«Культура твого міста народжується у твоєму серці», - правда ж, зворушливо? Саме під таким гаслом словацьке місто, яке розміщене від Ужгорода у ста кілометрах і для закарпатців «майже не закордон», чепуриться перед важливою роллю: у 2013-му матиме статус культурної столиці Європи (таку місію отримують різні міста континенту – ЄС прагне наголосити на самобутності країн-учасниць, декларуючи увагу й до їхнього особливого внеску в європейське мультикультурне обличчя; у 2013 Кошице ділитиме цей статус з французьким Марселем).
Затишне містечко помітно пожвавлюється: так, вулиці рясніють оголошеннями про культурні програми (як от «Білі ночі», які стануться у Кошице у жовтні), вже є й інформаційні термінали, тривають реконструкції знакових місць, однак не потерпає від зайвої метушні.
Кошице лишається собою – аж ніяк не мегаполіс, він звично приймає туристів, для котрих має безпрограшні собор святої Альжбети Угорської, музично-світловий фонтан та, звісно, розкішні будівлі свого компактного центру.
Туристично-дружнє місто, якому путівники вже давно надали статус «Європейської перлини», однак, не стрибає в очі надмірною «туристичністю». Місто для життя: тут нема засилля крамничок з сувенірами, ресторани ненав’язливі, ба більше – не так просто знайти щось цікавіше за піцерію (але таки вдається - ресторанчик «Med Malina» з традиційним інтер’єром, взірцями словацької кухні та прекрасними сирними закусками), водночас воно просто створене для прогулянок гостей.
Центральна, власне, й цікава туристам, частина міста є повністю пішохідною й чудово облаштованою. Та головний шарм Кошице – коли піднімеш погляд вище першого поверху: старі фасади (унизу подекуди все ж попсуті вивісками й новішими ремонтами, хоч і не так катастрофічно, як у нас) просто чарують. Довершені лінії, «золоті» пропорції, прекрасні віконця й розкішна ліпнина – це Кошице «другого поверху». І як апофеоз – з’ява тої самої «Альжбети», безсумнівно, шедевру готичної архітектури – таке враження, що до собору ведуть усі шляхи, хоча, власне, що там тих шляхів – пішохідний центр можна оббігти і за годинку.
Ще кілька років тому у Кошице заявляли, що з нагоди перебування у статусі культурної столиці вони одягнуть у вогні ту саму стару «Альжбету» - свій знаменитий собор, найбільшу й, мабуть, таки найгарнішу католицьку церкву Словаччини - зробивши церкву тлом для лазерного шоу.
Наразі ж триває реконструкція. Пан Гейза, який саме опікується стінами давнього собору, відірвавшись на хвильку від праці, розповів, що має дуже почесну місію – докладати руки до ремонту такої пам’ятки. «Але я професіонал, руки не тремтять», - каже майстер, який, мабуть, і онукам розповідатиме, яку церкву реставрував.
Варто сказати, що для етнічних угорців собор святої Єлизавети – споруда особлива не лише через те, що носить ім’я, власне, угорської святої. Ще ж саме тут у крипті знайшов вічний спочинок національний герой Угорщини Ференц Ракоці ІІ.
Звісно, чепурять не лише головну окрасу міста – собор Св. Єлизавети: під час наших відвідин капітально ремонтують одну з вулиць, що повністю складається з історичної забудови – вулицю ремісників, якою вже кортить прогулятися після завершення ремонту.
Загалом Кошице під час підготовки до 2013-го впроваджує інвестиційні проекти, організовує «мистецькі резиденції»; у місті реконструюють колишні казарми – там буде «Культурпарк», а також переробляють муніципальний критий басейн, аби створити там «Kunsthale». Ба більше – у місті з’явиться цілий «Острів культури» й, звісно, відбуватиметься низка акцій. Фестиваль гурманів, поп-арт-вечірка, фестиваль європейських культур – це вже було цього року у місті. На часі – інші принади, найближчі – вже на початку жовтня, як от джазовий фестиваль.
Водночас – усе без метушні: саме інтелігентністю й відсутністю пафосу й чарує Кошице. Так, у центрі пішохідної зони (там, схоже, тепер повсякчас тривають ремонти: перекладають ділянки бруківки, щось лагодять, дають раду з малими архітектурними формами) біля невеликої кам’яної сцени (під нею розташоване міське «підземелля» – там археологічний музей, у понеділок, щоправда, зачинений, але такий, що привідкриває своє нутро через скляні «люки» на вулиці) стоять лавиці для глядачів – такі собі невигадливі, прості, дерев’яні, і тим особливо зворушливі.
Рис в обличчя міста додають у сучасні об’єкти стріт-арту – химерні фігури біля торгового центру, біля ніг яких струменить фонтан, водяні пасма якого вистрибують просто з отворів у бруківці, і, схоже, будь-коли готові поступитися місцем, перетворивши площу на сцену.
Також – конструкції з каменів, які, розміщені біля магістралі, ніби нагадують, що Кошице – аж ніяк не юне, і ніколи не було містом скла і бетону. Дбайливе озеленення: клумби, покриті килимом з плющу, квітники у огрядних вазах вздовж всього пішохідного центру та, звісно, всюдисущі балкончики у червоних геранях)… І, звісно, сквери: острівці зелені серед старого каміння і часом просто між каменів дбайливо викладеної бруківки – це теж шарм Кошице.
Мешканець міста Алан, який щодня у сквері в самісінькому центрі міста (у тім острівці, який зібрав головні візитівки міста – собор, театр та світло-музичний фонтан) вигулює боксера на ім’я Бастер, каже, що цей міні-парк – справжнє серце Кошице. «Тут зовсім поруч вулиця, де ходять і городяни, і туристи, але все одно почуваєшся як у великому парку – поміж зелені і дерев. Дуже тихо, спокійно і якось… по-домашньому. Ми любимо сюди приходити: гуляти і дивитися на туристів – вони захоплюються цим нашим собором, а увечері багато хто сидить на лавицях біля фонтану і просто дивиться».
У парку з маленьким сином гуляє й пані Гелена. Зупинившись біля інформаційного терміналу (він зацікавив малюка), вона каже, що статус культурної столиці – черговий привід пишатися рідним містом. «Ми відкриті світу і завжди раді гостям». Мартін тим часом натискає різні кнопки на терміналі, ось відкрив карту… Для нього це забавка. А от «дорослі Кошице» вважають, що статус європейської культурної столиці і заходи з цієї нагоди відкриють місто й туристам зокрема з України.
Що ж – закарпатцям Кошице майже рідне (до речі, із нашим краєм місто ріднить і те, що належало воно в різні історичні часи різним державам, і свого часу вважалося другим за значенням центром Угорщини, нині ж те саме – зі Словаччиною). Утім, статус «зовсім близького закордоння» (якихось 100 кілометрів через кордон, який перетинаєш практично в Ужгороді) не заважає зайвий раз насолодитися прогулянкою затишним і справді європейським містом.
До слова, таким, що вельми ніжно ставиться до своєї історії: про це говорять деталі, й не тільки відмінний стан фасадів та у більшості дбайливе ставлення до їхнього оформлення тими ж вивісками й квітами, а й, до прикладу назва винарні у центрі – «Villa Cassa», стара назва міста.
Звісно, що приваблює сюди і шопінг – ну як без цього… До речі, завдяки вигідним цінам на ті ж самі харчі, відвідини словацького супермаркету «окупили» нам щонайменше бензин. Тим паче, що поїздку не затьмарила й затримка на кордоні – його перетнули доволі швидко й із побажаннями приємної дороги як від українців, так і від словаків. І ще, суто нюанс для подорожувальників: паркування у центрі платне – 1 євро на годину. Але можна постаратися і знайти «дармове» місце на стоянці якогось офісу (як от банку), або ж – залишити авто на підземному паркінгу супермаркету (як от торгово-розважальний центр Aupark, що його неможливо оминути, їдучи до центру) – перші три години там безкоштовні.
Щодо комфортності для відвідувачів – схоже, це є нормою для усіх, лише не для українських міст. Навіть уперше перебуваючи машиною, ані разу не відчуваєш дискомфорту: вказівники, знакування, транспортні розв’язки – усе ненав’язливо і доречно веде тебе до мети. Сергій, ведучи авто гладеньким асфальтом з яскраво-білою розміткою, зворотною дорогою резюмує: «Справді легко орієнтуватися – я ж уперше «обкатую» свій шенген на власному авто і дивуюся, як легко і комфортно тут їздити, все зрозуміло. На відміну від нашої країни – знаків багато, вони інформативні, кожен видно (не у гілках-кущах), ну а дороги – промовчу… Вразило як швидко вони ремонтують: їхали туди – асфальт знімали фрезою, назад верталися вже по свіжому гладенькому покриттю. І що приємно – коли у Міхайловцях проїздили попри ремонтовану ділянку, про всі зміни руху сповіщала кольорова розмітка і ті ж знаки… Ет, та лише так і повинно бути. Європа… Так близько, але вже – Європа», - на цих словах ми вже під’їжджаємо впритул до кордону, який направду – практично в Ужгороді… І за умовною лінією, які відмежовує Євросоюз від України, ті самі дороги цілком відчутно дають зрозуміти – ми вдома. В місті, яке теж мріє про статус туристичного…
Алла Хаятова, для Zaholovok.com.ua. Матеріал ілюстровано фотографіями автора.
Більше фото - у розділі "Фоторепортаж" (частина 1 та частина2).
