Вона завжди красива: ефектна зачіска, мінімум макіяжу і яскрава посмішка. Щоправда, очі залишаються сумними. Лариса Ковач,волонтерка із 20-річним стажем, яка ось вже 4 роки щодня поєднує професійну діяльність із благодійністю. Команда Лариси допомагає і тим, хто в тилу – переселенцям, які вимушено залишили свою домівку, а нині мешкають в Ужгороді, для них організували пункт прийому одягу "Шафа Добра" (м.Ужгород, вул.Карпатської України, 4). І тим, хто на фронті, щомісяця закуповує дрони для підрозділів аеророзвідки різних бригад. А ще вона завжди пам'ятає про "своїх". Останній допис про підтримку волонтерами один одного – "Бумеранг добрих справ" – Андрій Любка, письменник, волонтер, а нині військовослужбовець – присвятив саме Ларисі Ковач.
zaholovok.com.ua та БО «Дерево Мого Життя» продовжують розповідати про благодійників, волонтерів, бізнеси та різні доброчинні ініціативи у Закарпатті. У такий спосіб ми хочемо зробити Добро видимим, а юдей з добрим серцем – шанованими. Сьогодні у рубриці «Благодійне Закарпаття» знайомимо Вас з Ларисою Ковач.
- Ларисо, чим ти займаєшся поза благодійністю?
Я стиліст-перукар з 25-річним стажем.
- Ти встигаєш працювати зараз?
- Я не працюю зараз так, як до війни. По-перше, настрою нема на творчість, бо перукар – це художник. І треба мати чистий розум до цього. У мене вища освіта стиліста, нас вчили п'ять років про те, як розвернути мозок, як бачити кольори, як бачити лінії в дизайні, як змінюється мода, який буде наступний крок. І я хороший колорист, мушу себе похвалити.
- А було у тебе таке в житті, коли тобі хтось допоміг?
Звісно! У мене донька була в Харкові, коли почалося велике вторгнення. І мені допомогли чужі люди її забрати звідти. Нікого не мала в Харкові, мене мої клієнти під'єднували у чати до водіїв каміонів, щоб якось знайти можливість її звідти вивезти.
- А як це вплинуло на твоє рішення допомагати іншим?
Я допомагаю все життя. Робила раніше дуже великі проекти для дитячих будинків, ми там збирали 50 тисяч доларів. Мені тоді було років 30, а я живу проти дитячої лікарні. Там на другому поверсі була палата із дітками, яких залишили. І в мене теж була маленька дитина. Я ходжу, колишу свою дитину і дивлюсь у вікно, де палата із покинутими дітьми. Дивилась і думала: Боже, як та дитина кричить! Ну коли вже до неї підійдуть.
Тоді прийшла на роботу і кажу дівчатам: «Там є такі діти, точно знаю, що у них памперсів не вистачає, мабуть, їм потрібенякийсь стерилізаційний інструмент». Давайте нашу виручку за один день, все, що настрижемо і нафарбуємо, витратимо на те, щоб це закупити. Всі мене підтримали і ми це зробили. Це був перший раз.
А вже десь через два роки, моя подруга, тоді журналістка Наталія Штефуца розповіла про дитячий будинок, де діти із різними важкими діагнозами. Я поїхала туди, подивилася. О, там, звісно, був жах. Це Хустський район, Вільшанський дитячий будинок-інтернат. Ми потім фільм зняли про цей заклад. Пам'ятаю, Богдан Кикина тоді тільки перший рік як став директором. Він - неймовірний! Це реальний директор дитячого будинку, який займається дітьми. Як він за них бореться, шукає і знаходить лікарів, щоб реабілітації проводити!
Там був перший проєкт [благодійний] – ми зібрали гроші і зробили ванни, душові. І він це все підтримав, почав залучати, працювати над тим. Тепер це один із найкращих закладів подібного типу, здається, у Закарпатській області. Потім ми ще один зробили [проєкт] у Тур'ї-Бистрій. Ми ж діти з СРСР, нас возили у дитячі будинки. Я пам'ятаю, як переписувалася до 10-го класу з дівчинкою з дитячого будинку, її звали Марійка, це був Перечинський дитячий будинок. Потім загубились.
- А розкажи, як почалося історія волонтерства у 22-му році?
- Тоді, у лютому 22-го, я за тиждень просила доньку виїхати з Харкова. Вона не виїжджала, бо писала диплом на медичному факультеті. Каже: "Ти що! На медфаці одна поважна причина відсутності – ти помер". А ввечері за день [до початку] вона мені дзвонить і каже: "У нас всі говорять, що буде ранком війна". І я дивлюся, потягів уже немає, було дуже пізно, я починаю дзвонити знайомим, може хто буде їхати. А у 5-й ранку мене вже розбудили з тим, що почалася війна. Донька була у мережі, я набираю її – вона плаче. Каже: "Мамо, я бачу танки", а я у трубці чую вибухи постійні. Вона жила в медичному гуртожитку на об'їзній, і бачила, як заходили [танки]. Я рахувала хвилини тиші у трубці, аби зрозуміти, чи встигнемо доїхати до вокзалу. В якийсь момент я зрозуміла, що без зупинки щось вибухало вісім хвилин. Якщо не бомбило, то літали літаки, просто над ними гуділо. Ми прожили на телефоні пару днів, поки не знайшлися люди, які допомогли, фактично, її звідти евакуювати.
- В який момент ти почала щось робити?
Тільки коли вона сіла в потяг, а до того моменту я не відповідала на телефон, всіх скидала. Але знала, підтримка людей була: хтось дзвонив, хтось свічки передав, хтось молився по монастирях. І вже коли вона сіла в потяг, дякувати Господу Богу, я пішла в «Совине гніздо» (Центр надання гуманітарної допомоги), але я зрозуміла, там купа людей, мене там не треба.
Потім я пішла в мерію, бо я зрозуміла, що я хочу воювати. Побачила купу-купу чоловік, реально дуже багато. У парку Боздоському робили "коктейлі молотова". А я не можу крутити "коктейлі молотова", дуже боюсь, точно когось спалю рядом. І я шукала, куди себе "віднести". Тоді я передзвонила подрузі, запропонувала поїхати хоча б на кордон, там багато людей, Ми пішли і допомагали, скільки було потрібно. Проте щрозуміла, що все-таки основна маса тих, хто потребує допомоги, на вокзалі. Там були люди, які прибули у піжамних штанах, бо повикидали свої речі, щоб котика запхати. Ми залишилися на вокзалі фактично до травня.
- Що на вокзалі робила?
Зустрічала, координувала. Працювала цілий місяць, а потім на тиждень я їхала в Європу, у нову країну, нове містечко для себе. І я навчилась складати ці пазли, як і куди краще добратися, де сісти, я знаю як з квитками розібратися. А для них мої знання були анріал-класними. Бо знаєш, у них у половини не було паспортів, і вони ніколи в житті не пересікали кордон.
Пам'ятаю Женю, вона була вагітна і з трьома дітьми. І от вона сама з тими дітьми, вагітна їхала у Женеву. Я її по телефону дві доби вела: пояснювала, говорила, контролювала. Стою на вокзалі і кажу їй: "Не бійся, не бійся, ти зможеш, ти зараз зробиш те, те і те". Хоча я не була у Женеві, чесно кажучи. Але я подивилась по Google спершу, вивчила, потім писала у різні чати, хто був, що знає – мені завжди допомагали.
Ще я зустрічала людей на вокзалі, поселяла. Фейсбук все ж таки велика сила, про яку я не знала до того моменту. Раніше, я могла там десь з Іспанії запостити фоточку, і все. А тут, коли ті потяги приходили з Краматорська, вночі, реально дуже пізно, і міг їхати дві-три доби. А треба було просто помитися, у туалет сходить по-людськи. А було так, що вже і не на кордон поїхати, і не взяти їх нікуди. Один-єдиний варіант – розселити. І я пам'ятаю, як перший раз я зрозуміла: от нема куди. Цих я забираю до себе, ці – до мами, ці туди, і туди, а далі – все. Я беру і в Фейсбук і пишу: люди, це все! Це срака. І знімаю відео скільки людей поруч, що реально сірнику нема де впасти, що хто може, будь ласка, заберіть. Тут як повалить купа повідомлень! "Заберу! Заберу! Заберу! Зараз приїду! Якщо можете, відправте на таксі, я оплачу. Ми заберемо". І ось ми реально о першій ночі залишаємося самі на вокзалі. І це такий кайф. Це працює.
Дуже пам'ятаю класного хлопчину, він не раз приходив. Казав: "Ми бачили ваш пост, я приїхав забрати, і до мами, і до себе. Правда, без тваринок". Неподалік стояла велика сім'я, фактично всі дівчата. Коли він пропонував допомогу, казали: "Ми баїмся, у нас дєті, нам сказали, что разное может біть". Я переконала їх у наших добрих намірах. Коротше, він кожен вечір приїжджав, і завжди до мене: "Ларисочка, йдемо, розкажете їм про мене". Зрештою наприкінці вже брав людей із тваринками :).
Люди, взагалі, прекрасні, і реально закарпатці – класні. Оцей наш вайб закарпатський, бо ж ми реально дуже щиросердечні люди, гостинні. У нас теж є мінуси, але взагалі оця така і милосердність, і любов до ближнього дійсно спрацювала.
- Як народилася ідея з Гуманітарною Шафою?
Коли ми вже зрозуміли, що потяги вже майже не привозять людей, немає такої великої потреби, а у нас залишилося багато людей, які нікуди не поїхали, то стали думати, що робити?
Йшло купа гуманітарки, приходило багато людей з пропозицією допомогти. Ми ще вірили, що воно закінчиться, ну ще "два-три тижні". І почали оці люди зносити до нас гуманітарку. Ми почали відправляти на Лиман, і потім на ті міста, де люди залишилися. Згодом біля ринку на Краснодонців нам надали приміщення, де ми це все акумулювали і звідки робили посилки. Але теж пройшов невеликий період часу, і власники, як і всі, захотіли оренду. А ми не організація, платити зі своїх особистих грошей не було можливості. І моя клієнтка запропонувала нам це приміщення, надала свій магазин безкоштовно. Це її внесок у перемогу. І ось тут в її офісі ми і працюємо. Хоча домовлялись про рік, а вже пішов п'ятий :). Але ми так і залишаємося на безкоштовній основі, дякую їм! Ті хлопці, які працювали, вони до нас доєдналися у перший рік. Це однодумці, і я їм завжди кажу, якщо б не вони, я б вже давно була як той Шарік, який здох. Я дуже їм завдячую, вони реально 99% мого успіху.
Так організувалася Шафа, бо багатьох переселенців, яких ми селили, ми знали. Тож вирішили, зробити обмін енергією. Одні приносять, інші забирають.
А на фоні того все одно є військо, хлопці, які тримають фронт. І це багато хлопців, дружин яких я на вокзалі відправляла у Польщу, а вони біля мене сиділи по 3-5 місяців. Був такий Вадік, який місяць сидів, тому що у воєнкоматі його не могли оформити: писали "до 10-го числа відстрочка", потім "до 15-го", багато було людей, які хотіли йти воювати, і забрати всіх не могли. Так вийшло, що він опинився у 128-й, нашій, Закарпатській бригаді, сам Бог велів. Хоча він сам з Нової Каховки. Дуже хороший, розумний, талановитий хлопець. Це справді еліта.
Ти пам'ятаєш свій перший збір?
Великий збір? У мене маленьких було постійно багато, люди самі приносили кошти. Мій кум просто прийшов на вокзал, приніс мені 10 тисяч гривень і каже: роздай людям. "Валера, кому мені роздати?!" Він каже: "Ну, Лариса, ну раптом буде мама з дітьми, і у неї немає грошей, то просто роздавай людям". А потім точно так до мене клієнтка прийшла і каже: "Лариса, в нас є банк [приміщення], забери, хай люди там селяться". Я кажу, окей, у мене є гроші. І от кажу Валері: "Я можу тоді замовити матраци і ліжка?" Він каже, звісно! І звоню: замовляю матраци і ліжка, а мені кажуть – грошей не треба! А я така: "А куди ж ці гроші? Давай військовим віддамо. Що вам треба, хлопці?" А їм треба берці, бо вони рвуться. Тоді на купували на базарі, які були, такі і купили. А там двічі у болото стали, ну то підошва і залишилась.
І от наша 128-ма мені тоді дзвонить і каже: "Лариса, є такий дрон - мавік. Чи могла б ти дістати нам такий дрон? Ми би "літали" і поняли, що там перед нами. А інакше нам треба повзти. Ми вже чули, що є такі дрони-розвідники. Ну якщо можеш". Ми взагалі тоді лиш почули про мавіки, що є такі дрони. І це був, фактично, наш перший збір, великий. У 24-му році я його купила в перших числах грудня.
- Великий збір - це скільки?
На той час це було 2500 доларів, до 3000, вони спочатку були дорожчі, ніж зараз. Це було багато, реально. Ну, а ми одразу – і Мавік, і Старлінк – це ми зробили за пів дня. Напевно, я зранку оголосила, а до вечора я вже все проплатила і все поїхало. У перший рік війни, це було хаотично, ніяких звітів. Ми не знали взагалі, як це все робиться.
- А взагалі має звітувати благодійник і де можна побачити твої звіти?
Обов'язково. Я вважаю, що обов'язково. Всі звіти у Фейсбуці. Я звітую для людей, по-перше, щоб вони бачили. Зрозуміло, що мої друзі долучалися, але треба було масштабуватися. Бо у тебе з'являється і 48-ма бригада, і 72-га бригада, і 33-та бригада, і 101-та бригада, і 110-та бригада, і тобі треба масштабуватися. Бо дуже довго чекати, якщо розраховувати тільки на кістяк своїх друзів. А як долучити інших людей? Через прозорість. Це теж про звітність, ти маєш показувати, скільки надходить тебе грошей, що у тебе немає жодного зняття з карти, що в тебе є накладна, в тебе є видаткова, в тебе є акт прийому від хлопців, це все фіксується, складається і прикріпляється.
Обов'язково треба отримати чек з картки, видаткова накладна, акт прийому дрона від хлопців тощо
- Чим ви зараз займаєтесь? Кому ви допомагаєте і чим?
- Військовим, найбільше військовим.
- Скільки у вас бригад?
Багато, я точно не знаю, але це і 128-а, "Кракен", Нацгвардія - Луганський прикордонний загін, 33-я бригада – це те, що у пам'яті, їх набагато-набагато більше. А у бригаді є підрозділи, які не знаходяться на одному квадратному метрі. У них є лінія фронту, тому дрон потрібен на першому кілометрі, він потрібен і на десятому кілометрі. І чим більше груп, які літають, тим більше дронів потрібно.
- Дрони - це ваша спеціалізація?
Так. Ми, звісно, купували машини, і РЕБи, і "ночніки" (прилади нічного бачення - прим.), але більше я зосереджена на мавіках. Чого? Бо він дорогий. Ось зараз ми збираємо на мавік 4Т, це нічний дрон DJI Mavik. Бо фпв– це дрон-бомбер, який летить і скидає, але він не полетить, поки не полетить мавік і не скаже йому куди летіти і кидати. Якщо фпв коштує від 9 000 - 10 000 гривень і до 25 000, то DJI Mavik коштує від $2000. І я знаю, що мало хто береться, бо складно закривати такий великий збір, легше - менший. А поки воно у нас іде, то ми працюємо.
- Чи ти ведеш рахунок купленим дронам?
- Так, звісно - 185 мавіків вже. (на момент публікації оголошений збір на 187-й "народний" мавік - прим.)
- На загальну суму…?
Ой, багато. Ти рахуй, що були дрони і по 4 тисячі євро, і по 4500 – це нічні дрони. Ну хай беремо по 2000 доларів, помножимо на 185 - ну так, нормально! І це між автіками, РЕБами і "ночніками".
- А що найважче у благодійній діяльності?
Не дати собі опустити руки. Інколи зриває, а надто, коли ти втомлюєшся. Втомлюєшся, коли ідеш на Набережну і дивишся, як люди живуть своїм життям. Я за те, щоб ми жили. Я дуже за це. Але коли чуєш, що твоя набережна стала російськомовною, а не україномовною – втомлююсь.
Боляче бачити, як людям просто байдуже, всьому місту байдуже. Он там, від Галі Ярцевої якийсь хлопець співає і збирає на дрони. Он там, з якоїсь громадської організації. І ти бачиш, як люди просто проходять повз. Насправді, воно всім фіолетово, і мені дуже страшно. І розумієш, що ти б'єшся як та біла миша в банці, а до чого доб'єшся – не знаєш.
Коли гинуть хлопці, це саме страшне. Після цього скубікувати себе дуже довго не можеш.
- Що ж тоді допомагає вам триматися?
… Просекко! Але це не для запису :) Насправді – люди. Справжні люди. А надто жінки. Мене підтримує Віра Руда, удова загиблого героя 128-ї бригади, мама трьох дітей, дуже багато мені допомагає. Наталія Щобак, вона живе у Дрездені, а сама з Зарічево, але постійна підтримка, допоміжні банки для моїх зборів, купа закритих запитів для воїнів, а надто тих, що із Зарічево. Це дуже велика підтримка моя, особиста.
Бо буває, що думаю: «Ось і все. Я цей дрон закрию, і все. А потім я прокидаюся вранці, а там: Турянський Олег - 10 000, Ваня Ляшенко - 10 000. Думаєш, ну от, вони вже взяли і накидали. І я розумію, що вони довіряють, вони готові поділитися, а там хлопці чекають. І я точно зможу подолати свою втому. Можу помовчати день, просто помовчати. Але потім беру себе в руки і рухаюсь далі. Бо розумієш: слава Богу, є багато людей, які справді вірять. Приміром, Турянський Олег щомісяця скидає 20 000: 10 000 з 7-го по 10-те, і з 13-го по 18-те - 10 000. Без жодного пропуску. Те саме Пугач Олександр – 3000, але це стабільна сума. І завдяки їм я завжди знаю, на яку суму я можу розрахувати і знаю скільки дронів я можу "зібрати" за місяць.
- А скільки ти можеш зібрати?
Раніше ми купували 11-12 дронів на місяць, кожні три дні. Останні два роки – 4-5 дронів на місяць. Ну, цей рік найгірший, найслабший.
- … минуло лише 3 місяці.
Це показник. Раніше хлопці телефонували, а вони рідко мені телефонують, бо не хочуть мене турбувати, то питали як справи, підтримували волонтерів, підбадьорювали мене, підтримували зв'язок. А тепер вони телефонують, коли дійсно якась срака. І от тоді я викладала пост: "Люди, це дуже, дуже треба!". І ми за дві дні його закривали. А тепер я можу написати, що нам це дуже, Дуже, ДУЖЕ треба, і [скидають] одні і ті самі люди. А інші чомусь цього не чують, до них просто не можу докричатися.
- Загалом, що для тебе означає благодійність? Що означає це слово: благо-дійність?
Роби добро. Я не люблю слово «волонтер». Мені зовсім не подобається, коли мене називають волонтеркою. Я людина з серцем. Вважаю, що будь-яка людина, яка має серце, має щось робити. Завжди. А не тільки сьогодні чи завтра. Не кажу, що треба обов'язково збирати на дрони чи відкривати "Шафу". Ні, ти завжди маєш творити добро. Ти маєш діяти так, як хочеш. Бо ніколи не знаєш, що тебе чекає попереду.
Мені пощастило. Знаєте, у кожного є талант. У мене є талант – мене люблять люди. Я завжди це знала. Навіть коли був маленькою. Я знала, що люди завжди мене любили. І мені дуже легко переконати.
Мені було легко прийти на роботу до дівчат і сказати їм, що там у палаті лежать маленькі діти, а ми всі жінки, і в кожної з нас є серце. Коли ми робили великий проект для Вільшанського дитячого будинку, то нам безкоштовно дали "Доміон" – ми тоді ходили по місту, казали, що у нас буде такий благодійний проект "Добро починається з тебе" для дитячого будинку, я всіх запрошувала. А у "Доміоні" дуже велике фойє. І я кажу: а якщо не вийде? Не прийде стільки людей? Якщо люди не повірять? Адміністратор тоді сказав, що у них є шторка, якщо буде півзалу, просто затягнемо шторкою.
Людей прийшло стільки, що не було де стати! Я була шокована, що є стільки справді добрих людей, і вони хочуть допомогти. І тут ми повернемося до звітності: людина повинна побачити те, на що вона задонатила, щоб вірити і продовжувати щось робити.
Наталія Турчак, фото авторки