Українсько-угорські відносини часто стають темою для інформаційних маніпуляцій та вкидів. Навколо них також достатньо провокацій, часто – заснованих на етнічному та національному грунті. Суспільство до цього досить чутливе, особливо зараз, у час війни та у період, коли між Україною та Угорщиною зростає напруга. Як ставитися до таких інформаційних маніпуляцій? Чому сприйняття провокацій, що зачіпають українсько-угорські відносини, буде різним у Києві та на Закарпатті? Для чого суспільство постійно ділять на “своїх” і “чужих”? На ці питання відповідає Маріанна Колодій, соціологиня, політологиня, кафедра політології і державного управління УжНУ.
– Чому сьогодні в інформаційному просторі так багато дезінформації, маніпуляцій і емоційних вкидів, пов’язаних із угорсько-українською темою? Складається враження, що вони вже не так сильно діють, як раніше, не так чіпляють аудиторію.
– Це пов’язано не лише із соціологічним контекстом, а насамперед із політичним. Ключову роль тут відіграють економіка й гроші, які перетворюють суспільну думку на інструмент політичної боротьби. Ми живемо у світі популізму, і вся політика будується за його правилами. Одна з головних засад – “розділяй і володарюй”. Тому суспільство постійно ділять на “своїх” і “чужих”.
Політики створюють ворогів: це можуть бути інші етнічні групи, економічні конкуренти чи навіть природні фактори. Популізм завжди пропонує простий вихід: “забрати тих, хто заважає – і все буде добре”. Через це інформаційний простір заповнений меседжами, які не дають людям зосередитися на власних проблемах чи особистому житті. Їм постійно вказують, хто їхній ворог: сьогодні – праворуч, завтра – ліворуч, післязавтра – по центру.
Таке нагнітання може мати два сценарії: або суспільство втомиться й перестане реагувати, або виникнуть радикальні дії – протести, маніфестації, заворушення. Це і є небезпека популізму, адже він живе лише тоді, коли має увагу виборців.
– Тобто популістська інформація завжди спрямована на емоцію?
– Саме так. Ключове завдання – викликати емоцію, найчастіше негативну: обурення, злість, відчуття несправедливості. Рідше використовують позитивні емоції. Але якщо цим зловживати, настає емоційне вигорання – люди виснажуються від постійних інформаційних “гойдалок”.
– Якщо говорити конкретно про українсько-угорські відносини, останнім часом ми бачимо постійне емоційне підсилення теми. Як реагує суспільство, зокрема на Закарпатті?
– Реакція справді різниться. У Києві вона одна, на Закарпатті – інша. Це залежить від джерел інформації.
Якщо орієнтуватися виключно на телевізійні заяви угорських політиків, то для українців, особливо в умовах війни, це може звучати образливо. Адже коли Угорщина каже, що інтеграція України до ЄС чи НАТО – це проблеми для всієї Європи, це сприймається болісно.
Але якщо дивитися на практичні кроки угорського уряду, то вони не є катастрофічними. Угорщина виконує свої зобов’язання як країна ЄС: приймає внутрішньо переміщених осіб, оздоровлює дітей військовослужбовців, співпрацює у гуманітарних питаннях.
– Закарпатці сприймають усе спокійніше?
На Закарпатті люди часто бачать реальну картину: угорські громади не демонструють ворожості до українців. Є мішані родини, є побутові контакти, поїздки в Угорщину – і стає зрозуміло, що там немає масового негативу щодо України. Більше того, у Будапешті ми бачимо мітинги й акції на підтримку України. Тому ситуація більше політизована, ніж конфліктна. І це важливо розуміти.
На Закарпатті зберігається більший спокій, немає гострого занепокоєння, яке часом можна спостерігати у політичних чи медійних заявах. Адже українсько-угорські відносини в інформаційному просторі подаються як складні, проте ця складність найчастіше зумовлена політикою, а не реальними конфліктами. Часто угорські політики наголошують на “утисках” закарпатських угорців, але самі жителі Закарпаття розуміють, що це перебільшення, яке не витримує критики. Це легко перевірити на практиці.
Проблема не є гострою також через нашу спільну історію. Для порівняння: у відносинах із Польщею існує чимало невирішених історичних питань, які досі викликають суперечки. У випадку з Угорщиною таких глибоких історичних травм немає.
Це підтверджують і конкретні приклади. В Ужгородському національному університеті діє факультет угорської філології, а в Берегові працює цілий навчальний заклад з угорською мовою викладання. В Україні немає аналогічного закладу для польської мови, але угорська має тут інституційну підтримку.
Питання швидше в іншому: наскільки угорці як громадяни України мають рівний доступ до освіти державною мовою, до державної служби чи адміністративних посад. Але й ці дискусії переважно використовуються політиками. В умовах війни, коли Україна прийняла багато біженців, Угорщина пояснює власні труднощі саме цим фактором. Мовляв, нам самим бракує ресурсів, їжі, грошей – бо ми допомагаємо українцям. Це прості політичні моделі, які не потребують складних пояснень. Їхнє головне завдання – емоційно вплинути на місцеве населення, створити відчуття загрози й мобілізувати підтримку. Тому інформаційні меседжі здебільшого спрямовані саме на угорське суспільство, а не на українське.
В Угорщині політики роками шукають “інших” для мобілізації електорату. Колись це був Брюссель, ЄС. Тепер – українці. Це прості схеми, вони не мають складних підґрунть. Головне – емоційно зачепити угорське населення, показати “ворога” і таким чином здобути підтримку.
– Як щодо провокацій на локальному рівні? Наприклад, напис “мадярів на ножі” на церкві на Закарпатті. Ця провокація у нас не мала великого інформаційного ефекту чи впливу, а в Угорщині стала скандалом.
– Це яскравий приклад інформаційної провокації. Варто пам’ятати, що історія знає безліч випадків, коли подібні гасла на стінах ставали поштовхом до міжетнічних конфліктів чи навіть чисток. На Закарпаття це ніяк не вплинуло, бо ніхто серйозно так не думає, ставлення одних до одних насправді хороше, це всі навколо розуміють. Місцеві просто замалювали напис, і на цьому все закінчилося. Українці й угорці далі спілкуються і живуть поряд, вони зустрілися на базарі, купили паприки, пішли на каву й спокійно спілкуються далі.
Але угорські політичні сили підсвітили це у своєму інформаційному просторі, перетворивши на тему державного рівня. Ось чому важливо мати механізми швидкої реакції: коментарі лідерів громад, круглі столи, експертні дискусії. Це допомагає нейтралізувати ефект маніпуляції.
– В умовах війни ми всі стали більш емоційно вразливими. Як нам вчитися реагувати на такі інформаційні вкиди?
Контрольні точки, які використовуються для спілкування з виборцями, інколи створюють ілюзію гострих конфліктів, але реагувати ми маємо далеко не на все. Водночас нас можна зрозуміти: українці зараз перебувають у стані крайньої напруги, їхня нервова система постійно насторожена, і ми гостро сприймаємо будь-які сигнали, навіть якщо йдеться лише про внутрішні дискусії сусідніх країн щодо допомоги Україні. Це відбувається тому, що війна болить нам щодня, і болить так само гостро, як і несправедливість агресії Російської Федерації проти України. Тому природно, що ми емоційно реагуємо навіть на слова.
Але водночас треба чітко розуміти: сьогодні ключовий ворог України — це Російська Федерація, яка здійснила акт агресії проти нас. Інші країни, хоч і по-різному, але нас підтримують. І наше завдання — у довгостроковій стратегії зберігати та зміцнювати цю підтримку. Вона може змінюватися, ми маємо це розуміти. Та навіть якщо якась держава зараз обмежується лише деклараціями, це вже краще, ніж цілковита байдужість. У цій війні будь-який прояв підтримки має цінність.
Що ж до українсько-угорського інформаційного поля, то не можна сказати, що зараз існують якісь особливо небезпечні меседжі чи висловлювання. Вони бувають різні, і ми не знаємо, що ще може з’явитися в угорському медіапросторі. Але головне — реагувати з холодною головою. Бо інколи провокація може бути побудована навіть на побутовому випадку — історія знає чимало прикладів.
Саме тому важливо, щоб голоси українських угорців — тих, хто належить до обох спільнот — лунали частіше. Вони могли б ставати своєрідними «посередниками довіри», коментуючи події, знижуючи градус напруги та будучи авторитетними і для угорського, і для українського суспільства. Варто ширше розвивати спільні культурні та громадські проєкти: художні виставки, колаборації митців, громадських організацій чи навіть підприємств. Це працюватиме ефективніше за політичні зустрічі, бо демонструє щиру співпрацю між людьми.
Такі кроки — коли українські діти виступають з концертами в Угорщині, а угорські представники приїжджають в Україну попри небезпеку — формують простір взаємоповаги. Коли Угорщина дає майданчик для українського кіно, це також сигнал культурної підтримки.
І ще один важливий момент: і Україна, і Угорщина мають пам’ятати, що крім проблемних питань, існує й багата історія конструктивної співпраці між нашими країнами. Це слід постійно нагадувати і собі, і суспільству, аби не дозволяти російській пропаганді використати наші суперечки на власну користь. Адже головне питання, яке мають ставити собі обидві сторони: чи не стаємо ми інструментом у руках російської пропаганди? Чи наші внутрішні конфлікти не створюють додаткових загроз безпеці всієї Європи? Бо притомність і тверезий погляд тут мають бути основою.
Розмовляла Аня Семенюк
Матеріал підготовано у рамках інформаційної кампанії "Як це є насправді" Проект фінансується в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії за підтримки Посольства Литви в Україні.
