50 історій, які почалися спочатку

Упродовж чотирьох місяців Ужгородський прес-клуб збирав історії українців, які переселилися на Закарпаття, втікаючи від війни з інших регіонів. До ідеї показати, наскільки різні люди знайшли тимчасовий (а може і другий) дім в Ужгороді та інших містах області приєдналися відомі закарпатські фотографи та візуалізували розповіді. Нещодавно в Ужгороді на центральній площі відкрили фотовиставку Ужгородського прес-клубу «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів», де біля кожного фото коротко можна дізнатися про життя його героя чи героїні. «До» і «після».

 «Ми хотіли зробити цих людей видимими для нашої громади. І ще раз нагадати, що війна – причина того, що мільйони українців втратили родини, домівки, звичне життя. Але, мабуть, не віру та оптимізм. Всі наші герої фотовиставки з різних сфер, різного віку, з різними життєвими обставинами. Вони вже трохи стали закарпатцями, але всі сумують за своїм домом», - каже Ірина Бреза, голова Ужгородського прес-клубу.

Фотограф із Маріуполя Сергій Ваганов – один з тих, хто фіксував у кадрах переселенців. Він і сам переселенець, ледь вибрався з дружиною з міста, яке знищували та врешті окупували російські військові. «Прес-клуб запропонував взяти участь у цьому проекті. Мені подобалося працювати, щоб показати своїх земляків, людей, яких прихистив Ужгород. Серед них - Едуард та Лілія, мої друзі лікарі, які врятували мене з Маріуполя. Зараз вони живуть і працюють за спеціальністю в Ужгороді». – каже Сергій Ваганов.

Як це—бути мігрантом усередині своєї країни, кардинально змінювати життя чи починати його спочатку, звикати до іншого темпу, розпочинати власну справу чи навпаки довго шукати роботу, знаходити нових друзів, родичів, «пускати коріння» чи «сидіти на валізах».

Кілька з 50-ти історій саме про це.

Євген Лащенко, 27 років, з Маріуполя, двічі втратив бізнес через війну. Повномасштабна війна застала Євгена з родиною в Бучі, де сім'я прожила в окупації два тижні.

“Майже все життя я прожив в Маріуполі. В 2014 році я втратив сімейний бізнес у Донецьку, тож у 2015 році ми вирішили розвивати підприємство в Бучі. Відтоді  ми жили дружиною на два міста: Буча і Маріуполь, - розказує Євген. – два тижні жили в окупації. Вибухи були постійно, а по вулицях їздили російські танки. Ми майже 24/7 сиділи в підвалі будинку. Тільки щоб зловити зв'язок, потрібно було лізти на горище, тоді ми телефонували знайомим на підконтрольну територію, і саме від них ми дізнавалися останні новини, щоб розуміти, що відбувається.“

Евакуювались ми під обстрілами з другої спроби. До нашого автобуса взяли ще 7 людей і так виїхали з колоною. Коли виїжджали - на узбіччях були розстріляні машини з написами «Діти», лежали тіла людей. Нам просто пощастило, що ми виїхали неушкоджені.

Після життя в окупації, де ти не розумієш, прокинешся завтра чи ні, я постійно згадував слова моєї бабусі, яка завжди казала: “аби війни не було”. Тоді, дитиною,  я не розумів її.”

В Ужгороді Євген став волонтером і тепер допомагає іншим родинам, які постраждали від війни у центрі гуманітарної допомоги “Совине гніздо”. Тут вони можуть отримати продуктові та гігієнічні набори, одяг та постільну білизну. “Більшість наших волонтерів ВПО і всі ми розуміємо, що треба допомагати один одному, бо хто якщо не ми? Усі люди з якими мені доводилось працювати в Ужгороді - доброзичливі та намагаються якось допомогти та посприяти”, - додає чоловік.

Еліна Жукова, 30 років м.Сєвєродонецьк, старший інспектор державного нагляду за охороною праці.

“Сама родом я з Луганської області, село Морозівка, в якому ми з сім’єю проживали. Україну з Росією нас тоді розділяла залізнична дорога. Я працювала майстром манікюру за півметра від кордону з Росією і частина моїх клієнтів до 2014 були звідти. 5 років тому я вирішила, що хочу якихось змін в житті. приїхала в Сєвєродонецьк, пройшла навчання та почала працювати в патрульній поліції, - ділиться дівчина. -  Коли почалась повномасштабна війна, нашому управлінню була дана команда евакуюватись у Дніпро, там я пробула 2 місяці. Після чого вирішила нести службу на Закарпатті. Зараз я працюю старшим інспектором державного нагляду за охороною праці в 2 областях (Закарпаття і Луганськ)».

В Ужгороді Еліна живе з хлопцем, який теж працює в поліції. До повномасштабного вторгнення, каже, ніколи не була на Закарпатті. «Мені комфортно в Ужгороді. Дуже подобається, що місцеві готові прийти на допомогу і дуже привітні  Місто чимось нагадує мені Сєверодонецьк. Тут затишно, немає метро та шумних магістралей”, - каже Еліна.

Альфад та Ельвіра Галімови — татари. Народилися в Узбекистані. В 1994 родина повернулась на рідну землю в Крим, де прожила 25 років. Після анексії півострова їм довелося виїхати й починати нове життя. Родина Галімових переїхала до Ірпеня й заснувала там свій бізнес. А потім Росія наздогнала їх втретє.

“Після того, як Крим окупували - жити стало дуже важко. Залишатись там більше не могли і переїхали в Київ до сина. В Ірпені ми мали кіоск в парку, в якому готували каву та випічку. Туди прилетів снаряд і він був знищений повністю, ми самі ледь встигли виїхати з під обстрілів, - згадує своє життя за останні 8 років Альфад.

Так родина Галімових покинула Ірпінь і поїхала на захід, поки не зупинилася в Ужгороді. Тут народився їхній найменший онук і з’явилася нова кав’ярня під назвою "Ірпінь-кафе". “Руки ми не опустили. Ужгород дуже підкупив нас своєю привітністю та затишком, тому ми вирішили щось зробити для цього міста. Ми з дружиною вже мали досвід відкриття кав‘ярні, тож я почав шукати місце під неї, знайшов у місцевому парку старий трейлер і ми реставрували його. Вийшло ось таке кафе на колесах з смачними бельгійськими вафлями і кавою”, - запрошує чоловік до кафе.

Цього року Альфад та Ельміра святкують сорок третю річницю подружнього життя

“Ми не були вдома вже 8 років. Дуже мріємо повернутись в Крим після його звільнення. Росія перетворила півострів у свою військову базу, але рано чи пізно все повертається в початкову точку .За нами – правда і справедливість”, - переконані Галімови.

Олеся Шостак та Оксана Суліма --  волонтерки. Олеся в Ужгород приїхала з Запоріжжя. Оксана - з Києва. Евакуювалися на початку повномасштабної війни, коли рятували дітей від постійних обстрілів.

Оксана згадує перші дні війни: “Пам’ятаю погляди тих молодих хлопців, які на танках їхали обороняти Гостомель. Ми евакуювались, а вони їхали в саме пекло. Їхні обличчя я ніколи не забуду. Як ніколи не знайду таких слів, щоб повною мірою висловити вдячність кожному захиснику.»

Познайомилися жінки випадково. “Ніщо так не згуртовує людей, як спільне горе. Наші діти навчаються в одній школі в Ужгороді. Ми познайомились з Оксаною і вона розповіла, що готує військовим, які перебувають на лікуванні у тамтешніх шпиталях. А я дуже хотіла бути корисною, тому пішла в команду до дівчат”- пояснює Олеся.

Щотижня жінки готують для військових, котрі лікуються в Ужгороді. Продукти частково отримують із волонтерського фонду, щось купують самі. “Найважче - це бачити цих хлопців з важкими пораненнями. Без сліз і емоцій неможливо це переживати”- каже Оксана

Олеся в Ужгороді живе з дітьми і сестрою, якій вдалось виїхати з окупації. “Ужгород - одне з найбезпечніших міст в Україні, тому нам тут добре. Мої батьки зараз в окупації живуть біля Енергодару, ми кожного дня переживаємо за них. Дуже хочемо повернутись після перемоги в Запоріжжя”,- ділиться планами Олеся.