Звідусіль пахло чарами любові. Її пахощі розливалися над усіма людьми цього малого, вже майже гнилого містечка. Над усіма, без винятку. Лиш один нюанс: ці чари ніхто не сприймав.
Здавалось, усі підряд захворіли нежитем, на містом нависла епідемія. Епідемія ця була непроста. Це епідемія сліпоти душі, закладеного серця і потьмареного розуму. Ніхто ні з ким не розмовляв, не вітався, не посміхався. Ера високих технологій. А чари парували, кружляли біля кожного і кожної, бились у зачинені вікна, пробирались через дахи і задимлені комини у не менш задимлені душі, пробирались в мережі, красувались на вітринах банальними багряним серцями. Бувало, чари когось таки обіймали, але похмурий і гнилий, «продвинутий» і прогресивний запах міста враз їх відганяв від обранця.
Містечко гинуло без закоханих. Чимало людей тинялися алеями, проспектами, скверами парами, здаючись найщасливішими. Але це були пари на одну ніч, на тиждень, на місяць, на скільки завгодно, тільки не на все життя. Від них лунали веселі жарти, прозаїчні компліменти, що пробирали аж до млості, від них відчувалися палкі, пристрасні обійми і такі ж пристрасні і гучні поцілунки, і ледь-ледь чутно було суть цієї бутафорії: ліжко (якщо пощастить, а ні- то і лавочка підійде) і тілесна насолода, нагорода плоті за важку працю мозку декілька годин, а то і хвилин.
Почався дощ… Перший весняний дощ. Він має змити весь душевний бруд і оновити це містечко. Теплий, чистий, він пахнув цнотливістю і щирістю… Та ці запахи уже давно не були знайомі цьому місту. Дощ ішов, ішов, ішов. Ішов… Даремно. Вщух, а з ним вщухли і чари…