«Закарпаття між фактами і міфами: роль ЗМІ та громадського сектору у протидії дезінформаційним кампаніям» - круглий стіл на таку тему відбувся в Ужгородському прес-клубі. Йшлося про те, як дезінформація у військовий час впливає на комунікацію з сусідніми країнами (від політичного до побутового рівня), на що впливає і які наслідки таких дій, які інформаційні маніпуляції поширюються в іноземних ЗМІ, тощо. Як локальні медіа можуть зміцнювати довіру суспільства та добросусідські стосунки між регіонами, чому важливо співпрацювати медійникам, а також що слід враховувати у підготовці майбутніх журналістів.
Інформаційні ризики регіону: географія, поліетнічність і вплив війни
«Говорячи про наш регіон – Закарпаття, варто виокремити дві найхарактерніші риси. По-перше, це географічне положення. Закарпаття є найзахіднішим регіоном України, який межує одразу з чотирма країнами ЄС та НАТО. По-друге, етнонаціональна структура населення. – Анатолій Головка, директор Центру аналізу регіональних ризиків, кандидат політичних наук. – Наш край відзначається поліетнічністю та поліконфесійністю. Ці особливості переплітаються з історичними, культурними й діловими зв’язками із сусідніми регіонами та країнами, багато у чому пов’язані з розвитком глобального Карпатського макрорегіону, назвемо його так умовно. Саме в цій площині – етнонаціональній та міжконфесійній – найвиразніше проявляються інформаційні процеси й ризики. Найпоказовішим прикладом є ситуація навколо угорської спільноти Закарпаття, яку слід розглядати в контексті україно-угорських відносин».
За словами Анатолія Головка, питання інформаційного впливу на Закарпаття стало особливо актуальним після початку російської агресії проти України у 2014 році та її повномасштабного етапу – у 2022-му. Тоді інформаційний вимір регіональних подій почав прямо впливати на міжнародні відносини.
Фахівці Центр аналізу регіональних ризиків визначили кілька ключових чинників, що сприяють поширенню деструктивних інформаційних впливів. По-перше, це “негативний хайп” і стереотипізація. Будь-яка конфліктна або негативна подія на регіональному рівні миттєво стає інформаційним трендом, витісняючи інші новини. Медіа, як українські, так і іноземні нерідко подають події у спотвореному або надмірно емоційному контексті, що лише загострює ситуацію. Другий фактор – політичний, як місцеві політики, так і, умовно національного рівня, або у країнах-сусідах часто використовують такі негативні події для акумуляції власної електоральної підтримки. Третій аспект найбільш очевидний і найбільш характерний зараз – це діяльність третьої сторони – мережі російської агентурної розвідки, які безумовно, сприяють сприяють у поширенні таких інформаційних деструктивних інформаційних впливів, які спрямовані на підрив регіональної стабільності та послаблення тилу України.
У відповідь на ці виклики експертна спільнота визначила кілька пріоритетних кроків: посилювати медіаграмотність населення, адже основні об’єкти дезінформаційних кампаній – це пересічні громадяни, які не завжди критично оцінюють отриману інформацію. По-друге, застосування етичного кодексу журналістів, що дозволить підвищити професійні стандарти висвітлення міжетнічних і транскордонних тем. По-третє, необхідна системна державно-громадська співпраця у сфері протидії дезінформації. Лише спільними зусиллями можна сформувати інформаційний простір, стійкий до стійкий до зовнішніх маніпуляцій.
Проблема не у відсутності правил, а в їх недотриманні
Проблема не у відсутності правил, етичні кодексів журналістів є і в Україні, і у світі, а в тому, що їх не дотримуються. На цьому наголосив Юрій Бідзіля, д.н із соціальних комунікацій, професор кафедри журналістики УжНУ. «Проблему не можна розглядати лише у межах Закарпаття, це глобальне питання і стосується навіть не російсько-української війни. Медіаграмотності можна навчати бескінечно. Це добра політична жуйка, яку кинули суспільству, треба бути медіаграмотним. Але що це означає на практиці? Якщо людина розуміє, що інформація – брехня, і все одно її сприймає, то де межа цієї грамотності? На жаль, ефективної стратегії боротьби з дезінформацією, фейками та міфотворчістю поки не існує – і, чесно кажучи, навряд чи з’явиться найближчим часом. Це не вигідно політичним елітам, які мають ефективний інструмент впливу на виборця. Тому медіаграмотність, медіаосвіта й медіаосвіченість часто зводяться «до однієї купи», без системного підходу».
Як зауважує науковець, фахівці, які займаються дезінформацією, працюють не на рівні «журналістських стандартів», а на рівні нейропсихолінгвістики, етнопсихології, соціології, ментальності. Вони добре знають, яка інформація буде чутливою саме для певного регіону, і б’ють точно в ці точки. Звідси вічна тема маніпуляцій на етнічному ґрунті. «Ми маємо враховувати і ментальні особливості закарпатців. У нас є певна схильність підкреслювати власну унікальність — «ми особливі, таких більше ніде немає». Це, своєю чергою, створює додаткову вразливість, бо цю унікальність легко використати у маніпулятивних цілях»,- каже Юрій Бідзіля і додає, що варто визнати: навіть у Європі рівень медіаграмотності не набагато вищий, ніж в Україні щодо покращення цієї ситуації залишається скептиком. Доки держава не створить системну політику медіаосвіти, усе залишатиметься декларацією.
Медіаграмотність не з’явиться «сама собою». Вона має стати частиною освітньої системи: від дитячого садка до університету. Освітні програми мають враховувати вік, інтереси, соціальну групу. Бо ті, хто займається інформаційними операціями, давно працюють саме за віковими й психологічними групами: вони знають, що цікаво підліткам, як впливати на людей старшого віку, як формувати настрої різних спільнот.
За словами Юрія Бідзілі, варто було б ухвалювати закони не лише про відповідальність журналістів за фейки, а й про відповідальність політиків за поширення неправдивої інформації. Але це навряд чи станеться, бо змусить їх відповідати за власні слова. Тому маємо парадокс: суспільство саме створило умови для інформаційної маніпуляції – і тепер робить вигляд, що намагається їх подолати.
Те, що мати національну стратегію медіаосвтіи невигідно політикам, погоджується й Ірина Сов’як, медіаекспертка. «І навіть якби така стратегія з’явилася, вона навряд чи дала б відчутний результат. Багато людей не прагнуть аналізувати інформацію, не хочуть сумніватися у власних переконаннях. А в основі медіаграмотності саме й лежить критичне мислення – уміння ставити запитання до будь-якої інформації, незалежно від того, чи йдеться про новини, соціальні мережі, чи особисте спілкування. Людей важко залучити, якщо вони самі не відчувають потреби в цьому». Ірина Совяк переконана: починати потрібно з освіти, із дітей. Їх простіше навчити мислити критично, ніж переконувати дорослих у тому, що вони можуть помилятися. Але й тут важливо, щоб медіаграмотність не була окремим факультативом чи коротким курсом. Вона має бути інтегрованою частиною всієї освітньої системи.
Нові медіа і політика: хто формує наративи
Віталій Дячук, аналітик Інституту Центральноєвропейської стратегії переконаний: навіть там, де журналістські стандарти формально дотримуються, політики все одно обходять традиційні ЗМІ. Про це свідчать і останні вибори в Україні та інших країнах світу, де політичні кампанії свідомо ігнорували професійні медіа. «Традиційні ЗМІ, які працюють за стандартами, просто залишилися поза інформаційною грою. Політики масово перейшли у Telegram-канали, до альтернативних ЗМІ та блогерів, тобто в нові медіа, які не регулюються законами чи журналістськими нормами, а часто навіть елементарними етичними принципами, – каже Віталій Дячук. – Схожа ситуація спостерігається у Словаччині. Після зміни влади комунікація з незалежними медіа практично припинилася: журналістів не допускають на пресконференції, а інформаційний простір заповнили маніпулятивні та дезінформаційні ресурси. Ті самі медіа, з якими колишня влада боролася, тепер стали офіційними рупорами уряду. В Угорщині інформаційне поле фактично монополізоване. Провідні незалежні видання втратили доступ до джерел інформації та ігноруються».
Як розповів експерт, аналітики в Інституті досліджують передусім наративи, що формують певне сприйняття реальності. Зазвичай один фейк породжує хвилю повідомлень, яка переростає у наратив, і навпаки – наративи підтримуються точковими фейками. Останні тенденції свідчать про спільну логіку процесів у різних країнах. У Румунії недобросовісні медіа спекулюють на темі війни, розганяючи страх перед її «перенесенням» на територію країни. У Молдові основна увага зосереджена на виборах та виборі геополітичного курсу, хоча українська тематика також використовується. У Польщі поширюються меседжі, спрямовані на дискредитацію українських біженців – нібито вони отримують більше соціальних пільг, ніж місцеві. У Словаччині початкові фейки про «перенесення війни», «мобілізацію молоді» еволюціонували в цілі наративи, які нині активно використовує влада.
Типові меседжі, що Захід несе відповідальність за війну в Україні, що агресія Росії була спровокована, або що українські біженці створюють нерівність серед словаків. Такі наративи вже перетворилися на протестні рухи, зокрема ініціативу «Мир Україні», яка почалася в Чехії, потім поширилася на Словаччину. Її спробували дискредитувати, пов’язуючи з українськими спецслужбами та військовими.
Схожі інформаційні атаки спостерігаються і в Угорщині. Там активно поширюються твердження, що Україна вже програла війну, що вона примусово мобілізує етнічних угорців або обмежує використання угорської мови. Навіть з’являються фейки про нібито підготовку української армії до відступу на територію Угорщини.
Нещодавно, після вибухів на угорських і румунських підприємствах, у місцевих медіа поширилася версія про «українську атаку на енергетичну незалежність регіону». Ці повідомлення активно підхоплює угорська влада, використовуючи їх для посилення антиукраїнських наративів.
Усе це підтверджує, кажуть фахівці: дезінформація давно перестала бути просто набором фейків і перетворилася на інструмент політики, який ефективно працює на страхах, емоціях і внутрішніх суперечностях суспільства.
Тетяна Вашаргелі, редакторка української редакції «TV21 Унгвар» вважає, що влада повинні діяти на випередження поширення фейків, які відразу підхоплюються сусідніми державами і роздмухуються. Особливо це стосується інцидентів, які виникають на Закарпатті на міжетнічному ґрунті. Зокрема, випадок, коли інформація про підпал греко-католицької церкви в угорськомовному селі, з’являється спочатку у повідомленням керівництва Угоршини, на рівні Закарпатської області керівництво мовчить, і вже згодом коротко коментує. Це реакція, яка провокує зворотню реакцію і ще більшу, діяти в таких випадках необхідно оперативно, вважає журналістка.
Жива комунікація як інструмент протидії міфам
Руйнувати міфи та мінімізувати пропаганду найефективінше через особисту комунікацію. Так вважає Катерина Ірха з ГО «Комітет медичної допомоги в Закарпаттяі»: «Наша організація працює по всій Україні, ключові партнери — у Німеччині, Франції та Швейцарії. Ми щодня боремось зі стереотипами, адже вони безпосередньо впливають на залучення міжнародної допомоги та інфраструктурних проєктів.
Часто партнери, за словами Катерини Ірхи, бачать Україну крізь призму "країни третього світу". Тому й рішення пропонують такі ж. «Ми це відчули під час пілотного проєкту із встановлення гібридних сонячних електростанцій. Французька сторона подала кошториси, ніби для польового пункту, тоді як ідеться про великі лікарні та спецшколи. Ми пояснили: в Україні є власні фахівці, сертифіковане обладнання й сучасна інфраструктура, - коментує вона. Щоб подолати ці уявлення організація запросили європейських партнерів в Україну, щоб вони на власні очі пересвідчилися в ситуації: Україна воює й водночас розвивається.
Також Катерина Ірха навела приклад комунікації з представниками та громадами Швейцарії, до організація готувала живі зустрічі з відомими особистостями з України. «Вони отримують дуже багато сигналів про Україну, абсолютно суперечливих, багато в чому нелогічних. Але в них дуже розвинені особисті зв'язки, особиста комунікація. Це не країна соцмереж, це не країна нових медіа, вони читають газети. «Живе спілкування руйнує міфи. Коли журналісти й волонтери зі Швейцарії, Франції, Німеччини приїздять сюди, бачать реальність, їхня позиція щодо України змінюється кардинально. Тому для громадського сектору та медіа найважливіше, залучати іноземних партнерів сюди, показувати Україну без фільтрів.І в цьому є важлива роль медіа будь-якого формату та масштабу.
Міхал Франк, журналіст https://www.sme.sk/ тривалий час висвітлює українські події, неодноразово буває як на Закарпатті, так і в інших регіонах, налагоджуючи співпрацю між медійниками. У розмові відзначив відкритість колег з різних видань до співпраці та важливість обміну інформацією з першоджерел. Міхал готує матеріали на широку тематику про те, як функціонують різні сфери в Україні під час війни та активну підтримку Словаччини в енергетичній, соціальні та інших сферах.
Юрій Бідзіля також коротко розповів, які дисципліни зараз вивчають майбутні журналісти в УжНУ. Серед них є «медіа і національна безпека», «пропаганда і контрпропаганда», «воєнна журналістика», «маніпуляції у спілкуванні» та інші теми, необхідні для роботи медівників у сучасних умовах. Крім того самі студенти проводять уроки з медіа грамотності для школярів.
Захід проводився у рамках інформаційно-освітньої кампанії «Як це є насправді» Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії за підтримки Посольства Литви в Україні.
За інф. Ужгородського прес-клубу
Фото Ані Семенюк
