Вже вдванадцяте Рахівщина пригощала бринзою. Тобто, бриндзею: солоний овечий сир горяни традиційно називають ніжно і смачно – "бриндзя". На додачу до "білого золота" пропонували й іншу смачну та колоритну карпатську автентику. Українських атрибутів (з відчутною перевагою гуцульських кольорів) було так багато, що свято бриндзі перетворилося на парад вишиванок.
Урочище Буркут у Рахові цієї неділі знову являло собою увесь гірський район в мініатюрі – "представництва" сіл змагалися в тому, чия територія, ґражда чи то колиба будуть найпривабливішими. Гуцульські килими, ліжники, скатертини, рушники та взірці старого горянського одягу й предметів побуту, веселі гостинні гуцули в автентичних народних строях та цілі народні оркестри з традиційними інструментами – свято було барвистим і галасливим. І смаковитим – кожне село презентувало по кільканадцять "бабусиних" страв із бриндзею.
У тому, що це найкорисніший продукт, запевняє Юрій Либовка з Білої Церкви. З діда-прадіда його родина тримала овець, нині в сімейних кошарах – близько 400 худобин. 4 тони сиру за сезон – стільки горянин реалізує від отари. Пан Юрій каже, що абищо продовжуватиме займатися традиційним фермерством – не уявляє життя без полонинської справи та комор, повних тугими будзами (будз - велика грудка сиру, -авт.) та бербеницями (бербениця – діжечка для бринзі, -авт.) з бриндзею. Саме такі ентузіасти і рятують Карпати від того, що на гірських схилах зникнуть вівці - вівчарству загрожує перетворення на суто туристичну атракцію, якщо державна політика не спрацює для підтримки галузі.
На ентузіазмі та туристах тримають й інші ознаки горянської самобутності. Як, до прикладу, ліжникарство – якісну ковдру з овечої шерсті вже важко знайти навіть у гірських селах.
Вовну місцевих овець закарпатці здають хіба на Франківщину, хоча свого часу ліжникарство процвітало і в селах нашого краю – досі ці традиції зберігає хіба село Кваси та деякі його сусіди. Прикарпатці традиційно беруть активну участь у ярмарку – гості могли досхочу обирати вишиванки та сувеніри і куштувати головний продукт фестивалю, виготовлений вівчарами Франківщини. До речі, за сир – будз, бризу а чи вурду – правили не менше 50 гривень за кілограм, бербениці швидко порожніли.
Радо купували і знаменитих сирних коників – цілком ексклюзивний смачний сувенір. Своїх поціновувачів у "наметах" сіл Рахівщини знаходили й найкращі взірці простої, але смачної й корисної гуцульської кухні: кулеша, рисилованики, картопляники, токан, пироги та, звісно, легендарний бануш, як і решта - присмачений бриндзею. Пані Ольга, ґаздиня з Костилівки, радо ділиться рецептами та розповідає: кожна хазяйка на Гуцульщині вважає за справу честі мати на зиму хоча б 10 кілограмів бриндзі в коморі.
Трембіта – теж провідний бренд Карпат поруч із яскравими вишивками, пухнастими ліжниками й смачною бринзею. На щастя, трембіта іще не винятково музейний експонат. Утім, все частіше є радше "родзинкою" для туристів, ніж невід'ємним атрибутом місцевої культури. Вівчарі проміняли гучну трембіту на мобільні телефони, але трембіта служить колядникам і звучить на кожному етно-фестивалі. Інструмент живе в народних колективах, нехай і поодиноких, а таємниці гри на трембіті і виготовлення зберігають закохані в цю справу гуцули.
Іван Гринюк захопився виготовлення трембіт 15 років тому. Розповідає: почав грати в самодіяльному оркестрі, а відтак спробував і собі вирізьбити трембіту з лункої смеречини. Його інструменти пристосовані для туристів: робить і гнуті, а більш традиційні – понад 3-метрові трембіти – у його виконанні розбірні. Такі є вже не лише у Києві і Львові, а й у Німеччині, Росії та Америці. Каже, купують і вихідці з Гуцульщини, натхненні фразою "який ти гуцул, коли в тебе нема трембіти?!". Коштує атрибут справжнього гуцула від тисячі гривень. Утім, принаймні одну трембіту в Гринюка придбали на святі вже в перші години – такого сувеніра повезла додому у Львів молода родина.
"Гуцульська бриндзя" направду є й лишається найкращим ярмарком автентики та сувенірів на Закарпатті. Від недорогих абищиць до вишиванок за 7 тисяч гривень – на святі можна було придбати як подарунки, так і уповні зібрати розкішний народний стрій. Гуцули торгували і старим крамом – давніми глечиками, поясами, кептарями і кожухами, старовинними вишиваними сорочками… Було все: бронзові та залізні дзвоники, якими здавна пастухи оздоблювали овець і корів, крисані, виготовлені за взірцем старовинних горянських головних уборів, дідівські шкіряні ремені-череси...
Утім, на "Гуцульську бриндзю" гості йдуть вже переважно вбраними до свята – так багато одягнутих у вишиванки закарпатців і гостей краю побачиш лише на цьому дійстві. Цей фестиваль сьогодні можна назвати, певно, найкращим в області, хоч "Гуцульська бриндзя" і не завжди стовідсотково дотримує автентики і подекуди набуває зайвих елементів. Та все ж саме знане і далеко поза Гуцульщиною свято справді не дає забути ані смаку перекладеної кулеші з бринзею, ані звуку коломийки на сопілці, ані кольорів гуцульського орнаменту…
Алла Хаятова, спеціально для Zaholovok.com.ua
світлини Олександра Зобіна (більше світлин -- у розділі "Фоторепортаж")