Нерідко якось промайне блискіткою рефлексія без умисного зв’язку з певним предметом. Чому? Того ніхто не звідає. Приміром, кілька десятиліть тому в газеті «Срібна земля» була опублікована стаття Ігоря Лазоришина про Надію Панчук під назвою «…І прокинулась зрілим колоссям» ( «Срібна земля» від 25 листопада 2000 р.). Цей спомин, власне, продиктував заспів про Олександру Козоріз, редакторку збірки «Дика пряжа» (2000) Надії Панчук, перу якої належить дві збірки із циклу «Між Карпатами і Татрами» (випуск 13, Ужгород, 2010); випуск 30, Ужгород, 2019). Вони містять поезії Марії Павліковської- Ясножевської (1893-1945) у перекладах Надії Панчук (1940-2022). Невдовзі зразки її лірики послужили своєрідною змагальною ланкою для львівського перекладача Богдана Смоляка, який видав збірку «Поцілунки» (Львів, 2023), за його твердженням, «щоденник інтиму» польської поетки в його інтерпретаціях.
Відомо, що функція редактора/редакторки належить до творчих; це засвідчують численні видання, де зафіксоване прізвище Олександри Козоріз. Назву перші-ліпші, зокрема: «Журба над криницею» Юрія Шипа (1997), «Книга любові» Людмили Кудрявської (2002), «Чуття вогненне молоде» Йосипа Архія (2005), «Вибрані твори» Юрія Бачі (2006)… Я виокремив авторів, які свого часу поділилися зі мною словами вдячності за пристрасну роботу редакторки над їхніми /чужими текстами…
Та нині прагну повести мову про Олександру Козоріз, у першу чергу, як про одержиму майстриню слова на перекладацькій ниві. Первинне враження від докладного прочитання її зразків перекладацького письма: невичерпна на талановиті знахідки! Вона легенько бере в обійми лексичний мінімум, ситуативно-тематичну віднесеність, закроюючи багатозначність, асоціативну розкованість, одне слово, творить живописання того складного, чим багате життя… Звідси – її повновартісне сприймання й відтворення коду національної ментальності, характерної для наших сусідів – поляків. Вона виявляє особливу уважність до деталей, що віддзеркалюють у перекладних версіях багатьох носіїв «польщизни» світ окремої особи, а відтак усього етносу у шатах польської мови духовні, вольові, інтелектуальні якості національного характеру. Ось, приміром, щойно видане вибране «П’ятицвіття польських поетів» (Ужгород, 2025,264 с.). Перекладам передує змістовний заспів «Переднє слово», яке свідчить і про її хист як літературознавця й критика. Приваблюють око її початкові розлогі розмисли: «Читаю життя поміж рядками поетичних строф, які відлунюють проминулим століттям, з крутими віражами долі авторів, де особисте тісно переплелося з долею краю і світу, де розпізнаються завуальовані думки, і навіть події, радісні і драматичні, де є все, чим сповнена вразлива душа: любов до материзни, безмежність почуттів до найближчих, філософські рефлексії, пропущені крізь власне світосприйняття…» (с. 3).
Скажу одверто: ще за березневої пори, коли отримав збірку «П’ятицвіття польських поетів» з автографом («Високоповажаному професорові Миколі Івановичу Зимомрі зі щирою шаною – Олександра Козоріз. – Ужгород, 18.03.2026»), хотілося написати про творчість Олександри Козоріз у сенсі «тепер і зараз». Однак творчість Олександри Козоріз така багата на відкриття, що мені ледве «з часом» сяк-так вдалося знайти «контакт», щоб нині представити написане мною на суд читачеві. Щоправда, мало місце полегшення, бо зі «стратегічними началами» поділилася зі мною невтомна у всьому Тетяна Ліхтей, надіславши усебічно розгорнуте інтерв’ю під назвою «Олександра Козоріз: "Слово, до якого підходиш навшпиньки, віддячить рясно…". Ця фраза викликала в уяві – багату на факти – співрозмову Тетяни Ліхтей з Надією Вархол, що опублікована в журналі «Дукля» (2025, № 2, с. 70-74). Впала в око міцна віра авторки твору «Я, Клавдія» в торжество правди над кривдою: »Перемога України над агресором-окупантом неминуча, як і перемога українців над самими собою, аби, як писав Сергій Федака (1964-2025 – М.З.), розбудувати гарну, підметену Україну. Вона мала б стати частиною західного світу, вона на те заслуговує» (с. 74).
Інтерв’ю з Олександрою Козоріз надруковане в цінному виданню Тетяни Ліхтей «Літературні взаємодії в поліетнічному просторі Закарпаття і Пряшівщини: інтерв’ю з науково-творчою елітою» (Ужгород, 2025). Тут в одне проблемне поле Тетяна Ліхтей об’єднала таких репрезентантів двох сусідніх країв, як Л. Бабота, Н.Вархол, М.Няхай, М. Роман, Й. Шелепець, В. Юричкова. І.Яцканин (Пряшівщина), з одного боку, та В. Густі, Н. Петріца, О.Козоріз (Закарпаття) – з іншого. Проте видається закономірним контекстуальне прочитання на сторінках книжки і творчих досягнень, що належать , наприклад, О. Рудловчак, І. Мацинському, М. Мушинці, І. Галайді, С. Гостиняку, Й. Збіглею, Ю.Бачі, Ф.Кундрату, Ф. Ковачу, Г. Коцур, З. Ганудель, М. Ілюку, Я. Джоганику, Є. Бісс, М. Дробняку, М. Шмайді… В основі кожної бесіди, у т.ч. розмови з Олександрою Козоріз, – унікальні емоційні аплікації, малознані для читацького загалу факти (два з них: Ярослав Івашкевич доводився двоюрідним братом всесвітньовідомого композитора Кароля Шимановського (1882-1937, уродженця с. Тимошівка Чигиринського повіту); Олександрі Козоріз судилося бути 2013 року переможницею національного диктанту з української мови ), пережиті події, узагальнені явища, скеровані тенденції та виділені закономірності. І це все – з уст Олександри Козоріз як співрозмовниці Тетяни Ліхтей, але в блискучій інтерпретації авторки збірника.
Не буде перебільшенням, якщо дійти узагальненого висновку: переклади Олександри Козоріз синтезують різнорідний матеріал, де кожна барва, ба навіть штрих постає складником нероздільного цілого. Останнє належить багатьом видатним носіям польського слова , які творили за різних епох ХХ і першої третини ХХІ ст. Назвати б для прикладу Владислава Броневського (« Мазурка Шопена» / «Mazurek Szopena «; «Яна Парандовського ( «Русалка чубата»/ «Rusałka czubata»; « При гасовій лампі»/ «Przy lampie naftowej»); Ярослава Івашкевича (сонет «Сон у гаю»/ »Sen w gaju«; »Місяць як кролик між хмарами скаче»/ «Miesiąc ja królik wśród obłoków hyca «; Юліана Тувіма («Молитва» / «Modlitwa». Ось – ілюстративна строфа не буквально схопленого, а доціла адекватного прочитання внутрішнього наміру Владислава Броневського як творця:
…тиша колише нас сонна,
мила моя голубко…
І раптом – мазурка Шопена
в єрусалимськім провулку! (с. 37)
cisza otula nas senna,
o, moja przyjaciółko...
I nagle – mazyrek Szopena
w jerozolimskim zaułku (c. 36)
Справді адекватне прочитання Олександрою Козоріз духовних змагань репрезентантів польської літератури добре узгоджується з особистісними устремліннями і ширше – запитами перекладачки. І не тільки, бо, за її зізнаням, «йдеться про підсилення українського-польського діалогу, як це робив Єжи Ґедройц, уже навіть з позиції представлення культури обидвох народів, а в нашому випадку – перекладів. Іван Франко писав, що тлумачення літературних чи наукових творів дає «…можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духа…».
Хто презентує польське слово в інтерпретації Олександри Козоріз ? До згаданої збірки «П’ятицвіття польських поетів» увійшли твори таких творців, як Владислав Броневський (1897-1962), Константи-Ільдефонс Ґалчинський (1905-1953), Ярослав Івашкевич (1894-1980), Леопольд Стафф (1878-1957), Юліан Тувім (1894-1953). Цьому солідному виданню передував 36-й випуск серії «Між Карпатами і Татрами» (2022), де вперше дійшло до читача її прочитання українською мовою поетичних проб з-під пера Леопольда Стаффа, Владислава Броневського, Юліана Тувіма та Константи-Ільдефонса Ґалчинського.
В серії «Між Карпатами і Татрами», яку започаткувала й успішно видає Тетяна Ліхтей, з’явилося кілька випусків, що містять краще з перекладацького набутку Олександри Козоріз. Так, наприклад, випуск 39 (2023) демонструє дев’ять есеїв із автобіографічної повісті «Сонячний годинник» Яна Парандовського (1895-1978); наступного року перекладачка явила читацькому загалові окремою книжкою білінгвальне видання, що презентує повний переклад тринадцяти есеїв твору «Сонячний годинник» з її передмовою «Із сувою подячної пам’яти…». Натомість у чергових випусках(42, 2025) вона подає повноцінну інтерпретацію вибраного «Над Мазовії краєм відкритим» та циклу поезій Владислава Броневського; а відтак – вибране з поетичного спадку Казімєжа Бурната (випуск 44, 2026), справедливо відзначеного нагородою за зміцнення взаємодії між мистецькими осередками Польщі та України (2019) .
Чи мала Олександра Козоріз перед собою взірці входження у зразки польської поезії стосовно її рецепції українською мовою ? Очевидно, що так, бо досить згадати тут переклади М. Зерова, М. Рильського, М. Лукаша, Б. Тена, М.Бажана, Г. Кочура, В. Гуцаленка, С. Шевченка та, чи не впершу чергу, Д.Павличка. Приміром, Микола Зеров трансформував твори Ігнація Красіцького, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Антонія Сови, Богдана Залеського. Варто наголосити: перекладацький доробок Дмитра Павличка (1929-2023) ніким досі неперевершений, доціла ще не вивчений і достойно не оцінений. Дмитро Павличко вміло демонстрував своєю творчістю досвід з проєкцією на загальнолюдські вартості. Його кращі поетичні витвори свідчать про нього, власне, як про носія національних і соціальних устремлінь, а звідси – мислячої людини, у світобаченні якої земне існування має сполуку із духовним, трансцендентним буттям. Особливо питомі заслуги Дмитра Павличка як перекладача. Він переклав з різних мов суттєву кількість літературних творів численних авторів українською. Окремими виданнями були надруковані такі книжки, що вагомі у контексті розмови про набуток Олександри Козоріз: «Світовий сонет» (Антологія, 1983), «Сонети» Вільяма Шекспіра (1998), «Антологія словацької поезії 20 ст.» (1997), «Антологія болгарської поезії» (2006), «Ідея світу. Мала антологія хорватської поезії» (2008), «Княгиня Європи» (2010) і передусім – «Антологія польської поезії»(т.1, 1979; т.2, 1979); Дзвони зимою. Антологія польської поезії» (2000); «50 польських поетів» (2001); твори з цих видань згодом увійшли до найповнішого зібрання Павличкових перекладів (Дмитро Павличко. Твори, т. 8 (2011). Заслуговує на увагу поетична антологія «Dzwięki polskiej lutni » («Передзвони польської лютні» (2001) Володимира Гуцаленка, упорядкована Ростиславом Радишевським.
Звідки ці модельні зацікавлення Олександри Козоріз польським словом? Однозначна відповідь – з її уст: «А мій Тато (Володимир – М.З.), в якого не згас хист до всього прекрасного: любив малювати, співати, прищеплювати все, що квітувало в садку (та й витоптувати біля щеп мамині грядки), часто наспівував собі знане ще зі школи : «Za dzień, za rok, za chwilę – I już nie będzie nas…”. Ця мелодія зі зворушливими словами трималася міцно в моїй голові та й зринула несподівано при читанні мемуарної повістини професора Івана Овксентійовича Денисюка «Мої поліські, мої зелені роки» (2004), де розпізнала я ті строфи в його перекладі. Треба ж було такому статися, що значно пізніше в моєму перетлумаченні «Сонячного годинника» Яна Парандовського (2023) так придалася ця «Пісня випускників» (із різними сучасними інтерпретаціями) священника Францішека Лєсняка, написана ще 1877 року. Ось як звучить вона в моєму перекладі:
«Життя минає швидко,
Рікою плине час.
За рік, за день, за хвильку
Не стане разом нас.
Юначі наші весни
Полинуть стрімко в даль,
А в серці лиш зостане
Журба і смуток-жаль…*» (* «Дукля» (2025, № 2, с. 39-40).
Сказати б одразу: Олександрі Козоріз вдалося напрочуд тонко передати оптимістичну печаль, дух надії, пристрасну сповідальність духівника Францішека Лєсняка його зболеними інвективами:
Upływa szybko życie,
jak potok płynie czas,
Za rok, za dzień, za chwilę,
razem nie będzie nas.
I nasze młode lata
popłyną szybko w dal,
A w sercu pozostanie
tęsknota, smutek, żal.
Що ж, закроюю тему не про розпач, а про духовні запити перекладачки. І вони, оці духовні запити, нуртують десь побіля родинного обійстя, де вперше пролунав її голос наприкінці сорокових ХХ століття, а відтак у спогадах про батьків… Де ще ? Насамперед – біля джерел цілеспрямованості , без сумніву, ефективно конкретної, титанічної та захоплюючої…
Звідси – висновок: названий семантичний пласт, пов’язаний із історією рецепції польської літератури в Україні, об’єктивно збагатив український культурний простір за новітньої епохи. Тому зрозумілою постає врівноважена рефлексія: перекладацька практика попередників (сказати б, від Івана Франка до Дмитра Павличка) була для Олександри Козоріз своєрідною школою перекладництва у широкому розумінні цього слова. Це – зрозуміло такій особистості, яка коректно прагне збагнути значущість сприйняття досвіду. Адже тут Олександра Козоріз не тільки вміє усією потугою свого таланту торкнутися глибин існуючого в Україні перекладацького потенціалу, але й дати йому нові орієнтири стосовно змагання зі словом між мовою оригіналу та мовою мети. Тому я переконаний: полоніка Олександри Козоріз нині помітне явище; вона справедливо здобула визнання. Важливий акцент: вона перекладає і науково коментує перекладені нею твори польських авторів. При цьому цей коментар , як правило, належним чином обґрунтований, наповнений влучними характеристиками, типологічними зіставленнями, концептуально новаторським аналізом. Ні, не буду виокремлювати кращі зразки її перекладацької праці. Чому ? Бо для мене усі вони видаються довершеними, у першу чергу верлібри Казімєжа Бурната…
Олександра Козоріз – у дорозі. На її калиновому містку – красні вересневі роки прожитого й пережитого. А ще – досягнутого у цьому зболеному наскрізь світі. Все це яскраво віддзеркалюється в «сонячному годиннику», опоетизованою трудівницею пера...
Микола Зимомря,
доктор філологічних наук, професор