Гучне повернення: спортсменка Євгенія Суботіна після п’ятирічної перерви – знову чемпіонка України

Гучне повернення: спортсменка Євгенія Суботіна після п’ятирічної перерви – знову чемпіонка України

Щойно  в Ужгород із чемпіонату України з фітнесу і бодібілдингу повернулася наша землячка Євгенія Суботіна. Додому вона приїхала не сама, а із золотою медаллю. І це – після п’ятирічної перерви! Як це їй вдалося та про свіжі враження від змагання дворазової чемпіонки України та майстра спорту – в обіцяному інтерв’ю Zaholovok.com.ua.

 
-- Ну то як воно, Женю, в Києві? Які перші емоції?

Я дуже щаслива. Цілком задоволена своїм результатом, бо знаю, що справді цього заслужила. Я вкрай важко працювала, не халтурила. Щоправда, переживала через деякі нюанси – боялася, аби в Києві не почали тягнути своїх спортсменів. Але, на щастя, судійство виявилося максимально об’єктивним.

-- Дуже цікаво було спостерігати за Вашим обличчям під час оголошення фіналістів. Скажіть, а що думалося в той момент, коли називали прізвища переможців?

Це був дійсно найбільш хвилюючий момент з усіх етапів змагання. Серце втекло просто в п’яти. В моїй категорії було вісім чоловік, нагороджували з тільки шістку. І кожен раз, коли оголошували прізвища, боялася почути своє занадто рано. А ще ж у мене був  36-й номер. У іншої ж дівчини – 32-й. І от, коли називали четверту фіналістку і починали оголошувати її номер, мені здалося, ціла вічність пройшла. Ще було дуже страшно, коли друге місце визначалося. Це ж найприкріша позиція. Ну, а коли вже мене оголосили чемпіонкою, то, чесно кажучи, ледве стрималася, аби не розплакатися.

-- До речі, а чому на цьому фінальному етапі Вас оголосили представницею Полтави?

На всіх попередніх етапах чітко говорили, що я представляю Ужгород. Я так і в анкеті писала. Але тут яка специфіка. Полтавська федерація мені оплатила проїзд, харчування тощо. Навіть внески за мене Полтава зробила. Плюс мій тренер – Олександр Гордієнко – теж звідти. Саме він мені шукав спонсорів, підтримував мене дуже сильно. Без нього, певно, нічого б і не було. Сама я цього просто не подужала б. Президент же нашої федерації Тарас Румянцев навіть не передзвонив після Чемпіонату світу. Жодного зацікавлення нашими спортсменами. І це при тому, що обласна рада виділяє кошти на підтримку спорту. На щастя депутат Михайло Дуран відгукнувся. Так, завдяки йому облрада, незважаючи на те, що я пізно звернулася, і кошти вже направили на інші види спорту, мені допомогла.
Але ми ще з одним спортсменом Сашою Смагіним (друге місце, до речі, з фітнесу), все одно багато балів області не принесли б. Адже ми були лише вдвох від Закарпаття. У Полтаві ж про своїх спортсменів президенти клопочуться. Щороку на змагання приїжджає 10-12 атлетів. Тому те, що під час нагородження мене назвали представницею Полтави, приніс області додаткові командні бали. Але вона це заслужили.

-- Женю, а чому після п’ятирічної перерви Ви все таки вирішили повернутися у великий спорт?

Коли я вчилася в інституті фізкультури, мене називали фанатом спорту. Бо я постійно, щодня тренувалася. Сама ж себе такою ніколи не вважала. Просто собі займалася. Але є один фактор, який суттєво заважає заняттям – особисте життя. Можете собі уявити – одна з двома дітьми, робота (у мене завжди було по дві-три), а ще й – тренування. Серйозні ж турніри вимагають повної самовіддачі. Так не вийде – займатися раз у тиждень і через 3 місяці поїхати на змагання. Я як за щось беруся, то на повну силу. Мушу доводити справи до кінця. Ну, словом, якби я і справді була фанатом, то не пропустила б жодного року. Але у мене на першому місці завжди була сім’я. Я з цим давно визначилася. Знаєте, у мене це як талісман. Завжди пишу в анкетах у графі хобі – виховання двох дітей. Бо так і є. У мене ж у житті – тільки діти і спорт. Але останнім намагаюся займатися  для здоров’я, задоволення і власної душевної рівноваги.
Повернутися ж надумала через перспективи. Діти ростуть. А крім медалі й диплома ці перемоги дають перспективи в майбутньому. Ім’я, в першу чергу. І це дуже важливо, щоб про тебе знали, якщо хочеш залишитися в спорті. При чому не лише у твоїй країні.

-- Тому спочатку і поїхала на чемпіонат світу?

Це колосальний досвід, однозначно. Я була єдина дебютантка на цих змаганнях. Суботіна, як там мене називали. І це також одна із причин, чому там я отримала сьоме місце. Крім того, ми перестаралися. Дівчата в моїй категорії виглядали так, як я на першому етапі підготовки. Якби я знала, то просто тримала би дієту, аби був рельєф, пропорція. А так я виявилася найбільш м’язовою. За це, як казали тренери, і засудили. Багато до нас підходило суддів – і з Німеччини, і з Росії, - які казали, що за тілом я була друга. Але назад мене танець відкинув.  

-- То виходить, єдиних критеріїв до фігури спортсменів немає і треба вгадувати?

На жаль. В принципі, я до цього зі своїм тренером була готова. Тут найгірше і справді те, що не знаєш, як готуватися, хто буде змагатися. Якби у моїй категорії були б хоча б 4-5 таких як я, арбітри б уже судили керуючись нами. А так за одною мною не було кого вибирати. Про це всі говорили.

-- В будь-якому разі зараз Ви вже можете порівняти чемпіонати українські зі світовими.

Зараз, до речі, організація чемпіонату в Києві була дуже високою. Змагання  проходили в дуже гарному залі, нас поселили в чотиризірковому готелі. Тобто рівень був такий самий, як на світі. А це має велике значення. Тобі ж треба налаштуватися, аби мати хороший настрій. Тому різниця відчувалася радше на психологічному рівні. Ти все одно розумієш, що це чемпіонат світу, тому і відповідальність на тобі дуже велика. Зважайте, що там самих суддів було 55, учасники ж приїхали із 38 країн.

-- До речі, а як щодо підготовки  - дуже виснажлива була?

Витрачено дуже багато праці і сили волі. Але у мене це в крові – мій батько був спортсменом, а я сама займаюся спортом із дитинства. І незважаючи на все це було дуже важко. В першу чергу це тренування – 6-7 разів на тиждень: тренажерний зал, плюс 3 рази на тиждень по 2 години силового фітнесу, який я проводжу, плюс 3 рази на тиждень репетиція гімнастичного танцю (довільна програма). А це розтяжки, вправи на гнучкість, пластичність. От і виходить, що з одного боку ти м’язи закачуєш і одразу їх розтягуєш. Це дуже боляче. Крепатура страшна.
Друга частина підготовки – дієта. І це треба пережити. Тим більше, що я страшенна ласунка. Але я навчилася  багатьом рецептам. В 2006-му мені було важче. Бо тоді я думала, що крім курячої грудинки, яєчного білка і сухого прісного риса їсти більше нічого не можна. Але тепер на відборі в Феодосії на чемпіонат світу я познайомилася зі спортсменами, в яких навчилася різні смаколики робити – запіканки різні тощо. Тому зараз я вже не так страждала. Єдине, що така дієта досить відчутне б’є по кишені. Ти ж купуєш телятину, курятину, яйця в безмежній кількості, овочі, рибу. І це кожного дня. А їсти треба багато, поки наситишся. І я дуже страждала за солодким. Правда, іноді мій тренер дозволяв побалувати себе пельменями чи печивом. Ото було щастя. А ще як він мене контролював! Мене дитина моя, дочка, фотографувала вдома (я вчилася позувати), ми скидали фото йому електронкою, і так Олександр Станіславович мене коректував, казав, що можна їсти, а що ні.

-- А як взагалі у залі поставилися до того, що ти береш участь у змаганні? Не заздрили?

Та ні, ви що, навпаки всі дуже підтримували. Я безмежно вдячна директорам «Viper gym»  Михайлу Малешу  та Василю Грібанову, нашому виконавчому директору Олександру Тимочко. Вони дуже допомогли -  як морально, так і фінансово. Звичайно, й інструктори за мене переживали, спортсменки, яких я треную, навіть свічки за мене ставили в церкві. Я відчувала цю підтримку. Всіх перед виходом згадувала – дітей, батьків, своїх шейпінгісток, друзів. Я знала, що за мене вболівають, а тому мушу зробити все гарно.

-- Хто перший подзвонив привітати?

Дзвінків було, звичайно, дуже багато. Але першою була мама. Чути було, що вона навіть розплакалася. Вона ж на мене раніше сварилася, що я нічого не їм (мені навіть виноград був протипоказаний), а зараз сказала, що вірила в мене і додала – «От бачиш, не дарма ти дієту тримала. А я на тебе кричала. А воно ж не дарма». Ну а потім діти телефонували, звичайно. Кажуть, скакали до стелі, а крику було на весь будинок. Тато теж переживав, але як справжній спортсмен згрупувався і виду не подавав.

-- Женю, ну а про наступні змагання уже думаєте? Щось є вже в планах?

Ось зараз на чемпіонат Європи хочу поїхати. Він має бути вже навесні – у березні-квітні. Тоді підготовку треба буде починати вже з грудня…Ой, як це швидко, щось я і не подумала. Ні, Новий рік я відзначу все таки не з грудкою. Займатися почну вже після. Тим паче, я вже досконало вивчила свій організм – як він реагує на навантаження, від чого худне. Вже є досвід як готуватися. Буду робити так, аби жіночність була і рельєфність. Але вже без фанатизму. Тому, сподіваюся, буде трошечки легше.

Людмила Олійник, спеціально для Zaholovok.com.ua


Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання