Уродженець Східної Словаччини, Іван Яцканин (1950) десятиліттями заповнює свою яскраву сторінку в літописі українсько-словацьких літературних взаємин. Читацькому загалу він більш відомий як багаторічний редактор літературно-мистецького та публіцистичного журналу «Дукля» (видається в Пряшеві), а шанувальникам красного слова – як обдарований прозаїк, в активі якого – десятки художніх видань. Самобутню нішу в багатогранній діяльності Івана Яцканина займає художній переклад. Митець перетлумачує зі словацької, чеської, польської літератур, а також з української – словацькою. Саме про цю складову його творчого доробку й піде мова.
- Сорок років тому в ужгородському видавництві «Карпати» в словацькому перекладі вийшла книжка українських народних казок «Majster Ivanko». Видання вже є раритетним. Це був Ваш перекладацький дебют?
Літератор, який працює в царині художнього перекладу, отримує таку ж насолоду, як і від написання власного твору. Нічого дивного, адже переклад є унікальним видом мистецтва, творчістю з великої літери. Зрозуміло, що до таких міркувань я прийшов пізніше... Видання «Majster Ivanko» не було моїм перекладацьким дебютом. Мій безпосередній контакт з перекладом відбувся ще на початку 70-х років минулого століття. Перекладав я короткі прозові жанри – гуморески, які друкував у словацьких газетах – «Východoslovenské noviny», «Nedeľná Pravda» та інших. Не можу не згадати один зворушливий випадок з тих часів. Переклад гуморески українського автора я надіслав до редакції словацької газети. Переклад було зроблено «від руки». В мене був (і залишився) каліграфічний почерк. Газета переклад надрукувала, але за кілька днів я отримав листа, в якому редакція написала, що вони, звичайно ж, можуть усе прочитати, але краще було б, якби цей текст було оформлено на друкарській машинці. Показав я цього листа татові. Батько довго не думав, поїхав у Бардіїв і… купив мені друкарську машинку. Тоді ми в моєму рідному Ряшеві ще займалися приватним господарством. Відкласти гроші було важко. Я й досі дивуюся, як тато примудрився нашкрябати необхідну суму. Але він зрозумів, що каліграфічний почерк – це для мене, а редакції треба своє.
- Після шляхетного батькового вчинку, та ще й з таким коштовним скарбом, гріх було не творити…
Так, згодом я взявся за складніші жанри – новели, оповідання... Як результат, у 1970 році в словацькому журналі «Beseda» (№24/1970, 13 червня) з’явився словацький переклад новели Василя Симоненка «Вино з троянд» («Víno z ruží»). У журналі «Zdravie» (№ 1/1972) вийшла новела Василя Стефаника «Новина», в газеті «Smenа na nedeľu» – оповідання Степана Васильченка «Мужицька арихметика». Близькі мені були й оповідання Євгена Гуцала. Більшість із них надрукувала газета «Východoslovenské noviny».
Для перекладача важливо передати атмосферу твору, відтворити сюжет, зберегти індивідуальність стилю автора. Перекладач повинен розв’язати низку художніх, мовностилістичних завдань. У той час я занурився і в теорію перекладу. Ознайомився, зокрема, з працями чеських теоретиків…
Та повернімося до видання «Majster Ivanko». За гонорар я тоді в Ужгороді купив собі шарф, а додому – гарний фарфоровий чайник. Шарф давно вже зношено, чайник розбився, а книжка є, книжка залишилася.
- А кого зі своїх земляків-пряшівців перетлумачили словацькою?
У 1989 році в кошицькому видавництві «Východoslovenské vydavateľstvo» вийшла збірка оповідань Степана Ганущина «Vysoké schody». В словацьких часописах з’явилися оповідання Єви Бісс, Василя Дацея, Юрка Боролича.
- В унікальному виданні «Mesačný úsmev» («Місячна усмішка», 2009), поруч з оповіданнями знакових постатей української літератури В.Домонтовича, М.Хвильового, Г.Косинки, Б.Лепкого та інших, знаходимо й твори двох закарпатців – Ф.Потушняка та Ю.Станинця. Чим зумовлений Ваш вибір як упорядника та перекладача?
Я цікавився творчістю письменників «Розстріляного відродження». Переклав словацькою мовою твори М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного… Згодом звернувся до спадщини Б. Лепкого, О. Кобилянської, В. Винниченка, Л. Мосендза… Одне слово, я підготував текст, а мій брат Андрій знайшов кошти, щоб у пряшівському видавництві «МРІЯ» 2009 р. вийшла таки ця збірка оповідань українських письменників. Мене часто запитують, чи був би у словаків читацький інтерес до цих письменників? Однозначно. Словацького читача могли б зацікавити й оповідання М. Хвильового, В. Підмогильного, романи В. Винниченка – «Сонячна машина», «Слово за тобою, Сталіне». Наведу один приклад. Як відомо, сучасні чеські перекладачі відслідковують сучасний український літературний процес, однак зосереджуються, передусім, на доробку сучасних українських авторів, серед яких - Т. Дуда, А. Чех, С. Андрухович, Т. Малярчук, Т. Прохасько та інші. Яке ж було моє здивування, коли я побачив роман «Місто» Валер’яна Підмогильного в чеському перекладі Мирослава Томека (Valerjan Pidmohyľnyj. Město. Nakladatelství Větrné mlýny, Brno, 2019)…
- Починаючи з 90-х років, Ви активно перекладаєте зі словацької літератури. Як визріла ідея антології сучасного словацького оповідання «Полегшуючі обставини» (1994)?
У ті роки український читач мало знав про літературні тренди, процеси, які відбувалися в словацькій літературі. Щоб заповнити цю прогалину, ми взялися за підготовку антології сучасного словацького оповідання «Полегшуючі обставини». Був ще один намір: прагнення показати рівень духовної культури, хоча б з погляду, як він презентується в красному письменстві. Ми намагалися відкрити для читача художньо-естетичну цінність словацьких текстів, показати, як гармонійно високомистецьке слово починає жити в іншій мові, літературі, культурі.
- Розкажіть про роботу над антологією словацької малої прози «Таїна» (2011). Як добирали авторів, адже палітра текстів – від класика Йозефа Ціґера Гронського до сучасника Марека Вадаса – є навдивовиж різнобарвною?
У 2011 р. в ужгородському видавництві «TIMPANI» з’явилася антологія словацької малої прози «Таїна». Якщо в антологію «Полегшуючі обставини» увійшло 15 авторів, то в «Таїні» їх уже 24. Антологія «Таїна» подає українському читачеві словацьке оповідання та новелістику у розвитку, а саме – починаючи з тих часів, коли цей жанр у словацькій літературі спромігся увібрати в себе особливості найкращих зразків світової та європейської літератури, а відтак – вийти на ширші художні простори.
- Ще одне знакове видання – «Переклади» (2019), поруч з польською та чеською прозою, містить доробок низки словацьких авторів. Спостерегла, що деякі з них, як-от Ф.Швантнер, Л.Лагола, М.Зелінка…, практично не зникають з Вашого поля зору… Ці постаті близькі Вам по духу?
Я ніколи не перекладав на замовлення, завжди перетлумачував авторів, які були мені чимось близькі. Цього принципу дотримувався й під час роботи над книгою «Переклади». Я хотів презентувати свій, так би мовити, художній смак, наприклад, і щодо польських письменників. Вони теж для мене не чужі. Я навіть готую до друку збірку оповідань польських авторів, тексти яких уже раніше перекладав словацькою. Збірка називатиметься «Мої поляки». Щодо перекладів зі словацької літератури, йдеться про авторів, до творчості яких я у своїй перекладацькій діяльності часто звертаюся.
У наших реаліях, в умовах літературного життя і загалом літературного процесу (маю на увазі творчість українських письменників Словаччини), переклад є проявом життєдайності й спромоги збагатити себе надбаннями інших літератур, а водночас - і свідченням того, що ця література живе і має сили оволодіти таким феноменом, яким, безперечно, є художній переклад.
- Як результат, набирається матеріал на окремі авторські видання. Чим, до прикладу, такою притягальною для Вас стала творчість Леопольда Лаголи («Остання справа», 2022)?
З творчістю словацького письменника Леопольда Лаголи (1918-1968) я ознайомився в 1968 році, коли після довгої мовчанки нарешті з’явилися його твори, до прикладу: Leopold Lahola. Posledná vec. Bratislava: Slovenský spisovateľ. 1968. Його оповідання я прочитав на одному подиху. Ця книжка належить до тих, про які я пам’ятаю навіть, де, коли й за яких обставин їх прочитав. Л. Лагола пише про воєнне лихоліття. Герої його творів живуть і діють у жорстокій воєнній круговерті. Вони не лише боронять свою гідність, але й напружено шукають істину. Вони, звичайно ж, можуть і помилятися, але наперекір жорстокості, що їх оточує, наполегливо культивують у своєму єстві людяність. З художньої прози Л. Лаголи випливає, що історичні катаклізми відбирають від людини все.
- Прозраджу, що студенти-словакісти УжНУ пройнялися прозою Франтішка Швантнера. Очевидно, трагічні події Другої світової озвалися лунами в юних серцях. Та й рецензенти високо оцінили Ваш переклад його новел, маю на увазі збірку «Дама» (2023).
Моє перше знайомство з творчістю Франтішка Швантнера відбулося в українській Середній загальноосвітній школі в Пряшеві. Пригадую: в клас входить жінка й пропонує стати членом «Гвєздославової бібліотеки», бо в цій серії виходять цікаві книжки. Там, серед інших видань, було й таке: František Švantner. Malka. Bratislava: Slovenské vydavateľstvo krásnej literatúry, 1965. У книзі – тринадцять оповідань. Читаючи їх, я майже не дихав. Читав я оповідання Ф. Швантнера, але події, героїв, передусім атмосферу, в уяві переносив на терени свого рідного села. Звичайно, тоді я ще про переклад творів Ф. Швантнера і не думав, я просто насолоджувався текстами. Його новели заворожують дивною таємничою атмосферою. Їм не чужа містика. В його текстах природні явища переплітаються з життям персонажів і впливають на їхню поведінку. Всі ці аспекти треба було пізніше врахувати й перенести на канву перекладу.
- Не можу не згадати й М. Вадаса. Його книжку «Відчайдушно гарне життя…» (2011) Ви презентували в Ужгороді й вона теж мала дуже гарний резонанс, особливо серед молоді…
Збірка прози сучасного словацького письменника Марека Вадаса «Відчайдушно гарне життя» – це дуже своєрідний погляд автора на світ у собі, на навколишню дійсність. Щоб осягнути стилістичні особливості творів Марека Вадаса, їх тональність та лексичний колорит, необхідно осягнути характер та функцію всіх елементів твору. Як же в такому випадку бути перекладачеві? Переклад є творчістю, але, крім того, має в собі й певні елементи своєрідної захоплюючої авантюри, бо ж проходить надзвичайно цікавий процес пошуків різного роду проявів «чужого» людського зацікавлення, щоб передати все це рідною мовою. Так воно сталося й у випадку з перекладом творів М. Вадаса.
- У нинішні непрості часи, коли кожен день приносить нові виклики, раптом актуалізуються окремі епізоди нашої недалекої історії, з якої, на жаль, дехто так і не виніс уроків… Маю на увазі роман Л.Юріка «Рік довший ніж сторіччя» (2017). Розкажіть, чим привабила Вас постать Александра Дубчека і як особисто Ви згадуєте трагічні серпневі події 1968-го в Чехословаччині?
Роман Любоша Юріка «Рік довший ніж сторіччя» подає широку картину життя і чину Александра Дубчека. Але, правду кажучи, мене більше зацікавила тут постать Франтішка Кріґеля, який народився в Івано-Франківську. Л. Юрік згадує його в романі як другорядну постать. Нагадаю, що Франтішек Кріґель входив до складу чехословацької делегації, яку 1968 р. доправили «на килим» у Москву. Він єдиний не підписав так званий московський протокол і був одним із чотирьох депутатів Національних Зборів Чехословаччини, який восени 1968 року голосував проти прийняття угоди про «тимчасове перебування» радянських військ на території Чехословаччини.
Що ж до мене, то серпневі події 1968 р. я «прожив» у рідному селі. Ми тоді ще приватно господарювали, тож довелося допомагати батькам збирати з поля врожай. Пригадую, раптом село стало мовчазним-мовчазним, тільки чутно було, як дорогою сновигають гарби – то на поле, то назад, у стодолу…
- Хочу подякувати за співпрацю в рамках проєкту «Між Карпатами і Татрами»: білінґвальні видання новел Я.Грушовського, Л.Лаголи, Д.Міколая, П.Яроша стали окрасою серії…
Я радий і вдячний, що міг презентувати свої переклади в проєкті «Між Карпатами і Татрами». Якщо все буде гаразд, то готую для цієї серії переклад оповідання відомого словацького письменника Івана Горвата (1904-1961).
- Окрема сторінка у Вашому доробку – переклади словацької літератури для дітей. Поділіться ще й цим унікальним досвідом.
Я добре знав словацького письменника Юліуса Балца (1948-2021). Зустрічалися ми то в Будинку словацьких письменників у Будмерицях, то в Братиславі, а коли 2004 р. вийшла його книжечка для юного читача «Гороб’ячий король», то я вирішив познайомити з цим чудовим твором і українську дітвору. Автор не був проти, тож я одразу взявся за переклад, який з’явився 2009 року окремою книжкою в ужгородському видавництві «TIMPANI».
Інший автор – Станіслав Штепка – більш відомий у Словаччині як драматург, режисер, сценарист, очільник Радошинського наївного театру. Він поділився історією написання своїх «Ластівчаних казок», які спочатку розказував власним онукам, а вже потім поклав їх на папір. Так з’явилася його перша книжка для дітвори. Я переклав її українською, вона вийшла в світ 2012 р.
Що ж до словацького письменника Рудольфа Яшика (1919-1960), то мене неабияк привабила ліричність, баладійність його прози для дітей. Саме тому я взявся за переклад повісті «Попеляста ворона». Автор не просто відтворив чарівну природу Кисуцького краю, але й порушив чимало соціальних, та й загалом загальнолюдських, проблем.
- У славістичному світі Ви відомий як дослідник українсько-словацьких літературних взаємин. Вервицю Ваших досліджень, фахових рецензій знаходимо на сторінках наукових збірників (МУК у Свиднику, кафедри славістики Університету в Банській Бистриці…), низку статей уміщено в книзі «Діалог літератур» (2008). Що стало поштовхом до появи евристичних розвідок про В. Стуса, Б. Лепкого, В. Винниченка…?
Чим цікаві словацько-українські літературні взаємини? Мав намір простежити «близькість історичної долі» словаків і українців, як вона відображалася в художній літературі. Публікація «Діалог літератур» піднімає, так би мовити, завісу над іменами творців української літератури, доробок яких довго замовчувався. Було намагання глянути на переклади минулого з погляду сьогодення.
- Як редактор «Дуклі» Ви, серед іншого, невтомно інформуєте читачів про досягнення в царині художнього перекладу, презентуєте плоди словацько-української літературної співпраці. А як словацький читач сприймає українську літературу, яка, хоч і спорадично, та все ж з’являється в словацьких перекладах?
Раніше словацький читач сприймав українську літературу як російську або радянську. Упродовж останніх років ситуація змінилася. Уже є нова генерація перекладачів, які пропонують читачеві свій літературний смак і свій підхід до перекладу. Нещодавно мої чеські колеги спитали, чим пояснюється активізація в Словаччині процесу перекладу з української літератури? «Мабуть, і тим, що посередництвом перекладів читач більше дізнається про Україну, ніж йому пропонують словацькі ЗМІ, які стоять на проросійських позиціях», – була моя відповідь.
- У чому полягає співпраця зі закарпатськими колегами?
Між закарпатськими українськими письменниками та українськими письменниками Словаччини завжди були гарні відносини. Російська окупація України утруднила ці зв’язки. Не можемо так часто спілкуватися, як раніше, але, й наперекір тому, намагаємось співпрацювати. Наприклад, журнал «Дукля» часто друкує твори наших закарпатських колег.
- Один соловейко нащебетав, що Ви, як і на початку свого перекладацького шляху, знову звернулися до фольклорних джерел, а саме – до словацької народної казки?...
Є такий намір. Перекладаю словацькі народні казки. Мали б з’явитися під назвою «Чарівний ліхтар». Чому саме казки? Бо казка, як сказав світознаний класик Андерсен, – це золото, що блищить вогником у дитячих оченятах. Так, перекладаю казки, бо не хочеться розривати зв’язок із дитинством…
Розмовляла Тетяна Ліхтей