Ось простягається річка, ділить місто майже навпіл на сучасне і минуле. А взимку, коли над Ужем вирують вітри-злидні, то і зустрітися двом жителям різних частин складніше, холодніше мости переходити.
Проте приходить літо, вода у річці зникає у невідомому напрямку, і зникають ці холодні кордони.Далека дорога “від Білочки до Корзо” вже не здається такою суворою подорожжю і не потребує захисника-маршрутчика.
Уж починається далеко, але приходячи у місто потрапляє і так-звані “індустріальні райони”. Тут всюди автомобілі, гаражі, доволі бідні будинки й серйозніші люди. Серйозніші - тобто звичайні робочі, яким не дуже є діло до моїх замальовок, адже їх цікавлять матеріальніші речі, але вони так само як і інші іноді гуляють у парку, мрійливо роздивляються поетичну рослинність.
Природа перемагає і далі, коли Уж перетинає перший транспортний міст. Там ненька забрала залізну дорогу, але скажу вам по-секрету, її скоріше переміг якійсь чиновник, якому вона не подобалась, або з'їла паскудна криза. Тамтешні вагони,певно, досі чекають своїх відвідувачів.
З іншого боку від Ужа - розум. Там не живуть нобелівські лауреати, але намагаються їми бути у різних навчальних закладах. Тут не часто зустріти студентів вишів - вони відвоювали собі інші території, але достатньо багато дітей та молоді, яка вештається по набережній на перервах, листям осіннім розлітається по спортивним майданчикам.
Річка несеться до старого центру. Тут завжди багато людей і качок. Не розумію, чому останні ще не отримали Ужгородської прописки, і де зимові лебеді отримують візи, щоб завітати до міста в холодну пору року. Будівлі у цьому районі намагаються бути старовинними, зберігати атмосферу старого Унгвара, але повсякчас на заваді яскраві кислотні вітрини.
У центрі багато місць, де можна загубитися у часі. Всілякі провулки, які водять за носа туристів, старовинні будинки з пожованою часом ліпниною, сучасні будівлі-позери (вибачте за сленг), що не завжди добре імітують старших. Площі міста періодично обмінюються фонтанами, але завжди збирають багато людей.
Далі річкою 2 набережні - кожна обережно заростає деревами. Тут рідше їздять автомобілі, адже ніби-то перекрита дорога, але постійно катаються велосипедисти по ніби-то існуючій велодоріжці.
На берегах річки завжди людно. Всі не завжди усміхнені, але майже ніколи не поспішають - місце не дозволяє перевищувати швидкість і не задивлятися на цікаві краєвиди. Від моста до моста пів кілометра, які кожного разу відчуваються по-різному. Може, це залежить від потоку річки …
Наступний міст ніби розділяє місто ще раз.До нього - веселощі, яскраві будівлі, люди, історія, а після бурхливі парки,майже зовсім без лавочок. Там починається майже ліс, але повністю чарівний, хоча і з не завжди доброзичливими істотами. Там можна і знайти, і загубити своє щастя. Кусти, дерева і трави зайняли багато місця у серці міста - сподіваємось, ніхто не захоче зайняти їх територію.
Далі міст, який людей боїться - тремтить, і знов закущені береги. Недалеко будинки з щасливими та не дуже родинами, спокій і тиша. Трошки задівши віддалені райони, Уж заповзає в іншу країни. Кордони міста зливаються зі словацькими.
Ужгород будується навколо річки - швидко, вшир і в довжину. Якщо Уж не пересохне, не потішить вологою європейських сусідів, то може збудуються і нові мости, хоч трошки тепліші за вже існуючі. Та головне не їх наявність, а те, що вони поєднують - 2 береги одного чарівного міста.
Катерина Ейдельман, студентка відділення журналістики УжНУ