500 кроків

— Ти взяв зарядне? — запитую я.

Ми в коридорі. Місця тут небагато, тож всі ненароком штовхаються.

Тато закриває наплічник, піднімає очі та трохи роздратовано киває. Мій погляд мимоволі чіпляється за нашивки на рюкзаку: ведмежа лапка, пара котячих очей, які в темряві світяться зеленим, а ще дивна деталь, бірка «призначено лише для ЗСУ, не для продажу», яка з березня 2022 року живе життям повноцінного аксесуару.

Він закидає рюкзак за спину. Мама метушиться в пошуках ключів, знаходить їх у купі чеків і дає, аби я відімкнула двері.

Виходжу перша. Настрій дивний. Від квартири до автостоянки – кроків двісті. Ці кроки роблю не вперше. Здається, наче ми звикли, та всередині кожен раз щемить. Це завжди дорога в невідоме.

Погода змінилася. Похолоднішало, як годиться для листопада. Вечірнє сонце раз по раз ховається за хмарами. Минаю 50 кроків підʼїздом, ще сто перестрибуючи болото, потім близько 50 – щебнем до машини. Виходить дуже швидко. Час наче прискорюється, не дозволяє обернутися, змушує дивитися лише вперед. А саме туди дивитись не хочеться. Домівка пустіє на одну людину, на один голос, на одну думку. Знову кожен день чекати дзвінка, якого можна й не дочекатися.

Я виїжджаю до підʼїзду і зупиняюся. Спостерігаю, доки тато вкладе речі – той самий рюкзак з наліпками: ведмежою лапкою та котячими очима, які світяться в темряві. Мама сідає позаду. Мовчазна.

— Перегазовуєш з першої на другу, — каже тато, коли ми опиняємося на дорозі.

Я не відповідаю, лише думаю, скільки часу ще не слухатиму ці зауваження? Півроку? Рік? Більше ніколи? Думаю, росія забирає не лише життя, вона забирає час. Час на розмови, зустрічі, радість.

Ми мовчимо і це незвично. Ніхто не хоче говорити про сумне, про дійсність. Крок за кроком, метр за метром подалі від дому, ближче до нової невідомості. Не нової, чергової.

Я паркуюся біля вокзалу. Час досі підганяє, хоча ми не запізнюємося. Хочеться впертися ногами в землю, врости коренем.

Попри години вечірньої метушні, навколо досить порожньо. Від автостоянки до другого перону я нарахувала кроків 400, і це з урахуванням того, що збилася двічі.

У людей часом дивна реакція на військових, вони чомусь опускають очі.

Доки ми йдемо, я ненароком помічаю такі погляди перехожих.

Тато не сумує. Він спокійний, посміхається.

— Домівка стане недосяжною для мене лише через тисячу кілометрів. А зараз, у дорозі, я ще буду подумки вдома, — пояснить він мені пізніше.

На пероні спочатку ми йдемо не в той бік, і лише пройшовши додаткових 40 кроків туди й назад, знаходимо потрібний вагон. Провідник перевіряє квиток. Тато зникає в проході, але через кілька хвилин виходить вже без речей. Крок за кроком наближаються найважчі хвилини.

Залишається ще трохи часу до відправки. Відволікаємося легкими розмовами про рутину. Жартуємо. Сумувати в нас не прийнято. Тож коли я трохи сильніше стискаю щелепи, ніж зазвичай, або частіше смикаю губами, уваги на це не звертають.

Тепер час грає у жорстоку гру. Він уповільнюється, наче навмисне хоче розплющити тебе власними емоціями. Ми чекаємо, а я від тривоги подумки хочу, аби потяг вже нарешті рушив.

— Коли знову додому? — питаю.

Відповідь тата суха й лаконічна:

— Скоро.

текст і фото Валерії Рубаняк

*Примітка від авторки: цей текст я написала ще під час навчання, він не новий, однак досі актуальний. У День батька хочу нагадати не тільки йому, а й усім іншим татусям-захисникам, як ними пишаються їхні діти – і дорослі, і малі; як постійно рахують місяці й дні до наступної зустрічі.