Декомунізація вулиць по-ужгородськи: у кого перейменували?

Декомунізація вулиць по-ужгородськи: у кого перейменували?

У рамках Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону їхньої символіки" голова ОДА Геннадій Москаль підписав 18 бберезня чергове розпорядження про перейменування вулиць в Ужгороді.  Zaholovok.com.ua вирішив детальніше та наочніше розібратися зі цим питанням. 

Ковач Вілмош Емілович (05. 06. 1927, с. Гать, нині Берегівського району – 13. 11. 1977, Будапешт) – письменник, перекладач. Член СПУ (1961). Навчався у торговельній школі м. Мукачеве, Львівському фінансово-економічному інституті. Працював за фахом; 1958–71 – редактор відділу угорськомовної літератури видавництва «Карпати». Дебютував 1955 як поет. Писав угорською мовою. Автор поетичних збірок «Vallani kell» («Не можна мовчати», 1957), «Tavaszi vinarok» («Весняна буря», 1959), «Lázas a főld» («Земля неспокійна», 1962), «Csillagfénynél» («Зоряний вечір», 1968; усі – Ужгород). За роман про морально-етичні пошуки інтелігенції «Holnap is élűnk» («І завтра життя», Ужгород, 1965; Дебрецен; Ужгород, 1990) був звинувачений у спотвореному зображенні дійсності повоєнного Закарпаття. Товариство угорської культури Закарпаття 1997 встановило меморіальну дошку на будинку, де Ковач працював у видавництві «Карпати».

Фе́дір Миха́йлович Потушня́к (літературний псевдонім — Ф. Вільшицький, Ф. Пасічник; *27 лютого 1910, Осій — †12 лютого 1960, Ужгород)— український закарпатський письменник, науковець — етнограф, археолог.

Народився письменник 27 лютого 1910 року у селі Осій Іршавського району. Літературну діяльність розпочав збіркою поезій «Далекі вогні» (1934). Початок його літературної діяльності припадає на другу половину 20-х рр. Заслужене визнання письменникові принесли прозові твори, що ввійшли до книжки «Земля» (1938), «Оповідання» (1942)… У повоєнний період Федір Потушняк опублікував книгу оповідань «В долині синьої ріки» (1957), роман «Повінь» (1959).

Володи́мир Леоні́дович Гошо́вський (*25 вересня 1922, Ужгород—†30 грудня 1996, Львів) — український фольклорист, етномузиколог, засновник кібернетичної етномузикології.

Народився в Ужгороді, де й провів дитячі та юнацькі роки. У 1940-1944 р.р — навчався у Празькому університеті, вивчав слов'янську філологію та етнографію, арабістику та музикознавство. Захистив дисертацію на тему «Етноґрафічний аналіз творчості М. В. Гоголя».

Доктор філософії (1944), кандидат мистецтвознавства (1972).

У останні роки свого життя, ставши відомим вченим, Гошовський не забував про рідне Закарпаття — створив в Ужгороді «Центр з вивчення народної музики Карпат».

Василь Балог - капітан, командир артилерійської батареї 128-ї гірсько-піхотної бригади. Протягом 1994–1998 років навчався у школі Перечина. 2002 року закінчив Сумське артилерійське училище.Командир батареї, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.З квітня 2014-го — в зоні бойових дій. 30 липня 2014 року загинув під Луганськом під час мінометного обстрілу.Вдома залишилися батьки, дружина Інна та двоє синів — 2003 та 2012 р.н. Похований на кладовищі Кальварія в Ужгороді.

Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина.

Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном з київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
Сучасників особливо вразило поховання 27 юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені.

Юрій Біровчак - навідник 53-ої механізованої бригади Збройних сил України. Народився у 1969 році. Проживав в Ужгороді, в районі Доманинці. У травні 2015 року Юрія  мобілізували. Загинув у листопаді 2015 року у зоні АТО, в Костянтинівському районі Донецької області. Похований в Ужгороді.

Гео́ргієв Дмитро́ В'ячесла́вович (нар. 17 серпня 1977, Миколаїв, СРСР — пом. 25 липня 2014, Луганськ, Україна) — український військовик, капітан, заступник начальника штабу в/ч А-1778 Ужгородського гірничо-піхотного батальйону 128-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗС України. Загинув в ході антитерористичної операції на сході України при обороні луганського аеропорту.

Дмитро Георгієв народився у Миколаєві. З 1979 року проживав разом з мамою в селі Ягубець, а з 1987 року в місті Христинівка. З 1994 році закінчив 11 класів Христинівської ЗОШ № 2. В 1994—1996 проходив строкову службу, після чого продовжив її за контрактом.

Георгієв закінчив Одеський інститут сухопутних військ за спеціальністю «Бойове застосування». Отримав призначення до Ужгорода. За відносно короткий період Георгієву вдалося дослужився до посади заступника начальника штабу військової частини та здобути авторитет серед солдатів.
Брав участь у війні на сході України 2014 року. Героїчно загинув під час оборони аеропорту Луганська в ніч з 25 на 26 липня. Похований в Ужгороді на Пагорбі слави, що на Кальварії.

Карой Мейсарош (20.07.1821 —02.02.1890) — юрист, журналіст, історик. Народився у селі Гойдудорог (нині село в Угорщині) в селянській сім’ї. Навчався у Дебреценській гімназії, на юридичному факультеті Будапештського університету. Брав участь у революції 1848—49 (див. Революції 1848—1849 років в Європі), а після її поразки переїхав в Ужгород, де зайнявся юриспруденцією. Одноразово вивчав історію закарпатських русинів і 1850 видав угорською мовою працю «Історія русинів Угорщини». Відстоював приналежність Закарпатської України до Угорщини, але визнавав автохтонність (див. Автохтони) русинів і прихильно ставився до їх соціально-економічних і політичних проблем, намагаючись привернути до них увагу центральних властей.

Мейсарош виступив і як перший історик міста Ужгород — 1861 видав книгу «Історія Ужгорода від найдавніших часів до сьогодні», яка важлива значним фактичним матеріалом. Повернувшись до Пешту (нині Будапешт, Угорщина), зайнявся правознавчими дослідженнями та журналістикою.

Помер у селі Завадка (нині село в Словаччині), де й похований.

Олександр Капуш - старший солдат розвідувального взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади. Загинув у лютому 2015 року в результаті ракетно-артилерійського обстрілу біля смт Чорнухине Луганської області, похований в Ужгороді на Пагорбі Слави.

Добош Степан Васильович (8 грудня 1912, с. Обава, Мукачівський район, Закарпатська область — 23 лютого 1978, Пряшів, Словаччина) — один із засновників і перший ректор Ужгородського університету.

На початку 1945 року розпочалася робота по створенню Ужгородського університету. Добош спочатку увійшов до підготовчої комісії, а 27 вересня 1945 року наказом уповноваженого в справах освіти на нього було покладено обов'язки ректора університету.

Відкриття Ужгородського університету відбулося 18 жовтня 1945 року. «Цей день — день нашої перемоги», — цими словами ректор привітав перших студентів новоствореного навчального закладу.

Мартин Сергій Васильович — старший солдат Збройних сил України, 15-й окремий гвардійський гірсько-піхотний батальйон.

2011 року закінчив Карпатський університет ім. Августина Волошина; 2012 призваний на службу за контрактом, проходив у військовій частині А1778. В часі російсько-української війни — механік-водій; загинув в бою з терористами у червні 2014 року біля смт Металіст на Луганщині. Похований в Ужгороді на Пагорбі Слави. Вдома лишилася вагітна дружина.

26 липня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ірлявський Іван (*17 січня 1919, Ірлява — †лютий 1942) — український поет, журналіст, громадський діяч. Член Пласту в Закарпатті. Секретар Спілки письменників України у місті Києві, близький співробітник Олени Теліги. Заарештований гестапо 9 лютого 1942 у Києві, невдовзі розстріляний.
Справжнє ім'я та прізвище — Іван Іванович Рошко. Народився 17 січня 1919 р. у с. Ірляві на Закарпатті. Закінчив 6 класів народної школи у рідному селі, Мукачівську торгівельну академію (1938). Працював у Підкарпатському банку в Ужгороді (1938). Один з активних творців Карпатської України (жовтень 1938 — березень 1939), член очолюваної Олегом Ольжичем літературно-мистецької громади «Говерля».

Автор поетичних збірок «Голос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942). Усі збірки видані в Празі.

Андрій Палай - солдат навідник роти вогневої підготовки 128-ї гірсько-піхотної бригади. Загинув у лютому 2015 року в результаті ракетно-артилерійського обстрілу поблизу Дебальцева на Донеччині, похований в Ужгороді на Пагорбі Слави.

Ігор Розлуцький - водій-санітар медичної роти 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Після закінчення 9-го класу школи №8 в Ужгороді вступив до профтехучилища здобувати спеціальність автослюсаря. Хлопець виховувався в неповній сім’ї — коли йому було 13 років, батько залишив їх, і діти зростали з мамою. Саме тому він прагнув заробляти самостійно й працював то в охороні, то на автомийці, а останнім часом влаштувався на роботу вантажником у «Сільпо». Проте найбільше Ігор мріяв стати військовим. Уже в травні 2013 року Ігоря забрали на строкову службу до військових частин Мукачева та Виноградова. А згодом його перевели в Ужгород у медичну роту. Бажаючи здійснити свою мрію — стати військовим, у вересні 2013 року підписав контракт на три роки.

У зону бойових дій у складі окремої 128-ї окремої Мукачівської гірсько-піхотної бригади він поїхав 24 липня. Відправили хлопців на Луганщину — у Станицю Луганську, де вони стояли на блокпосту. Загинув 19 листопада 2014 року біля Станиці Луганської, похований в Ужгороді на Пагорбі Слави.

Іва́н Фе́дорович Фірца́к (Кротон-Фірцак; *28 липня 1899, Білки, комітат Береґ, Австро-Угорщина — †10 листопада 1970, Білки, Закарпатська область) — український борець, боксер, боєць вільного стилю, силач, артист цирку. 1928 року був визнаний найсильнішою людиною планети. Деякі силові трюки Івана Фірцака-Кротона досі ніхто не може повторити.

Народився в с. Білки (Іршавського району на Закарпатті), у селянській родині, яка належала до середняків. Як спортсмен-аматор став відомим та популярним у 20-х роках, коли почав перемагати на бійцівських турнірах і змаганнях у Празі. Першим спортивним поєдинком для закарпатця став бій із мандрівним силачем Вілетом. Під час поєдинку Івана Фірцака помічає тренер Ондржей Нейман, який на тривалий час стає наставником. Залишивши аматорський спорт, Кротон-Фірцак долучився до циркового мистецтва. Він став артистом відомого празького «Герцферт-цирку». З «Герцферт-цирком» Іван Фірцак об'їздив півсвіту, загалом виступав у 64-х країнах світу.

Рома́н Шухе́вич (псевдо: «Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка»; *30 червня 1907, м. Львів[1] — † 5 березня 1950, с. Білогорща, нині у складі м. Львова) — український політичний і державний діяч, військовик. Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» в складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950).

Романові Шухевичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Посмертно іменований пластовою старшиною найвищим почесним ступенем гетьманського скоба (1950).

Своє історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Роман Шухевич бачив у тому, щоб сконсолідувати сили ОУН, розхитані нацистськими репресіями, усунути розбіжності та кризу в Проводі ОУН, яка виникла на початку 1943 p., підтримати ініціативу Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ щодо створення Української Повстанської Армії та перетворити її в інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу.

«Січові́ Cтрільці́» — назва вiйськових пiдроздiлiв Надднiпрянської Армії УНР сформованих у 1917–1919 роках початково з вiйськовополонених-австро-угорців українського походження.

Назва «січові стрільці» була вперше використана під час I СВ при формуванні у Австро-Угорщині добровольчого підрозділу — Легіону УСС, ядро якого становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху.

До складу Групи Січових Стрільців входило: 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш Січових Стрільців, Скорострільний вишкіл Січових Стрільців, технічні, ремонтні й обозні частини.
Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини генерального штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн.

Карпа́тська Украї́на (до 26 жовтня 1938 Підкарпатська Русь) — автономна республіка у складі Чехо-Словаччини в 1938–1939 рр., Українська незалежна держава — в основному на гірській частині території Закарпаття з 14 по 15 березня 1939 року. Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення більшості теперішнього Закарпаття.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 92,4 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сойм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Найбільший бій відбувся на Красному полі. 16 березня 1939 р., зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами. До 7 липня 1939 року вона була анексована.

Попадинець Олександр Юрійович — старший сержант Збройних сил України.

Закінчив Ужгородський професійний машинобудівний ліцей. В квітні 2011 року призваний на контрактну службу, частина А1778. Командир бойової машини — командир відділення, 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон. Загинув у бою з терористами поблизу міста Щастя.

26 липня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Коменда́р Василь Іванович (нар. 2 березня 1926, Буштино, тепер Тячівський район — пом. 24 червня 2015, м. Ужгород) — український ботанік, доктор біологічних наук, професор Ужгородського національного університету та Національного університету «Києво-Могилянська академія», Науковий керівник Міжвідомчої науково-дослідної лабораторії охорони природних екосистем, заслужений діяч науки і техніки України, голова секції екології Закарпатського наукового осередку ім. Т. Шевченка, один з ініціаторів створення АН ВШ України.

Вивчав сучасний стан і динаміку верх. межі лісу та криволісся у Карпатах, вплив на них антропогенних чинни­ків, проблеми охорони довкілля, зокрема рідкісних видів рослин. Здійснював комплексне дослідження видів рослин як компонентів еко­систем на популяційному рівні. Автор книг нарисів «Зелені перлини Кар­­пат» (1985, спів­автор), «Барвінок для майбутнього» (1987; 1999), «У мандри до шовкової косиці» (2009; усі – Ужгород).

о. Севастія́н Са́бол (у світі Степа́н Миха́йлович Са́бол, псевдонім Зоресла́в (7 грудня 1909, Пряшів — 19 лютого 2003, Детройт) — священик УГКЦ, чернець василіянин, доктор наук, капелан, письменник i вчений-теолог Карпатської України та Пряшівщини.

Севастіян Сабол народився 7 грудня 1909 року в Пряшеві. Мати — словачка римо-католицького сповідання; батько — словацькомовний русин, греко-католик.

У монахи Севастіян постригся на Чернечій горі в Мукачеві 1924 року. Перебував у василіянських монастирях Галичини (Крехів, Лаврів, Добромиль). Вищу теологічну освіту здобув у Римі в 1931–1934 роках.

Після висвячення став професором теології в богословській семінарії в Ужгороді та редактором журналів «Благовісник» та «Місіонер».
Видав дві поетичні збірки — «Зі серцем у руках» (1933 р.) та «Сонце й блакить» (1936 р.).

Вільгельм Франц фон Га́бсбург-Ло́трінґен (Васи́ль Вишива́ний) (нім. Wilhelm Franz von Habsburg-Lothringen) (нар. 10 лютого 1895, м. Пула, Австрійське Примор'я — пом. 18 серпня 1948, м. Київ) — український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, полковник Легіону Українських Січових Стрільців. Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного, під ім'ям, яке йому дали українські вояки під час Першої Світової Війни. Він вважався одним з неофіційних претендентів на український трон в разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом і навіть не мав до цього можливостей, Василь прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов'ю до України.

Степа́н Степа́нович Клочура́к (Клочуряк) (27 лютого 1895, смт. Ясіня, Австро-Угорщина — 8 лютого 1980, Прага, Чехословаччина) — український закарпатський громадсько-політичний діяч, журналіст, президент Гуцульської республіки (Рахівщина, Закарпаття). Автор книги про неї: «До волі» (Нью-Йорк, 1978; перевидана в Ужгороді у 2009).

Навчався у Віденському університеті. Воював у званні офіцера армії Австро-Угорщини на фронтах І-ї світової війни. У 1918–1919 рр. був організатором Гуцульської республіки (незадовго перед тим повернувся з фронту).

Клочурак був також командиром Закарпатської сотні Української Галицької Армії (УГА) в боротьбі з більшовиками та денікінцями. У міжвоєнний період був співорганізатором «Просвіти», торговельних, економічних, молодіжних, військових, соціальних та педагогічних спілок на Закарпатті. Приділяв значну увагу розвиткові українського Пласту на Закарпатті та спортивних товариств. Він теж був членом-засновником славного футбольного клубу «СК Русь», який прославив Закарпаття далеко за межами свого краю.

Олександр Блистів (псевдо: «Гайдамака») (* 4 лютого 1916, м. Хуст — † березень 1939, с. Стеблівка — керівник ОУН в Хусті, поручик Карпатської Січі, командант сотні Хустського коша.

Ще навчаючись у Хустській гімназії вступив до ОУН, очолював міську організацію. Стає організатором Хустського коша Карпатської Січі.
Служив у особистій охороні президента Карпатської України Августина Волошина.

Після угорської окупації Блистів переховується в Хусті, однак його знаходять та ув'язнюють. В тюрмі піддають тортурам та засуджують до розстрілу. Після присуду його вивели з Хуста в напрямку села Стеблівка та розстріляли. Похований на сільському цвинтарі.

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання