Аби було хоч трохи весни

Ця квіткова історія починалася із дня народження і завершилась теж днем народження. Волонтерка «Помагаторів» Вероніка Брудка на своє 36-річчя оголосила збір, а на донати разом з Вікторією Сулімою вони купили домашні, садові весняні квіти, аби принести їх до поранених військових, які зараз перебувають в Ужгороді. Але ідея була не самих дівчат: принести букети садових весняних квітів до лікарні волонтерки вирішили після того, як один із їхніх підопічних із госпіталю – військовий Діма – у розмові шкодував, що пропускає ще одну весну. За вікном все цвіте, все наповнюється життям, а воїн спочатку бачив тільки посадки, а після поранення – лише лікарняні стіни. Ніка і Віка вирішили: якщо хлопці поки не можуть насолодитися весною, треба принести трохи весни до них. 

На післяобідньому ринку в центрі Ужгорода людно. Натовп, здається, сам несе тебе до лотків з потрібними смаколиками. Ніка і Віка рухаються бадьоро, швидко. Вони прийшли лише за квітами – домашніми, садовими. Беруть нарциси, тюльпани і котики – вербу.

– Дядя Міша, відкладіть телефон, вас знімають, давайте продавайте! 

Молода дівчина звертає увагу продавця дяді Міші на те, що хтось цікавиться квітами.

–  Усього вісім букетів. Оцей найбільше пахне, – каже дядя Міша. 

–  Весною, – відповідає Віка. 

Вікторія Суліма вже понад чотири роки опікується пораненими військовими в Ужгороді. Волонтери щотижня приходять у госпіталь. Приносять воїнам те, що їм необхідне – футболки, шкарпетки, адаптивний одяг, чай, домашнє печиво. Кажуть, все одно найголовніше – щира турбота і спілкування: хлопці у лікарнях проводять місяці, інколи лікування важких травм затягується на роки, для деяких з поранених прогулянки просто неможливі, тому змушені спостерігати за життям з вікна.

–  Я навіть не уявляю, як це складно дуже довгий час просто не мати змоги прогулятися, – каже Вероніка Брудка, волонтерка, яка вирішила, що на свій День народження збере серед друзів і знайомих донати на незвичне, але, як виявилось, таке потрібне – квіти для військових. 

– Ми не самі це придумали, нам ідею підкинув Діма – поранений, який уже півтора року по лікарнях. Він просто не має змоги вийти на вулицю, бо у нього операція за операцією. До того він казав, що бачив тільки посадки. І ми подумали, чому би не принести квіти в лікарню, – каже Вероніка. 

Громадська організація «Помагатори», які з початку повномасштабного вторгнення опікуються пораненими військовими, допомагає воїнам з тими питаннями й труднощами, з якими не завжди може впоратися держава. Інколи військовим потрібна юридична консультація або супровід, щоб отримати належні виплати, інколи треба якісний адаптивний одяг, інколи – просто футболку й труси, бо доставили у госпіталь ні з чим. Також у лікарню до військових регулярно приходить стоматолог, перукарі. Частину з поранених волонтери вивозять на прогулянки містом, у театр, на екскурсію чи на концерт. 

– Коли це складні поранення, це насправді дуже важко. І їм боляче. Тому, на жаль, хлопці змушені лежати місяцями, або переводитись із лікарні в лікарню, але на вулицю вийти не всі мають можливість, – каже Вероніка Брудка, зав’язуючи зелені бантики на імпровізовані вази – скляні банки. 

До роботи долучаються ще дві волонтерки – Лариса і Вікторія. Жінки дбайливо розкладають квіти так, аби кожному дісталися і нарциси, і тюльпани, і верба. Каталки, напаковані усім необхідним для воїнів, волонтерки вивозять у коридор, квіти, які не вмістилися туди ж, розміщують на кріслі колісному і – у подорож лікарняними коридорами, доставляти у палати трохи весни. 

– Я вже переживав, де ви так довго, – зустрічають дівчат хлопці. Радіють квітам, жартують, просять знайти їм великі «капці» на поранені ноги. І – дякують. У кожній палаті, кожен із них – за увагу, за небайдужість, за їхній час. 

Волонтерки жваво оббігають усі поверхи, де є палати з військовими. Когось знають давно, хтось – лише вчора приїхав. Ще не знав про волонтерів, не очікував, що хтось зайде в гості та ще з квітами. Дві Вікторії, Ніка, Лариса та Юлія проводять у кожній палаті деякий час – десь більше, десь менше, залежить від потреби і стану самих хлопців. 

–  Знову весни нема. Як вийду звідси – вже траву треба буде косить, – каже Вікторії Сулімі Сергій, який також вже місяцями «подорожує» з лікарні в лікарню. А хочеться по-справжньому відчути весну, не з лікарняного ліжка, не з вікна, не із соцмереж, заповнених щасливими фото туристів під сакурами. 

Дівчата завантажують всі каталки і крісла у ліфт – їдемо вище. Тут теж багато вже «своїх» палат. В одній із них – свято. До Віталіка приїхали мама і тато з Одещини. Зробили сину сюрприз – без попередження, без дзвінків, просто напакували сумки смачними стравами і приїхали до сина. Пригощають і волонтерок, і сусідів по палаті домашніми млинцями, варениками, желе… Мама Оля каже, що довезли все – навіть улюблені цукерки Віталіка, бо «те, що тут куплене – не таке, треба, щоб пахло домом».

Тато Володя, мама Оля і син Віталій – дуже схожі між собою. У першу чергу – добрими синіми очима. Волонтерки дякують їм за такого воїна, а батьки кажуть – щось виховали, але щось – він сам. Сам вирішив, сам пішов. І ті сині очі потроху наповнюються сльозами – чи то від тихої радості, чи від переживань. Віталік каже, що у нього період свят – після батьків має приїхати дружина Аня. Він добре тримається, дуже старається і готується до протезування. 

Волонтери везуть квіти далі. В одній із загальних палат їх дуже добре знають. І дуже чекають. З прогулянки якраз повернувся Василь, він скоро поїде додому на Львівщину – лікування в Ужгороді завершується. Дівчата обіцяють приїхати в гості, фотографуються, жартують. І знову дарують квіти.

– Мені здається, що це саме про турботу. Про те, що не купиш просто так. Це не якісь подаруночки запаковані, це – домашні квіти, домашнє печиво, це котики весняні, це постійна підтримка і… ти уже не можеш! Ти один раз сюди прийдеш – і уже не можеш потім не ходити, тому що ти уже знаєш, що ти потрібен, – каже Вікторія Суліма і додає, що відчуває відповідальність за хлопців, але разом з тим і велику підтримку – не тільки ту, якою сама ділиться, а й ту, яку отримує від військових. 

У коридорі Ніка спілкується з Романом. Він із Запоріжжя, після поранення в Ужгороді вже досить давно. Лікується. І теж чекає на протезування. Зізнається, що не дуже любить квіти, жартує, що на камеру таке не скажеш. Обговорюють з волонтерами недавній похід у театр. Ніка питає, чому пропустив. 

–  Я хочу піти туди як людина. Уже на своїх двох. 

Крісло, напаковане нарцисами, все більше пустіє. За вікном – пізній вечір. Лишається ще одна палата. У ній – «новенький». Ігорем звуть. Якраз розмовляє з другом по телефону, просить його почекати і каже волонтеркам: «А у мене нині День народження!».

Дівчата, крім букета, знаходять «святкову» футболку, вмикають:

«А я лише хотів тебе привітати
Повітряну кулю зелену-зелену
І безвоздмєздно подарувати
Порожній горшечок із запахом меду»

Палата наповнюється сміхом, танцями, обіймами і візит до госпіталю, який почався із Дня народження волонтерки Ніки, завершується Днем народження військового Ігоря.  Дівчата спаковують волонтерські речі, які залишилися, до наступного тижня – коли знову прийдуть до військових  у гості. Аби вони отримали ще трохи турботи від краю, до якого приїхали, і від людей, яких захищали на фронті. 

Вже збираючись додому Вікторія Суліма ділиться, що стає поряд з пораненими більш стійкою, каже, що волонтерській спільноті дуже не вистачає людей – тих, які знайдуть час прийти і поговорити, вивезти на прогулянку, придумати для військових щось цікаве, пограти з ними у настільний футбол чи просто вислухати. А я тим часом згадую розмову Ніки і Романа із Запоріжжя про театр і те, чого дійсно дуже хочеться: 

–  Хочу ногу і додому.

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua