Вчитися в українців, як рятувати життя під час війни

Аурімас Печкаускас, анестезіолог-реаніматолог, колишній міністр охорони здоров’я Литви вже втретє волонтерить в Україні. Перебуваючи на посаді міністра він відвідував цивільні медичні заклади Полтави, Львова та Києва. Цього разу провів два з половиною тижні в зоні бойових дій як волонтер «Blue/Yellow»,  допомагаючи місцевим медикам та безпосередньо надаючи допомогу пораненим. Отримав, за його словами, неоціненний досвід, який є важливим і для медичної системи Литви.  У розмові із zaholovok.com.ua Аурімас Печкаускас розповів про все детальніше.

-Це ваша третя місія в Україні, але зараз Ви упритул наблизилися до зони активних бойових дій. Що спонукало вас до цього?

– І друга моя місія, організована фондом Blue/Yellow, Міністерством охорони здоров’я та клінікою, де я зараз працюю. Під час другої місії ми також були досить близько до лінії фронту — і, скажу чесно, відчули чимало напружених моментів. Пам’ятаю, як над головами пролітав дрон…

Але цього разу я їхав до України вже як волонтер фонду Blue/Yellow Foundation — організації, яка надає значну гуманітарну допомогу, зокрема забезпечує медичним обладнанням. У цієї місії в мене було дві цілі. По-перше, вони стосувалися мого особистого професійного досвіду, адже я лікар-анестезіолог і спеціаліст з інтенсивної терапії. 
Я дуже хотів зрозуміти, як виглядає весь робочий процес: від передової до шпиталів рівня 3 або 4, від моменту отримання поранення до етапу реабілітації. Мені бракувало досвіду роботи на передовій, тому я хотів побачити, як це працює, допомогти нашим колегам у лікуванні таких пацієнтів.

 І, звісно, ще одна мета була, можливо, трохи ширшою, не лише пов’язаною з моїми особистими потребами. Поки Україна воює, такі країни, як Литва, мають певний час, щоб підготуватися, адже ми розуміємо, що можемо бути наступними серед країн Балтії. Тому важливо зрозуміти, як найкраще підготуватися: як зібрати, систематизувати та передати всю необхідну інформацію.

Отже, наша мета полягала в тому, щоб зрозуміти, як відбувається процес, як він координується, хто за що відповідає, і як ми можемо передати цей досвід назад до Литви, щоб бути краще підготованими.

– Як відреагували ваші колеги та родина на рішення їхати в Україну?

Під час першої місії це була швидше моя професійна місія, частина обов’язку. Ми не обговорювали це довго в родині, я просто знав, що повинен це зробити. Не тільки для себе, а й для інших.

– У своєму інтерв'ю LRT ви сказали: «Поки Україна воює, ми маємо час підготуватися. Наш обов'язок — вчитися на їхньому досвіді, щоб знати, що робити». Який досвід ви отримали під час цієї місії? Чи можна його застосувати в литовській медицині? 

- Можна сказати, що в Україні ситуація зовсім інша, тому що ми дуже маленька країна, в 10 разів менші за Україну. Звісно, ми не можемо повністю перейняти всі приклади чи весь процес, як це організовано в Україні, тому що у вас система евакуації з передової вибудувана у напрямку руху до більш безпечних регіонів країни.

У нашому ж випадку ситуація інша, ми маємо не надто добрих сусідів: Білорусь і Калінінградську область, тож нам потрібно інтегрувати ці зони зовсім по-іншому. Також відмінність у тому, що в Україні діє військова медична система з госпіталями у кожному регіоні, де поранені отримують допомогу. У Литві військових лікарень немає, є лише резерв медичних спеціалістів. Нам потрібно навчати цивільних лікарів працювати з бойовими травмами, розуміти їхню специфіку.

І ще одне, що я виніс з війни в Україні, — це те, що всі установи, військові та цивільні, повинні мати дуже тісну взаємодію та координувати процеси. В Україні багато поранених військовослужбовців лікуються в цивільних лікарнях. Це показує, що між системою існує дійсно хороша співпраця, і ми також повинні про це думати.

Також зрозуміло, що потрібно підготувати інфраструктуру, у разі небезпеки лікарі мають бути готові працювати навіть у підвалах чи укриттях. Наші лікарні до цього поки не повністю пристосовані. Добре, що, повертаючись із місій, ми маємо можливість спілкуватися з політиками й управлінцями, які слухають нас і готові втілювати ці напрацювання у систему охорони здоров’я.

– Як виглядає звичайний день лікаря-волонтера біля лінії фронту?

Хороше питання, але відповісти на нього досить складно. Я був волонтером у двох різних місцях. Один тиждень я працював у волонтерській організації Tac Med Ukraine, яка надає послуги медичної евакуації між лікарнями другого та третього рівнів. Вони мають реанімобілі з обладнанням для транспортування важкопоранених. Звичайний день цієї організації залежить від того, скільки поранених солдатів прибуває з лінії фронту до стабпункту і потрапляє до лікарні. І це переважно визначає, як пройде ваш день.

Тому що іноді я можу просто сидіти під деревом, читати книгу і чекати, поки хтось подзвонить. Іноді у вас виклик один за іншим, і ви в підсумку працюєте всі 24 години. Ось так виглядає звичайний день у цій частині. Це також дуже залежить від того, наскільки активна діяльність на передовій або в сусідніх містах чи районах. У лікарнях ближче до фронту все залежить від кількості поранених — бувають спокійні дні, а бувають моменти, коли над дахом чутно вибухи.

– Що найбільше вразило у роботі українських медиків?

– Люди, яких я зустрів, дійсно дуже сильні, які дуже хочуть, щоб Україна виграла цю війну і щоб ситуація закінчилася якомога швидше і вони працювали у стабільних умовах. Тож це найкраща ціна.

Насправді під час мого першого візиту я був досить вражений, що це дуже висококваліфіковані люди, які знають, як працювати, як використовувати інноваційні, прогресивні навички в лікарняних умовах, включаючи всі види анестезії та іншу необхідну допомогу. Знаєте, іноді ми думали на початку війни, можливо, нам потрібно їхати і вчити вас. А все навпаки. 

Звичайно, можливо, є деякі речі, які ми можемо покращити, враховуючи те, як ми будемо це робити в майбутньому. Але навички, які я бачу у хірургів, у старших колег, справді вражають. Інша річ – це люди, які працюють в таких умовах, коли ти постійно на чергуванні 24 години на добу, сім днів на тиждень. У них дуже мало вихідних днів, майже немає можливості бачитися зі своїми членами родини, які дуже турбуються про них. Люди, здається, фізично й емоційно виснажені через роботу в таких умовах, але це все заради пацієнтів.

– Чи був момент під час місії, який справив найсильніше враження?

Так, одного дня в місто, де ми працювали, потрапив дрон-камікадзе. У машині, яку він влучив, було четверо людей. Їх доставили до приймального відділення. На щастя, травми виявилися не смертельними, і всіх вдалося врятувати. Але сам факт, що посеред білого дня цивільна машина може бути атакована дроном — залишає дуже сильне враження.

– На вашу думку, які три речі повинні зробити зараз усі європейські країни, щоб бути краще підготовленими до надзвичайних ситуацій?

По-перше, потрібно визнати реальність загрози з боку Росії. Це не абстрактна небезпека. Треба діяти, поки є час готувати системи оборони та медицини. Навіть якщо ви знаєте, що Путін зупиниться. Тому я думаю, що це найголовніше.

По-друге, що стосується сектора охорони здоров'я, Європа досить довго не стикалася з війною. Тому люди, які працюють у лікарнях, особливо в травматологічних, не надають допомогу під час війни. Тому необхідно навчати фахівців, як працювати з бойовими травмами.

І по-третє, потрібно створити єдину інтегровану систему охорони здоров’я та оборони, де цивільні й військові структури діють спільно. Це має бути зроблено ще до того, як загроза стане реальною.

– Чи плануєте повернутися в Україну? І чи багато литовських лікарів беруть участь у таких місіях?

Я хотів би повернутися, але все залежить від роботи й родини. У складі медичної групи фонду Blue/Yellow є кілька десятків лікарів і медсестер, які постійно приїжджають до України. Навіть зараз, поки ми говоримо, кілька моїх колег працюють у польових шпиталях. Ця місія продовжується.

– На одній з фотографій з Вашої місії є кіт. Яка його історія? 

Так, у нас було два-три коти — ми жартома називали їх «ментальними терапевтами». Коли сидиш і чекаєш на поранених, кіт просто стрибає на коліна й муркоче. І вмить усі стають спокійнішими у цьому контрольованому середовищі. У таких умовах це справді допомагає зберігати рівновагу я називаю це психологічною підтримкою.

Розмовляли Ірина Бреза та Аня Семенюк

Фото з архіву Аурімаса Печкаускаса