Уявити красиву, невисокого зросту, приязну й легкої ходи жінку неважко. Значно важче, побачивши її, усвідомити, що вона реалізувала себе у… вільній боротьбі. І не просто реалізувала а стала заслуженим майстром спорту, олімпійською чемпіонкою й бронзовою призеркою, триразовою чемпіонкою світу й дворазовою чемпіонкою Європи. Це – Ірина Мерлені. Вона з дітьми приїхала відпочити на Закарпаття, мала й офіційні зустрічі. При цьому не відмовила в інтерв’ю.
– Пані Ірино, кожна доросла людина рано чи пізно мріє потрапити в дитинство. Що Вам найбільше з нього пригадується?
– Найкращі часи мої з дитинства? Це, напевно, коли виховувалася в Кам’янці-Подільському, була зі своїми дідусем і бабусею. Пам’ятаю, як на санках дід мене возив у дитячий садок, брав на роботу в сільську раду, дарував книжки, газети. Мабуть, у 3–4 рочки я вже вміла читати й рахувати. У Кам’янці-Подільському мені дуже подобається природа. Не так давно я приїжджала в рідне місто, відвідала фортецю… Мене завжди вабить край дитинства...
– А чим Вас привабив спорт. Знаю, що й Ваш брат є атлетом. Звідки такі традиції?
– Мій батько – учитель фізкультури. Із самого малку мене й мого братика Олексія залучав до спорту. Брав на уроки фізкультури до старших дітей, показував, як вони бігають, стрибають, віджимаються, присідають, підтягуються... Я все намагалася повторювати. Навіть хотілося бути кращою, більше робити, ніж інші.
– У підсумку обрали доволі незвичний вид спорту – вільну боротьбу. Що стало переломним у прийнятті такого рішення?
– Я росла доволі енергійною. Із самого дитинства побувала в кількох секціях – спортивної гімнастики, шахів. Також 5 років була в музичній школі, грала на скрипці й фортепіано. Батько як учитель фізкультури, сам у минулому борець якось сказав: «Ось ти займаєшся, але не можеш довести до кінця. Я б на твоєму місці вже б чогось досягнув. Замислилася тоді над його словами й у 15 років наполягла на тому, щоб мене записали в секцію з вільної боротьби. Прийшла на перше тренування з метою стати олімпійською чемпіонкою. Було дуже важко. На шляху до олімпійського золота кілька разів хотілося кинути спорт, боротьбу, втікти зі спортзалу й більше ніколи там не з’являтися. Але наступного дня з веселим настроєм знову складала речі в рюкзак і бігла на тренування. Останньою завжди залишала зал. А коли навчалася в училищі фізичної культури, переважно тренувалася з хлопцями й постійно перемагала.
– Що вас тримало в боротьбі?
– Я хотіла довести собі й батькам, що можу дістатися головного фінішу й стати олімпійською чемпіонкою. Звичайно, на шляху до цього титулу було багато хвилювань і сумнівів, але коли вперше в 16 років посіла перше місце у світі (серед кадеток), сказала собі: «Усе, вільну боротьбу нізащо не кину!» Той смак перемоги… Коли його одного разу відчуєш, то завжди вже хочеться перемагати й стояти на найвищій сходинці. Дуже приємно, коли лунає український гімн, піднімають український прапор… Тоді почуваєш себе щасливою й гордою. Мені здається, що у світі немає нічого кращого за спорт.
– Тим паче, що у Вас за плечима три Олімпіади. Найкраща та з них, що із золотим відблиском, у Греції?
– Так, найпам’ятніша та перша Олімпіада, тому що жіноча вільна боротьба – молодий вид спорту, і мені довелося 7 років чекати, коли її включили до програми Ігор. І саме з жіночою вільною боротьбою перші з них відбувалися в 2004 році. Звичайно, я дуже хвилювалася й коли стала олімпійською чемпіонкою, в ейфорії стрибнула на суддю. Дуже плакала, не могла стримати сліз, емоцій, радощів. Адже не просто виборола титул олімпійської чемпіонки, а титул першою у світі олімпійської чемпіонки з вільної боротьби.
– Мабуть, найважчим був той завершальний, фінальний, поєдинок. Які Вас тоді переповнювали думки перед виходом на борцівський килим?
– Насамперед прагнула якомога далі заховати хвилювання. Бо де-де, а на Олімпійських іграх особливо потрібно бути сильною морально, не виказувати жодних емоцій, не давати найменших слабинок. Тому перед сутичкою мала тільки бойовий настрій. А вже емоції, радість, сльози були після того, як рефері підняв мою руку. До речі, фінальна сутичка вийшла надзвичайно важкою. Боролася із суперницею 6 хвилин, потім нам дали ще три додаткові. Рахунок тримався нічийним – 2:2. Виграла буквально в одне попередження. Узагалі коли суддя потиснув спочатку руку японці, подумала, що і її руку підніме вгору. А він так миттєво підніс мою руку, що я була шокована. І дуже щаслива!
– Сьогодні, я переконаний, Ви щасливі, як мама. Адже росте двійко чудових синів. У їх вихованні більше гору бере материнський інстинкт чи інстинкт тієї спортсменки, яка завжди прагнула тільки перемоги?
– У першу чергу – материнський інстинкт. Хочу щоб сини виросли гарними, вченими дітками, достойними людьми. І як спортсменка з досвідом, хочу, щоб займалися спортом, досягли високих вершин у ньому. І для цього все роблю. Старшенького навіть часто брала на навчально-тренувальні збори, коли готувалася до пекінської Олімпіади, де завоювала «бронзу». Синові, пригадую, було тільки три рочки, але вже щось повторював за мною. Навіть інколи вибігав на килим і казав: «Мамо, цей прийом не так потрібно робити, а інакше». Зараз він багато прийомів знає з вільної боротьби. Мені здається, що генетично Артурчик схильний саме до цього виду спорту.
– Кожен спортсмен рано чи пізно завершує кар’єру. Ким більше себе бачите в майбутньому?
– Важко будувати плани на майбутнє, бо дуже важко іти зі спорту. Довго не могла прийняти рішення. Коли ще тренувалася, то великі спортсмени говорили мені: важко піти зі спорту, важко залишити справу, у якій ти найкращий у світі. Але я навіть не уявляла тоді, що це настільки важко. Постійно тягне на килим, тренери кажуть: «Приходь, ми тебе чекаємо». Але я, напевно, створю власну школу боротьби. Хотіла б також започаткувати турнір свого імені. Також із задоволенням потренувала б своїх діточок і інших. Маю великий досвід, і багато чому навчила б вихованців.
– Щоб їм усім порадили, особливо тим, хто робить перші кроки в спорті?
– Великого терпіння, великої волі, великого бажання до перемоги, щоб вони подолали всі перешкоди на спортивному шляху й стали на найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу.
– Якими принципами Мерлені намагається ще керуватися в житті?
– Бути чесною, достойною, ніколи не здаватися, ставити перед собою цілі й обов’язково їх досягати.
– На перший погляд, Ви постаєте енергійною, веселої вдачі жінкою. А якою самі себе вважаєте?
– У різні епізоди буваю різною, але, напевно, усі емоції потрібно вгамовувати. Хоч є такі моменти, коли важко стриматися, як, скажімо, на Олімпійських іграх. Також пригадую проект «Танцюю для тебе». Також плакала від щастя, коли ми перемогли. І завжди радію перемогам. Навіть у карооке для спортсменів, коли виграла. Тоді брали участь і Василь Вірастюк, і Олександр Крикун, і відомі футболісти…
– Чи важко Ірину Мерлені вивести із себе?
– Дуже провокативне запитання(сміється).Той, хто захоче мене спровокувати, ризикує…(сміється).Насправді потрібно бути не тільки олімпійським чемпіоном у спорті, а серйозною людиною в житті. Багато і в спорті буває, що суперники тебе провокують, і в житті виникають різні ситуації. Потрібно не піддаватися.
– Якими рисами сьогодні ще повинна володіти людина з огляду на стрімкі зміни, глобалізацію, тиск інформації…
– Так само, як швидко змінюється світ, так само й себе потрібно перелаштовувати. Необхідно працювати над собою, самовдосконалюватися, іти в ногу з часом, самореалізуватися.
– Ви вперше на Закарпатті?
– Уперше. На Виноградівщині відпочивала моя мама. Їй сподобалися умови в місцевому санаторії, мінеральна водичка, басейн із термальними водами, чисте повітря. Тож запропонувала приїхати й мені з дітьми. Наступного дня зібрала своїх синів – старшенького Артурчика й меншенького Адамчика – і приїхали сюди відпочивати.
– Як Вам Ужгород, Виноградів?
– Мені дуже сподобався і Ужгород, і Виноградів. В обласному центрі побувала в двох навчальних закладах – гімназії й ЗОШ № 6, поспілкувалася з дітками, пофотографувалася. Мені сподобалися чудові умови для розвитку дітей. Думаю, за таких умов хлопці й дівчата обов’язково займатимуться спортом і будуть хорошими спортсменами. А ще мені дуже сподобалася гарна природа, гірські річки. З Великої Копані привозили воду, я її вже пила. Хочу спробувати ще «Шаянську».
– До речі, великокопанська вода, подейкують, дуже позначається на дітонародженні.
– Я про це вже чула! Теж хочу третю дитинку, а можливо, і четверту. Час покаже. Не можна наперед такі плани вибудовувати! Натомість у вас у краї дуже смачна кухня. Нас кожен день частують різними стравами. Ще в мене у Виноградові є подруга – Анжела Клєщева. Вона, до речі, – призерка чемпіонату світу і Європи. Постійно запрошувала на прогулянки, екскурсії. Дуже тут чудово! Узагалі ми приїхали на 10 днів, але відпочинок продовжили ще на чотири дні. Улітку плануємо знову приїхати на Закарпаття.
– Ви згадали про закарпатську смачну кухню. А самі любите готувати?
– Так, а останнім часом намагаюся навчатися різним кулінарним стравам, бо мені мої прихильники подарували чимало великих кулінарних книжок. На цей Новий рік багато наготувала!
– Ваше улюблене свято?
– Я вже в такому віці, що, напевно, переросла свята. Найбільше з них – коли мої діти здорові й щасливі. А ось для вони надзвичайно люблять Новий рік, ялинку. Кладуть взуття під неї й із нетерпінням чекають, а що ж принесе Дід Мороз!
Володимир Тарасюк,спеціально для Zaholovok.com.ua