Від початку 2020 року майже удвічі збільшилася кількість звернень щодо домашнього насильства в Україні. За даними заступниці міністра внутрішніх справ Катерини Павличенко, кількість заяв і повідомлень, які надійшли за шість місяців цього року до української поліції, зросла на 40% порівняно з минулим роком. Серед причин сплеску домашнього насильства – пандемія, фінансова незахищеність, стрес та невпевненість, які призвели до посилення агресії.
Психологиня львівського центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало розповіла ZAXID.NET про причини розвитку насильства, як воно впливає на психіку дітей та як із ним боротися.
Пані Марто, з чого починається домашнє насилля? Як його розпізнати на початку?
Будь-яке насилля починається з вибудови ієрархії. Коли одна людина є вищою, міцнішою, сильнішою, владнішою за іншу і в зв'язку з цим потребує реалізації своєї влади та контролю. Насилля є дуже легким способом отримання бажаного результату, коли з'являється така потреба. Наприклад я хочу, щоб інша людина щось зробила. Я можу просити, обговорювати це, мотивувати… а можу підійти, застосувати силу і дуже швидко отримати бажаний результат. Тоді в моєму мозку відкладається нейронний зв'язок, що це ефективний спосіб отримання бажаного. Тому якщо перший випадок насильства відбувся, то другий відбудеться дуже ймовірно, бо мозок сприймає це як ефективну стратегію.
Якщо йдеться про розвиток, починаючи з романтичних стосунків, то насильство часто розпочинається, коли одна людина опікується іншою. Тобто не дбає про неї, а турбується зверху вниз, як батьки про свою дитину.
«Ти не йди одна ввечері додому, я за тобою приїду» – це є опікою, навіть якщо ти можеш відмовити. Турботою ця поведінка буде, коли з тобою це узгоджують: «Я за тобою приїду, добре?».
Опіка в романтичних стосунках часто сприймається, як щось добре: «я хочу, щоб про мене дбали»; «я відчуваю себе захищеною». Але пізніше це переходить в тотальний контроль, коли за тобою спостерігають, вимагають паролі від соцмереж: «Чому ти пішла в такій короткій спідниці?»; «Чому ти лайкнула цю фотографію?»; «Чому ти робиш те, а не інше?». Тут дуже важливо бути в контакті зі своїм тілом, воно на такі заяви дуже часто реагує. Якщо ми відчуваємо, що нам не приємно, у нас якась тривога, тремор, то треба розуміти, що тіло нас попереджає про можливу небезпеку.
Дуже часто насилля починається не з початком стосунків. Пам'ятаю, клієнтка розказувала як він ніс її на плечах від кінцевої трамваю двійки до гуртожитку і всі бачили яка вона щаслива, який він сильний, як їм добре разом, і дівчина була така задоволена. Казала: «Як ми йшли в той гуртожиток, то всі з вікон дивилися як мені пощастило». А через деякий час все склалося зовсім по іншому. Він почав демонструвати силу і владу, почав її кривдити і романтика закінчилася.
Чи зустрічали ви такі випадки, коли постраждалим був якраз чоловік? Чи має якісь особливості, відмінності жіночий контроль над чоловіками?
Були такі випадки. Вони за 22 роки моєї діяльності рідко траплялися. Так само постраждалі були в ієрархічних стосунках і ці чоловіки дуже залежали від своїх жінок. Але і я бачила, і дослідження показують, що насилля над чоловіками, як правило, припиняється одразу ж після дистанціювання (сепарації).
Якщо постраждалий – чоловік, то коли вони з дружиною розлучаються, то насильство припиняється. Тобто жінка в дуже рідкісних випадках буде його розшукувати.
Як правило чоловіки, після сепарації жінки починають робити якісь кроки, аби відновити владу і контроль. Вони починають використовувати дітей, приходячи на побачення з ними і вимагають, щоб це побачення відбувалося вдома у постраждалої. Він хоче контролювати як вона живе, чи є в неї якийсь інший партнер. Тобто знову починають відновлюватися ці насильницькі взаємодії.
Чому найчастіше кривдниками є саме чоловіки?
Тому, що домашнє насилля є гендерно зумовленим. Нас конструюють як жінку, як слабшу, гнучкішу, як таку, що більше піддається, відповідає на емоції, потреби та очікування інших людей. Вона має бути більш емоційною, більше поступатися, більше обслуговувати, прикрашати і всяке таке. І чоловіка, який сильний, приймає рішення, не має права на емоції та слабкості. Він повинен захищати, бути багатим, спроможним і вирішувати проблеми силою.
І коли нас в такий спосіб виховали, то та частина людей, яка «спроможна», яка приймає рішення, приходячи у стосунки якраз це і роблять. Тобто їхній гендер передбачає, що вони мають владу. І коли чоловіки приходять у стосунки, то цю владу реалізовують.
Їхня емоційна компетентність часто дуже низька. Вони не вміють говорити про свої очікування, про те, що відчувають, чи чого б хотіли. І коли відбуваються якісь конфлікти вони не знаходять вербального способу вирішення проблеми, тому переходять до насильницьких комунікацій. Це і є основною причиною – гендерування нас.
Це соціальний конструктор. Ніхто не народжується зі схильністю до насильства. Можуть бути деякі психічні розлади, які мають вплив на мозок і тоді є підвищення рівня агресії, чи проблеми з контролем гніву. Але переважна більшість насильства здійснюється через те, що одні люди реалізовують свою владу і контроль над іншими. А передається ця влада власне гендеруванням.
Як домашнє насилля відбивається на дітях?
Ми вже кілька років маємо новий змінений закон, який гармонізований до Стамбульської конвенції. За цим законом діти, які є свідками насильства, автоматично вважаються постраждалими від насильства. Тобто, якщо дитина спостерігає як тато б'є маму, вона вже системою має сприйматися як постраждала особа і має включитися механізм захисту цієї дитини. Дуже суттєво діти можуть травмуватися, спостерігаючи насильство.
Ше в 90-х роках було проведено дослідження в Італії, яке показало, що дитина, яка просто спостерігає за насильством одного з батьків над іншим, може мати значно глибші травми, аніж та дитина, яку один з батьків б'є, а другий - захищає. Тобто, якщо мене тато побив, а мама обійняла, сказала що любить, поплакала зі мною, зарадила, трохи мене відволікла, то це допомагає інтегрувати мені травму значно краще, ніж коли я дивлюся як мій тато б'є мою маму, а в цей момент – на самоті і на мене ніхто не звертає увагу. Коли я спостерігаю за цим, то ніби «втрачаю» обох батьків і це досвід близький до осиротіння. Коли мене хтось б'є, то я дистанціююся і «втрачаю» лише одного з батьків. А спостерігаючи, я відчуваю дуже сильну самотність, відстороненість і це може стати сильною травмою. Чим молодша дитина, яка це переживає, тим глибшою може бути завдана травма. Це пов'язано з тим, що дитина не виживе без допомоги батьків. Тому якщо я бачу, що втрачаю батьків, то для мене це дуже сильна травма, у мене з’являється постійна тривога за майбутнє. В мене може бути паніка, можуть розвинутися депресія чи навпаки агресивні стратегії для виживання у цьому жорстокому світі.
Як потім така дитина, що спостерігає за насиллям, поводиться в суспільстві?
Немає такого універсального механізму поведінки. Все залежить від попереднього досвіду інтеграції. Тобто чи є у мене є ресурси, ресурсні місця, де мене приймають. Побігла, наприклад, до бабусі. Бабуся мене приголубила, погладила, сказала що все буде добре; в мене є друзі, або мама, яка прийшла і все пояснила, сказала, що ти не винна, що це проблеми наші з татом, ми тебе все рівно любимо. Тобто, часом дитина може інтегрувати травму без будь-яких патологій, або видимих наслідків на психіку, чи поведінку.
Все ж це залежить від віку, бо наша психіка дуже гнучка, але чим раніший досвід скривдження, тим глибша травма на майбутнє. Якщо ця травма не інтегрована (я не маю ресурсів, не маю людей на яких можу покластися, не маю з ким поговорити), мушу сама давати раду, до того ж мене ще й кривдять постійно. Можливо, це одиночна травма, можливо, систематична, зважаючи на те, який у мене стан здоров'я. Тобто тут дуже багато факторів впливають на те, як дитина буде себе проявляти. Вона може дуже дистанціюватися від інших. Буде тихенька, всім догоджати, буде заробляти на схвалення, любов; допомагатиме вчительці, добре вчитиметься, буде давати списувати. Тобто вироблятиме такий фасад, що от я допомагаю всім, тому я заслуговую на любов, випрошую в цього світу якісь сигнали на схвалення.
Буде зовсім інша поведінка, коли я розумію, що світ небезпечний і жорстокий до мене, я маю воювати, захищатися, нападати. Ну, тобто, бий першою, щоб тебе не вдарили. Це може бути зовсім різне. Нема такого, що от скривджена дитина буде себе поводити якось так. Є певні сигнали, на які треба зважати, бо вони можуть свідчити про насильство, але не обов'язково. Це найперше те, що дитина хоче спати, вона занедбана візуально, синці. Або ж коли дуже швидко помінялася поведінка (якщо говорити про сексуальне скривдження). Наприклад, до літа більш-менш середньо вчилася, після літа стала дуже відмінницею або двієчницею. Тоді це може бути сигналом, що щось дуже змінилося в світосприйнятті цієї дитини. Але ми не в праві сказати, що за такими ознаками можна точно ідентифікуємо постраждалого. Ситуацію треба розглядати у сукупності усіх факторів.
Чи можна визначити по дорослій людині, що вона страждає від домашнього насилля?
Дуже часто буває, що це складно визначити. Бо жодна людина може навіть не підозрювати, через що проходить інша. Тому, що вони створюють фасад успішної людини. Пара разом приходить на дні народження, він там її обслуговує, везе на море влітку і в соцмережах демонструє багато фотографій. Як правило, важко припустити, що ця людина страждає. З очевидних речей - це синці. Синці є одразу сигналом для того, щоб запитати чи все в порядку, чи вона не хоче обговорити це з тим, кому довіряє. Це можуть бути сигнали, що вона невиспана, заплакана, коли кривдник по телефону дзвонить стає дуже тривожною. Тобто по якихось таких ознаках. Але частіше це не помітно. Наприклад, дружина людини з іміджем (професора, депутата).
Коли є підозра, що хтось із знайомих є постраждалим, як діяти в такій ситуації, як допомогти і як про це взагалі заговорити?
По-перше сказати їй: «Я гадаю, що відбувається таке, чого не має відбуватися. Я можу помилятися, але якщо ти хочеш про це поговорити я готова тебе підтримати».
Тут важливо не нав'язувати свої послуги, не розказувати що людина має робити. В мене є одна клієнтка, яка каже: «Я прийшла до вас за порадою, а ви єдина в моєму житті, хто не дає мені порад». Тому що мама і всі подружки, купа людей, які знають про її життєву ситуацію, розказують як вона має розлучатися, як має піти від нього. Не потрібно цього робити, бо людина сама має прийти до того рішення і прийняти його самостійно. Тому потрібно просто бути її ресурсом. Тобто попити з нею чаю чи дати їй можливість у вас переночувати, поспати (дуже часто у них є проблеми зі сном), поговорити. Тобто бути підтримкою для тієї людини. Якщо вона чогось потребує, то запитати у неї як можна їй допомогти».
«Я хочу, щоб ти була в безпеці» є найкращими словами, ніж говорити «виклич поліцію». Це починають знову вибудовуватися ієрархічні стосунки. Вона хоче вийти з цих стосунків, а коли подружки починають говорити що їй робити, то відбувається знову вписування тих стосунків і кривдницями можуть стати вже ці люди, які дають рекомендації, тому потрібно бути дуже акуратною з порадами.
Якщо йдеться про малу дитину, то ситуація зовсім по іншому вибудовується. Якщо це дитина, то потрібно включатися і припиняти насильство. Потрібно викликати поліцію і ні з ким не узгоджувати. Коли я бачу, що дитину кривдять, я завжди включаюся і кажу про те, що викликаю поліцію. Дитина не має страждати. Буває, що двоє батьків кривдять. Тому потрібно дзвонити в поліцію. Запускати цю систему, яка в Україні вже є і тільки починає вибудовуватися. Тому не потрібно це так лишати, коли ви чуєте, що за стіною плаче дитина і хтось її кривдить. Потрібно постукати в двері і повідомити, що викликаєте поліцію. Якщо нічого не припиняється, то викликати ту поліцію, вияснити, що відбувається і зробити так, щоб держава втрутилася у ситуацію. Тобто щось потрібно зробити, щоб дитину захистити.
Що ви порадите робити постраждалим, коли страшно звернутися по допомогу?
Почати говорити з людиною, якій вона довіряє і з якою почуває себе в безпеці. Це може бути подружка, або мама, гаряча лінія, поговорити з людиною, якої ти ніколи не побачиш і не впізнаєш. Найкращий спосіб почати виходити – це почати говорити. Працює система притулків, які дають прихисток таким жінкам. Тобто якщо вона готова щось змінювати, то систему можна міняти.
Також існує система приписів. Коли ви звертаєтесь в поліцію і вона бачить, що є небезпека продовження насильства, дає терміновий заборонний припис і кривдник дистанціюється від житла. Тобто він не має права підходити, комунікувати і ніхто не дивиться на те, чиє це житло. Він може бути цілковитим власником, або це може бути орендована квартира. Він виселяється і на 10 днів дистанціюється від житла. За цей час вона може подати в суд і суд винесе своїм рішенням припис на 6 місяців. Держава вже забезпечує певні механізми захисту для того, щоб постраждалі були в безпеці.
Матеріал опублікований в рамках українсько-німецького проекту "Комунікація під час кризи: від проблеми до вирішення" - серія медіатренінгів для молодих людей, які цікавляться журналістикою. Проект здійснюється п'ятьма українськими регіональними ЗМІ у співпраці з європейською журналістської мережею n-ost (Берлін) за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини.
