцульській хаті, ця трагедія розгорталася на очах малого Івана — він мріяв також воювати з січовиками та боронити Карпатську Україну.

“В нашій хаті про ті події багато ся говорило, до нас багато приходило січовиків, переховувалися в нас. Потім вже за окупації (коли Закарпаття в 1939 зайняли угорці під проводом Міклоша Горті, які були союзниками гітлерівської Німеччини в ті часи) був якийсь час, коли в Бичкові поселився один німець і за гроші переправляв січовиків, що перебували на нелегальному становищі, до Німеччини.

Тоді багато наших так врятувалося та й виїхали до Німеччини. А одна наша родичка Ганна не схотіла до Німеччини, вона пішла вчителювати в Лазещину, то там хтось на неї доніс. Її попередили про затримання, але вона прийняла рішення тікати не в Європу, а з місцевими комуністами до руських — то так і зробила. Втекли разом, але там їх посадили, то тим комуністам дали по рокові, а вона відсиділа п’ять — бо руським сказали, що вона була в “Просвіті”, - розповідає Іван Мирон.

Про ту війну не плачуть, а згадавши за нинішню — годі спинити сліз

Дивує, що обоє стареньких майже без сліз згадують війну свого дитинства. Але щойно починають говорити про теперішню — сльози ллються із очей.

“Ранком 24 лютого прийшла молодша внучка і каже: “Бабуню, почалася війна”. Та кажу ж, вона давно вже йде, ще з 14-го року.” - “Та що ти є: війна почалася настояща!” Я скам’яніла: як то може бути, щоб знову бомбили наші міста? Щоб то пішов “брат на брата” — нам же так завжди толкували?! Все життя толкували одно, а зробили геть інше. То все була їхня брехня. І про братів, і про все.

Я не годна собі уявити тепер, як то вони спеціально б'ють по людях, по містах, по хатах. Хто то є ота істота, бо то не людина і не тварина — Путін, який забажав, що України не має бути, що українець не має жити. Я тут живу, а він тут на мене кидає бомбу: за що? Ти мені ту землю давав? Ти мене годував? Я в тебе щось прошу? А ти там сидиш і командуєш: знищити,” - літня жінка не стримує емоцій.

Іван Мирон плаче, щойно заходить мова про хлопців, що нині кладуть свої життя на фронті у війні з росіянами.

“Молюся за них щоденно і прошу Божого захисту. Шкодую їх дуже, бо то мало, що вбитих — а кілько калік!.. А нічим не можу їм допомогти. Єдине — це сказати із запевненням: ми на Божій стороні.

Мусимо зупинити звіра. Бо проти нас — звірі: ви подивіться, як вони воюють! Як звірі, котрі ні перед чим не спиняються. Такого страхіття, як роблять росіяни тепер на Україні, ще світ не видів!

Путіну конче треба розтерзати Україну, він буде продовжувати, не варто чекати, що зупиниться і не варто вірити, що він захоче миру. Але треба бути гідними та давати відсіч. Боронити свою землю — то святе, велике діло. Перекажіть то хлопцям, най знають”, - каже він.

Слова пророків і Тичини

Іван Мирон — глибоко віруюча людина, то ж нинішню війну трактує як ту, про яку йдеться в пророцтвах, а Путіна — як одного з останніх лихих царів світу цього, що прислужують Дияволу. Старенький говорить, що війна буде довгою і страшною, а закінчення її знаменуватимуть катаклізми.

Ольга Підгородська оперує не цитатами з пророків, а своїми почуттями до рідної землі та віршами.

“Я просто впевнена, що росіяни нас не здолають, що ми переможемо. Українців не можна знищити. Бо я знаю сотні українських пісень — про гайдамаків, козаків, знаю віршів дуже багато. Ті слова Тичини: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була, яка біда, яка чума мене косила — а сила знову ожива!” - це ж не просто так написано, це так і є!”

Тетяна Когутич

Фото авторки

Цей текст є частиною спецпроєкту «Діти війни», у якому розповідають історії українців, котрі стали свідками Другої світової війни чи її наслідків у дитинстві, а тепер переживають іще одну трагедію вже у літньому віці. Публікація створена в межах проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики.